Чого ж ви не сповідаєтеся, мешканцю? © мих

А навіщо тоді вам шлюб? Якщо ви не визнаєте таїнств і не визнаєте потребу в них!

 

Звідки Вам відомо що знає дявол!?
Так само Вам і не відомо те, шо знаю я про віру, чи про Бога!

Шановний, а ніхто і не казав шо я не визнаю таїнств! Я тільки не сповідаюсь!!! Потребу в хрещенні і в шлюбі я бачу

 

Оце питаннячко. Ні, я з ним не спілкувався скажу одразу(на щастя не спілкувався)
Скажу так. робота в нього така.

Я проаналізував ваші дописи і мені так здалося.

А в сповіді? без сповіді ті таїнства нічого не варті. Якщо людина не розкаюється перед Богом то вона не готова прийняти його Благословення. Бо якби хотіла то зробила б це заради нього.

 

Ми з чоловіком хочемо брати шлюб, і лише в П"ятницькій церкві.

Саме про неї! Просто у Львові ще такого не бачила...

 

точно є у Львові.. здається в церкві Андрія... (не знаю точно їназви, перепрошую)

 

я питала чому? і що змінює, те що саме у цій церкві?
наскільки я знаю, сповідь є обовязковою для шлюбу.виходить , ви підете туди бо мус, чи як? ви ж її не визнаєте.
то для чого ж тобі шлюб?

 

Шлюб потрібен нам обом з чоловіком, і ми обоє вирішили що його візьмемо, і саме в цій церкві, оскільки, повторюсь, мене там хрестили, мої батьки там брали шлюб, там ми хрестили свою доцю і там прислуговував мій чоловік. Ще це потрібно мені особисто, і я не зобов"язана розжовувати і перепояснювати це комусь, тим більше доказувати нащо він мені.

 

Ви бажаєте взяти шлюб в церкві через вашу віру? Чи це просто данина традиції?
Врешті те що церква називає таїнством шлюбу та спровіді не має обгрунтування в Біблії, та й саме понятя таїнства в ній відсутнє

 

А чим є наприклад шлюб, згідно Біблії?

Якщо тільки на великі свята, то зазвичай саме для цього.

 

А я парадуюсь і в будні!

Розумієте, я ніколи не роблю щось "для когось", я це хочу зробити "для себе", просто вважаю що це мені потрібно так би мовити "для душі"...

 

Я не про вас, я загально казала.
Те, що львів'яни постійно при параді, я помітила. Як на мене, це сумна риса.
А я говорила про те, що люди йдуть на Паску до церкви (а точніше святити кошики), аби зустріти знайомих, побалакати, познимкуватися... Що день міста, що Великдень - там нема різниці. Є такі, що в суботу пасочки посвятять, а в неділю хіба на гагілки підуть.

То справа не моя, але цікаво.
Спитала подруги, нащо хреститиме дитину, якщо вона не вважає себе християнкою. Відповідь була: "щоби в неї все було добре". Сподіваюся, у вас не з таких міркувань, бо шлюб і хрещення - це не страховий поліс і від нічого наперед не забезпечує.

 

Не з тих міркувань!

 

Окрім усього така сповідь не є дійсна, бо це є один із гріхів проти Святого Духа. Надмірна надія.

Тільки про саму сповідь це нічого не свідчить, а виключно про людину, котра так чинить.

 

В мене для таких людей є визначення "Пасхальні"

 

Я люблю означення "захожани".

 

Он мій чоловік також «захожанин» і до сповіді був би навіть і не пішов, якби я його з собою не взяла. Бо шкода мені було щоб він автоматично був відлучений від церкви, можливо я помилилась.

Я особисто для себе відчула потребу висповідатись два рази на тиждень. Це не тому що я он така побожна, просто мені було зле і я хотіла піти. Я пішла і дістала силу для повсякденних проблем.

А я не боюсь дивитись отцеві у віччі і говорити про свої проблеми, навіть самі самі які я не скажу нікому нікому і ніколи. Одного разу мій добрий колєга розповідав, як він мусів їхати в інше місто, бо йому було стидно висповідатись в свого парохіяльного священника, бо той був його добрим колєгою і кумом, здається. Ми з нього сміялись, що якщо він боїться священника то йому терміново треба до Сповіді.

Ви не праві. Це помилкове бачення справи. А звідки ви знаєте що дитинка коли виросте зможе зробити вибір, особливо в віці тінейджерів. В тому віці так гормони в голові грають, що якщо нема основи то вже і не буде. Тоді полетить за ким завгодно а особливо за тими хто наобіцяє золоті гори.

Я вважаю що привчати дитину до церкви і роз*яснювати їй в чому суть нашої віри є дуже важливе. Мене он діти сьогодні випитували чому сьогоднішня середа вважається пошуково-злою, а завтра є Страсний Четвер а за ним іде Велика П*ятниця. Їм було цікаво це знати. Моя 5-ти річна донька буквально поїдала всі слова з моїх уст.
Хоча вона у мене свавільна і я знаю що в її підлітковому віці вона мені неодноразово завдасть причини до сліз, але на мою думку діти хочуть знати щось більше. Їм самим цікаво.

Плюс, ви говорите про несумісність церкви, релігії чи віри. Віра - це дар від Бога і ми не знаємо в якому віці, коли і як він нас торкнеться і подарує нам цей дар. А знання ніколи не зашкодить.

 

На цьому континенті до сповіді ходять дуже рідко. Місцеві отці люблять жартувати, що в Америці гріха немає.

Іноді часта сповідь потрібна, але з нею треба бути дуже обережним, бо можна впасти в скрупули, а це момент доволі негативний, особливо для духовості. Бо ж відомо, що диявол сидить у подробицях.
Церква зобов'язує людей приступати до сповіді принаймні раз у році, перед Пасхою. Є священики, котрі кажуть, що сповідатися треба щомісяця, але то їхня власна інтерпретація радше.
Зі сповіддю, а особливо з першою в житті сповіддю треба бути дуже обережним, бо можна отримати таку рану, яка довгі роки не гоїтиметься. Я після своєї першої сповіді надовго відкинулася від церкви. Більше внутрішньо, ніж зовнішньо, але мені треба було десь 5 років, аби піти потім до сповіді не механічно, а тому, що я справді того потребувала, і піти з дозрілою свідомістю того, що сповідаюся я не священикові, а що це є свого роду психологічний трюк, який дав мені фізично пережити слова "окропи мене іссопом, і очищуся, обмий мене, і стану біліший від снігу". Я ці слова справді пережила, тому вважати сповідь чимось непотрібним чи зайвим не буду. Навпаки. Я вважаю, що сповідь настільки важлива, що добре, якщо вона не є частою. Що з того, що хтось сповідається щотижня? Сповідь не витирачка, не мийка, не стирка... Мені тут дуже сподобалося, як сказав один отець про часті сповіді. "Чого приходиш до мене щомісяця з тими самими гріхами? Що тобі та сповідь дає? РОБИ щось, чоловіче, зі своїм життям і не приходь до мене, поки не зміниш чогось". Воно, може, й гостро сказано, але дуже розумно насправді.
Колись сповідь була перед громадою. Людина визнавала гріхи перед своєю християнською спільнотою й усю спільноту зобов'язувала таємниця сповіді. Очевидно, що люди є люди, не всі вміли дотриматися таємниці, тому від цієї практики відійшли й перейшли на спосіб, подібний до описаного в Євангелії прикладу: "ідіть і покажіться священикам". (Лука 17. 14) Такою і стала сповідь. Інша справа, що в радянські часи (і не тільки) були зловживання, ще інша, що на сьогоднішній час немає такої кількості досвідчених та вчених сповідників, аби кожна сповідь була якісною й не відкидала того, хто посповідався у (навіть не знаю, як назвати тих, хто у сповіді до людей є нелюдом) ..., не відкидала від Церкви чи й віри взагалі. Але добрі духівники та сповідники є, і через них на людей сходить благодать. У це можна не вірити, але вистачить один раз таке пережити й захочеться пережити це знову. Тому часто буває, що до деяких священиків цілі черги вибудовуються, бо вони "душу лікують", а до інших ніхто не йде (і добре робить, прости мені, Господи).

Ще один момент. Чоловік, котрий їздив до іншого села сповідатися. Він дуже правильно робив. Не можна родичам та близьким друзям сповідатися в священика. Ніхто із нашої родини не ходить до мого чоловіка до сповіді. І це логічно й дуже правильно. Так що той чоловік правильно робив.

Ще є така річ, як сповідь з усього життя. Не знаю, чи багато людей знають про неї, чи багато переходять, але це пережиття дивовижне і дуже важливе для духового розвитку.
Загалом зі сповіддю є так, що кожен приступає до цього таїнства так часто, як відчуває в цьому потребу, а тут багато залежить від духовної зрілості чи незрілості.
У мене були часи, коли я дуже часто ходила до сповіді. Потім були, коли доволі зрідка. І зараз теж доволі рідко ходжу. (Краще не буду казати, скільки разів на рік, аби нікого не згіршити.) Але я стараюся кожного вечора зробити собі іспит совісті, і вже точно кожного вечора перед сном перепрошую Бога за свої вчинки, про які шкодую, й водночас дякую йому за Його дари в тому дні.

До речі, оця двоїста природа сповіді теж дуже цікава. Уже в моменті, коли ми приступаємо лише, уже тоді нам є прощено, бо ми щирі в своєму бажанні очиститися від гріхів.
От лиш казати, що "гріхів не маю" я би не ризикнула. Це заява доволі смілива, але водночас і лицемірна. Немає безгрішної людини. Не конче вбивати людину фізично, можна вразити її словом, можна тиснути на неї психічно, це теж буде шкода, завдана цій людині. Гріхи діють як ланки ланцюга. Вони нанизують один на один і обмотують наше тіло й душу, обліплюють нас ніби болото й роблять не чутливими до наступних гріхів. І чим більше дозволяти їм себе обліплювати, тим тяжчими стають кроки в напрямку до Бога.

Сповідь за ширмою чи без ширми. А як ми розмовляємо із друзями? Із тими, кому звіряємо свої проблеми? Через ширму? А чи є гарантія, що вони того комусь ще не скажуть? А що не випімнуть нам колись у якій суперечці? У сповіді я таку певність маю цілковито. І дає вона мені таке ж полегшення (і навіть більше), як і розмова з моїми друзями. Так є, що коли щасливу вістку розділиш з другом, стаєш ще щасливішим, а як біду - то вже маєш лише півбіди. А в сповіді я віддаю все Богові. Віддаю Йому себе, брудну, пошарпану, стомлену, а Він мене розчищає, як занедбане джерело, очищує від гіркоти й повертає мені мене зовсім іншу. Інша справа, що я не вмію бути такою безперестанку, але я принаймні можу намагатися з усіх сил, пам'ятаючи не, що я можу знову піти до сповіді й очиститися, а що я обіцяла більше так не робити і як соромно мені буде визнати, що я таки не зуміла. Зате якою великою радістю є маленькі досягнення, коли чогось таки досягаєш і наступного разу, приступаючи до сповіді, розумієш, що таки з Божою поміччю щось зумів зробити.

Отаке-от багатослівне одкровення о 2-ій ночі за моїм часом.

 

Ще додам про "захожан". Ці люди мають доволі дитячу віру. І це сказано, аби їх образити, ні. Просто вони бояться відповідальності за свої вчинки і Церква, чи релігія загалом, потрібна їм для того, аби мати третю сторону, на яку потім можна скинути відповідальність за власні помилки чи провини. Такі люди беруть шлюб не з потреби, а укладають свого роду "пакт із Богом": я тобі шлюб, а ти мені добре життя в подружжі. Ну та так, але ж для того подружжя треба працювати. Це обов'язок не менший за обов'язки в праці чи вихованні дітей. А як ти ніц не робиш, то яке те подружжя буде? Зате потім є кого винуватити в тому, що чоловік чи жінка зрадили, або що просто все розвалилося. Винна третя, так насправді просто придумана сторона, яку називають Бог, але це лише божок, внутрішній божок, якого треба задобрювати і який, можливо, дасть щось добре, якщо таки добряче його задобрити. Отак і зі всім у таких "захожан": і з молитвою, і з поклонами, і зі сповіддю, й узагалі зі всім. Але чи допоможуть людині хворій на серце ліки від грипу? Та й узагалі, аби лікуватися, перше треба визнати, що хворий і захотіти вилікуватися, інакше ніяке зцілення неможливе, яку би там гіперпсевдопобожність до себе не прикладати.