Авторська проза (форумлян)

Ось. Сьогодні вже немає сенсу його більше... тримати.

 

Вонамаєш. Назву забув написати....

"Вона не помре"
Читайте його помалу. Тоді побачите, чим він особливий.

 

Прочитав )
Давайте почну з "Грози". Опис у вас вдається просто чудово; стильно так усе, атмосферно і просто вимагає продовження, якогось цілісного сюжету.
Одним словом, чудовий початок для трилера

Тепер про "Вона не помре".
Знову ж, є стиль, є атмосфера, але дуже багато виключно мовних помилок, які отак мимоволі псують враження від прочитання. Ну, наприклад, "зимніх" замість "зимових" (і в мене ще виникло питання, як це взимку може бути гроза?), ручки, які по папері гудуть, а не шкребуть, тріскучі пістолети та біг кругами (що особливо ріже очі, оскільки ви неодноразово цілком правильно писали про рух по колу )
Трошки підправити, і все буде файно.
Посидіть над твором, він цього заслуговує :y:

 

Пане Looser, скільки літ, скільки зим!
Що то Вас так довго не було?
Маєте нам який твір?
А то щось мало хто пише...

Дякую! Опис - це все, що я хочу передати у таких своїх творах. Я хочу, щоб читач тілом відчув те, що читає і щоб йому здалося, що він - там, всередині твору.

Хи, можете мене камінням закидати, але авторський стиль - то мій наркотик. Я пишу чисто собі в кайф (блін, хотів написати "в задоволення", але не так би звучало). Може я й егоїст, але я не пишу для читача, тобто, не для його задоволення, не під його дудку - не на публіку.. Я пишу так, як бачу. То не помилки.

Нєа, зимніх, тобто, холодних, а не зимових (є таке слово в діалекті - "зимній" або "зимний" - синонім до "холодний") Я не писав "холодних гроз", бо думалося би, що то проста дощова гроза. Але то ГУЛАГ, не забувайте. Сибір. Там грозу не так то вже часто побачиш, там сніги. А грози - протягом короткого холодного літа. Вони дуже холодні. Тому я написав "зимніх гроз" це слово підкреслює суть Сибіру.
Я довго зважував, поки застосував саме це слово. Воно не є тут помилкою.

Саме так. Зверніть увагу: перед цим написано "на двох дерев’яних столах" і аж тоді "гудуть ручки". Невже Ви ніколи не чули, як гуде кулькова ручка, коли писати на дерев’яному столі по тонкому аркуші паперу. Це специфічне явище. Його мало хто описує, але воно надає свіжості серед суцільного "шкреботіння ручок" .)

Ну, думав, що вислів "мотати круги" всім знайомий. Виявляється, що він не те, що не знайомий, а ще й ріже очі. Хм..
Тріск пістолетів.. Шановні глядачі, я так си мислю, що якби вам стріляли в голову, то ви би не чули те стандартне у всіх книжках "бах", а лише тріск власного черепа, що тільки-но провалився під кулею, і то, мабуть, все таки здавалося би, що чули "тріск пістолетів". Бо я хотів передати картину очима головного героя, в якого стріляли. Хоч не від його імені.

Я деколи щось змінюю, але дуже "деколи".
Є такий напрям у літературі, де у світ пускають сирі необроблені твори (забув, як то ся зве).
Я мало коли що змінюю у творі, навіть коли пишу його. Не знаю, вони мені щось так подобаються. Для задоволення пишу.. Не письменник, знацься.
Дякую Вам за цікаві зауваження!
Нарешті хтось щось сказав.

 

...ну не вмію настільки красиво сказати,наскільки красиво Ви пишете...
навіялись деякі спогади ...

.
Це специфічне відчуття.

Дякую.

 

Е-е, в українській мові, наскільки я її знаю, є вислів "намотувати кола"

Маю. І не один.
Більше того, якщо все пройде гладко, то десь до наступної весни підготую один невеличкий сюрприз.

---------- Додано в 00:51 ---------- Попередній допис був написаний в 00:40 ----------

Легенди про людей


- Ми просто виявились кращими, земна жінко.
Не було вже трави під її ногами. Лише червоне каміння.
Зникло над головою блакить неба. Темно-синя безодня, усипана зірками, нависла над нею.
Не чутно було вже співу птахів і дзюркоту річок. Лише завівав вітер та шарудів пісок
Вона стояла, тремтячи від холоду, і дивилась на того, хто лише годину тому забрав у неї все найдорожче.
Високий стрункий прибулець підступив до неї ближче.
Дивно. Їй стало тепліше. Зник холодний вітер. Ця могутня сталево-сіра істота помахом руки спустошила весь світ, а тепер оберігає її від вітру. Чому?
- Ти унікальна.
Її руки затремтіли. Вона хотіла вдарити це сяюче обличчя з величезними білими очима. Навіщо було все руйнувати? Для чого було забирати її батьків, друзів? Для чого було спустошувати прекрасні ліси й поля, осушувати ріки й океани, вбивати усіх живих істот без розбору? Чому він забрав життя у того єдиного, найкращого, якого вона стільки років чекала? Як же вона його ненавиділа.
- Ненавиділа…- тихо протягнув прибулець, втупившись у землю. - Що таке ненавидіти?
Зла посмішка перекосила її обличчя. Він ще й сміє глузувати з неї!
- Я не глузую, земна жінко, - кришталевий голос, здавалось, звучав звідусіль. – А що означає «глузувати»? Ти оперуєш дивними поняттями, жінко.
Вона мовчала. Навіщо говорити, коли ця істота вміє читати думки? Він такий могутній, але не знає простих речей. Хтозна, може він й справді…
- Так, ми справді кращі за вас, - не дав їй договорити прибулець. – У нашому світі немає нічого зайвого.
У вашому світі немає нічого прекрасного і живого, от що!
- Ти помиляєшся, земна жінко, - чужинець підступив ближче і почав свердлити її поглядом. – Ти ще встигнеш пізнати нас. Але… Розкази мені спершу про ненавидіти. Розкажи про глузувати. Розкажи про ваш світ.
І вона почала розповідати. Вона розказувала прибульцеві про країни, у яких вона не встигла побувати, про моря, які зустрічають людей кучерявими «баранцями» та ображено ревуть, коли настає шторм, про рибалок, які ще до перших променів сонця зосереджено вдивляються у водну гладінь, про сніг та густий туман. Розповідала про вулкани, які ще змалку захоплювали її своєю могутністю та красою, про розумних дельфінів, які радіють людям, немов братам.
Вони з прибульцем сіли на землю, і вона продовжила розповідь.
Чужинець вперше чув про веселку, якій так тішиться малеча, про метеликів, маленькі летючі картини, які колись були шкодливими гусеницями. Вона розповідала йому про старі замки й собори, які нагадували людям про велич старих часів, про поїзди, у яких вона боялась їздити, про свій дитячий табір, де вона вперше поцілувалась з хлопчиком.
Повз них проходив ще один прибулець. Зачувши дивні для себе слова, він зупинився і присів поруч.
Вона згадувала свою улюблену учительку з літератури, згадувала, як заблукала у лісі у своєму першому поході, як була дружкою на весіллі подруги.
Щоразу більше прибульців приєднувалось до них. Усіх захопили незвичайні розповіді.
Вона не зупинялась і продовжувала розповідати про свого прадіда, який викохав яблуневі сади, де вона маленькою так любила бігати, про сусідського хлопчика, який допомагав їй з прибиранням, про скромного офіціанта, який ціною власних ребер вирвав беззахисну дівчину з лап хуліганів… Згадуючи це, вона не стрималась і заплакала.
- З твоїх очей тече вода? – нахилився до неї прибулець.
Нещасні, вони не знають, що це сльози, всього лише сльози. Сльози, які побачив той офіціант, коли вперше їхні погляди перетнулись. Сльози, які вона не могла тримати в собі від радості, коли зустрічала світанок поруч з ним. Сльози, які застигли у повітрі у ту мить, коли його не стало. Сльози її любові.
- Любов… А що таке любов?
Вона повільно взяла могутню руку прибульця і притулила її до свого живота.
Тишу розрізав ритмічний глухий звук.
Крізь сльози вона тихо промовила:
- Ось це і є любов.
На мертвому тілі землі сиділа сумна молода жінка, оточена стіною зі сяючих сталево-сірих істот.
Вона вела розповідь, а істоти жадібно слухали, поступово розуміючи значення таких слів як ненависть, надія, натхнення, мрія.
На руках жінка тримала невеличкий клуночок. Вона розповідала істотам про вірність, про співчуття, про дружбу.
З клуночка вирвався голосний дитячий плач. Плакав той, хто показав прибульцям, що таке любов.
Жінка схилилась над дитиною, заколисала її і продовжила свою незвичайну розповідь.
Продовжила розповідати легенди про людей.

 

Най Вам буде.

Збірочку?

Космосом пахне...

Шановні форумляни, ану скажіть-но, як хто собі ту жінку уявив. Бо в мене щось ся склало враження, що вона, той-во, нуу, як в раю..

 

В раю? Оу, дивно.

О, до речі, про рай. Маю одну мініатюрку якраз в тему.

Рай

- Тут я створю Рай, - сказав Бог ангелам, поглянувши на мертву землю під його ногами.
Одна за одною зникали тріщини, що шрамами покривали твердь земну. Вода заповнювала велетенські урвища, перетворюючи їх на озера. Вітер розігнав сталево-сірі хмари чаду, які ховали цей світ від сонячного світла.
Бог дивився на химерні діряві скелі та думав, у що ж їх перетворити.
Він хотів створити Рай
А у Раю вони були непотрібними.
Творець безжалісно знищував ці огидні гори, перетворював у пісок потворні оберемки, які лунко гуділи, коли на них падав дощ.
Це все зайве у Раю.
Бог задоволено поглянув на плід праці своєї.
Ніякого бетону, скла, металу. Він усе це видалив.
Він творив Рай.
А у Раю вони були непотрібними.
Бракує лише людей.
- А це що таке? – оминаючи пустирі, де недавно лежали танки та літаки, Бог підійшов до каменя, на якому було викарбувано великими літерами:
МИ БУЛИ ТУТ. А ДЕ Ж БУВ ТИ?
Бог посміхнувся і витер напис.
Він сотворив Рай.
А у Раю вони були непотрібними.

 

Практичне завдання


- Ні! Ні! Я не могла такого написати!
Дівчині навіть не довелось проштовхуватись крізь натовп. Люди самі розступились, аби вона якнайшвидше покинула приміщення і не відволікала їх своїм плачем.
- Це помилка! Всі відповіді… - крики дівчини залишились по інший бік автоматичних дверей, які зачинились за її спиною.
В одну мить дівчина стояла непорушно, мовби заспокоївшись, а в іншу - вибила портфель з рук огрядного літнього чоловіка, збила дівчинку на роликових ковзанах та опинилась на шосе.
- А хай йому !.. – невдоволено буркнула жінка у віконечку приймальні. Вона натиснула на кнопку селектора та злісно прошипіла. – Хто-небудь приберіть це місиво з дороги. Ще не вистачало, щоб нам вліпили штраф за затримку дорожнього руху. Чорт, це вже третя на цьому тижні.
Майже ніхто присутніх у залі не поглянув у вікно, коли почув звук удару. По-перше, вони не хотіли відволікатись від роботи; по-друге, вони здогадувались, що так воно і станеться; ну а по-третє, дівчина померла через звичну річ.
Вона просто не здала тест.
Працівники центрів тестувань звикли до самогубств – ледь не кожного дня знаходився хтось, хто вкорочував собі віку через незданий тест. Але одна справа, коли людину до смерті доводить тест на профорієнтацію чи тест на право успадкування, і зовсім інша, коли хтось ріже собі вени через низький результат тесту на встановлення кондиціонера.
- Тест на підтвердження батьківства, десяте віконце…Тест на водійські права, шосте віконце…Тест на заведення рибок, сімнадцяте віконце… - колись замість приймальні у центрах тестування стояв звичайний інформаційний термінал, але психологи помітили, що контакт з живою людиною покращує емоційний стан учасників та підвищує результативність тестів, а отже сприяє зменшенню кількості самогубств.
Нарешті настала черга Адама.
- Тест на працевлаштування, третє віконце, - сухо мовила жінка і подала юнакові його особисту тестову картку.
Черга перед потрібним вікном просувалась повільно, і Адам вперше вирішив проглянути свою тестову картку. Тут були вказані всі тести, які він проходив, всі спроби, коли його намагались розкласти по поличках.
Адамові стало цікаво, чому тести стали такими популярними, чому перетворились на культ. Невже, розклавши людину на цифри, факти та поняття, її вдасться повністю зрозуміти?
Але хай як би там не було, жити без тестів було неможливо. Тести стали природною потребою людини. Люди непохитно вірили у їх результати, вважали тести ознакою прогресу та безвідмовним засобом самовдосконалення. Все життя будувалось навколо тестів. Йдеш до школи – здавай тест. Отримуєш права – здавай тест. Хочеш одружитись – лише дев’ять тестів і дуй під вінець!
- Та-ак, що у нас тут? – повагом протягнув оператор, гортаючи тестову картку Адама. – Тест на дальтонізм, тест на водійські, тест на комунікабельність, тест на керування малими робочими групами… Ну, жодних помилок не бачу, здали всі попередні тести. Обрали підприємство, на яке тестуватиметесь?
Адам кивнув.
- Прошу, ваш формуляр. правила ви знаєте. У вас одна година. Пишете он у тому секторі. Здаєте мені. І нагадую – за використання шпаргалок вас ув’язнять, навіть не запропонувавши адвоката. Дякую, проходьте, не затримуйте черги.
Адам сів за столик і проглянув аркуш зі завданнями. Двісті п’ятдесят питань. За годину впорається.
Переважна більшість питань перевіряла знання з обраної спеціальності, значна частина – знання з психології, але декілька питань помітно виділялись з-поміж інших, як от «яку кількість робочих годин ви готові присвячувати спілкуванню з сім’єю?» чи «зобразіть схематично спосіб розташування столів у офісі вашого робочого сектору». Останнє особливо здивувало хлопця, адже протягом усього його тестового життя йому лише тричі доводилось щось малювати. Зазвичай такі завдання не дають у тести, адже укладачі тестів вважають їх заскладними.
Ну але тут все зрозуміло: поважне підприємство, відповідальна посада, а отже і тести повинні бути відповідними.
Кінчик Адамового олівця завмер над запитанням № 229.
«Ваша майбутня посада передбачає часте прийняття рішень та постійну відповідальність за осіб, пов’язаних з вами особливими відносинами. Чи готові ви до екстреного прийняття ризикованих рішень, які виходять за межі вашої зони комфорту та можуть спричинити наслідки непевного характеру для вас та суб’єктів ваших відносин?»
Юнак замислився. Це типу йому доведеться когось звільнити через якусь дрібницю? Ну а які ще можуть бути ризиковані рішення? Побити колегу на діловій зустрічі? Підписати непевну угоду? Гм, оце останнє якесь банальне.
До закінчення залишалось ще вісім хвилин і всього лише одне питання. № 229. Адам все ніяк не міг вирішити, яку відповідь написати.
Він поглянув у вікно, сподіваючись побачити там якийсь знак, якусь підказку. Але там були лише пішоходи, автомобілі та срібляста вежа у центрі міста, яка намагалась дотягнутись до хмар. Найвища будівля країни. Місце, де вони працюватимуть, коли успішно складуть тести.
- Перепрошую, - гукнув Адам до оператора, - я можу зробити один телефонний дзвінок?
Оператор притьмом підглянув у тестову картку.
- Та-ак, тест на чесність, є… Результат відмінний… - пробубнів оператор і підвів голову. – Один дзвінок, але з нашого апарата. Запобіжні заходи, страхуємось від підказок. Таймер тесту призупиняю, але все одно, не розмовляйте довго.
Адам зітхнув та набрав номер Аліни. Вона теж сьогодні здавала тест на працевлаштування, тільки у іншому центрі.
- Привіт, сонечко, - голос його дещо тремтів. Думка про те, що їхню розмову прослуховують та протоколюють дещо бентежила хлопця. – Як ти? Як пройшов твій тест, є вже результати?
Адам познайомився з Аліною два роки тому. Короткої розмови на сходах університету вистачило, аби через тиждень вони успішно здали тест на право телефонувати одне одному, а згодом ще один - аби бачитись у поза навчальний час.
- В мене? Та ні, все добре, ще пишу тест, просто взяв паузу. Дуже хотілося почути твій голос.
Усякий тест передбачає досягнення стовідсоткового результату. Так само, як відповіді ідеально можуть пасувати питанням, так і людям часом вдається знайти для себе зручне взуття, ідеальну роботу та людей, які їм підходять найкраще.
Адам вважав, що у нього з Аліною стовідсоткова сумісність.
І всі тести це тільки підтверджували.
- Та не переймайся ти! Все у тебе вдасться! Я в тебе вірю…
Вони двоє пройшли найбільше випробування - випробування тестами. Тест на право доторкатись руками, тести на поцілунки, тести на право спільного проживання, тести на право офіційного оприлюднення стосунків…Тижні роботи та чесні відповіді – ось що дало їм змогу досі бути разом.
- Знаю, знаю. Все буде так, як ми запланували – я здам тест, отримаю солідну посаду, ми працюватимемо разом, придбаємо власне житло, а ще десь так через два роки…
- Тридцять секунд і я вас роз’єдную! – гукнув Адамові через увесь зал оператор.
У Адама й Аліни були особливі стосунки. Їхні знайомі задовольнялись спільними походами у розважальні заклади та новими тестами для закоханих пар, при цьому рідко брались за руки та дивились одне одному у вічі, а поцілунки були для них лише частковим задоволенням смоктального рефлексу. А ці двоє часто прогулювались за руку, танцювали у парку та робили одне одному маленькі сюрпризи. Адам навіть пробував складати для коханої пісні, хоча у свій час провалив тести на музичний слух та на поетичну майстерність.
- Дякую, - посміхнувся юнак. – Якщо щось, ризикну. Гадаю, це не надто вплине на наше з тобою майбутнє.
«Чи готові ви до екстреного прийняття ризикованих рішень…?»
Практичні завдання майже зникли із сучасних тестів. Укладачі вважали їх заскладними. Але коли не буде складніших завдань, як же тоді відбиратимуть кращих серед кращих? Яким чином відбуватиметься розвиток, якщо не буде творчих, практичних завдань у тестах? І як дізнатись напевно, що ми відповіли правильно?
Ризикнути, подумав Адам, і перевірити практично.
Юнак глибоко вдихнув і задав Аліні останнє запитання, перш ніж оператор вигукнув:
- Все, розмову закінчено! Продовжуйте тест!
Адам посміхався. Він радів, бо отримав таку бажану для себе відповідь. Одну відповідь на два запитання.
Запитання № 229.
«…Чи готові ви до екстреного прийняття ризикованих рішень, які виходять за межі вашої зони комфорту та можуть спричинити наслідки непевного характеру для вас та суб’єктів ваших відносин?»
Відповідь:
«Так»
Відклавши олівець, Адам, не перевіряючи відповідей, підвівся і підійшов до віконця номер три.
- Так швидко? – здивувався оператор, перевіряючи, чи не робив Адам перекреслень чи виправлень. – Ну, воля ваша. За результатами зайдіть завтра о цій же порі. На все добре.
- Ні-ні, ще хвильку… - мотнув головою юнак. – Дайте мені ще, будь ласка, формуляр тесту на одруження. Дві штуки.

 

30.02


- Скажи мені, Роланде, я слабкий?
Тонкі пальці занурились у грунт, ретельно розпушуючи його.
- Ні, капітане.
Тонкі пальці обхопили пляшку і поїли землю мінеральним розчином.
- І все? Жодних пояснень?
Тонкі пальці обійняли вологу серветки і ретельно витирали нею смарагдові листочки.
- На загальні запитання я відповідаю лише «так» або «ні», і ви це добре знаєте, капітане.
Тонкі пальці пестили стебло, сновигаючи поміж гострими шипами.
- Тоді я запитаю по-іншому: чому ти вважаєш, що я не слабкий?
Колючка торкнулась тонкого пальця і зламалась об нього.
Тонкі металеві пальці навіть цього не відчули і продовжили танцювати навколо квітки.
- А чому ви гадаєте, що ви слабкий?
Капітан змовк. У нього не знайшлось ні гідної відповіді, ні запитання, яким можна було би спантеличити Роланда. Він був змушений визнати свою поразку.
Один – нуль на користь андроїда.
Роланд відставив убік горщик з рослиною і сів на підлогу якраз навпроти капітана.
Так зазвичай розпочинались їх бесіди, суть яких змінювалась з кожним кілометром далі від Землі.
Десять років тому вони спілкувались виключно на наукову тематику, обговорювали нещодавні відкриття та ділились поглядами щодо маловивчених наукових питань. Капітан розповідав Роландові про сновидіння Менделєєва, а той наочно демонстрував, з чого складається Рефлексуючий Оптоволоконний Людиноподібний Автомат Наділений Душею.
Через п’ять років у їхніх бесідах вперше почали виринати соціальні проблеми. Вигнання людей під виглядом дослідницьких космічних експедицій чи надмірна експлуатація РОЛАНДів не раз і не два поставали між ними.
А минулого тижня капітан почав говорити про почуття. Різні почуття – дружби, вірності, відповідальності, честі, любові. Здавалося б, що може робот знати про почуття? Як може людина говорити з машиною про речі зовсім їй незрозумілі? Але капітан знав, що з Роландом все було не так. Роланд був незвичайним роботом, наділеним душею.
І питання, яке задав Роландові капітан, зайвий раз натякало на тему сьогоднішньої розмови.
Капітан підвівся і поглянув у ілюмінатор.
- Роланде, ти ж пам’ятаєш назву нашого корабля ? – не обертаючись, запитав чоловік.
- «Еспера». А що?
- Ти ж знаєш іспанську, знаєш, що воно означає.
Робот ствердно кивнув.
Капітан підійшов до столу та підсунув до себе ближче горщик з квіткою.
- Ми самотні, Роланде. Ти, я і «Еспера». Самотні, тому що ми далеко від дому. Самотні, бо на мільярди кілометрів навкруги немає нікого, окрім нас. Але найбільше самотніми нас робить те, що ми різні.
- Тобто?
- Людина, андроїд та космічний корабель. Не секрет, що людині потрібні люди, андроїду – андроїди, а космічному кораблю – інші космічні кораблі. Але бути серед собі подібних - замало, потрібно бути поряд з собі подібними.
Уяви собі чоловіка, який живе на найгамірнішій вулиці міста. У нього є цуценя та власний андроїд. Щодня він бачить тисячі людей, з деким навіть вітається. Самотній він чи ні?
- Так.
- А чому? – короткої відповіді капітанові було замало. Він хотів витрусити з Роланда все, що можна, кожне слово, кожну думку.
- Тому що хоч навколо нього є багато людей, але поруч з ним немає нікого. Робот та тваринка – лише замінники. Але ж фотографія котлети ніколи не замінить голодному самої страви.
Роланд на мить замовк.
- Отже, я для тебе теж лише замінник? - холодно мовив андроїд.
- Не більше, аніж я для тебе.

Сталева ластівка на ймення Еспера прямувала у невідоме, тікала подалі від рідних берегів, несучи в утробі двох самотніх істот. Її тіло мчало уперед, назустріч порожнечі, назустріч вічності, у той час як всі її думки стрілами летіли у протилежному напрямку. Еспері бракувало лише маленького, якогось потаємного сигналу, і вона стрімголов шугнула би назад, додому. Але знаку не було, і вона мусила летіти далі. Летіти і чекати, дослухаючись тим часом до дивних слів, що лунали всередині неї.

- … і ми мусили змиритись, - капітан крокував довкола Роланда, дивлячись кудись у стелю. – Відстань між нами зростала, і ось нарешті настав день, коли я вирішив покинути Землю.
- Чому? – запитав андроїд, коли капітан зупинився. – Кількох тисяч кілометрів було для вас недостатньо?
Капітан лише посміхнувся.
- Я вирішив, що краще збільшити відстань між тілами, ніж між душами. Зникнути, доки ми не стали з нею чужими людьми.
- І вам жодного разу не хотілось побачити її знову?
Чоловік зітхнув та відвернувся від робота.
- Я бачив її. Постійно. У своїх снах.
- Я не розумію, - Роланд робив довгі паузи, акуратно добираючи слова. – Ви могли їй написати…Звісно, повідомлення дійшло би із серйозною затримкою, але тим не менш…
Капітан витягнув з шухляди столу дерев’яну коробочку, узяв звідти сигару і розкурив її. Роланд лише гидливо скривився. Він же не був звичайним роботом, він володів нюхом та сформованим естетичним смаком, який не визнавав тютюну взагалі.
- Поглянь-но, - капітан тицьнув обгорілий кінчик сигари під ніс Роланда. – Поглянь на дим. Чому дим ніколи не повертається назад у сигару?
- Ентропія, - відрубав Роланд, відштовхуючи від себе сигару. – Розсіювання молекул.
- Ми з нею були немов ті дві молекули. Ми метались у різні боки, у пошуках невідомо-чого, тікали від примар минулого, рятувались від самотності. Врешті-решт, ми або зіткнулися б і були навіки разом, або віддалились би настільки, що втратили би одне одного назавжди.
Роланд гмикнув.
- Ти вживаєш умовний спосіб. Хіба ти ще не втратив її?
- Вона думала, що так. Вона помилилась. Якби я її втратив, я нікуди не летів би.

Сталева ластівка на ймення Еспера шукала поглядом інших птахів, але було занадто темно, аби щось побачити. Зірки, які давно уже вмерли, досі дарували їй світло, і Еспера була вдячна їм за це. Але тих нещасних крихт сяйва було замало. Еспера почала боятись, що у цій темряві вона не побачить знаку, коли їй пора повертатись. Вона чекатиме ще довго, але так і залишиться на самоті, без інших птахів. Еспера боялась летіти далі, але дорога назад була ще заказана. Зібравшись зі силами, вона продовжувала думати про інших птахів, про яскраву зірку, яку скоро зустріне і продовжувала слухати голоси у своєму череві.

- …тоді ми зможемо бути разом. Вона навіть назвала точну дату – 30 лютого. Саме тоді я зможу повернутись.
- Але ж у лютому двадцять дев’ять днів! – спохмурнів Роланд. – Ти не думаєш, що вона тебе обманула? Знайшла такий собі привід, аби позбутись тебе.
- Колись у лютому було лише двадцять вісім днів, - зауважив капітан.
Роланд тільки скривився та махнув рукою.
- Та знаю, знаю. І ще я чув байки учених про зміни періодичності обертання Землі. Але не може, ну просто не може за цих десять років, що ми з вами подорожуємо, з’явитись ще один день у році. Знаєте, - мовив андроїд після невеличкої паузи, - мені шкода вас, капітане. Ви, хоробрий, поважний чоловік, якого рада була б прийняти кожна країна світу, втікаєте з рідної планети лише тому, що так захотілось якійсь жінці. Більше того, ви не полетіли на якусь колонію і не приєднались до жодної експедиційної групи, - ви просто летите казна-куди і навіть не знаєте, чи повернетесь взагалі до цієї жінки. І навіть зараз, коли ви могли весь проліт пролежати в анабіозі та залишитись таким же молодим, як і в день втечі, вам хочеться старіти лише тому, що ця ваша пані на Землі теж старіє.
Капітане, а ви ніколи не думали, що за цих десять років вона могла вийти заміж, народити дітей, зажити нормальним життям, від якого ви відмовились?
Чоловік замислився. Роланд був правий. Вона ж була людиною, оточеною вісьмома мільярдами інших людей. Серед них хтось обов’язково виявився би тим, хто їй пасує. Вони би…
- Зрозумійте нарешті, що не можуть всі бути такими, як ви, - мовив Роланд. Він вперше дивився на свого капітана з співчуттям. – Це ви здатні чекати вічність, ви здатні зробити все для іншої людини, тільки ви. Більше ніхто.
Руки капітана затремтіли. Роланд відчував, як розривається мозок чоловіка від напливу стількох думок, як плавиться серце від жару емоцій…Ще мить – і він заплаче.
- Капітане… - обережно промовив Роланд. – Ви якось питали мене, чому я не вважаю вас слабким. Я вже сказав вам відповідь.
Слова андроїда не подіяли на чоловіка. Той усе ще стояв, притулившись до стіни та тремтів. Роланд підійшов до капітана та узяв його а плечі.
- Облиште, капітане. Забудьте. Я наговорив дурниць. Я певен, що вона чекає вас. Якщо ви пішли на таке заради людини, то вона просто повинна дотримати слова.
Роланд обняв капітана і повів його до виходу.
- Ходімо, капітане, вас чекає штурвал, ходімо…
Робот допоміг чоловікові сісти у крісло. Він надумав ще вкласти йому до рук штурвал, але пальці капітана самі потяглись до руків’я. Роланд посміхнувся.
Капітан сильний.
Слабкі люди ніколи б не зробили того, що зробив він.
Роланд уже намірився піти полити квітку, аж тут його погляд упав на маленький циферблат, який позначав час на Землі.
29.02.3002 - 23:57:48
Час у космосі та на Землі йдуть по-різному, і ще невідомо, де він йде швидше.
Роланд вирішив почекати ще хвильку.
30.02.3002 – 00:00:29
Коли ти ладен чекати вічність, доля дещо скорочує цей термін.
Так подумав у ту мить Роланд.
- Капітане… - андроїд хотів показати чоловікові циферблат, але той без жодних слів різко розвернув штурвал.
Час у космосі, на Землі та в людському серці йдуть по-різному, і це ще невідомо, де він йде швидше.

Сталева ластівка на ймення Еспера на мить завмерла у цілковитій пітьмі. Вона нічого не бачила, нічого не чула, але щось підказувало їй, що далі летіти вже непотрібно. Вона не знайде там нічого нового. Навпаки, втратить ще більше.
Еспера зрозуміла, що немає сенсу більше чекати. Все одно ніхто не скаже їй, коли потрібно повертатись, вона сама повинна зрозуміти це.
Повинна заплющити очі.
Повинна послухати, про що говорять голоси в її утробі.
Повинна летіти.
Додому.

 

Дякую.

 

Looser’е, я так зрозумів, що Ви вирішили познущатися за "зимніх"

 

Ну я не сказав би, що познущатись, але нагоду вирішив використати

Та це я вам дякую
В принципі, така лірика стріляє не надто часто, тому можу вас запевнити, що наступний твір точно матиме інший настрій.

 

Настрій може бути різний,важливо хто і як його відчуває.

Мені подобається Ваше відчуття....

 

Усі мої донечки


Перед ворітьми дванадцятого будинку вулиці Сонячної зупинився автомобіль, номери якого були замальовані чорною фарбою. Водієм цього авто був невиспаний молодик у старомодному бордовому костюмі, цілеспрямований, винахідливий, з хорошим почуттям гумору. Він був одержимий бажанням змінити своє життя раз і назавжди. І приречений.
Надягнувши тонкі рукавички, чоловік узяв зі собою жовтий конверт і попрямував до вхідних дверей. Він знав, що йому ніхто не відчинить, адже і власник будинку, і всі його мешканці перебували на іншому кінці міста.

Похмурий стариган був уперше вдягнений у костюм. Раніше він усіляко опирався подібного роду одежі, але задля сьогоднішньої урочистості він набув незвичного для себе вигляду: сорочка була застібнута на усі ґудзики; у лівому вусі не було сережки; від густої сивої бороди не залишилось і сліду, а серце, зробивши три мільярди ударів, зупинилось.
На похорон цієї людини зібралось декілька тисяч людей – родичі, друзі, сусіди, колеги, журналісти та вдячні читачі, яких його книги супроводжували від першого промовленого слова до останньої сторінки, прочитаної без окулярів. Кожен з присутніх міг довго розповідати про померлого, про їхню першу зустріч, очну чи на сторінках книги, про те, як вплинули його розмови чи історії на їх життя. Міг кожен, але чомусь ніхто не квапився цього робити.

Молодик обережно зачинив за собою двері і поклав ключ назад у конверт.
Якби він не знав, у чий будинок увійшов, то ніколи б не подумав, що тут живе чи не найвідоміший письменник століття. Далеко не нові меблі, герань на підвіконні, чотири пари капців, розкиданих у передпокої. Різноманітні статуетки на стелажі сусідили з фамільним чайним сервізом, а на крижці журнального столика виднівся слід від чашки.
Не витрачаючи часу на розглядання інтер’єру, молодик піднявся сходами на другий поверх і попростував у дальній кінець проходу. Зупинившись перед блакитними дверима, він завмер, не наважуючись повернути дверну ручку. У той момент він відчував себе дитиною, яка з острахом тримає в руках коробку з бажаним для себе подарунком, але боїться здерти обгортку. Благоговіння, трепет, і разом з тим страх розчарування мчали наввипередки від серця до пальців. Ще мить і …
У цій кімнаті мріяли опинитись мільйони людей. Саме тут було розгадано безліч таємниць, розроблено сотні теорій, саме тут з нічого було створено сотні людей місць, подій. Саме тут, позбувшись масок чоловіка, батька, законослухняного громадянина, непитущий холерик перетворювався на бога, якому підвладні час і простір.
Кабінет. Майстерня. Святилище. Скарбниця. Яке слово не обирай для назви цього місця, відомо одне – без нього світ не був би таким, як зараз.
Кімната здавалось роками обжитою та щойно заселеною водночас. Нерозібрані коробки з різними дрібничками, фотоальбомами та книгами. Неакуратний стосик компакт-дисків на столі. Десятки списаних аркушів займали місця їм неналежні. І знову книги, книги, книги… Цікаво, чи господар прочитав усі з них.?

Перед зачитуванням молитви священик коротко розповів про померлого. Нічого нового, лише усоте повторив слова про «неймовірну щедрість душі», «готовність допомогти ближньому» та «невичерпний оптимізм, який надихав людей та давав їм сили жити далі».
Натовп схилив голови. Почалась молитва.

Молодик прийшов до цього дому лише за вмістом середньої шухляди письмового столу, але вирішив не квапитись зі своїм завданням і дізнатись трохи більше про потаємне життя свого кумира.
Спершу він узявся до коробки «Не скористаюсь». Поверх усіх речей лежав крислатий чорний капелюх з біркою «Дарунок люб’язного електрика К.В. Нестерука, з яким я мав честь познайомитись одної дощової середи».
Ніде не було вказано дати. Судячи з капелюха, їх знайомство трапилось щонайменше десять років тому. Гм, а чи зустрічались вони ще після того дня?
У коробці молодик знайшов добру дюжину блокнотів, подарованих у свій час, то від одногрупників, то від свого першого випускника, то виграний у лотерею у празькому луна-парку. Усі записники були цілком порожніми.
Чим глибше незваний гість опускався до дна повз малахітову жабу, транспортир, сіточку для волосся, собачий свисток, семигранну гайку, бірюзову краватку-метелика, зуб слона та десятки інших речей, тим впевненішою ставала думка, що всі ці сувеніри – подарунки від тих, хто більше ніколи не повертався у життя померлого письменника. Він беріг ці речі, нехай навіть зовсім непотрібні, як згадку про тих людей, яких він вже ніколи не зустріне, але ніколи не забуватиме.

Після молитви слово взяли ті, хто знав покійного задовго до виходу його першої книги. Знайомі змалку, вони бачили становлення майбутнього митця, бачили, як він мужньо терпів батьківську наругу, як виборював своє місце під сонцем серед ровесників, як безтурботно проводив свої юні літа.

Фотоальбоми у однойменній коробці не мали жодних маркувань. Фотографії у них теж були розміщені безладно – в той час, як одні альбоми просто пухли від світлин, в інших було по два-три знімки.
Чоловік уважно роздивлявся фотографії, і на превеликий подив, помічав, що їх власник майже ніде не зустрічається.
Одним з небагатьох знімків, де письменник був увіковічений ще хлопчаком, було чорно-біле фото новорічного свята у школі. Повновидий хлопчик у шароварах стояв під ялинкою поруч з дівчинкою у костюмі білочки. На звороті був написаним червоним чорнилом: «Де Зоряна?», а трохи нижче дописаною авторучкою «Зоряна померла».
А ось ще один знімок, теж дуже старий: директор школи на урочистій лінійці надягає сутулому хлопцю медаль. І підпис: «Шістнадцять років, 5 спроб самогубства і жодної дівчини».
На тій же сторінці фото альбому була кольорова фотографія – письменник тут уже зрілий, ставний чоловік, обіймає якогось обшарпаного старого. Дідуган плаче, а на обличчі письменника не видно жодних емоцій. «Ми часто завдаємо болю тим, кого любимо. Він любив мене», говорив закреслений напис,чорнило у деяких місцях потекло. А нижче ще одна дописка, іншим кольором, іншим почерком: «Не обманюй себе».

Далі на середину вийшли двоє стариганів у військовій формі, з купою орденів на грудях. Незважаючи на поважний вік, їх голоси досі лишились гучними. Вони стверджували, що не бачили більш завзятого солдата, настільки відданого своїй країні та товаришам. Згадували їх спільні бойові операції у різних кінцях світу, недоспані ночі, проведені у літаках, та відмінну дисциплінованість їхнього товариша, який ніколи не дозволяв собі втекти з частини чи сваритись з командирами.

Молодик перебрав ще з півдесятка коробок, відкриваючи для себе нові грані знаменитого літератора. Ставши батьком, той почав захоплюватись коміксами («Бетмен – не супергерой, а звичайна людина, яка усього досягнула своїми руками та розумом»), вивчати інші релігії («Бог єднає, а релігії – розділяють. Щось тут не сходиться…») та планував поїхати у Лапландію («Не хочу вмирати, не побачивши Санта-Клауса»). Стільки цікавого й незвичного було в цій людині, і ніхто про це не знав. Кажуть, письменники розкривають себе у своїх книгах, але і сотні томів не вистачило би , щоб побачити бодай десятину цього неосяжного розуму.
Аж ось до рук чоловікові потрапив військовий картуз, за внутрішньою підкладкою якого була маленька пожовкла фотокартка. Два усміхнених солдати, обнявшись, стояли на фоні якоїсь будівлі. Хлопці були настільки схожими зовні, що здогадатись, хто з них є майбутнім письменником. На звороті підпис: «А.Д. Кротенко – єдина хороша людина у цьому кодлі тупаків і лицемірів. Десять самоволок разом – вагомий доказ».

Нарешті настала черга виступити донькам покійного, трьом колись найбажанішим нареченим на континенті. Понурими голосами, силуючись стримати сльози, вони описували свого батька лише хвалебними епітетами. І те, як він учив їх читати, і ночі, які він провів біля їх ліжок, коли дівчатка хворіли, і перші оглядини їх чоловіків, яких батько оцінював прискіпливіше, ніж будь-хто інший з родичів – кожен згаданий момент ще більше загострював тугу за цим видатним чоловіком, чуйним, щирим, часом розгніваним, але таким рідним для усіх.
Оповідали доньки також про знайомство письменника зі своєю дружиною та палке почуття, яке чоловік живив до коханої жінки, відсунувши літературу на задній план. Батько завжди залишався надійною опорою для родини, і навіть смерть дружини не підкосила його життєлюбства. Так, він став замкнутішим, але у нього ще залишались діти, онуки, і задля них він мусив жити та працювати.


(Закінчення в наступному пості)

 

(закінчення)

Чоловік поглянув на годинник. Ось уже дві години, відколи він тут. Так мало…
Йому здавалось, наче він прожив у цій кімнаті кількадесят років. Не власних, а свого улюбленого автора. Всі ці речі у коробках, фотографії, написи на них – все це було машиною часу, яка дозволяла бодай на часину стати тим, ким захоплювався усе життя, вловити його почуття, пропустити крізь себе його думки, бачити його очима.
І це було прекрасно.
А як же сім’я? Чи поза усіма цими персонами, подіями та книгами залишався час на власних дітей? Різні люди відповіли би по-різному. Правильну відповідь знала лише одна людина.
Молодик нарешті наблизився до письмового столу померлого. Диски його не цікавили, а от книги – зовсім інша річ. Товсті і тонкі, обшарпані і ще новенькі, у твердій палітурці та у паперовій обкладинці. Різні за виглядом, різні за змістом, такі ж різні, як і їх колишній власник.
Книги, які лежали на столі, господар, вочевидь, читав незадовго до смерті. Рука прибульця потягнулась до пожовклого примірника «Тихого американця». І тут померлий не обійшовся без дописок – сторінки просто рябіли його коментарями. Ідеї, відмінні від авторських, власні роздуми, власні варіанти перекладу окремих речень осідали на полях. Форзаци теж не залишились неторканими.
« У В’єтнамі я здобув двох друзів, малярію і прекрасне татуювання. Дружина не знає про нього от уже десять років».
Де ж тоді було це татуювання, коли найближча людина не знала про нього стільки літ?
А он «Тореадори з Васюківки» Нестайка. Майже не пописана. «Коли я був дитиною, у нас не було інтернету, роликових ковзанів та чаю в пакетиках. Взагалі нічого не було. Поверніть мене назад у ті роки».
Молодик не зрозумів цієї фрази. Невже світова слава та нормальне життя здавались йому гіршими за дитячі роки під гнітом власного батька? Невже тоді він був щасливіший, ніж зараз?
Овва, «Мадам Боварі»! Не очікував її побачити у такому місці. Ану, що там ховається під обкладинкою.
«Прикро знати, що тебе зрадили. Ще прикріше виховувати чужих дітей і не мати власних».
Гість замислився.
Він пригадав усі інтерв’ю, усі телепередачі за участю покійного, де той з охотою розповідав про своїх доньок, показував їх фото і променисто посміхався. Ця радість була фальшивою? Скільки ще фальші було в житті його кумира? І найголовніше – чому ?
Ну ось і настала вирішальна мить.
Середня шухляда письмового столу.
Всередині був пакет з наліпкою «Наймолодші донечки», а ньому – те, заради чого молодий літературний агент добровільно перетворився на викрадача.
Книги, які ще ніхто не читав.
Сотні видавців у світі вбили би за право потримати в руках цей пакет, який приніс би їм неймовірне багатство. Але зараз усе належало тільки йому, молодому цілеспрямованому літагенту у бордовому костюмі.
У пакеті лежало два десятки рукописів, кожен з яких був акуратно перев’язаний стрічкою. Двадцять нових історій. Двадцять нових світів. Двадцять нових переворотів людських доль.
Молодик витягнув верхній рукопис. Всі сторінки були списаними від руки, без жодних перекреслень чи виправлень, але разом з тим нерівний почерк виказував поспіх автора, наче книгу він писав з першої спроби, на одному подиху, наче він квапився творити, передчуваючи наближення смерті.
Книга називалась «Коли я стану татком». Це щось автобіографічне?
Чоловік прогорнув кілька сторінок. Фантастика. Космічні перельоти, стосунки між людьми на кораблі. Що тут спільного з назвою?
На останній сторінці був традиційний вже допис:
«Треба переписати перший розділ, він трохи млявий. Капітан виступає не настільки активним, як би це хотілось зобразити. Почекаю рік і тоді візьмусь за редактору».
Інший твір, «Таємне життя Амвросія Мжички», автор заповідав надрукувати без переробок, лише радив змінити ім’я головного персонажа.
«Кульгавого поета» редактори мали розбити на дві незалежних книги, а роман в оповіданнях «Дайте дожити до післязавтра» - перетворити у суцільний твір.
Кожен рукопис містив побажання, поради, рекомендації тим, кому потрапить у руки, але хто б узявся за таке – правити твори генія?
Втім, це світ вважав його генієм. Для молодого агента неосяжний кумир в одну мить перетворився на сумного чоловіка, в житті якого не було настільки багато радості, як всі думали. Він обманював, але робив це заради того, щоб надихати інших, переконувати своїми словами, вчинками, історіями, що життя справді прекрасне, а не таке, як його показують у новинах. Він захоплювався щирістю, винагороджував щедрість, але не пробачав зради. Він був звичайною людиною.
Молодик добрався до останнього рукопису. На титульній сторінці не було заголовку, лише примітка у кутку аркуша «Опублікувати через 50 років».
Зачудований агент перегорнув сторінку і почав читати. Після першого абзацу він захотів спинитись і спакувати всі рукописи назад у пакет, але не зумів. Книга не відпускала його.
Рядок за рядком його охоплювали тенета чужого розуму, у голові поселились чужі думки, чужі почуття вторглись у його душу. Власне єство злякано ховалось від всесильного знання, яке потроху руйнувало його старі уявлення, переконання та цінності. Заново були переписані спогади, все раніше почуте й побачене безслідно зникало. По тілу немов пропустили електричний розряд, настільки швидко стало битись серце, прискорилось дихання, а кров боляче тиснула на судини зсередини.
Молодик перегорнув сторінку.
І тоді почалось щось справді неймовірне.

«Я обманюю, тому що боюсь. Боюсь, що мене жалітимуть, боюсь, що про мене забудуть.
Я обманюю, бо це усім подобається. Подобаються мої історії, мої книги, моя брехня.
Я обманюю, бо це робить мене щасливим. Подяки читачів, поцілунки дружини, посмішки донечок – це все плоди мого обману. Це все те найдорожче, що у мене залишилось.
Я обманюю, бо це змінює людей на краще. Вселяє надію, надає сил, підказує, що робити далі. Саме це роблять хороші книги.
Я обманюю, тому що тільки так можу змінити світ.
Кожного разу перед сном я повторюю собі ці слова, сподіваючись, що це справді так. Повторюю, і мрію, що одного дня прийде той, хто наважиться увійти у мій світ, той, хто дізнається мою правду, написану, але досі не видану, той, хто донесе її до людей.
Якщо мій обман може змінювати світ, то на що тоді здатна моя правда?»


Перед ворітьми заміського цвинтаря зупинився автомобіль. Водієм авто був сутулий дідуган у старомодному бордовому костюмі, цілеспрямований, винахідливий, з хорошим почуттям гумору. Колись він був одержимий бажанням змінити своє життя раз і назавжди.
Колись він був зовсім іншою людиною.
Повільного дочвалавши до надгробка у дальньому кінці цвинтаря, чоловік знесилено присів на лаву.
- Я зробив усе, як ви й просили, - прохрипів він. – Вибачте, що так безсоромно обікрав вас, але це було варте того. Шкода, що ви не можете побачити плоди рук своїх.
Дідуган поклав руку на надгробок і посміхнувся. Подумки він повернувся у той день, коли викрав найцінніший скарб того, хто лежав у цій могилі. Того дня він розгадав таємницю найвидатнішого письменника століття. Того дня він сам став ним.
- Дідусю, ти ще довго? – гукнула старого молода дівчина, яка сиділа на задньому сидінні авто.
Старий махнув рукою і, крекчучи, підвівся.
- Дякую. Дякую за все, - прошепотів старий, поклав на могилу невеличку книгу і повернувся до своєї онуки.
Це була тонка книжка у темно-зеленій обкладинці із зображенням кімнати. Вона здавалось роками обжитою та щойно заселеною водночас. Нерозібрані коробки з різними дрібничками, фотоальбомами та книгами. Неакуратний стосик компакт-дисків на столі. Десятки списаних аркушів займали місця їм неналежні. І знову книги, книги, книги… А у правому горішньому кутку, під іменем автора, було виведено золотом:
«Усі мої донечки».

 

Мини-сказка
Когда я был маленьким, мне здорово хотелось попробовать "взрослой жизни" и я очень просил отпустить меня на время из детства. "Ладно", сказали мне часовые, уставшие от моих просьб: "Иди, но, если завтра, к полудню не вернёшься, то обратно мы тебя не пустим. Подумай хорошо..." Я, конечно же, согласился и рванул из детства без оглядки.
...О том, что нужно возвращаться, я вспомнил через неделю. Разумеетя обратно часовые меня не пустили. "Ну и ладно!" нагло сказал я. "Мне и здесь совсем не плохо!" Повернулся и счастливый ушёл навсегда.
А пожалел об этом только сейчас...

 

Мені наснився страшний сон..

Я бачила як снували люди вулицями.. Я бачила їх великий потік у сіро-жовтому метро, більше схожий на стадо.. Я бачила самотність у натовпі, і щастя на самоті. Я бачила як вони смітили у своїх душах і ззовні.. Бачила, як вони поливали одне одного багном і талапались в ньому, виглядаючи щасливими.. Та то тільки їх ілюзії. Я бачила невдоволення, вічний пошук, і перегони. Поспіх, спроби встигнути всюди за своє коротке життя і втрати часу на непотрібні дурниці. Я бачила мізерність. Вона була всюди. Вона наповнювала цей світ жалюгідністю. То був тип мислення. Він сидів десь глибоко-глибоко, мабуть, аж у генах. Він виїдав їх зсередини, цих безглуздих людей, що тільки бігали туди-сюди. Він не давав їм спокою прагненням уваги, бажанням бути першим. Вони носились із своїм крихітним життям, як з писаною торбою, вони боялись померти, але не жили по-справжньому. Ось вони справжні перегони, ось де можна робити ставки.. Вони хотіли мати все. Вони хотіли бути всім для когось, повністю заповнити чийсь світ. Вони хотіли перемагати. Вони хотіли бути Єдиними і Великими. Вони були мізерними.

Мені наснився страшний сон. Там я стала ними. Всіма одразу. Розпач, розчарування, самообман.
Це так боляче.. Це затоплює, поглинає, розчиняє в собі..

Я прокинулась. Добре, що це був лише сон, що зник у променях сонця, розтанувши із першими звуками ранку..

 

- Не поспішайте з відмовою… ми пропонуємо сто баксів. Погодьтеся – це непогані гроші, - прохрипів чорнявий, що сидів ліворуч від Степана і лагідно посміхнувся.
- Я вже казав, що не маю наміру продавати каблучку, - нехотя відповів Степан,
потягуючи запашний томатний сік з прозорої скляночки.
- Двісті баксів, - прохрипів чорнявий і посмішка на його обличчі почала згасати.
- Ні, - скептично видихнув Степан, і повільно перевів погляд на кущ білих троянд. Втім йому стало цікаво чому ці двоє так причепилися до його звичайної бронзової каблучки, трохи химерної форми.
- Двісті п’ятдесят – це ж чудові гроші, - прохрипів аж здавленим голосом чорнявий, а посмішка плавно почала переходити в подив і роздратування.
- А якщо я скажу тисяча? - мовив спокійно Степан і перевів погляд на чорнявого. Йому стало цікаво на скільки далеко готові зайти ці двоє дивних незнайомців. Чорнявий хотів витримати трохи паузу, але несподівано почув:
- Згода! – це майже пропищав, напарник чорнявого, що сидів поруч, він був рудий і прищавий, і він вже був готовий аж із штанів вистрибнути від нетерплячки, але в ту ж мить відчув, як щось важке боляче натиснуло йому на ногу під столом, і рудий, мало не ковтнувши язика від болю, трохи скривився і подивився на чорнявого. Обличчя чорнявого було як грозова хмара…
- Хлопці я лише поцікавився, - посміхнувся Степан. - Я ж казав, що каблучка не продається. Мені час йти, бувайте, - мовив Степан, підвівся із-за столика і попрямував парковою алеєю.
Коли Степан трохи відійшов подалі чорнявий просичав на свого рудого напарника:
- Ідіоттт!
- Сам таки! Він все одно не збирався продавати, - відгавкувався рудий.
- Так, завали свій хавчик, - чорнявий дістав побілу. – Тихо, я дзвоню… Альо, бос, це я. Нічого не вийшло з купівлею, його не цікавлять гроші, - рапортував чорнявий.
- Не хочу нічого чути! – рявкнув голос із мобілки. - Ви повинні мені принести цю річ! Зрозуміло? - і зв’язок увірвався.
- Зрозуміло… - тихо мовив сам до себе чорнявий.
- Нахрін здалася босу та бронзова цяцяка? Стільки проблем у нас із-за тої іграшки!
- Нахрін, нахрін… - покривлявся єхидно чорнявий. – Закривай свій хворум, ходімо. У нас ще багато роботи і щоб надалі без самадєятєльнасті, торговець хренів, - єхидно прохрипів чорнявий і штовхнув рудого в шию.


Вже вечоріло, темнішало. Степан йшов безлюдною парковою алеєю, під жовтим мінливим світлом ліхтарів і розмірковував. Йому дивно було, що ті двоє готові були заплатити так дорого і так завзято намагалися умовити його продати звичайний маленький шматочок бронзи, трохи химерної форми. Казали, що мовляв, вони колекціонери. Щось не дуже вони були схожі на тих колекціонерів, щось тут не те… Цю каблучку Степан знайшов у речах свого дідуся, який нещодавно помер і якого Степан дуже любив, як рідного батька. Батьків у Степана не було… Ця каблучка – це була пам’ять про дідуся… А ще Степан бентежила думка про те, що дідуган був ще огого, але чомусь так раптово, несподівано помер... З такими важкими роздумами Степан йшов парковою алеєю, потихеньку, не поспішаючи.

Далі був проміжок алеї де не світили ліхтарі. І щойно Степан поринув у пітьму, як раптом із-за кущів вийшли двоє і підійшли до Степана. Хоч було досить темно, але Степан впізнав рудого і чорнявого.
- Короче, - почав чорнявий. - Знімай каблучку, - прохрипів чорнявий.
- Хлопці, нащо вам здалася та бронзова каблучка, вона ж нічого не варта, а для мене це пам’ять, - спокійно мовив Степан.
- Знімай! – роздратовано, здавлено впівголоса рявкнув чорнявий і разом з рудим вдвох клацнули лезами ножів. Ворожий блиск лез трохи налякав Степана, він розгубився на мить, але швидко взяв себе в руки і в нього миттю з’явився рішучій план дій.
- Так, так, все хлопці, я все зрозумів, я не хочу проблем, все добре, - і Степан почав нервово, швидко знімати маленьку металеву каблучку з пальця, вдаючи що ніби він сильно злякався і ніби запанікував так, що аж руки трохи затрусилися. - Ось каблучка, - і далі від поспіху каблучка ніби випадково випала з його рук і покотилася до чорнявого під ноги.
- Ой, ой, що це таке, погляньте но на нього, - вишкірився єхидно чорнявий, явно задоволений несподівано легкою розв’язкою конфлікту. - Такий наче великий хлопчик (Степану було 25 років і він мав міцну, спортивну статуру) і такий серливий, не встиг побачити лезо і вже аж вкакався хе, хе, - єхидно посміхнувся чорнявий. Це явно тішило його самолюбство. Потім чорнявий із задоволенням нагнувся щоб підняти каблучку і рудий теж перевів свій погляд на каблучку. Саме на цю вдалу секунду чекав Степан! Наступної миті Степан наніс блискавичний потужний удар кулаком в голову рудого. Той
взвизгнув, як щеня, і втративши свідомість повалився наче мішок лайна на клумбу між запашними квіточками. В ту ж мить, майже одночасно, далі Степан наніс потужний боковий удар ногою в голову чорнявого, який щойно нагнувся щоб взяти каблучку, але не встиг взяти її і від удару полетів у кущі, гепнувся з хрустом гілочок, кумедно задерши ноги в повітрі, які зависли на гілочках кущів, щось тихо простогнав і затих…
Степан спокійно підібрав каблучку і подумавши, що мабуть годі вже пригод на сьогодні, хотів було вже йти, але раптом помітив, що рука непритомного рудого мішка, який спочивав між квіточками, впала на чудовий трояндовий кущ і кілька ніжних червоних троянд ось-ось зламаються під тією брудною вагою. Степан підійшов до куща і обережно звільнив ніжні квіточки від граблі того лайнюка. Червоні троянди, які в пітьмі мали таємниче-магічний, темний колір, вільно випросталися і захиталися, ніби дякуючи своєму визволителю. Степан посміхнувся у відповідь і попрямував алеєю додому…

Дома було тихо. Коли дідуся не стало, Степан залишився сам. Перед тим як лягати спати він присів на край ліжка і поринув у спогади. У спогади про дідуся, про козацькі історії, які час від часу розповідав йому дідусь ще з дитинства. Але сьогодні після всіх цих подій він якось дуже особливо сильно заглибився у спогади, заглибився в уяву про ті козацькі часи, про які розповідав дідусь. Уява була настільки чітка що він майже побачив чітку картину однієї з розповідей про козацькі часи… І раптом Степан відчув, що дідусева каблучка на руці стала помітно теплою і тьмяно засяяла червоним… Наступної миті на превеликий подив Степана сталося неймовірне…

(далі буде….)