Авторська проза (форумлян)

Відповідь: Авторська проза

Пупере, я ж тобі казала, що його з"їв вірус на моєму лептопі, разом з багатьма іншими цінними файлами. Так що висилай ще раз. Моя електронна адреса в моєму профілі.
Або виставляй сюди уривки.

 

Відповідь: Авторська проза

Мені справді сподобалось!
Думки - глибокі і незвичні. Гарно.

А я свої "записки" певний час боялась називати прозою - мені здавалось, що це якось зобов`язує чи що... Серйозно дуже От і обізвала їх колись "осколками". Тепер їх багацько назбиралось, можна з них ціле дзеркало скласти

 

Відповідь: Авторська проза

То складайте. Вас дуже цікаво читати. Вікторія нас покинула, Фрезія теж, Мавка також, так що залишилися тільки ви.

 

Відповідь: Авторська проза

Боюсь мій витвір не є таким аж гарним... Писала я його давно, а тепер й взагалі прози не пишу...

«ПРО ЗЛОГО ГЕНІЯ»

Сьогодні мій Злий Геній вирвався на волю, його там дуже довго тримали, а він ж бо так любив свободу...
Він не був аж таким песимістом, точніше критичним реалістом. Злим його зробили занадто великі чорні смуги зебри (зебри життя). Він був упевнений, що ми живемо для того, щоб відмучитись і померти. Ті коротко тривалі хвилини щастя, то був лише відпочинок Бога перед ще однією пакістю. Він був такий, мій Злий Геній ...
Він любив блукати містом, сам, без будь - якої причини, без будь - якого визначеного шляху, просто ходив. Так він знаходив свої розгублені думки, ті, що він погубив у молодості. Мій дивний Злий Геній...
Блукав, блукав і записував усе у свій жовтий записник, а потім складав ті думки в одну книгу « Муки нашого життя: існування без щастя». Дивний...
Він ніколи не кохав, він ніколи не залежав. Він покинув рідних, близьких, у пошуках... чого... він й сам не знав... загубленого себе самого...
Народитися загубленим, народитися і знати, що ти себе не знайдеш, у цьому часі, у цьому суспільстві, серед цих злих людей.
Він створив ідеал людини, надлюдину, гарний, кольоровий ідеал, майже як живий, але то тільки уява... Краще б він цього не знав...
Він записував усе погане, зроблене людьми для нього, потім думав, що можна було б зробити усе навпаки, так з роками складався ідеал.
Це коли ти прокидаєшся влітку, а за вікном сніг, це коли ти прокидаєшся зранку, а за вікном Місяць. Ти або забагато спав, або занадто рано прокинувся... Мій любий геній...
Він ніколи не сміявся, але любив дарувати посмішку іншим, і що б не казали про сіру самотність, його самотність була кольоровою, усіх кольорів веселки. Вона сміялась кучерявими буквами на аркуші. Він не творив трагедії. Навіть самотність він переносив досить гідно, не досить, а 100- процентово гідно. Я хочу, щоб саме так звучали слова на його епітафії.
Мої сни з кольорових мозаїк, я б хотіла позбирати їх докупи, тоді б получилась суцільна картина, карта моїх снів.
Я й не знаю звідки у мене це все, можливо я його ідеал?

 

Відповідь: Авторська проза

Цілком добре, якби лиш русизми прибрати.
А в якому віці це написали?

 

Відповідь: Авторська проза

приблизно півтора роки тому, мала була))

 

Відповідь: Авторська проза

Я тож своє опублікую.Але його перше тре на комп набрати,бо народжувалося воно на листочку паперу,на коліні писане.Правда,я тепер прочитала,за пару років,і подумала-бліііін,яке ж то емо!

 

Відповідь: Авторська проза

Літа,як коні топчуть наші душі
І мрій троянди під копита мруть
А ми безсило споглядати мусим
Як в сиву безвість нас вони несуть...

 

Відповідь: Авторська проза

"А я сьогодні вірю в чудеса!"
А я сьогодні вірю в чудеса, ще з ранку!
Як Сонце лиш зійшло і Місяць затуманив вечір…
То я сьогодні вірю у казки!
Що в кольорові фарби вміють світ перевертати!
На світі мало тих речей,
Якими можна довго побиватись!
На світі мало тих речей,
Щоб сльози проливати!
На світі мало тих речей,
Щоб в чорно - білі фарби Небо малювати й погасити Сонце!
На світі мало тих речей,
Щоб посмішку ховати!
Твою…
Мою…
Твою!!
Твоя мені дорожча!
І очі, що ховають зайченят лякливих…
Очі, що вміщають цілий світ тужливий!
Очі, що дивитись вміють так мінливо, чи манливо…
Ті очі, у яких життя пливе рікою,
Ті, в котрих проллються океани болю…
А я б хотіла помістити лиш веселки колір!
Я так хотіла б усмішку нашити на лице, як різнобарвну латку!
Розмалювати у клітинку аркуш, щоб життя змінилось!
Щоб загорілись, запалали дні!
Запам’ятались, як передсмертні сни!
Щоб не жаліти, не кривити оком,
Не тремтіти від плачу!
Щоб погляд твій останній, був від серця щирим та веселим!
Ти ж можеш дати хоч надію!
Помістити віру!
Залатати діри у мені!
Бо я сьогодні буду жити вічно!
То ж я сьогодні вірю в чудеса!
Ти чув, я шепотіла: « На світі мало тих речей, щоб Сонце погасити й вбити Рай!»

 

Відповідь: Авторська проза

Тут авторська проза.
Гілка для авторської поезії - тут.

 

Відповідь: Авторська проза

Віноватс,ісправлюсь

 

Відповідь: Авторська проза

Зимовий вальс
Я дивлюсь у вікно... Любуюсь маленькими білими сніжинками, які так впевнено падають на мокрий асфальт… Вони ніби танцюють якийсь свій ритуальний танець, можливо останній… Можливо, ледь торкнувшись землі, вони розтануть. Нехай не зразу, можливо, нагрітий теплим осіннім сонцем, і ще не охололий асфальт, сірий, похмурий, в калюжах якого відблискують промені нічних ліхтарів, дозволить декому з них трохи полежати, відпочити від дикого танцю... А потім... Що потім? Все залежить від того, чи підтримає своїх діток мати Зима, чи остудить землю, - але ж, як це не парадоксально: охолодити, щоб потім вкрити теплою сніговою периною... Це чимось нагадує мені життя людини... Таке ж парадоксальне і іноді певною мірою більш алогічне, ніж зрозуміле... Сніжинки тихенько продовжують свій концерт. А я дивлюсь і не можу відвести очей. Такі маленькі, чисті,але приречені загинути... Якщо не зараз, то потім, пізніше, коли на зміну Холодній Зимі прийде Сонячна Весна, що впевнено заявить про свої права... Мої думки кружляють в голові тим самим диким колом, кров пульсує у венах і змушує серце битись частіше...Чому я хвилююсь? Мою голову навідала думка про те, що вони не вмирають, і якась дитяча, кумедна, дивна і незрозуміла радість охоплює серце, губи самі розтягуються у посмішці. Якби хтось глянув на мене зі сторони, його б, як мінімум, навідала думка, що я здуріла, -але ж нікого немає, і я посміхаюсь... Навесні вони розтануть, але не загинуть. Вони піднімуться парою вверх, до білих (таких як тепер і вони) хмар, потім випадуть теплим дощем, і якось, теплого серпневого ранку, вкриють золоті пшеничні поля чистою, свіжою росою, щоб пізніше знову відродитися і стати маленькими білими сніжинками, які так гарно, впевнено і дико танцюють свій зимовий вальс за моїм вікном...

24.11.04

Я намагаюся заглянути в свою душу і, накінець, збагнути що в ній твориться... Якщо порівняти її з хатинкою, то зразу ж виникає дивне почуття... Перед очима постає маленька однокімнатна квартира, жителі якої не досить часто бувають вдома. На маленькому дивані у "художньому" хаосі розкидані речі, як думки, що дивним вихрем кружляють і перемішуються у моїй голові; книжкова шафа переповнена якимись нудними, нікому не відомими і так само потрібними книжками, яких ніхто й ніколи не читав-це нагадує все те, що лежить поруч із речами на дивані...; у серванті стоїть безліч порцелянових, глиняних, дерев"яних фігурок-пам"ять, залишена у моїй душі всіма друзями і просто хорошими знайомими... Я найбільше люблю цю частину хатинки-можна годинами сидіти на дивані з чашкою гарячого запашного чаю з бергамотом і згадувати всіх цих людей і те, що закарбоване про них в моєму серці...Нехай не завжди ці спогади будуть приємними,але вони нагадують мені, що я живу,змінюю чорні лінії на білі... А ще я люблю цей маленький, дивної архітектури комин, у якому тихенько потріскують дрова,яскраве полум"я розгоряється від найменшого подиху вітру...
Я обожнюю дивитися на це полум"я, воно розслабляє, дозволяє поринути в себе ще глибше, за межі цієї хатинки... Маленьке віконце, завішане ніжно-оранжевою фіранкою, яка щедро обшита яскравими різнобарвними метеликами,що ніби щойно на хвильку присіли щоб відпочити від далекого польоту... І зовсім не важливо-зима за віконцем чи сонячне літо в моїй хатинці затишно і тепло. Спокій і легкість заполонили душу своєю надійністю і добротою, та чому вона опирається?! Невже її не влаштовує те, чого більшість із нас прагне роками?! НІ!!! Вона хоче, щоб дикий, безмежний, жадний вогонь охопив її, заставив серце забитись частіше, розігнав кров по венах, примусив її пульсувати в шаленому темпі... Вона прагне чогось божевільного, якогось, нехай миттєвого, але дикого почуття...Так, їй хочеться бути дикою, та вона мовчить і чекає... Чекає, поки прийде той, хто розпалить багаття, змайструє височенну ватру перед її вікном і закрутить у шаленому коловороті...Тоді вона прокинеться, я знаю, що прокинеться...
А зараз вона чекає...
30.11.04
P.S.:Перепрошую,якщо є якісь помилки,чи неправильно розставлені розділові знаки...:shy:

 

Відповідь: Авторська проза

Русизмів трошки.

 

Відповідь: Авторська проза

Цей уривок мені сподобався найбільше. Навіть чітко прийняв "зрительный образ"

 

Відповідь: Авторська проза

Писане в автобусі. Навіяне дощовою тугою.


***
Не чекай, що тебе жалітиму. Не думай, що спробую зрозуміти.

Нащо увіковічнювати на папері хмари, небо, сонячні промені, якщо вони ніколи не проминуть?
Нащо писати про любов чи кохання, якщо їх не цінують, не розуміють, відкидають?

Нащо пишеш? Що пориває до слів на папері?
Біль. Внутрішня пітьма. Розпач. І відчуття кінця. Нема куди йти. Світла ніколи не буде...

Це все думки. Думки з болю. Думки зраненої гордості.
Ти так виносиш із душі сміття. І свій бруд.

Пишеш. Виписуєш із себе бруд, прикриваючи його квітами, гіллям, листям, нехай темними, але... пейзажами. Найбільш понурий пейзаж – все одно прекрасний. Найменший твій біль – огидний.

От і сповиваєш свій біль. У хмарки, зорі, сонячні промені та пам’ять про них.
І не перестаєш писати.
Бруд ніколи не вийде із тебе, твоїх думок, твоєї сутности. Він в’їдатиметься у тебе все більше.

Ніхто не зуміє побачити, твою огидність, бо приховуєш її за красою слів, котрі будеш безперестанку із себе виригувати.
Навіть тоді, коли тебе вже ніхто не читатиме...

Читатимуть іншого.
Адже завжди знайдеться той, хто умітиме виригувати свій бруд прекрасніше...

 

Відповідь: Авторська проза

Всі діляться доробками, то і я поділюсь
П.С.
Писане під кавотоксикозом


Диявол вирішив померти

Диявол вирішив померти ...
Дурнувата фраза. Мабуть, не надто вдала, щоб із неї почати своє оповідання. Можливо, прочитавши її, хтось прийме мене за божевільного чи принаймні недоумка. Але єдиним божевільним тут безперечно є лише Диявол, який раптом вирішив померти.
Все почалось з того, що якось Диявол прокинувся вранці й зрозумів, що жити йому не має сенсу. Не погодитись з ним неможливо. Адже посудіть самі, чиє йому зміст витрачати весь свій час і зусилля на те, щоб спокушати людей, вбивати в них совість і гуманність, схиляти до атеїзму( анархізму, расизму ,сатанізму, комунізму—потрібне підкреслити), розробляти війни, пошесті, диктаторські режими, розбрати, конфлікти й програму розвитку США ? Чи є потреба в усьому цьому, коли в остаточному заліку Добро все одно переможе ? Коли серед споганених тобою шести мільярдів нікчемних людських душенят так чи інакше знайдеться жалюгідна купка старовірів( ну, тих, що Богу моляться, а не Леніну чи Бушу ), про який тріумф Зла може йти мова ?
Від таких думок Дияволові стало остаточно млосно. Його вже не могли втішити ні тотальний розстріл усіх євреїв, ні підвищення цін на нафту, ні навіть банкрутство компанії „Microsoft”. Нараз Диявол усвідомив свою слабкість і безпорадність. Хай як це не огидно, та його, Диявола, пана Пекельної Безодні все одно створив Бог. Звідси він і дійшов висновку, що Зло може існувати лише на пару з Добром, а от Добро чудово справляється й самотужки. Все тому, що спочатку з’явилось Добро, а вже потім Зло і євреї( це ще гірший вид, бо саме вони Христа розіп’яли).
Диявол ледь не заплакав од розпачу. Так що ж він таке врешті-решт? Він—лише виродждений янгол, невдалий( чи жартівливий ) Божий експеримент. Він—такий собі хлопчик для побиття, над яким відверто глумиться Господь, ламаючи усі його пекельні плани, і, таким чином, підвищуючи собі авторитет. Він—нікчема, нездара ... Дивіться, он розкис, як купідончик. Тьху! Аж дивитись соромно...
Дияволу враз стало так самотньо. Тепер він чітко побачив свою приреченість, свою безвихідь. І хто його зараз розрадить, відмовить від самогубства? Хто? Чорти, недолугі раби, котрі цілими днями варять душі грішників? А ще хто?.. Тут, у пеклі, більше нікого немає...
І отак, не маючи ні сім’ї, ні друзів, внутрішньо зламаний і безсилий, одного сонячного ранку Диявол вирішив померти. Хоча направду він не знав, як це зробити, адже був безсмертний. Однак сподівався, що Бог змилосердиться й дозволить йоиу покінчити з життям.
Здійснити свій задум він вирішив серед смертних людей—тих, з ким найдовше мав справу. У Європі.
1905-ий рік.
Диявол стояв на вершечку дзвіниці якогось невеличкого німецького містечка. Поглянув униз. Високо... От і добре. Все буде швидко і безболісно. Шкода, що перед смертю не вчинив він жодного доброго діла.
Та на дзвіниці стояв Диявол не сам. Був там ще якийсь худющий чорнявий хлопець літ шістнадцяти. Наміри його, скоріш за все, Були такі ж , як і в Диявола. Хлопець злякано дивився униз, не наважуючись стрибнути .
--Не роби цього,--тихо мовив Диявол до хлопця.—Вона цього не варта.
Юнак витріщеними очима позирав на дивного чоловіка, однак зрозумів, про кого йде мова .
--Викинь з голови цих жінок,--вів далі Диявол.—Краще займися якимись корисними для Німеччини справами. Піди в політику, наприклад. Можливо, станеш вождем нації.
При словах „вождь нації” хлопчина осмілів і відійшов від краю. В очах його заграв якийсь дивний вогник.
--Мудре рішення,--сказав Диявол перед тим, як стрибнути униз.—До речі, Адольфе, подумай над тим, щоб змінити прізвище.

 

Відповідь: Авторська проза

Ще допишіть,як він розмовляв з білявим здібничком в Сімбірську і бідним грузинським хлопчиком.