Авторська проза (форумлян)

Відповідь: Авторська проза

:D А що, це ідея! Буде привід оформити цикл

 

Відповідь: Авторська проза

Живий і цьому радий!
Понравился Ваш девиз.
Молодец!

 

Відповідь: Авторська проза

Цікаво.
Чомусь зразу згадався Екзюпері... Чому?

 

Відповідь: Авторська проза

Мені теж цікаво чому
А поки ви згадуєте Екзюпері - ще одна оповідка

Вікно

Старий Клим ось уже третій рік не відводив погляду від вікна. Він дивився у нього на зміну пір року, людей, які кудись навіщо йдуть, автомобілі, які мчали невідомо куди. Йому все одно, хто заходить до кімнати, все одно, хто приносить йому їжу, хто врешті-решт живее з ним у домі. Він просто дивився у вікно.
Клим дивися у нього, і перед очима знов постав той зло щасний день, коли його синів призвали воювати. В Чечню. За росіян. За чужих.
Сини загинули. За півроку. По-дурному. Їх випадково застрелив московський солдат.
Клим і його стара Галька ледь не здуріли від горя. Втратили бажання жити. Кожен день—невимовна Нудьга. Дійшло до того, що Клим і Галька почали влащтовувати гучні п’янки-гулянки, запрошуючи всіх місцевих алкоголіків. Проте горе в чарці не втопиш, і старі від цього відчували ненависть до життя.
Клим став пити все більше й більше, рідко бував удома, а коли приходив, то постійно кричав на Гальку, бив її, Але старій було вже все одно. Так продовжувалось день за днем.
Про той вечір він мало що пам’ятав...
Клим тоді повернувся додому страшенно п’яний і лютий, звинувачував Гальку у смерті своїх синів. Клим ухопив її за плечі, почав трясти і бив долонями по обличчю… Він пішов на кухню і взяв до рук ножа… Червона пляма на килимі… Непорушне тіло Гальки лежало на пілозі… Чому вона не ворушиться ?.. Підводься, дурна бабо!..
Клим узяв з кухні усю олію і розлив по кімнаті… Черкнув сірник об коробку… Жарко, гаряче, мов у пеклі…
Чому Галька почала чорніти ?..
Клим вибіг на вулицю… Крики… Плач… Сирени…

Клим сидів і дивився у вікно. Він Ніколи не покидав цієї кімнати. Він продовжував дивитись у вікно на людей, машини, пори року, привидів Галини і своїх синів.
Клим не розумів, що у білих палатах, оббитих тканиною, немає вікон.

 

Відповідь: Авторська проза

Это одиночество, куда время от времени уходит нормальный человек. Этим спасается, обретая внутреннюю свободу и восстанавливая душевные силы. Но потом в нем - "саркофаге" становится неуютно. Приходит время действовать и проявить волю.
Естественно, что "нiкому цього не збагнути...". Одиночество у каждого свое. Человек проводит его в соответствии с самим собой, своими сущностью и интересами.

 

Відповідь: Авторська проза

Прекрасный гимн восходящей заре.
"Счастливы?".
Да. Счастливы.
Но....Когда заря угасает и Земля и Небо над ней остаются без Солнца? Знаешь, это лишь на время. Но куда деться от мысли, что это может быть в последний раз. И тогда останавливаешься и провожаешь зарю, как ушедших навсегда самых дорогих и любимых.
С раннего детства не сводил глаз с неба. Надеялся увидеть там Бога, деву Марию. Когда более-менее научился преодолевать небольшие расстояния, шел на пустырь к пробивающимся из-под земли бугоркам-остаткам разрушенной церкви. Взбирался на них и с той же надеждой смотрел вверх. По прошествии многих лет убедился, что делал это не зря.

Но как быть со слепыми от рождения детьми? Дает ли бог им что-то взамен? И что именно?
Ни мы, зрячие, ни они, может быть никогда этого не узнаем?

"Счастье!" Когда осознаешь его власть, возникает тревога и недоумение, мысль, что это неспроста, что тебя кто-то пытается подловить. Ведь у людей столько горя. И становишься сдержанным. Потом приходит и грусть, за нею трезвость ума.

 

Відповідь: Авторська проза

Сидіти правим боком до сонця й збирати долонями бабине літо, вдивлятись у порізаний хмарками горизонт, торкатися ще рідного волосся й знати, що залишилось йому не багато до смерті, морозити дупу й гріти спину, можливо лише невдалий спосіб вбити двох зайців? Або невдала інтерпретація вичитаного рядка?
Сидіти тут й дивитися на світ з висоти польоту птаха й ангела, що падає й розбивається об землю кожної осені.
Крики людиноподібних гусей, останній погляд наляканого лошати. Він як людина, що стоїть біля гільотини загадує останнє бажання, він як полум*я, що плаче від води.
У такі моменти Земля крутиться лиш навколо тебе, а ти сидиш і жуєш своє занадто кисле яблуко, завбільшки з лодоню й не помічаєш усього світу й солодкої вати в небі, що тішиться останніми погожими днями.
І все змішується в голові наступного дня, усі покинуті голубоокі кУльки, що котяться самотньою дорогою до шляху в Нікуди, усі одинокі й забуті Інші Світи.
І на скільки видовжується тінь після шостої години вечора: ноги як ходулі, руки як стручки. Я намагалась упіймати її за руку, а вона утікала на Схід, все далі й далі, а потім зникла, бо настала ніч, й прийшов Нічний Володар з молочною бородою й сонними очима.
Ми їхали швидко, а Він заглядав у віконце й хотів укусити мене й стати живим. Та йому не вдалось...
Музика рятує світ!! Закриває шляхи до злості до виходу на світ білий. У неї свої методи позбутись болю й страху, гніву й сміху, він лежить крізь шум у вухах, від чорної-чорної кави у синій філіжанці.
Ми ніхто, ми всього лиш пишемо, ми всього лиш лиєемо душу олією на розжарену до червоного пательню, ми так живемо, від дощу до ранку, чекаємо рожевого неба. Ми ніхто, бо існуємо аркушем в клітинку, солоною водою ( на олір як сік) та чорною ручкою.
Хтось вчить минуле, щоб мати майбутнє, а ми живемо зараз, у цю секунду, хвилину, годину, мірючи про далекі світи й те, що вони прийдуть до нас у гості, й треба буде лиш відчинити двері й вдихнути їх запах...
Ми кохаємо лиш те, що є недосяжним, а коли торкаємось, забуваємо про всі вимріяні дні, години, ранки, закутані у перину та тіла... бо знаємо, що єдине та найнеобхідніше для нас свобода і її ніколи не буває забагато.
Ми ховаємо очі у мокрий ранковий асфальт й намагаємось не чути криків, голосів навколо. Танцюємо босий танець на холодній, освяченій дощем траві, невизначеного кольору, не то синого, не то жовтого...
І десь там, за парканом натовп чекає на автобус, а білошкірі малюки збирають останні квіти, вони не знають, що завтра буде сніг...
Про це знають лиш "старші", тому вони натягають завеликі шкраби, беруться за руки й ідуть гуляти
Щоб знати тебе? Щоб знати тебе!! Десь там, серед люду, такого загубленого й місцями покинутого...Такого самотнього, місцями холодного й жорстокого, солодко-байдужого...
А як це, цілувати губи статуї, що колись кохалась?! Кохалась пристрасно, святкуючи своє тисячне повноліття. Так кожної весни...
Фіолетові кози бігають по полю, ми біжимо на зустріч їм та забуваємо, що то лиш сон.
Я можу поскладати слова так, щоб Ти все зрозумів, я можу залишити по собі купу сміття й гармидер,
я можу забути полосатий шалик, я можу більше не прийти й Ніколи Не Бути. Так буде краще.
"У ЦЬОМУ МІСТІ..." стільки тебе, хоч я жодного разу й не бачила.
Ми пили каву, ми сиділи біля смітників й туалету, ми не бачили нічого, навіть того, що втрачаємо безцінні ордени й медалі ще одного прожитого дня. Ми губили себе без надії коли-небудь віднайти.

ЦЕ ВСЕ? Банальне, стандартне завершення? Я обіцяю, його ніколи не буде, хіба що з приходом смерті, чорноокої панночки, що постукає у дерев*яні двері.
Якщо ти будеш йти до Заходу від Сонця,
Якщо захочеш відпочити та не буде місця.
Знай! Я заховала вежу з тіста, гіпсу, шматок лісу...
Заходь, відчиню двері, вип*єм чаю.

 

Відповідь: Авторська проза

Мацьопка мініатюрка

Трансплантація

- Лягайте отут. Ага, ось так,--лікар вказав мені на операційний стіл.—А я зараз збігаю за інструментами й анестетиками.
Я роздягся й ліг на холодний стіл. За мить лікар повернувся, тримаючи в руках тацю з хірургічними інструментами і шприцами з наркозом. Зачиняючи двері, лікар з осторогою виглянув у коридор, чи не йде хто.
- Лікарю, це правда, що я отримаю двадцять тисяч за свою нирку?
-Правда, хлопче,--нервово відповів той.—А ти нікому не казав, що йдеш сюди? Нікого з собою не привів?
-Ні... А до чого така таємничість, пане лікарю?—запитав я, коли наркоз уже почав одурманювати мій розум.
-Бо мені заплатять втричі більше за твоє серце.

 

Відповідь: Авторська проза

А що там було далі...?

 

Відповідь: Авторська проза

Шо-шо..дохтур серце вирізав,продав,а труп закопав.І ніц йому за то не було.Та й всьо...

 

Відповідь: Авторська проза

Трошки глючне, але все ж ...

Правда

Довго Мандрівник блукав світом у пошуках Правди. І ось його мандри завершились. Він таки досяг свого.
Вона сиділа на камені, гріючись біля вогню. Мандрівник ніколи ще не бачив потворнішої і старішої жінки. А вона, зморшкувата і сива, сиділа, прикриваючи своє наге, посиніле від холоду тіло шматком брудного ганчір’я.
--Ви—Правда ?—насилу вимовив він.
Стара ствердно кивнула. Мандрівник з відразою поглянув на неї.
-- Але як я зможу розповісти людям про вас ?—запитав він.
-- А ти збреши.

 

Відповідь: Авторська проза

Looser,респект!
наспівуючи:
А любов така горбата,
Як та чорна,брудна шмата.
Ти важєй,моя кохана,ти важєй...

 

Відповідь: Авторська проза

Казочка
(присвяується Юрію Норштейну і всім фанам "Їжачка в дурмані", ой, тобто в "тумані")

Лялька

Сніг. Сотні, тисячі, мільйони, мільярди сніжинок. Витанцьовують у повітрі дивовижні па і падають на землю. Чи на воду. Чи на будинки. Чи на людей.
Сніг. Падав так, що все здавалось оповите туманом. Сніжно-білим туманом
Сутеніло. На вулиці засвітились ліхтарі. Двадцять три ліхтарі.
Біля шістнадцятого ліхтарного стовпа стояла дівчинка. Крихітна дівчинка. Крихітна дівчинка у тоненькому пальтечку. І жовтій в’язаній шапочці. І чобітках.
Крихітна дівчинка у пальтечку і в’язаній шапочці стискала під пахвою велику шматяну ляльку. Червону шматяну ляльку. Тільки личко у ляльки біле, а очки чорні. Зовсім як у дівчинки.
Сніг. Холодно. А крихітна дівчинка все стояла під ліхтарем, притискаючи червону ляльку. Дорослі тітки й дядьки проходили туди-сюди, а дівчинка стояла. Стояла-стояла і голосно заплакала. Крихітна дівчинка стояла і плакала, а дорослі дяьки й тітки все ходили туди-сюди, не помічаючи нічого.
--Привіт, крихітна дівчинко, --тихо сказав хтось.
Дівчинка перестала плакати і огледілась довкола. Справа від неї стояв хтось.
Хтось був дуже високий, і дівчинка не бачила його обличчя. Вона бачила лише сірі штани та різні черевики : один синій, інший—зі шнурівками.
Мама вчила, що не можна говорити з незнайомцями. Дівчина була слухняною і не хотіла засмучувати маму. Бо ж мама усе бачила з неба.
Дівчинка постояла хвильку мовчки і знову голосно заревіла.
-- Не плач, крихітна дівчинко,--тихо сказав хтось. Дівчинка не почула. Тоді хтось промовив тихо-тихо, ледь чутно :
--ДІВЧИНКО, НЕ ПЛАЧ.
Дівчинка змовкла. Насупила крихітні брівки і пробурмотіла до хтося :
-- Вельмишановний дядьку, ви мені заважаєте плакати.
-- Крихітним дівчаткам не можна плакати,--м’яко зауважив хтось.
-- Крихітним дівчаткам можна все, бо вони крихітні. Не можна тільки розмовляти з незнайомцями.
Хтось лише хихикнув і тихо-тихо прошепотів :
--ТОДІ ТОБІ НЕ МОЖНА РОЗМОВЛЯТИ ЗІ МНОЮ.
Крихітна дівчинка набурмосила свої крихітні губки.
-- Не можна,--кивнула вона.—Мама мені заборонила.
-- А де твоя мама ?—запитав хтось.
-- Моя мама на небі,--дівчинка показала пальчиком на білу хмару.
-- А тато де ?
Дівчинка опустила голівку, обійняла свою червону ляльку й зарюмсала.
-- Тато пішов шукати маму. І загубив мене,--чутно було крізь плач.—Я сама.
-- ТИ НЕ САМА,--почула дівчинка.—У ТЕБЕ Є Я.
Крихітна дівчинка знов заплакала і обійняла свою ляльку. Мокру від сліз ляльку.
-- ХОЧЕШ, Я ВІДВЕДУ ТЕБЕ ДО ТАТА Й МАМИ ?
Червоні від сліз оченята поглянули кудись угору. Хтось усе зрозумів без слів.
-- Але за це ти віддасиш мені свою ляльку,--проказав хтось.
Дівчинка пригорнула ляльку до себе. Мить вагалася, але простягнула червону шматяну людинку хтосю. Над її головою зачувся сміх.
-- Ні, я пожартував. Це твоя лялька.ТВОЯ.
Перед очима дівчинки з’явилась величезна долоня.
-- Ну що, ходімо ?—промовив хтось.
Дівчинка, притиснувши до себе ляльку, вхопилась за палець хтося. У неї були ще крихітні долоньки. Як і у всіх крихітних дівчаток.
І вони пішли. Хтось вів крихітну дівчинку кудись. До її тата. До її мами.
Крихітна дівчинка і хтось говорили про котів. Вони любили котів. Говорили про весняний дощ. Вони любили весняний дощ. Говорили про смачні мамині пиріжки, про теплі татові руки.
Сніг. Сотні, тисячі, мільйони сніжинок танцювали так тісно, що все навколо здавалось огорнуте туманом.
Крізь туман брело дві тіні : крихітна дівчинка і хтось. Дівчинка стомилась і вже хотіла знов заплпакати, але побачила вдалині дві постаті. Постаті в тумані.
--НУ ОТ ТИ І ПРИЙШЛА.—легко війнув вітер.—ІДИ ДО НИХ. ВОНИ ЧЕКАЮТЬ НА ТЕБЕ.
Сніг. Падав і ставав туманом.
Туман. Стелився на землю снігом.
На вулиці не було нікого. Зникла крихітна дівчинка. Зник хтось.
Червона лялька з білим личком і чорними очками самотньо лежала на снігу. Лежала і сміялася.

 

Відповідь: муза форуму

Передо всім

Передо всім я точно знаю, чому пишу це. Тому що грає Pink Floyd, тому що саме зараз час починати писати. І врешті тому, що ця нова кімната потребує заповнення змістом, заповнення мною, словами, а отже – життям.
Життя – це рух часу. Тепер, раніше, потім...
Більше тут сказати не маю чого, окрім того, що все, що відкриється вам далі – напівправда, напіввигадка. Так я гадаю. Напевно, правдою все це було тоді, коли не просто існувало, а ще й було. А тепер Воно все просто існує, десь у просторі: невловиме, але не зникаюче, ірреальне, бо Воно не перебуває у Тепер, але те що є в мені і було колись очевидним. Коли минають роки від якихось подій, то ті події вже не є, вони були. Є лише спогад про них. А до спогаду неминуче людська психіка приєднує аналіз. І тому минувщина стає лише напівреальною, бо вже ніколи не згадаєш якою точно вона була в той момент, коли її не аналізував.
Тож простіше сказати, що все нижчеописане – лише слова, їх гра, їх зрадливий вир і крапелька моєї душі в них.
“So welcome to the Machine”…
Always will be. Останні хвилини дитинства.

Мені здалось, що ти змінився. Чи це лише період адаптації, повернення до звичного життя?
Добре, що до того як ти зник, ми бачились кілька разів. Добре, що Гуру правий, і те, чого ми хочемо, чого прагнемо, неодмінно з нами трапляється. Бо до цих зустрічей за неповних 3 роки я забула смак твого поцілунку. Тому його несподіваність і гострота, там, у тебе вдома, у цій квартирі, яку я колись так добре знала, в якій я попрощалась із своїм дівочим дитинством, змусила мене мимоволі заплакати... це не був біль, це не була ностальгічна реакція на вологий танок ротових порожнин. Це був страх.Ті корокочасні сльози – то була квінтесенція страху. Страху, що нічого не минулось, що була допущена жахлива помилка і що немає клавіші ‘rewind’. Звичайно вже ввечері я розумію, що життя влаштовано наймудрішим із можливих шляхів, а тому ніякої такої кнопки не повинно бути взагалі. І все є так, як воно є. І закривши очі, я намагаюсь пережити знову недавнє почуття млосного здригання тіла і твоїх зміцнілих обіймів.
Недавно ти подзвонив. Розмова не склалась. Ти переважно мовчав і я ледве не щипцями витягла з тебе ті слова. “Ну що ж, тоді бувай.”- була моя відповідь. Опанувавши себе за кілька хвилин, відіслала тобі повідомлення приблизно такого змісту: “Я рада за тебе. Бажаю щастя. Давай більше не будемо спілкуватись”. І тиша з тих пір. Я ще намагалась здатися в полон з повинною, але тиша – горда, вона мене перемогла, і переможені їй в оточенні не потрібні.
Ми познайомились у вітряний день чотири роки тому у безстрашному віці шістнадцяти років,і за п’ять днів, останнього літнього вечора я взяла тебе за руку. Ми попрощалися із друзями з компанії, і ти пішов мене провести. Почався дощ. Ми , сміючись, добігли до тролейбусної зупинки. Я боялася, але обійняла тебе. Притиснувшись, я вперше почула твоє серцебиття. І тоді, хай йому грець, мені дійсно здалось, що воно, Твоє Серце співає. До мого будинку ми йшли неймовірно довго, бо прощатися зовсім не хотілося. І там, в темряві наш перший несміливий поцілунок нарешті відбувся. Звісно, в тебе є причини посміятися з нього, бо ти був другим хлопцем, що розімкнув мої вуста своїми, тож і досвіду в мене було зовсім небагато. Згодом, кожного разу віддаючись миті ніжно чи пристрасно, чи просто кохаючи, я відчувала повну гармонію. Таку гармонію зараз можу відчути лише із TOP-friend, перебуваючи у просторі поза часом або в глибокій молитві.
Молитва для мене тепер – найприємніший сросіб спілкування. Бо в ній я маю досконалого Співрозмовника. Так не сталось би, якби не.... і ще “не”, і ще... і це було б жахливо. Тому як чудово, що попри всю нашу одержимість один одним, не зважаючи на нашу юнацьку закоханість, ба! – я б навіть сказала - кохання, ми все ж розійшлись, ми залягли на дно і лише Бог знає чи доведеться нам ще глянути один на одного. Про слова мовчу, навіщо нам розмовляти? Ми ж так ідеально оволоділи методикою дистанційного зчитування думок. Слова зайві там, де думка швидша. І коли ми сказали один одному, що досі кохаємо, то це сказано було не тому, що ми не знали про це і так. Просто весна тоді ще несмілива була, і хтось же мав її зміцнити, підштовхнути, розгойдати. Цього року ми подарували всім весну. Та це лишиться прихованим від світу.
Що я пам’ятаю? Все. І все це я ціную. Наші помилки дали нам неоціненний урок: що і як не варто робити. Тому відпускаю тебе, “мій не зовсім друг”(так ми, здається, жартома і всерйоз визначили колись статус один для одного).
Відпускати минуле дуже приємно, бо ти знаєш, що вже не перебуваєш в ньому, навколо все нове. Ти – оновлений, а отже вивільнився простір для пізнання, для Життя.

 

Відповідь: Авторська проза

..Іноді мені здається, що ми зовсім поруч, просто через якісь причини не помічаємо одне одного. Мабуть, щось інше в наших думках, чи, навпаки, якраз саме те. Переходимо одне перехрестя, тільки в різні сторони, їдемо на паралельних екскалаторах у метро – ти вниз, а я вгору. Їдемо в одній маршрутці, виходимо на одній зупинці, просто з різних дверей, стоїмо на одному світлофорі. Ти йдеш на зелений, я трохи затримуюсь і тут розумію, що це ж ТИ, але між нами вже червоний і багато машин. Гублю тебе з виду. Дивимося в однакові вітрини магазинів, звертаємо увагу на ті самі речі, однаково фотографуємо те саме місце. Їдемо на паралельних екскалаторах в метро – тільки тепер ти вгору, а я вниз. Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг під ногами. Ти зупиняєшся десь у кінці вулиці і я ЗНОВУ тебе бачу!!! І ти ПОМІЧАЄШ мене!!! Я якнайшвидше біжу ДО ТЕБЕ, з голови спадає берет і губиться десь у натовпі, але я не звертаю на це уваги, бо така щаслива! Ти простягаєш до мене руки, підхоплюєш і починаєш кружляти, палко цілуючи в губи. Ми вже не поруч, ми РАЗОМ.
..Переходимо одне перехрестя, тільки в різні сторони, їдемо на одному екскалаторі донизу з різницею в кілька сходинок. Їдемо в одній маршрутці, стоїмо на одному світлофорі. Ти йдеш на зелений, я трохи затримуюсь і тут розумію, що це ж ТИ, але між нами вже червоний і багато машин. Дивимося в однакові вітрини магазинів, звертаємо увагу на ті самі речі. Їдемо на одному екскалаторі вгору – між нами лише кілька рухливих сходинок і люди. Однаково фотографуємо те саме місце. Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг під ногами. Ти зупиняєшся десь у кінці вулиці і я знову тебе бачу!!! І ти помічаєш мене!!! Я біжу тобі назустріч, притримуючи берета на голові. Ти простягаєш до мене руки і підхоплюєш, обережно цілуючи в щічку. Я тебе ЗНАЙШЛА!
..Стоїмо на одному світлофорі. Ти йдеш на зелений, я трохи затримуюсь. Дивимося в однакові вітрини магазинів, звертаємо увагу на ті самі речі, фотографуємо те саме місце. Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг під ногами. Ти зупиняєшся десь у кінці вулиці, а я помічаю тебе!!! Але ти сумніваєшся, чи це я! А мені тебе не сплутати ні з ким – та я йду до тебе майже звичною ходою. Ти пізнаєш мене і, не знаючи що робити, невпевнено обіймаєш. Я трохи сором*язливо, але обіймаю тебе МІЦНІШЕ. Між нами не може бути чогось БІЛЬШОГО.
..Звертаємо увагу на ті самі речі. Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг під ногами. Ти зупиняєшся десь у кінці вулиці, і ми бачимо одне одного!!! Але ти сумніваєшся! Я несміливо підходжу до тебе і ми просто дивимося одне одному в очі. Надто БОЛЯЧЕ, щоб говорити.
..Стоїмо в одній черзі, дивимося на той самий сніг. Ти зупиняєшся десь. Я проходжу повз тебе, а ти дивишся на мене так, наче пізнаєш якісь знайомі риси, але не можеш згадати. Я знову тебе втрачаю.
..Ти зупиняєшся. Я проходжу повз тебе, наче ми взагалі не знайомі...

 

Відповідь: Авторська проза

Ми так часто підносимо себе над іншими, вишукуючи у всьому підтвердження своєї правоти і спростування чужої, помічаючи недоліки оточуючих, не визнаючи власних. Ницість і лицемірство зазвичай асоціюються у нашій свідомості із поняттями, які просто не мають жодної можливості, ніякого шансу стояти поруч із тим, що ми вважаємо своїм характером, особистістю, Я-концепцією, якщо бажаєте.
Поринаючи з головою у світ почуттів, будучи щасливими в глобальному сенсі цього слова, ми раптом однієї хвилі жахаємося, що все так просто і чудово. Наше маловір’я не дає нам жити. І власними руками, себто словами, вчинками, навіть думками ми починаємо руйнувати підвалини свого щастя, витрачаючи масу сил, беручи на себе роль робітника, підрядника, позбавляючи себе права власності на той будинок, у якому жили таким наповненим змістом(без розуміння і без бажання розуміти зміст цього змісту) життям. Часом буває навіть так, що спрямовуючи усі свої зусилля на цей процес безжалісного руйнування, ми-таки лупаєму стіну, що падає прямо на нас, і знесилені, приймаємо за належне життя під уламками, де на нас тиснуть каміння, втрати, спогади, ще не забуте але вже втрачене відчуття радості, яке видається невідтворюваним...
І чому ж так трапляється? Не впевнена, та приблизно в моїй уяві такий нонсенс пояснюється за аналогією до біблійної історії про одного з апостолів, що пішов по воді, забачивши як те робив Ісус, але засумнівався і впав. Скрізь нас нищить брак віри. То навіть не є віра у свої сили. Бо ми чомусь такі впевнені у тому, що для щастя потрібно докласти безліч зусиль, працювати над ним до болю. То є неспроможність людини повірити в те, що Хтось, Хто більший від неї, людини, керує її життям. У людині зароджується дух спротиву, їй страшенно не подобається те, що цей Хтось знає, що є, що було, що буде, а вона – не знає. Людина вибудовує гіпотезу про те, що може все робити сама, як їй заманеться, потім вона намагається перетворити цю гіпотезу у теорему, доведенням якої вона наводить ті самі руйнування, якими хоче показати Комусь, що вона теж здатна “творити”, створювати нове, те, що на її погляд Комусь не може бути відомим. Просто кажучи, рідко яка людина має достатньо мудрості визнати, що їй не можна дорівнятися до Когось. І от цей удаваний цар природи звертає на перехресті на дорогу, яка не є для неї підготованою, підібраною до наймізерніших її потреб, не є прилаштованою до того, щоб людина була справді щасливою. Натомість це безпорадне створіння надає перевагу тій стежці, в якої бачить лише початок, а далі – густий і темний ліс, який вона рубає, щоб просунутись хоч на крок вперед. Ця стежка є невідомою, непевною, але все ж – вона не та, яку за нас обрав Хтось... далі ми преконуємо себе, що це –щастя, прокладати цю дорогу, насправді не маючи жодних сил відчувати, зруйнувавши в собі бажання бути щирим, одягаючи віковічні театральні маски – більше не для того, щоб сховатися, а для того, щоб знайти підтримку в тих, хто послідує такому прикладу і допоможе влаштувати цей карнавал. І що ж це як не лицемірство і ницість?
Дехто, однак, повертається до того самого перехрестя і ступає шляхом, який був обраний без його відома, в якому він не знає наперед подій, облич та ситуацій, в якому повно загадок, але неодмінно цікавих, чарівних, де чекають ті, кого ти любиш і хто любить тебе.
Чесно кажучи, найщасливіші події мого життя падали з небес: я не чекала на них, не могла навіть уявити, що така радість колись мене спіткає. Щоразу дивувалась і раділа цій милості, благодаті – дарунку без видимих заслуг. Я радше вірю, що за кожну таку хвилину людина повинна бути вдячна – не просто у своїй душі, а творячи добро стосовно інших людей, для яких такі вчинки будуть такою самою благодаттю.
Та це лише думки. Невиразні суб’єктивні судження тієї, яка ще думає, куди ж повернути на перехресті, залишаючись на ньому, можливо, трошки надто довго...

 

Відповідь: Авторська проза

Зранку прокинувся 1 січня, а це хтось написав моїм почерком у моєму зошиті.

Немає любові щирішої...

Ірині Яцюк, яка отримала неймовірні
враження під час створення цих рядків

Я дурів. Я був просто не здатен опиратись. Вона стояла переді мною, підманюючи до себе – тільки підійди і візьми. Мене приводила у захват її фігура, її плавні контури...
Я не міг стриматись. Обхопив її руками – сильно і водночас ніжно. Я нахилив голову і потерся об неї щокою. Вона така гладенька і приємна на дотик. Від її запаху у мене залоскотало у носі.
О, це просто божевілля. Повільно, плавними рухами, сантиметр за сантиметром руки підіймаються все вище й вище. До кружальця, за яким заховано усе найцінніше. Ніжно обводжу його пальцем. Відчуваю, яка вона шорстка і пружна. Вона відгукується на кожен мій дотик. Я натискаю на її середину, вона прогинається під теплою приємною вагою. Пальці підхопили її по краях. Маленьке зусилля, різкий рух, і лунає раптовий тихий звук... Ммм, це просто музика...
Ще трохи...
Усе зайве злетіло з неї, відкривши преді мною її незвідані глибини. Рука сама рветься до найзаповітнішого місця. Пальці проникають у вузький отвір і навпомацки блукають у темряві. Усередині так мокро, але приємно... Акуратно орудую рукою, бо один необережний рух - і все, кінець...
Ось намацуєш його. Він такий ніжний, довгий, ти відчуваєш його рельєфну шкіру. Обережно обмацуєш його. Він готовий. Так, це саме те, що треба...
Ти міцно схоплюєш його, напружуєшся і ... витягуєш його на білий світ. З його кінчика скапує якась рідина...
Я облизався... У очах вогонь. О так! Нарешті! Я відкриваю рот і обхоплюю його зубами... Не відпущу...
Як же я люблю солоні огірки...

 

Відповідь: Авторська проза

Браво!!!

 

Немає любові щирішої...

чудово! а Ви не лузер... певно, маєте десь в загашнику ще немало оповідань, - тягніть на світ Божий!

 

Відповідь: Авторська проза

Дощ

Якби хоч хтось знав, як хочеться просто сидячи на підвіконні в тиші послухати таємничий стукіт краплин дощу по шибці…. Як воно насторожує.. Як розслабляє.. Як дає можливість згадати все, що мало для тебе величезне значення.. Ці спогади просто розривають твоє серце і як на диво тобі досить таки приємно відчувати цей несамовитий біль… Знову перед очима повстала картина минулого.. Минуле щастя, радість, але разом з цим згадується і саме неприємне: зрада, біль, суперечки.. Стає важко.. Ти знову згадуєш, як в тобі помирали почуття, доживало останні хвилинки твоє кохання.. Як воно розправляло свої понівечені крила та покидало твоє тіло, твоє серце, твої думки.. З цього моменту все стане на свої місця, ітиме швидкоплинно, не змінюючи декорацій.. Ти просто зникаєш з поля зору знайомих тобі людей, ти втрачаєш своє обличчя. Вперше в житті ти матимеш такий великий сплеск емоцій.. Ти просто не витримаєш цього!! Це нісенітниці.. Ти вже вкотре розумієш, що він не цінував тебе, як особистість, як людину, з якою йому було б дуже добре та ніколи б не думав би про те, що життя має якийсь негатив.. Зараз ти розумієш, що йому подобались твої сльози… Ти хотіла щоб це було лише раз, щоб це були останні сльози горя на всі ваші спільні відносини… Але нажаль.. Він хотів, щоб це було завжди.. Щоб ти постійно страждала за ним.. Тепер дедалі більше ти починаєш розуміти, що твоє життя сповнене всілякого лайна… І знову доторки дощу в нічній тиші… Нарешті дочекалася.. Тепер є змога продумати все, на що у мене так і не вистачало часу.. Тепер я дійсно розумію, що людська тупість неосяжна.. Вона, не маючи меж, принижує всіх.. В нашій уяві прихована справжня реальність.. реальність без позерства та надмірності. Все чого я бажаю це ідеї...натхнення...та трішки уваги...від кого...для чого...присутність питань-відсутність відповідей.. просто нікому.. та й чи варто.. я залишаю все це вам. .воно вас не варте, але з душею.. хоча де там...звідки їй з’явитися у цьому безглуздому витворі реальності.. тіло не варте душі...душа занадто багато означає.. тіло - нічого...для когось навпаки.. ці хтось - помиляються.. а можливо - я.. для чого і для кого це все вирішувати не мені.. мені байдуже, як байдуже людям, коли поруч гине чиєсь життя.. мені набридло це бачити. .хоча чи маю право я так говорити, коли хтось би віддав усе заради того, щоб мати таку можливість.. виходить , що і мені байдуже? можливо.. моє серце ізольоване від світу.. воно втопилося в сльозах і нездатне щось тепер говорити.. помрій за мене...зроби за мене...проживи за мене життя, а я подивлюся зі сторони.. за товстим шаром скла з металічним напиленням я спостерігатиму за тобою, як на допиті злочинця чи підозрюваного, а ти фарбуватимеш очі, навіть не здогадуючись, що звідти.. зсередини на тебе дивиться пара аналогічних очей.. очі...як на мене це найтаємніше, що можливо вигадати.. ненавиджу темні окуляри.. вони закривають людину.. люблю сутінки... час для мрій.. вони захоплюють мене.. я віддаюсь їм цілком і повністю.. я стою перед ними оголеною.. повністю відданою своїм почуттям.. емоції.. хто їх вигадав?.. відповіді не існу.. чи можливо я погано шукала?.. я здатна випити усі твої сльози і намалювати тебе на воді.. здатна розгледіти тебе в ультрафіолетовому промінні і вбити поглядом, щоб ніколи більше не зустрітися.. ти вигадав мене. як чарівник.. ти вклав у мене все що міг...але про де що забув.... ти занадто часто змінюєш клієнтів...чи то пак-клієнток.. образливо.... зруйновані мрії.. стерті кордони між уявою та реальністю.. наведені кордони між нами.. кому потрібно , щоб ми прокидалися окремо? кому потрібні проблеми? кому належить цей безглуздий, гнітючий винахід? можу закластися, що встромила б поржавілого ножа йому в горло.. а чи маю право.. ніхто не має.. я взагалі була впевнена, що мене не існує.. вічність пригнічує.. полетіти? надайте крила...