Авторська проза (форумлян)

Відповідь: Авторська проза

Ілюзія (Самотня, але з другом)

Невже немає більше щастя?? Ти вбив його навіки у мені… Сьогодні, просто йдучи вулицею міста, мені здалося, ніби асфальт пливе під ногами… Я просто втрачаю розум, я скаженію від люті, я не розумію сама себе, не розумію нікого… Я божевільна… Здалося, ніби все навколо чорне, мляве і мертве… І я така ж… Я також загубила іскорку, яка сяяла у моїх очах… Я просто самотня дитина.. Я не бачу радості в житті.. Невже вона кудись зникла?!… Люди зверніть уваги на себе… Ви човгаєте по землі не маючи сенсу в своєму ідіотському житті… І я така ж… Мою останню мрію вбили… Лиш від декількох слів, вона розлетілась на шматки…
І знову самотність вбиває бажання жити… Це бажання у мене відібрав якийсь покидьок… Сльози… Плачу я!... Плаче душа!.... Плаче серце!... Ридають очі!... Не відчуваючи болю я починаю різати вени… Ніякого сенсу… Лише я!..... Одна я можу змінити своє життя… Можу…. Але не хочу.. Я ніхто… Я відлюдник… Я саме страждання…
і знову я одна... Здається, ніби все це навмисно, але поряд просто нікого немає...Самотність просто мене вбиває... вбиває з серединки.. Вже більше немає бажання щось робити, щось думати, щось творити.. Вперше в житті я залишилася одна... Мені дуже не вистачає того, що раніше розраджувало мої малесенькі депресії, того, що лише одним голоском втамовувало мій біль, того, що мало для мене сенс....Тепер я безпорадна!!.. Я одинока...Я просто божеволію від всього виленого негативу в моє життя.. Чому все так важко?!.. Чому посмішка не зламує той біль, агресію, безпомічність?!.. Чому не знищує всі ці тупорилі думки, які наче з’їдають мене з середини??.. Наче ілюзія.. повірити важко, але так, дійсно з’їдають....Спочатку їли моє серце, потім захопило мої думки...Тепер потрохи я втрачаю дах...Мені важко...Дивлюсь на все, що мала колись і мене охоплює несамовитий жаль...Боже, як мені всього цього не вистачає...Якби я просто хотіла б все це повернути.. Повернути в першу чергу тебе...Хотіла б, але всі ці бажання -нікчемні, неварті, безглузді.. Я немов птах у суспільстві...Дома я простий невартий нічого "покидьок", який нічого не вміє...Тупа 17-річна дівчина, яка не вміє тверезо стояти на ногах, яка просто не вміє жити.. Для друзів я емоційно -неврівноважена, на навчанні-відлюдник...Я вже навіть довіряти не можу.. Це безглуздо...Всі свої нікчемні думки я виливаю на аркуш паперу...Дійсно, папір - все терпить...Він завжди бачить мій настрій та мовчки його витримує....Зараз папір-мій кращий друг...Він дійсно те, що нічим не заміняється.. Він-відображення моїх хвилювань, думок...Можливо ті, хто читатиме мою маячню і не зрозуміють що і до чого тут написано, навіщо взагалі таке писати....Та єдина прикрість, мене зрозуміють ті, хто все це колись відчував чи відчуває зараз.. Моє життя-це тінь, яка кожного разу потребує нове зображення, нові рухи, нові виміри....нажаль...

 

Відповідь: Авторська проза

Тягну, от тільки туго тягнеться - навчання відбирає час у літератури.
Але нині...

Дурень, який вигадав поцілунок

Він вдарив її довбнею по голові і приволік у свою печеру.
Вона зненавиділа його за це. Вона гарчала, брикалась і намагалась його вкусити.
Спочатку він не звертав на це уваги, але потрохи така її поведінка стала його дратувати.
Тоді він вимив її брудне обличчя, розв’язав і нагодував пахнючим, щойно з вогнища, м’ясом.
Так було вже краще.
Вона з’їла усе до єдиного, а потім заснула.
А він залишився сидіти голодним.
Тоді він підповз до її сплячого тіла і заходився злизувати залишки жиру з її пальців. Потім з обличчя.
Він торкнувся її губ своїми. А потім знову. І знову.
Приємно.
Завтра він піде й принесе їй ще м’яса.

 

Ваша Авторська Проза

з якого несподіваного ракурсу можна на речі дивитись.

я тут намагалась пографоманити, але - куди мені...:shutup:

Від себе не втечеш.

"який гарний ранок... " ,
- насвітанку вона легко прокинулась і ось тепер намагалась пригадати, що це було ? .. огледілася й потягнула носом повітря... в чужому сховку було тепло, - вуглі ще не погасли. і м"якенько, - на купу сухого листя була кинута волохата шкура..
задивилась на жевріючі вогники і раптом все згадала....
глупа мавпа.. як вона могла втратити пильність... через те, що розглядала якогось птаха, - дотепер в їхньому лісі таких не було
і це стало полапкою.

доклала поліняку у вогонь.
яка самовпевненість була лишати їй руки розв"язаними. звичайно, вона втече.

хоч й не дуже хотілось. це ось вперше вона відчула, що в безпеці..
а він великодушний, віддав їй усе...
і не образив. тільки тримав цілу ніч, притискався, лизькався.. чи це він так грівся ?... але було лоскотно і дуже приємно


коли б не та гуля на голові.
значить, від нього можна чекати чого завгодно.

....

... підперши голову й сидячи в тіні за виступом скелі прихована великою каменюкою вона дивилась вниз .
спостерігала зацікавлено, як він приволік якусь тушку.
радісний зупинився біля темного входу .. прислухався.. принюхався... розтривожений раптом забіг в печеру, вибіг, забіг знову...
їй стало навіть трохи лячно, коли за мить із страхітливим ревом він вийшов назовні , огледівся і , не знаючи, як подолати гнів, став трощити довбнею все, що потрапляло під руку.

таки сильний.. але цього було мало.

і тут раптом він зупинився, повільно обернувся, підняв голову..

їхні очі зустрілись...

 

Відповідь: Поезія та проза

Темна ніч...Заплакані очі...На серці несамовитий біль...В голові безвідмовне бажання висказати людині все те,що наболіло..Але після всього сказаного тобою,він не відпустить тебе..Не дасть просто піти зараз,як і не дав раніше...Вибачення тут також недоречні...Весь біль,нанесений один одному,був лише частиною складного кохання...Ти вважаєш,що "йти" краще,але він так не думає...Ви щасливі разом,ваші серця доповнюють стуком один одного,але.....пройшло багато часу і ваше кохання вже немає таких обертів..Ти бачиш лише чотири стіни навколо себе...Ті чотири стіни,які закрили тебе в ньому..Виходу немає..Але так жити далі ти просто неможеш..Наївно зникає,але щоразу повертається..Щоразу з тобою,щоразу ніби поряд...Єдимна мить і навколо вже знову нікого немає..Вибачитись та попросити дати змогу піти-вже немає ніякого сенсу...Він нічого не зрозуміє і через деякий час знову повернеться..Він ніби грається...А ти з цим погоджуєшся..Ти пуста,наївна,безглузда іграшка,яка все так само чекає на його чергове повернення..
Так...Всетаки чекає..З пустою надією на краще...Інколи тобі просто хочеться самотності...Але навіщо,якщо ти і так самотня...Дивно...Адже,десь в самотніх спогадах все ще згадуєш його..Бажаєш побачити,доторкнутись і відчути всеще своїм..Мрієш...Мріяти гарно,але в цьому випадку просто даремно..Ти все ще сподіваєшся,що він прийде та буде з тобою.....Тобі важко.Йому байдуже..Він стверджує,що неможу забути тебе,але щоразу одне і те ж..Обіцянки про те,що все буде добре виявились марними..Виявились пустою брехнею,яку ти так сильно боялася..Сльози..Біль...Агресія...Тобі боляче,а він навіть не хвилюється...Ще є купа моментів на повернення...Впевнений,що ти все ще,не дивлячись ні на що,впустиш його.....І він правий.Ти неможеш відмовити йому..Не можеш сказати,що це кінець..Він морально вбиває тебе.Та тобі байдуже...Краще він,ніж хтось інший..

 

Відповідь: Авторська проза

Пупер 03.09.07 00:09 #28

Вернулся к Вашему твору не в первый раз, посколько изначально впечатлился новизной и свежестью прочитанного.
Но, наверное, "закапризничал", почувствовав настоящее. И "чего-то" стал не находить в "осени". В общем, "рука" не дадала карму +1. И за это досадовал на себя.... и забуксовал.
Постепенно разобрался, что с "осенью" все в порядке: она есть осень!
Решил высказать свою позицию.
+1...1

 

Відповідь: Авторська проза

До речі, файний твір. Оригінальний. Шкода, що недописаний.
А мова така гарна!

 

Відповідь: Авторська проза

На осуд...

Кат

Легкий літній вітер тільки посилював напругу.
Жертва дивилась на ката, який поволі наближався. Жах трепетав у її очах.. Вона не втече. Це кінець.
Кат підійшов до столу і встромив голку в око бідолахи. Одну. Потім ще одну. І ще.
- Ну як, приємно? – хижо вишкірився кат.
Жертва корчилась від болю і несамовито пручалась, але у неї було замало сил, щоб вирватись.
- Чого тремтиш? Холодно? – реготнув кат. - Зараз ми тебе зігріємо.
Жадібні язики полум’я охопили тіло мученика. Його шкіра і плоть почали чорніти і скорчуватись. Жертва хотіла закричати , але не могла.
А кат сміявся від утіхи. Аж поки…
- Петрику, обідати!
- Вже йду, мамо! – хлопчик викинув цвіркуна і помчав додому.

 

Відповідь: Авторська проза

P.S.

« Таню!
Твоє кохання було для мене всім. Але я знав, що так довго не триватиме.
Я тебе ні в чому не звинувачую. Рано чи пізно ти б усвідомила, якою нікчемою я був.
Я втомився від життя. Може, я й слабкий, але без тебе не можу бути сильним.
Бувай!
Шануйся!
Не знаю, як ти, але я кохатиму тебе вічно.

Орест

P.S.
М‘ясо, яким ти нині вечеряла, отруєне. До скорої зустрічі!»

 

Відповідь: Авторська проза

а потім Петрик виріс.

(нарешті Ви з"явилися з Вашими несподіваними кутами зору)

 

Відповідь: Авторська проза

І знову про кулінарію.... Оцінюйте!

Тонкощі кулінарії

Кухарі готують лише страви.
Антон готував емоції.
Кухарі змушують вас відчути лише смак своїх витворів.
Страви Антона були сповнені натхнення, розбурхували уяву, розпалювали пристрасть у серцях.
Кухарі варили соуси і нарізали помідори.
Антон кришив ненависть, натирав чутливість, смажив скромність, проціджував сум і посипав усе зверху іронією.
Але одного дня все закінчилось. Антона покинула муза. Пішла з двома валізами, залишивши лише записку:
«Мені не потрібен той, хто цінує картоплю більше за мене».
Антон був розбитий. У нього відібрали його натхнення, його здібності. І він мусив їх собі повернути.
Антон постукав у двері її квартири. У руках у нього був букет квітів ванілі.
Двері відчинились.
Годину опісля Антон стояв на її кухні і закінчував готувати обід. Зняв з вогню свіженький кістковий бульйон і додав у нього трошки розмарину. Зробив ковток. Ммм, смакота!
Антон виклав на тарілку картоплю та кров’яні котлетки, щойно з плити. Вимив руки і витер ножа. Антон ніколи не виходив з дому без улюбленого ножа.
Антон поглянув на купу одягу й волосся, яке лежало у вітальні. Вона була його музою. Була.
Краплі крові повільно сповзали з паруючого м’яса на тарілку.
Антон відрізав шматок котлети й, облизуючись, мовив:
- Жінки зраджують. Картопля не зрадить ніколи.

 

Відповідь: Авторська проза

Цікаво, коли я починала читати пуперову "Осінь", то відразу здогадалася, що це історія про канібалів. Почала читати Лузерові "Тонкощі кулінарії" й знову подумалося про канібалізм. Гм... Я ж ніби не люблю м"яса...

 

Відповідь: Авторська проза

Отак начитаєтесь подібних творів, і полюбите

А це ось... Потягнуло на романтику...

250 секунд сподівання

До вибуху залишилось чотири хвилини.
Ніхто не панікував.
Не було сил більше панікувати.
Люди просто сиділи, стояли, лежали де могли. Вони хотіли хоча б востаннє побачити небо.
Хтось плакав, затуливши обличчя руками. Хтось не ховав сліз. Хтось стояв навколішки й молився. Хтось задумано дивився на асфальт.
Люди обіймались і мовчали. Нічого уже не зміниш.
Три хвилини…
Лише Вона трималась осторонь від усіх. Її гнітила ота атмосфера приреченості.
Вона не розуміла, чому все має бути знищеним. Чому? Навіщо? Хіба все має отак закінчитись? Отак…раптово?
Втім, її не лякала загроза смерті. Їй не було за чим жалкувати. Все життя присвятила іншим, рятуючи їх тіла і душі. Рятувала всіх, а Її зараз не порятує ніхто.
Вона подивилась на цих людей, колись веселих і впевнених, а зараз розбитих і приречених. Їй стало шкода… І їх, і себе.
Дві хвилини…
Аж тут Вона побачила Його. Він сидів на траві і дивився на небо. На Його обличчі не було жодного смутку, Він легко усміхався, спостерігаючи за пухнастими хмаринками.
Її серце, мозок, все єство запротестувало. Ні! Ні!! Ні!!! Вона не хотіла цього, не хотіла гинути!
Він поглянув Її, заціпенілу, і посміхнувся Їй.
Ні, все повинно бути не так!
Він підійшов ближче і взяв Її за руку.
Як Він посмів?! Отак нахабно, без дозволу!
Вона думала дати йому ляпаса, але…
Одна хвилина…
Вони стояли і мовчали. Їм не потрібні були слова.
Стільки років Вони ходили під оцим синім небом, а зустрілись лише зараз.
І ось менш ніж за одну хвилину все закінчиться.
Вони не знали, про що говорити. Стільки хотілось сказати, але…
Часу залишалось все менше.
Тридцять секунд…
Їм не було сумно.
Нехай пізно, але все ж Вони разом. Разом стоять на оцій траві. Разом дивляться на хмарки. Якої ж кумедної вони форми! Вона ніколи цього не помічала.
Десять секунд…
Вона обняла Його і промовила:
- Якби ми з тобою творили світ, він був би кращим, правда?
Три секунди до вибуху…
Дві…
Одна…

І Вони створили новий світ.

 

Відповідь: Авторська проза

Та ні, я швидше вегетаріянкою стану.

 

Відповідь: Авторська проза

Ваші Тонкощі кулінарії - делікатес! :rolleyes:

А Ваш Антон - варвар новозеландський!

Тільки там, я чула, поїдаючи ворога ви знищуєте його духовну суть й успадковуєте душу, силу й наснагу, - людський мозок отож бо найвишуканіша страва .
Мняммм....

 

Відповідь: Авторська проза

Перехід від фантазійного хронічного пессимізму (про самогубство не думали?) до хворобливого романтичного оптимізму...

 

Відповідь: Авторська проза

Дощ..Лунають нотки останніх крапель,які просто так залишають частинку тебе на підвіконику,відразу припиняючи своє кволе існування.Так живе й майже кожен з нас.Кожен з нас прагне подарувати частинку себе комусь,прагне віддавати все тепло єдиній вартій,на їхню думку,людині.
Так було,є та буде завжди.Інколи хочеться наздогнати уривки минулого. Піймати втрачене за його хвіст,який зовсім таки необдумано колись випустив у світ інших людей.Всі твої намагання немають ніякого сенсу.Краще бути самій та відпустити те,що вже ніколи не буде твоїм,що непрагне бути з тобою,що непрагне взагалі залишитись чимось світлим та все тим же коханим...
Ти спалюєш у вогні всі ті жостанні листи написані тримтячою рукою.Разом з аркушем спалахнуть всі твої останні слова,які ти так і не встигла сказати,останні почуття,які були викинуті на призволяще. Лист все ще палає.Він ніколи не згадає всі сказані тобою слова,він ніколи не згадає і не стянеться його обличчя смутком..Всі роздуми,весь жаль стосовно минулого залишають тебе без надії.Залишають голою перед натовпом власних переживань та проблем душі.Все забувається. Все зникає,через крики та власні страхи ще раз втратити найважливіше.Ти так і мовчатимеш про весь нанесений тобі біль,про те,що жалієш за ним.Ти мовчатимеш і подумки шкребтимеш себе власною думкою:"А що якби я просто спробувала сказати все?Якби я змогла просто ще бодай раз переступити через себе?"..
Він-тягар.Ти неможеш нести його на свої плечах,але й кинути його також не можеш.Ти ніколи не відпустиш його.Все ще "він"...Ніколи поруч не буде того,хто б зміг замінити зовсім таки безглуздо втрачене почуття..Ніколи більше не буде такого шаленого кохання..Ніколи небуде такої тебе..

 

Відповідь: Авторська проза

Looser, Ви непересiчно пишете, але пiсля оповiдання про правду я кожен раз думаю, чи; Вам; ставити +1.

 

Відповідь: Авторська проза

Думав. І робив. Маю таке хобі з 8-річного віку.

А ось це щойно надряпав (замість доповіді з педагогіки )

Великий Б.

В принципі, все було не так складно, як усі звикли вважати.
6 днів роботи, та й усе. Спершу провів світло, проклав воду, далі дав усьому трошки підсохнути. Ну а потім й живність запустив. Ех, гарно вийшло.
Ну і як після цього собою не пишатись?
Потім знову проблемки… Я ж казав: «Фруктів не чіпати». Краще б вже мене послухали, а не того шепелявого. Втім, я ж добра душа, обмежимось лише усним попередженням та виселенням. Я їм якраз і місцину непогану підшукав – правда, у глушині, але тепло плюс краєвид надзвичайний.
Скільки їх не проси, вони все не вгамуються… Так, мені це вже набридло. Зараз ми їм добренько промиємо мізки. Сорок днів плюс мінус один день. Гадаю вистачить.
Щось я трошки перегнув палицю. Так гляди, і помруть усі. Гм, а ось цей ніби нічого чолов’яга. Зробимо йому та родині заохочення, щоб надалі такого не повторювалось.
Все, ніколи більше не посилатиму туди сина. Не місце йому у такому агресивному середовищі. Він там для них так старався, і така йому за це відплата?
Ну-ну, це ми ще подивимось…
Так, що у нас там далі? Апокаліпсис?
Ну нічого, до того часу щось придумаю.

 

Відповідь: Авторська проза

уявляю, яка у Вас доповідь з педагогіки цікава............ :borat:

 

Відповідь: Авторська проза

Престиж

(величезна подяка Крістоферам - Прісту і Нолану)

Арсен Патон був найкращим ілюзіоністом Європи. Куди б він не приїжджав, усюди були аншлаги. Виняткові трюки, блискуча акторська гра та винятковий талант – ось що служило магнітом для публіки.
Виступ був просто надзвичайний. Втім, усі виступи Патона такі. Він ніколи не дозволяв собі дати слабину.
Його номери змушували глядачів як голосно реготати, так і тамувати подих від захвату чи страху. Польоти під стелею, зникаючі шафи, впіймані на льоту кулі – кожен з трюків заслуговував овацій. Але вистава ще не закінчилась.

Кожен фокус складається з трьох частин, або дій.
Перша частина називається «наживка» - фокусник показує вам звичайнісінький предмет, будь це колода карт, пташка, чи навіть людина (для фокусників і вона є предметом). Фокусник демонструє вам предмет, можливо, навіть просить його перевірити, переконатись, що цей предмет реальний, не ефемерний, цілком звичайний. Але звісно ж це не так.

Завіса затремтіла і поволі піднялась. Ось він, фінальний акорд великого Патона.
Арсен розповідав глядачам інтродукцію до номера, в той час як його асистентка, чарівна Ніна Марсо, демонструвала невеликий дерев’яний ящик, метр на метр. Нічого незвичного.
Арсен завершив розповідь і подав Ніні знак залазити усередину ящика.

Ходили чутки, що Ніну і Арсена поєднувала не лише робота. Однак за два місяці до цього виступу Ніна сказала, що виходить заміж за якогось молодого жевжика. Патон впав у відчай. Він навіть хотів полишити своє заняття, але Ніна переконала його не робити цього. Вона погодилась й надалі бути його асистенткою.

Друга дія – перетворення. Фокусник бере цей звичайний предмет і робить з ним щось незвичне.

Патон обійшов ящик довкола і відкрив бічну кришку. Усередині було порожньо.
Фокусник виніс з-за куліс чотири мечі. Один за одним він втикав їх у бічні стінки ящика. Потім він знову відчинив дверцята. Як і раніше, усередині не було нічого.

У цю мить ви починаєте шукати розгадку, але не знаходите її, бо недостатньо стараєтесь. Ви не хочете її знати. Ви хочете бути обманутими. Але ви не спішите плескати, адже змусити предмет зникнути - замало, його ще потрібно повернути. Ось для чого потрібна третя частина номера, найскладніша. Частина, яку ми називаємо престижем.

Ілюзіоніст знову пішов за куліси по черговий меч.
Публіка затамувала подих в очікуванні розв’язки.
Патон підняв меча і пронизав ящик згори вниз. Почувся короткий жіночий крик.
- Абракадабра! – тихо мовив він.