Авторська проза (форумлян)

Відповідь: Авторська проза

КАЗКА ПРО СТРАТИ ТА БЮРОКРАТИ

Створено, найімовірніше, в 1991 р. Набрано та несуттєво змінено у грудні 2006 р.

Дійові особи:
ПРИРЕЧЕНИЙ ДО СТРАТИ
ІНШІ ПРИРЕЧЕНІ ДО СТРАТИ
БЮРОКРАТИ

Стіл. На столі телефон, папери. За столом гладенька жінка. Несміливо відчиняються двері, заходить чоловік. Це Приречений до страти.

ПРИРЕЧЕНИЙ (показує жінці документ): Осьо мене засудили до страти. Сказали, що тут страчують.

ЖІНКА (суворо роздивляється документ): У вас червоної печатки не вистачає. Ідіть у суд - нехай поставлять.

...........................................................................................................................

Суд. Суддя в мантії. Заходить Приречений.

ПРИРЕЧЕНИЙ: Осьо поставте печатку. Червону, казали...

СУДДЯ (дивиться): Ото вони дурні! Самі ж казали, що це вже не обов'язково. (Проставляє печатку.)

...........................................................................................................................

Гладенька жінка. Заходить Приречений.

ЖІНКА (злобно дивиться на печатку): Проходьте туди. (Вказує на якісь двері.)

Приречений заходить туди. Там у кімнаті на шибеницях висять інші приречені до страти.

ПРИРЕЧЕНИЙ: У вас вільна шибениця є?

ОДИН З ПРИРЕЧЕНИХ: Іди геть! Тут і так у декого мотузка х...йова!

Приречений виходить.

ПРИРЕЧЕНИЙ (до жінки): Там мотузок нема.

ЖІНКА (ще раз дивиться на документ; гнівно): Так що ж ви мені голову дурите! Вас же до розстрілу засудили, а не до шибениці. Ви що, не бачите, чи що? Ідіть туди. (Дає адресу.)

...........................................................................................................................

Комора. Кат. Заходить Приречений.

ПРИРЕЧЕНИЙ: Це тут розстрілюють?

КАТ: Так, але в мене сьогодні патронів нема. Ідіть до Степана туди... (Невизначено махає рукою.)

...........................................................................................................................

ПРИРЕЧЕНИЙ: Це тут розстрілюють?

- Та ні, це тир.

...........................................................................................................................

ПРИРЕЧЕНИЙ: Це тут розстрілюють?

СТЕПАН: А в Семена ви були?

ПРИРЕЧЕНИЙ: Так, але там патронів нема.

СТЕПАН: Нема! Так я й повірив! Учора ж цілий автобус пригнав. Знаю я, куди він їх подів! Ну, добре. Ідіть, там пістолет лежить. Застрельтеся самі.

Через деякий час:

ПРИРЕЧЕНИЙ: А пістолет не працює.

СТЕПАН: Як не працює?! (Злякано бере пістолет. Матюкається.) Ну, тоді йдіть до судді, нехай продовжить строк виконання вироку.

...........................................................................................................................

СУДДЯ: Чекайте-но, чекайте! За що це вас до розстрілу?

ПРИРЕЧЕНИЙ: За запізнення на роботу.

СУДДЯ: Так це вони попереплутували. Вам дали якийсь чужий вирок. А вас страчувати взагалі не треба. Ви можете бути вільні.

ПРИРЕЧЕНИЙ: Отак завжди! Стільки часу втратив - і все даремно! А ще ж сьогодні в універмаг сходити треба...

ЗАВІСА

 

Відповідь: Авторська проза

Ох, як мені це до болю знайомо

 

Відповідь: Авторська проза

Класика вічна...
І вічно будуть ті, хто з неї знущатиметься

Річард ІІІ (cutted scene)

- Коня! Коня! Півцарства за коня!
Позаду хтось легенько кашлянув.
- Я, звісно, перепрошую, Ваша величносте...
- Га? Що? Хто ви такі?
- Зараз я усе вам поясню... Генрі, приведи-но коня для Його величності.
- Коня? Мені? Ви серйозно?
- Ви ж самі щойно просили. Та й немає часу на жарти, вас усі чекають.
- Дякую Вам, благородний чоловіче.
- Ну що ви, будь ласка... Заждіть хвильку, Ваша величносте. Розпишіться тут і ще ось тут, де стоїть галочка.

 

Відповідь: Авторська проза

Якось робили порівняння творів на історії літератури... От і вийшло...

Рецепт шедеврів


У каміні весело танцював вогонь. Іскри рвались угору, до небес.
Автор мовчки дивився, як догорають його твори. Двадцять років життя перетворювались на попіл. Недоспані ночі, пропущені дзвінки, відкладені поїздки чорніли і розсипались. Безповоротно.

Одне оповідання – і тебе возвеличують, чіпляють на голову корону.
Друге – і ти стрімголов летиш униз.

Він знов хотів туди, на вершину. Він писав нові твори знову й знову, кожну вільну хвилину.

Звільнили з роботи?
Нічого, високі гонорари чекають мене з хвилини на хвилину…
Народилась донька?
О так, я , звісно, дуже радий… Неодмінно йду провідаю… Зараз ось тільки цей абзац допишу…
Дружина загинула в автокатастрофі?
Я ж просив мене не турбувати! Ви що, не бачите, що я працюю?!

Автор поглянув на лампочку, яка самотньо хиталась під стелею.
Йому так хотілось створити шедевр. Він шукав рецепт бездоганного твору, але писав усякий непотріб.
Він хотів туди, на вершину. Але без шедевра він туди не дістанеться. Хоча…
Стілець теж підійде.
Скільки авторів отримують визнання після своєї смерті? Хай навіть вони безталанні, але їх чомусь називають класиками. А чим він за них гірший?

Провід якийсь незручний. Може, краще було б узяти мотузку?

Автор шукав рецепту шедеврів.
Автор хотів знову опинитись на вершині.

Стрибнути униз і вознестись нагору… Ги, кумедно.

Стілець упав.
Зробивши останній вдих, автор зрозумів, у чому секрет шедеврів.
Всі вони – про любов і про смерть.

 

Відповідь: Авторська проза

Твір у творі

Вечором небо на заході було неначе налите кров’ю, і довгі тіні від темно-зелених крон дерев набували від цього червонуватого відтінку. Здається, все довкруги ввібрало з повітря багряно-коричневий трепетний подих. Ранок обіцяв бути вітряним, а ніч – холодною.
Проте вже опівночі небо було на диво чистим. Ніде ні хмаринки. Тихо іскрилися міріади зір своїм холодним білим блиском. Кроки приглушувалися м’якою травою, вкритою чи то памороззю, чи то росою. З дороги, що срібною стрічкою простягнулася на горі, видно місяць – повне, налите міддю око. Під грудьми лоскітно. І раптом нічну тишу пронизав крик сови; серце підскочило до горлянки. Десь з річки, з її безмежних і таємничих очеретів, обізвався деркач. Над криницею, що самотньо стояла в полі край дороги, поволі підіймається туман, а піднявшись, – опускається на холодну, вогку траву. За півмилі видно куполи церкви, що відбивають проміння місяця. А біля церкви, за її похмурими, порослими мохом склепами, розкинувся гай – тут трішки темніше, ніж навкруги. Так моторошно, що аж мліють ноги. Поплескав би хто по плечі – було б непереливки! Коли це на відстані кількох метрів блиснули зелені-зелені вогники. По спині забігали мурашки; зуби вибивали барабанний дріб, права рука кріпко стиснула рушницю, мов лещатами. Зупинився…

Це оповідання написав один із героїв мого твору. (Взагалі-то мій твір складається з восьми книг ) Герой - журналіст. Любить писати твори так, як відчувається. Інколи не зважає на розділові знаки, але тільки тоді, коли це потрібно для вираження його думки.

 

Відповідь: Авторська проза

Гарні твори, тільки чому їх так мало?

 

Відповідь: Авторська проза

Вчора прибирав, прорвало...

Ви любите мити вікна?

Павло Антонович не любив мити вікон.
Але йому часто доводилось це робити.
Ось приміром, оце вікно у кухні він мив із самого ранку. І щоразу, коли здавалось, що роботу вже закінчено, знаходилось щось, що змушувало його заново мити вікно.
Спершу прийшов поштар. Приніс Павлові Антоновичу щоденну газету й листи.
У газеті бракувало чотирьох сторінок (і оцієї, з кросвордом), а один із листів був розпечатаним.
Павло Антонович навіть не обурився. Він був спокійною людиною. Проблеми він вирішував іншим шляхом.
Та й вікно треба було помити.
Опівдні прийшов сусід, молотка позичити. Павло Антонович не любив позичати своїх речей. Тим більше людині, яка й досі не повернула йому дриль, годинника, п’ятсот гривень і сестру.
Але Павло Антонович не звик скаржитись. Він був поступливою людиною.
Він узяв «Містер Мускул» і продовжив мити вікно.
Бабця з горішнього поверху запропонувала Павлові Антоновичу купити у неї кошеня.
Павло Антонович любив цуциків, але все ж не відмовив. Він був невибагливою людиною.
Вікна він мив лише улюбленою червоною ганчіркою. Фірмовою, з Франції.
Потім дружина повернулась з роботи. І з першим кроком на голову Павла Антоновича посипались нарікання і прокльони. І на завершення дружина вимагала у нього винести сміття, привітати її маму з днем народження і вимити врешті-решт це кляте вікно
Павло Антонович ніколи не сперечався з дружиною. Він був слухняним чоловіком.
І заходився далі мити вікно.
У двері постукали. На порозі стояв високий неголений юнак. Вигляд у нього був стурбований.
- Допоможіть мені, пане, - швидко затарабанив той. – У мене зламалось авто, треба терміново подзвонити.
- Телефон у кухні, - тихо мовив Павло Антонович.
- Дідько, не відповідають! – повісив трубку молодик, і пірнув рукою у кишеню.
- А котра з цих машин ваша? – запитав Павло Антонович.
- Оця. - Молодик підійшов до вікна і показав на старе біле авто. – А що?
- Та нічого. Отак і стійте.
- А що ви…?
Павло Антонович був м‘якою людиною. Але не любив, коли йому заважають
Павло Антонович зітхнув, витягнув з-під столу дробовик і вистрілив молодикові у голову.
Він не любив мити вікна.
Він мив це вікно з самого ранку.
Павло Антонович сумно поглянув на червону мішанину крові та мізків на вікні.
І отак увесь день.
Він взяв до рук червону ганчірку й уп’яте почав мити вікно.

 

Відповідь: Авторська проза

Нічого собі. Спокійна і врівноважена людина. А як пройшло Ваше миття вікон, Павле Антоновичу.., ой, тобто, Looser’е? :D

 

Відповідь: Авторська проза

Люксично! Правда, дробовик довелось замінити лопатою.
Але гірше від цього не стало, от тільки підлогу дряти довше прийшлось.

А ось ще одне, не лякайтесь, що таке довге

Модератор

Сьома ранку. Новий робочий день настав..
Застелити ліжко - 51 секунда. Вмитись і почистити зуби - 2 хвилини 25 секунд. Поснідати - ще 7 хвилин і 44 секунди. Все йде точно по розпорядку.
Система завантажилась. Пальці вже лежали на клавіатурі. Можна починати.
Понад шість мільярдів аккаунтів. І всіх їх слід уважно перевірити й почистити. О Господи, щодня одне й те ж! Але все ж… Хтось же повинен виконувати цю роботу.
Ну, з кого почнемо?
Люсьєн Бланшо, марсельський аптекар. Ех, побільше б таких, як оцей чоловік! Сорок вісім років – і жодного виправлення! Напевне, тут і переглядати особливо нічого… Йдемо далі…
Наступним у списку виявився Петер Бучкан, чеський пенсіонер.

Петер Бучкан вибирав у супермаркеті консервовану кукурудзу. Довго крутив у руках одну бляшанку і врешті вирішив придбати.
- Ех, раніше все було інакше, - зітхнув чоловік. – Кукурудзу завжди продавали сирою. І огірки, і картоплю. А тепер…
Петер Бучкан підійшов до каси. Перед ним стояв чоловік з цілим стосиком банок консервованого горошку. Петер скоса зиркнув на покупця. «Ех, молодь», - майнуло у голові.
Любитель горошку вже мав розплачуватись, але замість гаманця витягнув з кишені пістолет і направив на касирку. Жінка заперечно хитнула головою.
- Віддавай, бо інакше… - чоловік приставив дуло до голови Петера і вистрілив.

Цей момент треба виправити. На те він і модератор.
Натиснув на кнопку «Правка».

- Віддавай, бо інакше…- чоловік прострелив голову касирки. Потім вистрілив у касовий апарат, забрав звідти гроші і втік.
Петер Бучкан незворушно стояв біля каси.
- Дівчино, годі спати на роботі, продайте мені врешті цю кукурудзу.

Модераторство - не така вже й марудна справа. Щодня нові записи, нові події, нові користувачі врешті-решт.
Він протер очі і встав з-за стола. Не можна так довго сидіти перед монітором.
Модератор сходив на кухню заварити собі кави. Кава і небо за вікном – ось єдині його втіхи, єдині яскраві фарби у його житті, чорна і блакитна. Все решта – сіро-білі стіни квартири та світло монітора.
Він зробив останній ковток. Кава закінчувалась. Та й постільну білизну не завадило б поміняти. Треба повідомити адміністратора, хай подбає про це. А йому, модератору, слід далі працювати.

Артур Бей-ран закінчив голитись. Дружина і дочка ще спали.
Він хотів вийти з дому до того, як вони прокинуться. Не варто їм зараз бачити його у такому стані, дратівливого, стурбованого. Чоловік лише сподівався, що побачить їх знову. Цього вечора.
Артур Бей-ран був рядовим вчителем рядової лондонської школи. Можливо, він вчителював би все своє життя, але…Але сьогодні він зробив свій вибір.

Вибір? О, це вже цікаво. Ну-ну, поглянемо, що ж там далі.

Понеділок, ранок. Люди метушаться хто куди. Діти біжать у школу, службовці – на роботу, таксисти уже за кермом, крамниці уже потроху відчиняються. Люди, немов мурахи, снують туди-сюди крізь двері метро. Одна жінка зупинилась, щоб розгорнути бутерброд. Один чоловік стояв і читав оголошення на стіні при вході у метро.
Вибір. Важкий вибір. Здатись і жити рабом або відкрити очі світу? Плюнути на свої принципи чи показати твердість свого духу? Жити чи…?
Артур Бей-ран намацав у себе під сорочкою кнопку, натиснув і пішов углиб метро. Принципи тривають лише 4 хвилини.

І це зветься вибір? Видалити стількох користувачів через якісь там дурнуваті принципи чи релігійні переконання? Краще вже не мати ніякого вибору, ніж робити саме такий.
Модератор незадоволено шморгнув носом і виніс Артурові покарання. Місяць, мало б вистачити.

Одна жінка зупинилась, щоб розгорнути бутерброд. Один чоловік стояв і читав оголошення при вході на станцію метро.
По вулиці пронісся скрегіт коліс.
- Тікайте! Тікайте! – заволав хтось.
Артур Бей-ран обернувся і некероване таксі збило чоловіка. Артур впав на тротуар і знепритомнів.
Завили сирени «швидкої». Тіло чоловіка поклали на носилки і завантажили усередину.
- Пані Бей-ран, не хвилюйтесь, з вашим чоловіком усе в порядку, - заспокоював заплакану молоду жінку черговий лікар. – Численні переломи, але все буде гаразд. От тільки доведеться пролежати тут місяць, а може й більше.

Йому почало це все набридати.
Щодня вони нарікають, скаржаться на життя, роблять дурнуваті вчинки і навіть не думають, що хтось повинен це все виправляти.
Всі вони мають родини, друзів, восьмигодинний робочий день, собак, балкони і чай.
Вони такі щасливі. Але чомусь не бачать цього.
А він?
У нього немає ні друзів, ні собаки, на балкона, ні чаю в пакетиках.
Він підійшов до вікна і налив собі ще кави.
За вікном було місто. Місто. Але він ніколи не бачив там людей. Так хотілося вийти, подихати свіжим повітрям. Але він не міг. Він мусив працювати.
Чому до нього ніхто не приходить у гості? Чому він ніколи не бачив адміністратора? Навіть голосу його не чув, бо писав йому одні лише повідомлення.
Нудно отак. Самому. Йому б хоча собаку. Він би навіть сам її годував, купав, навіть вигулював би. Але у нього не було собаки. Не було нікого.
Він знову сів перед монітором. Робота не чекатиме.

Гунтер Крістенс завів двигун. Діти дружно розмістились у автобусі. До початку першого уроку залишалось ще півгодини.
- Готові? – бадьоро вигукнув водій.
Автобусом пронеслось дружнє дитяче «Тааак!».
По дорозі діти співали пісень, бігали у проході і кидались паперовими літачками.
- До речі, я тут нову відеокамеру придбав. Заїдемо до мене, кіно знімемо? А я вас від уроків відпрошу, – намагався перекричати дітлахів Крістенс.
І знову - «Таааак!».
Автобус спинився перед охайним червоним будиночком.
- Можете заходити, вхідні двері відчинені, - гукнув водій.
Діти вже розмістились у вітальні, коли увійшов Гунтер.
- А про що буде фільм? – запитав один хлопчик.
- Я хочу грати принцесу, - пискнула малесенька кучерява дівчинка.
- Добре, моя малесенька, будеш принцесою, - погладив її по голові шофер і широко посміхнувся. – А будемо ми знімати кіно про борців-гладіаторів. Хлопчики, роздягніться, поки я збігаю за камерою. Дівчатка, ви теж не стійте, знімайте одяг. Ви ж принцеси, а принцеси показують усім свою красу, правда? Давайте, я зараз. Зараз прийду і ми бавитимемось у цікаві ігри, геть як дорослі.

Що за…? Що цей збоченець надумав робити з дітьми?
Це не попередження. І навіть не покарання. Це видалення користувача. Однозначно.

Ян Бульвенц завів двигун. Діти дружно розмістились у автобусі. До початку першого уроку залишалось ще півгодини.
- Готові? – бадьоро вигукнув водій.
Автобусом пронеслось дружнє дитяче «Тааак!».

Це вже виходило за всілякі рамки. Хіба адміністратор не бачить кого реєструє? Страшно подумати, скільки подібних Гунтерів Крістенсів ще залишилось або ще з’явиться. Вони, такі покидьки, живуть там. А модератор…тут.
А хіба він недостойний теж жити з іншими людьми? Що з ним не так? Що не дає йому піти до них?
Кава. Вона рятує у такі миті. Допомагає налаштуватись на роботу.
Робота. Святе слово. Марудна й нудна. Робота.

Вона сиділа й плакала, поклавши голову на коліна.
Біля ніг її лежала фотокартка. Весна. Щасливі обличчя. Підпис «Таня + Ігор».
Вона плакала. Не через нього, а від образи. Забув, покинув, зрадив.
Чим вона була гірша за інших дівчат? Чому він її покинув?
Вона була страшенно зла на нього.
Зла, але все ж кохала.

Він уважно поглянув на запис. Здається, тут нічого правити не треба. Все нормально.
Але…
Таня. Яке чудове ім’я. Гм, а як же звати його самого?
У модератора не було імені.
Він не міг отак подзвонити до Тані й сказати у трубку : «Привіт, мене звати… Я не хочу щоб ти плакала».
Він ж модератор, він може все. Майже все…
Він не міг подзвонити до неї взагалі. Він знав її адресу, знав, де вона вчиться, де любить гуляти, які квіти їй до вподоби, але він не міг дати їй про себе знати.
Але…
Він не хотів, щоб вона плакала. Така дівчина не повинна проливати сльози через людину, яка її не цінує.
Вона не повинна плакати.
І він не дасть їй цього зробити.

Задзвонив телефон.
Витерши сльози, вона підняла трубку.
- Алло?
На її вустах знов з’явилась усмішка.

Ну от, вони знову разом.
Разом.
Яке чудове слово.
Разом.
Ти не один. Поруч є хтось, хто завжди буде разом з тобою.
Ви все можете робити разом.
Разом вам не страшні ніякі біди.
Чудове слово – «разом».
Але у модератора не могло бути ніякого «разом». Він був сам. Один. Самотній.
Самотність – єдине слово, яке не має антоніма.
Шкода, що «самотність» не можна змінити на «разом».
«Самотність» не зміниш.
На жаль.
Ну ось, остання чашка кави. А йому ще стільки працювати.
Він зняв чайник вогню і пішов до столу.
Лінолеум слизький. Особливо для його шкарпеток.
Він упав на підлогу. Окріп вилився на його груди, руку і обличчя.
Страшенний біль! Пече! Дико пече! Сіль? Де сіль?
Солі на кухні не було. Навіщо модераторові сіль?
Він не міг нічого вкоїти з цим болем!
Відредагуйте! Хто-небудь, виправте це! Виправте запис! Цього не мало статись!
У квартирі було порожньо.
Хто-небудь! Я вас рятую! Виправляю ваші помилки! Допоможіть мені!
Лише у кімнаті шумів кондиціонер.
Будь ласка, виправте! Я не витримую!
Екран горів сіро-білим світлом.
Я хочу «разом»! «Разом»!
За вікном спочивало місто. Модератор не знав, чи були там люди.
Виправте, будь ласка…
Він згадав Таню. Якби ж у нього було ім’я. Він би зараз їй подзвонив.
Відредагуйте, прошу…
У модераторів немає записів.
Він поволі дійшов до робочого стола.
Загорілась команда: «Додати нового користувача».
У модераторів немає власного запису.
«Введіть ім’я».
Неушкодженою рукою він повільно набрав :
Модератор.

 

Відповідь: Авторська проза

Павло Антонович зітхнув, витягнув з-під столу дробовик, вираз задоволення майнув на його обличчі,:borat: він на хвилю уявив червону мішанину крові та мізків на вікні та іі улюблених фіранках...

 

Відповідь: Авторська проза

Doc, а Ви, того, модератор? :D:D:D:D:D:D:D






Діаманти першого подиху

Червень тихо і делікатно ложить у покоси травневі трави, а ранок складає на них перлини роси і жмутки подихів вітру. У пурпурі ранкового неба виблискують дзеркальця сонця – очі жайворонкові. Тепло вилежує боки між полями і котиться по них, – котить хвилі свіжості і хвилі думок. А серпанки хмаринок держить на білому повідку своїм залізним птахом пілот. Він першим бачить те диво, якого ще не бачать польові квіти, ані радісний червень, – він бачить перші слова ранкового сонця і, зачарований, любується ними. І пара коней ганяють вітер побіля незграбної дерев’яної огорожі, на якій горобці розсілися, немов оркестр. Червень з розпашілим лицем, відклавши свої справи, прийшов напитися до ласкавого джерельця; джерельце сюрчить й іскриться під його теплими долонями. Воно холодить червню лице і тече по його обличчю. Крапельки падають за комір кольоровому жучку і змушують його витанцьовувати химерний танець на зеленому листочку вільхи. А вільха тремтить – тріпоче своїм намистом і усміхається на схід рожевої заграви.
Заливний щебет пестить слух ранкові. І ранок видряпується на вершечок осокора, щоб зустріти усмішкою той теплий клубочок, який щодня виходить он із-за тієї гори. Він хоче побачити сонце… А душа, заворожена-зачарована ранком і червнем, прищулилася і сама не своя від такого дива. І рада-радісінька: хто і коли побачить ще такий дивний ранок-сон? І який гарний ТОЙ, ХТО все це створив!..

 

Відповідь: Авторська проза

ось який Ви лірик, Ягуаре....
як цікаво - фізики та лірики сюди дописують останнім часом :y:

 

Відповідь: Авторська проза

Чого тепер тiльки не буває..

 

Відповідь: Авторська проза

ні, я не зовсім того..., підходжу більше з позицій А. Хічкока, не відчувається цинічного підходу до романтики та невизначеності, очікування чогось надзвичайно жахливого.., а блондинки де??
Дозвольте поцікавитись, а особисто Вам, що подобається в прозі Looser(а)?

 

Відповідь: Авторська проза

Ну, коли чогось забагато, то перестаєш вiдчувати його свiжiсть. Люди називають це привиканням. В Looser'а вже очiкуєш неочiкуваного завершення, i це його оригiнальнiсть, його стиль; бо бiльшiсть письменникiв старається зробити свiй твiр органiчним, спледеним, однi подiї там виростають з iнших. А в Looser'а всi сплетiння можуть пiти гайту (так воно i є, тому "можуть" там трохи зайве), i вiн завершує плести те, чого там не було видно. Але менi подобається не те. Менi подобаються теми i компоненти......

...,якi використовує Looser (тi слова сухi, краще було б сказати оточення подiй). От.
А так взагальному, то менi подобаються будь-якi твори, навiть "сесеровськi" читаю. Єдине, нетерплю дибiлiзму в творах i коли хтось видає чуже за своє. (так, як i фiльми: я дивлюся будь-що, навiть останню мильну оперу, але потiм вiдповiдно оцiнюю).

 

Відповідь: Авторська проза

мильні опери- :no:..

 

Відповідь: Авторська проза

Мильні опери- то коли без мила не заплачеш. А в Looser’а не "плачевні" твори, там плакати не треба.

Doc., а Вам що подобається?

 

Відповідь: Авторська проза

Ага, Doc., відповідайте, аж самому кортить почути
А ось і нова річ на ваш розсуд...

Дитячі забави

Петрик сидів на травичці і грався машинками.
- Бух! Трах! Ба-бах! – дві машинки зіткнулись і їх відкинуло вибухом.
- Віу-віу-віу! – завила сирена, але водій не справився з керуванням і пожежна машина перекинулась на мурашник.
- Увага! Увага! Всім терміново покинути будівлю! Тут все розвалюється! – Петрик узяв важкий камінь і кинув його на мурашник. – Тікайте! Тікайте!
Набігли хмари. Почався дощ.
- Петрику, додому!
- Але мамо, дощик же маленький! – заскиглив хлопчик.
- Ану марш до хати, я сказала! – вже суворіше гаркнула мати.
- Бе-бе-бееее! – показала йому язика його маленька сестричка і підстрибцем побігла у свою кімнату.
Петрик понуро схилив голову, зібрав і іграшки і почвалав додому. Він страшенно образився на маму, що та урвала його забаву. Нічого, він знайде, чим зайнятись…
Тато вчора подарував йому набір інструментів «Зроби сам». Гм, можна спробувати щось зробити.
Шкода, що мама не пустила його надвір.

Мати витерла піт з чола. Але ж спекотно у цій кухні. Добре, що вже хоч вечеря готова.
Та й діти десь сидять, тихенько граються. Гм, справді тихенько, їх навіть не чути. Дивно…
- Петрику! Олечко! Спускайтесь вечеряти!
Петрик щось пробубнів. Знов замкнувся у своїй кімнаті. Ну вона йому зараз…
Мати піднялась нагору.
- Діти! Годі вже гратись! Скільки можна вас чекати?!
Щось тріщить. Невже Петрик розпалив камін?
Вона повільно відчинила двері…
- Олю… Петрику…
Петрик сидів перед каміном і орудував мініатюрною ножівкою, наспівуючи щось собі під ніс.
Поруч нього лежали і молоток, і сокирка. Ще й шмаття якесь на підлозі валяється. І все вимащене якоюсь брунатною фарбою.
Петрик різав ніжку.
- Мамо, подиви що я зробив! – гордо всміхаючись, Петрик показав їй іграшкового коника з настромленою на нього Олиною головою.
Мати зойкнула й поглянула йому за спину.
У каміні догорав почорнілий дитячий тулуб.

 

Відповідь: Авторська проза

Ну, Looser’е, Ви, напевне, "Пили" надивилися.. почекайте, модератор (Doc.) прийде, виправить Ваші оповідання..

 

Відповідь: Авторська проза

МОЯ УЛИЦА

В этот огромный шумный город я переехал пять лет назад - как ни странно, все казалось чужим и противоестественным. Не хочу говорить о том, что заставило меня это сделать - слишком тяжело объяснить, особенно незнакомому человеку, который сейчас читает это откровение.

Наша новая квартира на девятом этаже - высоты я никогда не боялся. И вообще, я никогда не ощущал страха, разве что перед…

Просыпаясь, каждое утро я вижу перед собой огромное окно, а за ним свою улицу. Она всегда светлая, даже ночью. Солнце за моим окном не садится, оно всегда сияет, поднимая мне настроение, прогоняя прочь не только темные тучи, но и столь же темные мысли. И тогда можно увидеть на небесном полотне белые перышки облаков. Прямо к небу стремятся огромные высотки. Нет, они не серые, как на обыкновенных городских улицах; дома похожи на полосы семи цветов радуги - иногда мне кажется, что это и есть радуга.

На своей улице я вижу много людей. Вот каждый день старенькая бабушка с внуком ходят в магазин за хлебом. По пути они разговаривают о том, что купить на десерт. Усталое, но такое счастливое лицо старушки и не выспавшийся мальчишка, с интересом разглядывающий маленькие морщинки на лице у единственного, самого близкого на свете человека - их я знаю уже пять лет.

На лавочке возле зеленого парка сидит девочка, а возле нее вьется брошенный щеночек. Мне удается видеть ее грустные глаза - интересно, почему она так много времени проводит на улице? Я пытался позвать ее к себе в гости, чтобы расспросить обо всем, но она делала вид, что не слышит, и продолжала сидеть неподвижно на своей скамейке.

Начинается вечно зеленый парк. Мне он напоминает островок в безграничном океане или оазис в огромной пустыне. Я ощущаю ту свежесть, которая веет от молоденькой березки, надежно спрятанной вглубь городского леса. Ее окружают такие строгие, мощные деревья, и ей очень сложно получить хоть немного света, чтобы выжить… Но она выживает.

У моей мамы золотые руки - она сумела превратить холодные серые стены теперь уже моей комнаты в настоящую улицу. Угадали, она декоратор. То, что она делает для меня, - просто сказочно! И я не только о ярком полотне вокруг себя: она поддерживает, но я же вижу, как ее глаза поблескивают от слезинок, когда она говорит: «Все будет хорошо…»

Сейчас я ощущаю себя слабым, как та березка, испуганная жестокостью жизни, которая забирает самое важное - нужные обществу тепло и любовь. Страх я ощущаю только перед бессердечными людьми.

Во двор я не выходил уже пять лет - после аварии я прикован к постели. Теперь у меня своя улица.

(с) 2005.