Авторська проза (форумлян)

Відповідь: Авторська проза

Годі вже сперечатись, тема не для цього створена, панове

Це, правда, не те, що замовляв Док, але все ж ....

Упередження

Який красивий місяць уповні! Чудово гармоніює з недбало розсипаними зорями. Отак можна стояти і милуватись вічно.
- Ну ж бо, поцілуй мене – все одно ніхто не бачить.
Молода пара стояла, обнявшись. У такі миті вони були найщасливішими людьми на світі.
- Нам не слід більше з тобою отак зустрічатись.
- Це ж чому?
- Ти знаєш, якої думки мої батьки про тебе. Моя мати вважає тебе якимось виродком, якщо не більше.
- Мій батько не кращий. Казав, що коли ще хоч раз побачить нас разом, то потурбує, щоб ми ніколи вже не зустрілись.
Обидвоє замовкли.
- Ну чому, чому вони не можуть нас зрозуміти? Ми ж кохаємо одне одного, а батьки вважають це чимось забороненим. Геть як у Ромео і Джульєтти…
Яка прекрасна ніч! Світло місяця здається діамантовим пилом. Повітря просякнуте очікуванням чогось приємного. Ця ніч наче створена для таких як вони.
Пара обійнялась ще міцніше.
- Хто б що не казав, знай одне – Назаре, я кохаю тебе.
Поволі, плавно їхні губи зустрілись.
- Я тебе теж, Андрійку.

 

Відповідь: Авторська проза

Гм...
Данина часові.

 

Відповідь: Авторська проза

O tempora! O mores!
Інакше й не скажеш

Вагома причина


- Проголошую вас чоловіком та дружиною! – урочисто завершив священик.
Шість місяців потому Роман сидів з друзями у барі і його запитали:
- Навіщо ти це зробив?
- Я хотів, щоб у мене були вільні вихідні. Тепер мені не треба їхати чотири години Дніпропетровськ, щоб з нею побачитись. Знаєте, скільки часу та грошей ще довелося б витратити? Так зручніше.
Одного ранку сусіди почули дивні звуки у Романовій квартирі.
Слідчий зробив помітку у блокноті і запитав Романа:
- Навіщо ви це зробили?
Роман поглянув, як медики виносили тіло його дружини і спокійно мовив:
- Я хотів, щоб у мене були вільні вихідні...

 

Відповідь: Авторська проза

Все, повернувся до рідного монітора. Нарешті

Коронна страва

Кулінарія – це справа для однієї людини.
Так він вважав.
Але директор ресторану думав інакше.
- Ось, знайомся, твоя нова помічниця.
Він все життя працював один. Сам смажив, варив, тушкував, кришив, посипав, різав пальці, пересолював, бруднив одяг. Він не звик ділити ні з ким ні кухню, ні продукти, ні подяки відвідувачів.
- Привіт, - усміхнулась вона до нього, коли директор вийшов з кухні.
Він навіть не поглянув на неї, а одразу взяв ножа і почав нарізати моркву.
- Мий руки і беремось до справи, - не відриваючись від роботи, кинув він. – Часу мало, а нам готувати серйозну страву. Нашу коронну.
- О, цікаво! – дівчина не звертала увагу на його дивну поведінку. – І що саме це буде?
- Зараз покажу.
Відклавши ножа, кухар рвучко нахилився і дістав глибоку миску.
- Те, що ми готуватимемо має бути глибоким.
Клац! – ввімкнулась піч. Бах! – рвучко зачинились дверцята шафки. Дзень! – баночки з приправами вишикувались в ряд.
Вона захоплено дивилась, як він готує своє робоче місце. Він робив усе швидко й вправно, як автомат. Як же цей суворий і мовчазний чоловік може вкладати душу у свої страви?
- Чого стоїш? Ти забула , де знаходишся?
Він не звик командувати.
Але мусив давати їй вказівки і стежити за їх виконанням.
Вона не терпіла такого різкого тону.
Але без нього була безпорадною.
І робота пішла.
Вона взяла миску, розбила туди два серця, видаливши перед тим серединки, ретельно перемішала до однорідної маси і все це скропила вином.
Тим часом він став за плиту і розтопив у каструлі стриманість, влив туди трохи душі, додав кілька крапель довіри. Кілька хвилин розігрівав це на малому вогні, потім додав романтики і вкинув дрібку поцілунків. Коли суміш почала пінитись, він вилив її у миску.
Піч уже достатньо розігрілась, тож дівчина взялась за підготовку форми. Вистелила її чутливістю, акуратно змазала прив’язаністю і злегка посипала ревнощами.
Він задоволено поглянув на її роботу і акуратно вилив суміш у форму. Секунда – і страва уже випікалась на вогні пристрасті.
Поки їх витвір стогнав від задоволення у печі, він заходився товкти у порошок рештки розбитих сердець, додаючи то сліз, то марних надій, то порожніх фраз. Спробував на язик – чудово, якраз підкреслить смак страви.
Вона сиділа навпроти, дивилась на цього дивного кухаря і усміхалась. Їй було цікаво, чим врешті все закінчиться
- Так, усе готово, - задоволено мовив він і акуратно витягнув з печі палку запашну страву. По кухні розійшовся міцний аромат ванілі, троянд і місячних ночей. – Мерщій, берись прикрашати!
Дівчина метнулась по кухарський мішечок і акуратно видавлювала по краях візерунки з насолоди. Красиво розклала у центрі емоції і посипала зверху гіркотою.
- Ну ось, все готово, - у очах палахкотів вогник задоволення та гордощів. Знаєте, ця дівчина зовсім не безнадійна. Таки щось у ній є. Можливо, вона навіть талановита. Хоча…
- У нас вийшло! – вона заплескала в долоні. Ще ніколи їй не доводилось готувати такої складної страви. А тут такий успіх. Що не кажи, а їй таки пощастило з вчителем. Він таки вміє вкладати душу у свої витвори.
- А ця страва смачна? – запитала вона.
- Не знаю… - стенув плечима він. Холод і різкість у ньому вже десь випарувались. – Я ніколи її не куштував.
- Ну то…може спробуємо? – ніяково мовила вона. – Б’юсь об заклад, я ніколи не смакувала нічого подібного.
Кухарі узяли по шматочку.
Вона була права.
Такого вони точно ще не куштували.

 

Відповідь: Авторська проза

здорово написано !

 

Відповідь: Авторська проза

Ну, не знаю, нскільки це можна назвати серйозним оповіданням.
То так, бавився перед сном.
Але хтозна, можливо вам сподобається

Наразі все

БАХ!
Гуголи атомів порозлітались навсібіч і утворили найпростіші сполуки.
Потім потужний вихор закрутив гази у сферу і з’явилась Земля. Поверхня Землі вкрилась зеленню і планету заполонили хвощі, метрові таргани та велетенські потворні ящірки. Ящірки паслись собі на рівнинах і швендяли, де хотіли. Та потім згори впала велика каменюка, здійняла куряву і ящірки задихнулись.
Стало холодно, все було покрите снігом. Таргани стали манюнькими, а у слонів і носорогів виросла шерсть.
Коли сніг розтав, то таргани так і лишились манюнькими, а слони й носороги полисіли. Деякі мавпи попадали з дерев, навчились ходити на двох ногах і плавати. Ще вони дізнались, як добувати вогонь з палички та почали будувати будинки з каменю. З часом вони вигадали колесо, гроші, книги, зброю, годиннки, провели кордони. Кожного місяця вони воювали між собою, а раз у чотири роки змагались на гарно викошених полях на очах тисяч глядачів. Правда, не на смерть.
Потім вони вигадали автомобіль, проклали усюди дороги, а там, де не було доріг, літали на якихось залізяках.
Потім хтось почав бавитись хімікатами і вигадав динаміт. Після цього щороку деяким розумним мавпам видавали гроші, щоб вони не робили подібних речей.
Коли і цього виявилось замало, вони вигнали з планети двох собак, вигадали періодичну таблицю елементів і Міккі-Мауса.
Ну, наразі це все, що сталось.

 

Відповідь: Авторська проза

Тільки не бийте капцями, хожу-хожу по форуму, не знайшла кращого місця, куди притулити, а дуже хочеться. Це творчість мого коханого чоловіка. Радше політична аналітика, як на мене талановито, але моя думка вельми субьєктивна).
Якщо не пасує до місця, прошу вибачити і перемістити (або викинути).

 

Відповідь: Авторська проза

Ну ось знову...

Вища освіта

Білі стіни – це вже банально.
Особливо у кабінетах.
Втім, Андрій вже звик. Білий колір заспокоював. А для його роботи це було вкрай необхідно. Особливо у такі дні, як сьогодні.
- В універі ми просто протирали штани, - мовив Андрій, ретельно миючи брудні руки. Його шкільний друг сидів навпроти і уважно розглядав кабінет. – Знаєш, ми мали багато інших справ, куди більш цікавих. Та ще й оті скорочення бюджету… Сумніваюсь, що нас чомусь би навчили. Просто ставили оцінки та й усе. Життя тривало.
Андрій підійшов до бару, відкоркував пляшку коньяку й наповнив склянки.
- За освіту! – виголосив тост Андріїв товариш. – Стривай, то як же ви вчились?
Андрій ледь не захлинувся від сміху.
- Та ми ж не вчились взагалі! А яка різниця? – він зробив ще один ковток. – О, хочеш подивитись, як я працюю?
- Чом би й ні, - мовив його товариш. – Ти не думав пофарбувати стіни?
- Та ні, мені нормально, - пробубнів Андрій, шукаючи щось у шафі. – Чекай, я зараз.
У кабінет зайшла привітна молода дівчина у білому одязі.
- Андрію Миколайовичу, покваптесь, вас уже чекають в операційній.

 

Теє-то, як його: "критикуючи,-- пропонуй, пропонуючи,-- реалізуй"

Doc., Ви бачили десь, щоб я писав на такі теми інші твори (за виключенням цього немого)? І чи дочитали Ви моє продовження хоч до кінця? Там стає ясно, що все попереднє - було маренням жінки, яка згодилася на аборт. То Ви хотіли, щоб так "просто з мосту" і перевести оповідання в іншу площину? Незнаю, Doc., але мені для цього потрібні хоч якісь з’єднання...

 

... було темно і тепло, ніч впала на місто бомбами з літаків. земля хотіла вивільнитись з-під обличчя,яке обливалось сльозами, та прикривало пляму його найдорожчого друга. він не бачив нічого.лиш світло місяця,котре проривалось крізь декілька травинок,що пробиилсь посеред битої дороги,сліпило його очі. пахло залізом - це єдине, що він міг відчувати. ВОНА стояла непохитно-незворушна, без емоцій на обличчі, а за її спиною підкрадалось безумство.

вони лишились вдвох у тій кімнаті, в квартирі друга. він вийшов на 5 хвилин надвір, а тим часом. її пальці нервово видавали збентеження цим тет-а-тетом, дихання ставало повільніше,вона спробувала встати,щоб піти геть,але підвернула ногу, він підхопив її і сам спустився на коліна,щоб втримати рівновагу.мовчання як і ранніше.вони вдвох на колінах на підлозі, і нікого поруч. лиш ВОНА цього разу з тонкою талією повернулась спиною до цих двох і вийшла в двері, через які недавно вийшов їх друг, і ніби сміх пронісся в повітрі. але ніхто не чув цього попередження.якщо і чув, то вдавав,ніби не чув.

балкон. чарівна ніч,яку вона не помічає. сидить,звісивши ноги з віконної рами. стрибати чи ні?... ВОНА дивилась в інший бік і слухала думки:"все одно,коли. довго я так не протягну. та це і не життя. заради чого тепер існувати?..". ВОНА не зробила нічого,лиш холодно видихала в повітря відчай і умила руки чужими сльозами.

ВОНА - межа.

 

Кінець життю і початок незбагненному


Хм…ну вот і він. Лежить і ні про що не думає…Дивно дивитись на людину яка вже не жива. Здається що зараз він встане, похлопає тебе по плечі кажучи : «Ну пробач чувак, погано я пожартував. Йдемо на пиво?». Але ні, він далі не рухається, від цього стає пусто на душі. Дрібниці які складали твоє життя до купи розлетілись, пропали без сліду. Тепер це не ти, а просто порожня бляшанка. Єдине що й досі існує, це ті каплі крові що стікають з його рук… Стає жахливо на це дивитись, злість на весь світ пропитує остатки свідомості. З очей течуть сльози…одна…друга…третя... Підігріті горем, вони кип’ятком стікають по щоках.
Очі, такі гарні колись…Як приємно було в них дивитись, тонути в їх глибині, задихатись від всіх емоцій що вони відображали… Тепер їх нема, все стало порожнім, відчуженим.

Як багато було не сказано…

І ти ідеш до нього, обнімаєш і обіцяєш…Обіцяєш що будеш любити вічно, що скоро ви зустрінетесь.. Не тут.. А там… Ти обіцяєш це йому, мертвому тілу, яке для тебе значить більше ніж твоє власне життя, якого любиш так як нікого не любив, і за яким ти підеш в ту не збагнену пустоту.

Тільки тепер коли в руках той самий ніж, задумуєшся над тим що буде далі. Рай чи пекло? Та це вже не важно, головне щоб разом…

Ти вже знаєш що буде завтра, коли в одному з номерів найдуть двох, залитих кров’ю і сплетених обіймах друзів. І ніхто не буде знати про любов, яка своїми хитрими планами лишила вас життя… Всі будуть бачити лише вокаліста і гітариста, що швидше за все накурились якоїсь фігні, і рішили піти на той світ бо то прикольно… І ніхто не здивується, бо від цих рокерів, які тільки те й роблять що п’ють, курять і трахаються нічого мудрого чекати не можна.

Останній раз пообіцявши йому щось зрозуміле тільки для вас двох, ти даєш кінець життю і початок незбагненному.

 

Новий рік, новий рік... Вічно щось на нього з перепою напишеться.
Одразу попереджую, трешовисько повне, тому не судіть строго

Голод


Андрій ніяк не міг заснути. Вантажівку безбожно трусило на дорозі. До того ж ці кози! Але ж і тхне від них! Та й галасу здіймають… Можливо, це від підстрибів авто, а може вони боялись Андрія. Хтозна, що там у тих кіз у голові.
Юнак перевернувся на інший бік.
Катя спала. Якою ж стомленою треба бути, щоб мирно спати за таких умов! Втім, після всього, що з ними трапилось за останні два тижні, цей смердючий кузов був не найгіршим варіантом для нічлігу.
Андрій присунувся ближче до Каті і обняв її. Можливо, її спокій передасться йому і хлопець врешті зможе заснути.
Та голод заважав цьому.
Аби заспокоїтись, Андрій заходився гладити Катине волосся. Це трохи допомогло. Принаймні, він відволікся від думок про кіз. Зате найшли інші…
Андрій згадував свою першу бійку з Катею.
Декілька місяців тому він з друзями страждав від нудьги. Ну вони й вирішили когось добряче налякати. Як стемніло, то влаштувалось четверо молодиків на лавочках біля під’їзду і з криками та гарчанням накидались на кожного самотнього перехожого. Звісно, якщо їм траплялись чоловіки, то доводилось стримуватись, аби не пускати у хід кулаки, а от жіночкам та дівчатам було несолодко. Перехожі з лементом мчали геть, падали на землю і затуляли обличчя руками, схлипуючи від страху чи тремтіли та стогнали, не маючи сили щось вимовити. Молодиків неймовірно тішили жіночі верески та благання не робити з ними нічого лихого. Перехожі справді лякались. А для хлопців це була просто розвага.
Аж тут вони помітили Катю, колишню Андрієву однокласницю. Хлопець першим кинувся до неї, гаркаючи, немов дикий пес. Тут надбігли й інші та почали смикати дівчину за одяг та хапати за руки. Катя не кричала, лише пручалась. Потім заїхала сумкою одному з «веселунів» у обличчя і подряпала Андрієві шию нігтями.
Андрій усміхнувся.
Тоді він ще не знав про деякі її… особливості.
Іншого разу вони зустрілись на горищі, де Андрій потайки розводив голубів. Для нього це було таким собі життєво важливим хобі . Уявіть його здивування, коли вранці серед білосніжних турманів та дутишів він помітив Катю у чорному платті. Дівчина спала. Мабуть, голод привів її сюди, подумалось Андрієві . Однак всі голуби були цілі.
Юнака ще довго мучили підозри, аж доки він не наважився запитати Катю особисто. Андрій мав рацію - дівчина була такою ж, як і він.
Андрій був надто голодний. Навіть спогади давались йому важко.
А потім у них зав’язалась дружба. Вона часто йому телефонувала, а він чекав її вранці на трамвайній зупинці, вона допомагала йому з навчанням, а він щоразу проводжав її додому. Їм було комфортно удвох. Особливо тішився Андрій, адже вперше у нього з’явився друг, хтось такий же, як і він. Андрій дорожив Катею і беріг її, як найцінніший скарб.
Але казки вічно не тривають. Катині батьки якимось невідомим чином вивідали таємницю своєї доньки. Це їх не стільки налякало, скільки викликало презирство. Вони буквально викинули бідолашну з дому. І чхати їм було на сльози та благання своєї дитини. Кинули їй , немов собаці, торбу з речами і гримнули дверима перед її носом. Катя була для них виродком , істотою, з якою добропорядним людям не личить мати нічого спільного.
Андрій зітхнув. У свій час і йому довелось пережити щось подібне. Але до всього з часом звикаєш.
Катя почала жити у Андрія. Спершу їй було важко звикнути до нового житла та байдужості батьків, але хлопець робив усе можливе, аби вона почувалась у нього, як удома. Вони проводили якомога більше часу разом. А у миті, коли Катя впадала у депресію, Андрій наполягав на якихось спільних заняттях, хай це були прогулянки, приготування їжі чи прання. Це допомагало. Це відволікало. Це зближувало.
Жодна речовина, жодна хвороба не поширюється так швидко, як чутки. І якими б неймовірними вони не були, завжди знайдеться хтось, хто їм повірить. З легкої руки батьків Каті усе місто дізналось про їх дочку-потвору, дочку-демона, дочку-прибульця. Життя для молодих людей зробилось нестерпним. Вихід був один – тікати з цього міста. Але куди?
Голод мучив Андрія, випалював його зсередини, розривав кожен нерв, проколював кожну клітину десятками голок. Тиждень, цілий тиждень він не їв. А Катя… Їй було ще важче.
Вона постійно страждала від голоду, але ніколи не намагалась його втамувати. Скільки Андрій не просив її це зробити, скільки не приносив їй харчу, дівчина відмовлялась. Вона казала, що не хоче тамувати голод таким чином. Її не турбували Андрієві слова, що від голоду вона помре. Минали дні, тижні, місяці, але Катя і не думала слабнути та помирати. Інколи він помічав порізи на її руках, але тільки мовчав і скрушно хитав головою.
Катя не слабнула. А от Андрія потроху полишали сили. Цей нестерпний голод… Немає думок, немає відчуттів – є лише голод… Голод. І кози.
- Андрію, де ти? – спросоння мовила Катя. Їй, напевне, наснилось, що хлопець покинув її. Всі ж її покидають, як тільки вона стає тягарем.
- Я тут, я тут, - хлопець сів біля неї і взяв за руку. - Не бійся, я поруч.
Катя ніжно поглянула на нього і знов заплющила очі.
- Катю, може ти голодна? Я тут вирішив… Ну, одну козу… Ще залишилось достатньо для тебе.
- Ні, я не буду. Ти ж знаєш… - дівчина сіла та поглянула на ще тепле козяче тіло біля ніг Андрія. – Не слід тобі було цього робити.
Андрій змовчав. А що йому казати? Нарікати на те, що він не такий витривалий, як Катя, що йому слід регулярно їсти, бо інакше голод прикінчить його. Казати, що він не настільки милосердний, не настільки терплячий? А що б це дало?
- Я знаю, ти теж його відчуваєш, - сумно поглянув на дівчину Андрій. – Ти відмовляєшся його годувати, і він бунтує. Він причиняє тобі муки. А це, у свою чергу, причиняє біль мені. Будь ласка, люба, дай йому поживу. Прошу тебе.
- Ні.
- Катю, ну будь ласка, я ж бачу, що з тобою діється, - Андрій перейшов на благальний тон. – Ти слабка. Тобі треба…
- Ні, - відрубала дівчина. - Ні. Не тобі мене переконувати.
Труп кози хлопець заховав під сіном. На щастя, водій вантажівки не помітив пропажі. Козою більше, козою менше – водій не надто цим переймався.
- Ну, куди далі? – понуро запитала Катя, піднімаючи комір куртки. Холодно, хоч і кінець травня.
Андрій оглянув місцину, де їх висадив водій. Чорт, крізь цей туман важко щось розгледіти. Та ще й дрижаки беруть. Це було щось схоже на ліс, от тільки…
- Он там є зупинка поїзда! – хлопець вказав прямо перед собою. – Туди й підемо.
Андрій запитував себе: у чому сенс будувати проміжні зупинки для поїздів у такій глушині? До найближчого селища звідси кілометрів десять як мінімум. Та й користуються цими зупинками лише одиниці. Чи варто старатись заради двох-трьох осіб, які тут зупиняться протягом року?
Всередині знову прокидався голод. Кози йому було замало. Він хотів ще. Він вимагав ще. Він погрожував вбити Андрія, якщо той не нагодує його. Якщо той не нагодує його зараз.
Як символічно – вигнані, забуті своїми рідними та близькими, цих двоє молодих людей брели лісом таким же покинутим і забутим, наче навмисно відрізаним від іншого світу цією туманною пелериною.
Андрієві було щораз важче йти. Голод виконував свою погрозу. Голод був сильніший за нього.
- З тобою все в порядку? – Катя обхопила руками хлопця, коли той вкотре спіткнувся.
- Та ні, все добре, - видушив посмішку Андрій. – Не зважай.
Голод бився за гратами, голод ревів, наче лев, голод проклинав Андрія за непослух.
- Ти голодний, - протягнула дівчина.
Андрій лише кивнув.
Зупинка поїзда. Яка гучна назва! Навіть трошки занадто для двох прогнилих лавочок під бетонним навісом. Те ж саме, що називати дитячий триколісний велосипед гарцюючим залізним конем.
Голод кричав. Нагодуй мене! Врятуй мене! Врятуй мене іврятуй себе! Я хочу їсти! Нагодуй! Інакше ти помреш! Помреш! Я вб’ю тебе! Чуєш?!
Андрій чув. Здавалось, навіть Катя це чула. Це було помітно по її погляду. Але що тут вдієш? Тут нема поживи – лише він і вона.. Він і вона. І все…
- Доброго дня, панове, - хтось привітався з ними і закашлявся. Вони обернулись і побачили старенького чоловіка, чия довга біла борода гарно контрастувала з сірою куфайкою. За руку його тримала маленька чорнява дівчинка з велетенськими зеленими очима.
Я прошу тебе! Я наказую тобі! Нагодуй мене! Нагодуй, поки не пізно!
- Теж поїзда чекаєте? – всміхнувся дідок, дивлячись на пару. Дівчинка досі витрішкувато глипала на Андрія.
Я хочу їсти! Забудь про дівчинку, забудь про Катю! Думай про мене! Вони тебе не порятують! Тільки я! Я !
- Так, - кивнула Катя. – Ось вирішили разом сходити у похід, тепер додому повертаємось.
- Напевне, ви зблудили , раз опинились у такій глушині. – мовив дідок. – А я от зі своєю маленькою їду в місто. Вона так просить діда завести її в цирк. Ну а що робити, завезу дитину, хай подивиться.
Андрій спробував усміхнутись. Не вийшло.
- Яка у вас гарна онучка, - підморгнула дівчинці Катя. – А як її звуть?
Дідок нахлився до дівчинки.
- Ну, скажи гарній тітці, як тебе звати. Не мовчи.
Дівчинка витріщилась на Катю і тихенько відповіла:
- Ніноцка.
Дівчина тепло всміхнулась і потисла дитині руку: - Ну що ж, привіт, Ніночко. А я - Катя.
Хто для тебе важливіший – я чи вони? Відповідай!Вибирай! А ще краще – нагодуй мене!
Андрій поглянув на свою Катю. Всміхається. Але вигляд такий втомлений. Голод мучить і її. Хоч би вона витримала.
А ти витримаєш? Спробуй! Врятуй себе! Врятуй чи готуйся до смерті! Ти помреш! Здохнеш!
Дідок та дівчинка про щось говорили з Катею, але хлопець не міг розібрати слів. Голод дотримував своєї обіцянки. Він почав знищувати Андрія, пожирати його сили. Треба втамувати голод. Хоч якось. Може, дід… Чи дівчинка…
- А коли … - Андрій ледве рухав язиком, - ваш пой..їзд прибуде?
Дід стенув плечима.
- Та коли вже буде. Нам головне – цирк побачити.
Влаштуй їм цирк! Розірви їх! Пошматуй! Нагодуй мене! Вже!
Світ перед очима хлопця почав розмиватись. Треба їсти… Треба врятуватись…

 

Треба подбати про Катю... Треба вгамувати його… Треба тримати себе в руках… Його можна подолати… Йому треба коритись…
- Е, що ти робиш з дитиною? – наче з іншого світу долинув вигук діда. Катя зойкнула. Все стало чітким, і Андрій побачив, що схопив малу Ніночку за руки і тягнув до себе. Дитина тремтіла від перелякуі почала плакати.
- Що з тобою, Андрійку? – схилилась над ним Катя.
Плюнь на неї! Тобі треба їсти! Тобі треба нагодувати мене!
- Я… я хоч..чу …їсти…- ледве зумів прошепотіти хлопець.
Дівчина міцно обійняла його і поцілувала у щоку:
- Будь ласка , любий, тримайся. Ти сильний. Прошу, не чіпай дівчинки Не треба. Не можна.
- Не мож…на… - він опустив голову.
Бачиш?! Ще трохи і тобі буде кінець! Вирішуй! Вирішй, що для тебе дороге! Цей писклявий шмат м‘яса чи твоє життя? Вирішуй! Інакше я зжеру не лише тебе , а й твою Катю! Їй теж мало зосталось!
Він відчув , як дихання Каті сповільнилось. Голод почав убивати і її. Як, як це зупинити?
Дід сидів осторонь від Андрія й Каті. Він погладжував онучку по голові і шепотів їй заспокійливі слова, раз у раз кидаючи різкі погляди у сторону Андрія.
Потіш їх! Влаштуй їм цирк! Розваж! І нагодуй мене! Невже ти не хочеш врятуватись? Невже не хочеш зберегти життя Каті?
Наближався поїзд. Андрій не хотів сідати разом з ци стариганом. Він такий же, як і всі. Він та його дівча. Вони не може зрозуміти його біди, його потреб, потреб Каті. Звідки їм знати, як це – страждати від голоду?
Зник поїзд. Зник дідок з онучкою. Вони поїхали у цирк. Ото вже дівча втішиться.
А вони тут помирають. Вогонь їх житті впотроху гасне. Голод здолав їх.
Здолав? Ти дурень! Дурень! Ти потрібен мені! Ти мусиш мене нагодувати! Нагодуй! Збережи собі життя! Збережи життя нам обом! Я хочу їсти, а не здохнути разом з тобою!
Катя… Де вона? Андрій навпомацки знайшов її долоні і поцілував. Ще теплі. Катя жива. Слабка, але жива. Їй треба дочекатись іншого поїзда. Їй треба йти далі. Але голод… Його можна здолати. Треба стати поживою для Каті. Треба…
Щось вдарило Андрія в облииччя. Шкіра. Тепла. Солодка.
Його зуби мимоволі прокусили її. Кров Каті поволі вливалась у його тіло.
Так! Так! Ще, я хочу ще! Вона така смачна! Продовжуй!
Андрій втягував поживу довгими ковтками. Він не міг зупинитись. Він набирався сил, і тіло його просило більше крові.
Це надзвичайно! Прекрасно! Не зупиняйся! Годуй мене! Годуй мене! Годуй і живи! Повертай собі життя!
Життя.
Андрій допивав чуже життя.
А його власне скочувалось гарячими слізьми по щоках.

П.С.
В одне повідомлення не влізло, звиняйте

 

Життя одне,але треба багато пройти аби зрозуміти,що воно не таке вже й паскудне.Треба отримати багато болю,багато щастя,багато всіляких емоцій,аби почати по-справжньому цінити його.Цінити те,що залишилось після втрати найголовнішого.Треба починати жити спочатку.Так,як сталось в них,трапляється надто рідко..Але все-таки..
Вона, як завжди сиділа на ліжку, тримаючи телефон в руках.Чекаючи дзвінка або хоча б смс...Та телефон мовчав..
Вона дістала бутилку портвейну і почала топити у ньому свій біль.Біль втрати.Біль знищення власного кохання.Звичайно, легше не ставало.Все,що було поруч нагадувало їй про нього.Він просив берегти у серці всі його вчинки...Вона береже...Вона пам'ятає...Все пам'ятає....Вона слухає його голос...Серце розривається від болю...Ось він, ОСЬ!! Зовсім поруч!!! Та він більше не ЇЇ....А йому здається і байдуже...Хоча..Це його робота...Важко зрозуміти,що відбувається в його голові.В її голові.В їхньому серці..Вони такі різні...Та все ж були одним цілим... А тепер..Їх знову двоє....А вона пам'ятає,як все починалось.Як вони вперше побачились.Як познайомились..Вона пам*ятає все..Вона була сама проти всіх..Звичайно, було нелегко...Та їй байдуже...ВОНА СИЛЬНА...Вона виживе..
Інколи,коли їй було дійсно погано,її підтримала тільки близька людина...Єдина, яка не кинула.Подруга..Вона влаштовувала все,аби її подрузі ставало набагато краще,але вже нічого не допомагало.Біль!!
Вони не спілкувались одне з одним...Адже вони такі різні...Обоє ненормальні, обоє такі дивні..та все ж РІЗНІ..Це була НЕНАВИСТЬ.... Просто ненависть... а потім.... у їхньому житті взагалі нічого не буває просто так...Потім з'явилась така дивна штука, як Інтернет..Вони познайомились знову...І почали спілкуватись...Нормально...Без всяких недорозумінь...А потім...вони зустрілись в реалі..Звичайно,це було трішки шоком, хоча вони і знали "хто є хто"..Ніяких слів,ніяких приводів знайомства.Тільки холодне "привіт" з обох сторін..Знову біль.Нестерпний біль розповзався по тілу дедалі швидше.Але вона стояла і все ще пусто посміхалась,здавлюючи очима сльози..це було КОХАННЯ...Їй просто хотілось бути поруч...Коли вона разом з ним, весь світ для неї не існує..Все було так добре. В неї з'явилась людина, яка на всі неадекватні вчинки відповідає розумінням і коханням!!!Це просто ДИВО.... Але....Щастя не може тривати вічно..
Вона не залізна..Щось дало збій..Вони сварилися все частіше... ВОНА знову почала впадати в депресії...З ним - погано, без нього - ще гірше....Замкнуте коло.... Мабуть, треба просто забути і жити далі... А може... Може намагатися змінити його? зробити таким, як хочеться саме їй???Вони заплутались самі у собі...Все так не просто...Та...Вона все ще телефонує до нього...вона все ще тримає у руках телефон з надією на дзвінок..Вона кохає його,як нікого раніше.... І знову бутилка портвейна у руках... І знову великий рожевий щоденник...І знову сльози, і знову дощ у душі...Та колись вони все зрозуміють.... І змінять свої стосунки на краще... Або ж припинять їх назавжди... Доля у їхніх руках..Варто тільки трішки відпустити руку і...щастя піде...тому треба трішечки прислухатись до голови...

 

Мама

У Сергійкової мами було слабке серце.
І одного чудово ранку, коли жінка мила посуд, її серце зупинилось.
Маленький Сергійко бавився у кімнаті, аж тут почув звук розбитого посуду. О, напевно, мама там грається! Треба піти поглянути.
Сергійко пішов на кухню і побачив маму, яка лежала на підлозі, дивно розкинувши руки та ноги. Хлопчик голосно засміявся. Мама так кумедно виглядала. Цікаво, а що це за гра? Може , вона зображає ворону?
Сергійко ходив довкола матері та сміявся. Але мама не каркала і не махала руками. Хлопчикові ставало нудно.
Він сів навпочіпки біля матері, підняв її руку і відпустив. Потім він спробував ще раз, і ще, а потім робив те ж саме з іншою рукою. Сергійко захотів так покидати й мамину ногу, але він не зміг її підняти.
Хлопчик подумав, що б такого ще зробити гру цікавішою. Підстрибцем він побіг у вітьню і повернувся звідти з коробкою фломастерів. Зараз мамі буде весело!
Наспівуючи під ніс, Сергійко заходився малювати на маминому обличчі вуса, окуляри, а потім домалював на щоках і чолі сонечко, хмарки і квіти. А ще вуха. Зараз намалюємо мамі гарні сережки. О, на шиї… А на шиї буде колія і паровозик…
Закінчивши малювати, Сергійко чекав, що ж скаже мама. Але мама мовчала і лише дивилась кудись на стіну. І чого так довго не рухатись? Може, то так і треба?
Сергійкові вже переставала подобатись ця гра. Чого мама не сміється? Чому мама не хвалить його малюнку? Це погана гра. І чого мама так дивно дивиться?
Мама дивилась на стіну. Навіть не кліпала. Сергійка це лякало. Це не весело, не весело! Нехай мама припинить, припинить так на нього дивитись!
Мамо, перестань! Мамо, мені страшно! Мамо, це погана гра! Я не хочу у неї гратись! Мамо!
Сергійко не міг стерпіти цього маминого погляду. Він злякано заверещав, вхопив з підлоги осколок тарілки і увіткнув мамі в око.
Нарешті нема, нема цього поганого погляду. Навіщо мама його так лякала?
Хлопчик помітив червону цівочку, яка текла з пробитого ока його мами. Це напевно…
Сергійкове обличчя на мить закам’яніло, а потім повільно розпливлось у сяючій посмішці. Нарешті, він зрозумів що сталось. Хлопчик сидів, задоволений собою, адже зробив найбільше для себе відкриття.
Коли двері квартири прочинились і увійшов татко, маленький Сергійко підбіг до нього і радісно промовив:
- Тату, тату! Мама померла!

 

А я знайшов свої твори (міні) з 11 класу...

Світ у краплині роси

Сонце запалювало ранок своїми ніжними промінцями,
що тільки-но народились на світ. Повітря дихало такою приєм-
ною прохолодною свіжістю, що аж дух перехоплю-
вало. Погляд падає кудись далеко у далечінь, над якою сер-
панковим маревом тремтять ледь помітні хмаринки.
На самому кінчику листочка, що завмер над головою, висить
краплина роси, чиста, як сльоза. А у краплині розкинувся від
краю до краю диво-світ. Тут відбилось все довколишнє, але у бла-
китно-рожевому тумані – красота! Та ще й поблискує крапли-
на, наче веселка; який гарний світанок, а у краплинці – ще
кращий. Хоча і висіти кольоровій іскристій краплинці вже не-
довго: ось-ось упаде, розіб’ється… неначе людина…

 

Пане Looser, Ви б тут виложили "як розмовляти з дівчатами на вечірках" - прекрасний твір.

 

Аааа!!!
А вам звідки про нього відомо ?!

 

Ось, на замовлення Ягуара
Знову ж не влізло в одне повідомлення ...)

Як розмовляти з дівчатами на вечірках


Чесно, я страшенно нервував.
- Чувак, та годі тобі, - не вгавав Рос, тягнучи мене за край сорочки. – Все буде чудово, от побачиш! Давай! Пішли!
Я слухняно закивав, але був переконаний, що оте «все буде чудово» переноситься на інший день.
- Дівчата, дівчата, вас хочу цілувати! – ледь не танцював від радості Ростик. Мені стало трохи соромно йти поруч з ним. Перехожі ж усяке можуть подумати.
Втім, Ростикову радість можна було зрозуміти. Вірите чи ні, але на його вулиці не було жодної дівчини, а у школі… Ну, тих, що у школі, Рос дівчатами не вважав.
Рос був куди досвідченіший за мене. У нього вже було багато дівчат. Він умів з ними спілкуватись та й був набагато симпатичніший, тому не дивно, що дівки летіли до нього, як мухи на колишній коров’ячий сніданок.
Щодо мене, то за свої шістнадцять років я цілувався лише раз, та й то – однокласницю у щічку. Тільки не треба сміятись. Рос каже, що я їх боюсь і в мене це на обличчі написано. Але я ж знаю – я просто недостатньо гарний для них..
- Довго ще йти? – мені переставала подобатись ця ідея.
- Та ні, вже майже прийшли. Аліска казала, що зустріне нас перед входом.
Аліса –колишня Ростикова дівчина. Нічого така, нормальна. Принаймні, зі мною завжди вітається. Та й це вона попросила Роса взяти мене на цю вечірку. Гадає, я собі там когось знайду. Ага, розігнались!
Особисто я не великий прихильник тинятися містом надвечір. По суті, навіть нема куди сходити, бо всі місця культурного відпочинку вже зачинені, а якщо гуляти, то й не дуже то все у сутінках розгледиш – ну, обличчя знайомих, дерева, вибоїни, через які регулярно доводиться цілувати асфальт, всяке таке…Чесно, я був би більш радий, якби Аліса влаштувала вечірку удень. Хоча хто ж робить вечірки вдень? На те вона і вечірка, щоб влаштовувати її увечері.
- Олена там тобі ніяких інструкцій не писала? – насмішкувато мовив Ростик.
- Ага, написала на аркушику все, що мені слід робити, - я зашарівся і знічено опустив голову. – Але я забув його удома.
Рос зареготав і поплескав мене по спині.
- На те вона й твоя сестра, щоб ти не слухав її порад. Ось що тобі скажу я: не хвилюйся, будь чоловіком. Тобі треба лише підійти до дівчини і заговорити до неї.
Лише підійти і заговорити! Ага, йому легко казати.
- І не треба їх боятись, - вів далі Рос, - вони ж не з іншої планети.
І чому він настільки у цьому впевнений?
- Ти точно знаєш, куди йти? – ми йшли якоюсь вузькою темною вулицею, де не було жодного сліду вечірки. За парканами прокинулись собаки. Я пришвидшив крок. Недолюблю, знаєте, собак.
Під супровід гаркітливого хору ми майже добігли до перехрестя і нарешті побачили Алісин будинок. Після усіх цих вуличок з подлубаним асфальтом, де ходиш майже наосліп, цей привітний будиночок, наповнений світлом і музикою, був наче винагородою за подоланий шлях.
Рос взявся за ручку рипучої хвіртки.
Гм, а тут гарно. Крізь усе подвір’я бігла стежка, викладена галькою. Обабіч росли усілякі барвисті квіти. Справа була невеличка альтанка для літнього чаювання. А перед входом стояла арка з буйного винограду.
Ростик натиснув на дзвінок. За мить на порозі з’явилась висока (відносно) струнка білявка, приблизно наша ровесниця.
Хоча з цими дівчатами ніколи не буваєш певен. Ніби й років вам порівну, але щось у них не те. От дивіться – ну от є собі діти, хлопчики й дівчатка, ростуть, розвиваються. Однаково. Що у три роки, що у сім, що у десять. А потім настає такий момент, що природа плює на рівність і кидає дівчат далеко у майбутнє – дівчата вищають, у них з’являються груди, косметика і ще купа казна-чого. Ніяк цього не збагну.
Дівчина зміряла нас поглядом і протягнула:
-Е-е-е…. Привіт!
- Привіт, ми друзі Аліси, - вишкірився до неї Ростик. – Мене звати Рос, а це мій друг, у якого завжди все О.К. А Вас як звати?
Рос у своєму стилі. Варто йому тільки поглянути на дівчину своїм, як він каже, впевненим поглядом, вона одразу готова до усіх пристойних та не дуже речей.
Білявка сказала, що її звати Зоряна. Рос нахилився до неї і мовив, що це найпрекрасніше ім’я, яке він коли-небудь чув. От же ж зараза! І що найгірше - він говорив це таким тоном, ніби справді так думав.
Дівчина зашарілась і картинно опустила очі. Рос узяв її за руку, а мене непомітно підштовхнув у спину, щоб я заходив у вітальню. Не хотів, щоб я їм заважав. Дуже треба!
У вітальні хлопці й дівчата танцювали. Грала якась електронна музика, Depeche Mode здається. Я не великий прихильник, але нічого, слухати можна. Втім, окремі пісні справді вражають.
Серед присутніх я не знав нікого. Роса і Зоряну не рахую.
Високий галасливий хлопець стояв біля столу з напоями і час від часу наливав гостям, чого вони бажали. Трійко дівчат на сходах сиділи на сходах і теревенили. Якийсь сумного виду хлопчина щось бренькав на гітарі. Ну а решта стрибали й дригали кінцівками (не можу назвати це танцем) під мелодичний голос Дейва Гехена.
- Здоров, чуваче! – гукнув мені хлопець з напоями. – Чого такий сумний?
Я лишень махнув рукою.
- Та годі! Це ж вечірка, треба веселитись! Візьми собі щось випити і закадри якусь кралю!
А хай йому, і цей туди ж! Невже вони не можуть думати про щось інше?
- Що будеш? – спитав юнак. – Пиво? Кола? Лимонад? Сік? А може чогось міцнішого?
Я не люблю пиво. І що такого у ньому смачного? Гірке, смердюче… А всі кажуть, що смачне. Дивні якісь ці люди.
- Сік, - буркнув я. Хлопець подав мені склянку апельсинового соку, який вже потрошку починав бродити. А може, це мені тільки здалось.
Гордий, зі склянкою соку у руках, я бродив собі поміж людьми, шукаючи, де б то присісти. В принципі, я б краще пішов додому, але не хотілось вертатись без Роса.
Гм, а чом би не спробувати познайомитись з якоюсь дівчиною? Раз я вже тут , то…
Як там казав Рос, «просто підійти й заговорити»? Зараз спробуємо.
На журнальному столику сиділа, схрестивши ноги, низенька золотоволоска. Чорне платтячко, мереживні рукавиці – змахувала на готесу. Біля неї не вертівся жоден хлопець, тому я вирішив підійти до неї.
Я відчув себе дурнем. Другу хвилину стою біля дівчини і не наважуюсь сказати ні слова.
Дівчина, напевне, мене помітила і з її уст злетіло легке й жіночне:
- Га?
Ви не повірите, але мені від цього стало тільки легше. Я сів на столик біля неї і привітався.
- Привіт, мене звати Олег. А тебе?
Дівчина повернулася обличчям до мене. Не красуня писана, але щось привабливе у ній було. Очі. Велетенські сірі очі. Та ще й дивилась вона таким моторошним поглядом, скляним, навіть не кліпаючи.
- Антуанетта, можна просто Тоня, - судячи з голосу, ця дівчина явно була молодшою за мене.
- Як тобі вечірка?
Тоня стенула плечима, але погляду від мене не відривала. Вона що, хоче мене загіпнотизувати?
- Може бути. Бачила й гірші. Завжди буває щось гірше.
Ну от і все. Я не знав, що казати далі. Ех, був би поруч Рос, він би щось вдіяв. А я… А я нездара.
- Щоб ти не робив, що б з тобою не траплялось, завжди знайдеться щось гірше, - раптово заговорила Тоня. – Вся сила – у порівнянні. Тільки так можна побачити, що ми самі заганяємо себе в умовності, самі створюємо собі комплекси, самі наганяємо сум. Але коли позбутись усього цього, вміти правильно порівнювати речі, тоді стане зрозуміло, що все закінчиться однаково погано для всіх. Пірнаючи у темряву смерті та небуття, ти починаєш усвідомлювати, що всі твої земні клопоти - непотріб, особливо якщо порівняти з тим, що тебе чекає далі, за порогом…
Раніше, я думав, що більших недоумків за мене існувало. Я помилявся.
Вхопивши свій сік, я чкурнув якомога далі від цієї крезанутої Антуанетти – на кухню.
Кухня – найкраще місце на подібних заходах. Ти завжди можеш там посидіти на самоті і ніхто до тебе не чіплятиметься з дурними питаннями, чому ти не разом з усіма.
Рос казав, що дівчата не з іншої планети. Не знаю, як інші, але Антуанетта точно прилетіла десь з-за Сиріуса.
Я краєм ока визирнув у вітальню. Розваги йшли повним ходом. Роса із Зоряною там не було. Певно, вже десь, сховались, цілуються. Ох він і жук! Вхопив собі найгарнішу дівчину на цій вечірці!
Щастить же йому! Раз очима стрельнув – і дівка вже тут як тут! Навіть говорити з нею необов’язково. Правда, чіпляє він собі здебільшого дівчат з цнотливим мозком, які точно не знають, що таке Бастилія. Втім, на колір і смак товариш не всяк.

 

Продовження, початок на попередній сторінці

На столі стояла вазочка з печивом. Без зайвих церемоній, я вхопив собі одне і запив його соком.
- Що п’ємо? - почувся за спиною дівочий голос.
Це справді була дівчина.
Цього разу я вже не хвилювався. Можливо тому, що дівчина заговорила першою. Не доводилось вигадувати дурних питань.
- Сік, - коротко відповів я. – Хоча через півгодини це стане апельсиновим лікером.
Дівчині це здалось кумедним. Вона сіла поруч і я зміг її краще роздивитись.
Худенька, з коротким чорним волоссям, вражаючими смарагдовими очима і щербинкою між передніми зубами. Нічого проти не маю.
- Олег, - представився я і подав їй печиво. Ну а що ще мені було робити?
- Катя, - промовила вона крізь сміх. – А ти кумедний. Ти друг Аліси?
- Друг її колишнього, якщо бути точним.
Катя лише лукаво посміхнулась.
- Друг утік і лишив тебе отут самого, - Катя взяла мою склянку і ковтнула соку. – А тобі було нудно серед отого натовпу і ти пішов на кухню за дармовим печивом, так?
Ця Катя вже почала мені подобатись. Ну. Не так щоб… але з нею було куди приємніше спілкуватись, ніж з Антуанеттою. І що найприємніше – вона знала, що таке Бастилія.
Ми з нею говорили , вже десь хвилин з двадцять, аж тут вона запитала:
- У тебе є дівчина?
- Н-н-н-ема, - я ледь не вдавився печивом. – А що?
Катя нахилилась до мене. Мені якось так стало незручно, наче…
- Катю, що ти робиш? – я був не на жарт збентежений.
- Як що? Хочу тебе поцілувати, - вона прижмурила очі і стиснула у своїх обіймах.
Вважайте мене дивним, але я не можу отак раптово. Цілуватись з дівчиною, яку знаю заледве півгодини – ні, це не для мене.
Я ледве зумів вирватись з її лещат.
- Ти що? – Катя явно мене не так зрозуміла. – Що з тобою? Придурок якийсь!
- Заспокойся, Катю, ти все неправ…
- Неправильно? Я гадала, ти чоловік, а ти… Якщо ти голубий, то так і скажи!
«Голубий»? О, це щось новеньке! Так мене ще ніхто не називав!
Катя рвучко підвелась, вилила на мене решту соку і пішла до вітальні. Вигляд у неї не був надто задоволений. Б’юсь об заклад, вона зараз усім розкаже, що трохи не такого кольору. Гм, цікаво було б подивитись на обличчя Антуанетти, коли вона це почує.
З кухні треба було тікати, а то заваляться сюди ще всякі. Та й одяг добре було б відмити від соку. Цікаво, де ж тут ванна?
Ванна кімната плюс туалет знаходились на другому поверсі.
Я замкнув двері зсередини. Ванна залишилась вже єдиним місцем, де можна було усамітнитись. А заодно і відмити сік зі штанів.
Втім, однієї речі я так і не помітив.
- Хто тут? – почулось з-за душової ширмочки. Голос належав – ви не повірите! – дівчині.
Гарне закінчення дня. Я і дівчина у душі, і розділяє нас якась нещасна завіса. Питання до чоловіків: от що б ви зробили на своєму місці? Ні, такого я точно не зроблю
- Я, - примітивна, зате чесна відповідь.
Дівчина засміялась.
- Ну треба ж, яке оригінальне ім’я. А у мене воно більш банальне.
- І яке ж ?
- Соня. Але моя бабця часом називає мене Сонет.
Треба ж таке! Сонет. Так по-дитячому.
- Зовсім як вірш.
- Зовсім як я.
- А ти вірш?
Дівчина лише засміялась.
Можливо це трошки дивно, але мені подобалось як вона сміється під звук працюючого душу.
Так дивно говорити через завісу. Але я був радий, що ця завіса нас розділяла. У цьому було щось…щось таке…
- А ти чому не була на вечірці? – у ту мить я не вигадав кращого запитання.
- А що там робити? Понавалюється купа хлопців, яким тільки подавай дівчину на один вечір, та усякі дівулі, які шукають якраз таких хлопців. Ні, дякую, я краще простирчу у душі.
Я лише посміхнувся. Приємно, що мої думки поділяв ще хтось.
- І ти отак кілька годин приймаєш душ? Слухай, а тобі там не холодно…голою?
- А хто тобі сказав, що я гола?
Гм, цікава дівчина. І трошки дивна. Навіщо тоді ховатись за ширмою? Теж щоб усамітнитись? А може у неї щось з обличчям не так? Втім, яка різниця. З нею добре, а це головне.
Я всміхнувся.
- Цікава ти людина. Я зазвичай від людей у підвалі ховаюсь. Соню, а одяг твій не намок? Ти там обережно, а то й простудитись можна.
- Не переймайся. Я у вогні не горю, й у воді не тону, шановний Я, - вона замовкла на мить. Скрипнув кран і вода перестала текти. – Так буде краще. А знаєш, Аліса якось мені розповідала про одного свого знайомого, який теж часто ховається у підвалі.
Серце закалатало у грудях. Не знаю чому, але я хвилювався.
- Хто він? Можливо, я його знаю…
- Я не знаю прізвища, але звуть Олегом. Казала, що він цікавий і трохи дивний.
- А що ще розповідала?
- Та більше так нічого. Але все одно, я б хотіла з ним познайомитись.
Знаєте, мені ще ніколи не було так приємно. Вперше про мене хтось говорив. Вперше я був комусь цікавий. Я, а не Ростик.
Але… Ця дівчина не бачила мене ніколи. А може й зараз, коли відсуне завісу, то трошки розчарується, побачивши мене. Що, коли я їй не сподобаюсь?
Але було ще одне питання, яке не давало мені спокою.
- Соню, ти знаєш, що таке Бастилія?
Дівчина так зареготала, що я відчув себе останнім дурнем. Звісно, кому ж ще прийде в голову у подібній обстановці питати дівчину про Бастилію?
- А що ти мені зробиш, коли я відповім «ні»? – насмішкувато запитала вона.
А й справді, що я їй зроблю?
- Можна тебе про дещо попросити? - запитав я за мить.
- Але зваж, роздягатись я не буду. І завісу відсувати теж.
- Дай мені, будь ласка, свою руку, - в мене в житті так не тремтів голос.
Соня замовкла. Вона довго мовчала. Невже я засмутив її своїм проханням?
Барвиста завіса з намальованими слоненятами трошки припіднялась і Соня висунула йому свою долоню.
З вами колись бувало таке, що мозок наказує одне, а тіло робить інше? Тоді у мене таке було.
Не знаю, що зі мною сталось, але я повільно сів на підлогу й поцілував її руку. Не можу описати, що я відчував у той момент ( може, Іван Франко зміг би), у мені точно щось змінилось. З’явилось щось нове і таке прекрасне. Це було просто чудово.
Соня все ще мовчала. Не знаю, що відбувалось у її голові, але я молився, щоб вона зараз мене не виганяла.
Раптом Соня прошепотіла:
- Знаєш…

Я міг би розповісти вам, як тієї ночі Ростик втратив цноту з тою Зоряною, як Антуанетта дістала всіх розмовами про порівняння, як Катю відвіз до себе хлопець з напоями. Я міг би розказати, як Соня відсунула завісу і ми цілу ніч просиділи з нею у ванні, розмовляючи про все на світі, як ми приймали душ у одязі, як я готував їй вранці сніданок. Ще я міг би згадати, як пів міста вважало мене голубим, а Соня вчила мене вишивати хрестиком. Я міг би розказати, як я ночами тікав до неї на дах, як ми разом годували каченят, як ми знервувались перед весіллям, як ми раділи, коли наша донечка навчилась читати.
Але тоді, під час вечірки, де я вчився розмовляти з дівчатами, коли я цілував її руку, ми цього всього ще не знали.