Авторська проза (форумлян)

Тепер уже з чистою совістю можу додати попереду оповідання плашку "На правах реклами"

Анатом


Астольд не хотів плутатися під ногами, тому зручно вмостився на дивані у кутку кімнати й уважно спостерігав за дійством.
На довгому прямокутному столі посеред кімнати лежав непритомний літній чоловік. Тіло його злегка сіпалось, наче по ньому пропускали слабкий струм. Кілька разів судомило щелепи, - Астольду підказувало це клацання зубів чоловіка.
Біля столу вовтузився змарнілий молодик у розтягнутому жовтому светрі, прив’язуючи чоловікові руки й ноги до стола. Закінчивши, він поклав на стілець поруч себе мисочку з водою, рушник та скальпель.
Хлопець розставив по кутках стола підставки-кріплення і зник у сусідній кімнаті. За мить він повернувся, тримаючи у руках щось плоске, якусь металеву пластину, такого ж розміру, як і кришка стола. Юнак поклав її на підставки, акурат над тілом чоловіка.
Дзеркало. Це був не метал, а велике дзеркало. Гладеньке, блискуче і чорне, немов опал. Втім, хіба можна назвати дзеркалом річ, у якій нічого не відображається?
Молодик узяв до рук скальпель і важко зітхнув.
- Можна починати.
Він торкнувся пальцем чорної гладіні, і на місці дотику з’явилась плямка білого світла.
А поруч з’явилась ще одна. І ще одна. І ще.
Крапки світла замерехтіли і почали розтікатись по поверхні дзеркала тоненькою цівочкою. Біла нитка помчала до краю дзеркала, різко повернула і продовжила петляти. Аж ось лінія замкнулась і утворила контури тіла чоловіка під дзеркалом.
Химерний рентген, інакше й не скажеш. От тільки замість синіх проекцій кісток та тканин усередині білого контуру були…
Барви.
Багато барв.
Здавалось, веселка збожеволіла і розлетілась на різнокольорове драже. Бурштинова пляма мчала наввипередки із кружальцем синього кольору. Аморфна смарагдова маса повільно пливла вздовж правої руки чоловіка, а ближче до грудей безладно танцювали бірюзові зірочки. Золотаві потічки опускались до його ніг, обережно розрізаючи величезні бузкові плями.
Але юнака цікавили не вони.
Окинувши поглядом дзеркало, він простягнув руку зі скальпелем до шиї, де мирно спочивав великий пурпуровий згусток.
Пляма відчула небезпеку і різко шугнула вниз.
- Ааа, відпусти! Відпусти мене, виродку! – заволав зв’язаний чоловік.
Юнак знав, що чоловік насправді непритомний. Це все говорила барва.
- Ти горітимеш у пеклі! Ти згниєш, сконаєш, як мерзенний собака!
Хлопець ганявся по усьому тілу за пурпуровою плямою, але їй щоразу вдавалось вислизнути з-під леза.
Чоловік продовжував осипати хлопця брудними словами. Астольд з радістю чкурнув би подалі звідси, аби тільки не чути цих прокльонів, але він не міг залишити свого друга самого.
Хлопець заплющив очі. Кожне слово чоловіка дратувало його, відволікало від роботи. На мить Астольдові здалось, що зараз він опустить руку під екран і переріже горло старого, щоб той нарешті замовк.
Пурпурова пляма опинилась поміж срібною та смарагдовою стінами. Переслідування закінчилось.
Чоловік під дзеркалом затих і знову поринув у сон.
Юнак відокремив скальпелем Пурпур від інших барв і накрив його своєю долонею.
Пурпурове кружальце почало зменшуватись. Юнак всотував барву своїм тілом, взамін виливаючи у тіло чоловіка трохи Смарагду.
Юнак знесилено сів на підлогу і Астольд притьмом побіг до нього.
- Ну от, друзяко, все закінчилось, - посміхнувся хлопець, дивлячись на Астольд. – Почекай трошки, зараз будемо обідати.
Підвівшись, він зняв дзеркало, поклав його назад у шафу і розв’язав чоловіка. Аж не вірилось, що лише хвилину тому цей сумирний дідусь лаявся, мов одержимий.
У сусідній кімнаті на нього чекала молода заплакана жінка.
- Пане, ну як він? – благально запитала вона, як тільки юнак з’явився у дверях.
- Артем.
- Що? – перепитала жінка.
- Мене звати Артем, - тихо мовив хлопець, втупившись у підлогу. – З вашим батьком уже все в порядку.
Жінка лише затулила долонею рота і заплакала.
Артем не хотів дивитись на неї у той момент. Його бісило, коли хтось плакав.
- І він… він уже не буде таким…таким… - ледь стримуючи сльози, вичавила із себе жінка.
- Лютим? – закінчив замість неї юнак - Ні.
Жінка знову розплакалась і кинулась на Артема з обіймами. Він відчував жар її сліз, її вдячність та палку любов до батька. У цій жінці було багато Бірюзи.
- Ось, це найменше, що я можу вам дати, - жінка протягнула йому кілька купюр, але Артем перепинив її руку.
- Корм принесли?
- Що? А, так, - жінка вийшла у коридор і повернулась з великим пакетом котячого харчу.
Артем узяв пакет і сказав:
- Можете пройти до свого батька.
Юнак наповнив мисочку Астольда, а собі налив коньяку. Він терпіти не міг алкоголю, але іншого способу побороти біль, який йому завдавала нововлита барва, не було.
- Їж, мій маленький, їж, - Артем гладив Астольда і посміхався. – У тебе ще надовго вистачить їжі. Навіть коли мене не стане, голодна смерть тобі не загрожуватиме.
В Артема не було нікого, окрім Астольда, цього маленького смугастого кота, такого чуйного і розумного, розумнішого за багатьох людей. І не мали вони обоє нічого, окрім кухні, вщерть забитої котячим кормом, двох напівпорожніх кімнат, пружинного ліжка та дивана, добряче подертого Астольдовими пазурами. Ну і ще дзеркала.
- До побачення, - гукнула за стіною жінка і почулось клацання замка.
Артем ніколи не проводжав своїх пацієнтів. Він не міг дивитись на людей, яким отак просто віддає самого себе, забираючи натомість ту частину їх душі, яка заважає їм жити. Хлопець переживав, що одного дня не стримається і покладе людину знову під дзеркало, аби забрати назад те, що належить йому по праву. Або навіть зробить щось гірше…
У його квартирі не було ні телевізора, ні радіоприймача, він не передплачував газет – Артем не бачив потреби стежити за світом.
Колись у нього були книги, багато книг. Книги навчали його жити, книги підказували, як долати труднощі, книги були його вчителями, радниками, друзями…
Але коли ти сам втрачаєш друга, жодна книга не здатна заповнити цю пустку всередині.
Артем налив собі ще коньяку та поглянув у вікно.
Надворі вечоріло. Засвітились ліхтарі, барвисті вивіски магазинів, машини блимали фарами. Місто сховало свої денні барви та наповнювалось новими, нічними.
Он пара пенсіонерів прогулюється алеєю. Шкода, не видно їх облич. Але вони так міцно обіймаються, що можна з певністю сказати – у них немає зайвих барв.
А трохи пооддалік якийсь хлопчина говорить по телефону і нервово копає асфальт. Сьогоднішній вечір у нього, вочевидь, не з приємних. Бідолаха, у нього явно замало Срібла.
- Астольде, побудь поки сам, я піду розвіюсь, - звернувся Артем до свого кота.
Астольд відповів дещо осудливим поглядом. Він не любив, коли Артем його покидав. Юнака надто виснажувала його робота, і не дай Боже з ним щось трапиться, Астольд би не витримав. Артем завжди гадав, що для кота буде достатньо тільки харчів, але чи задумувався він,що відчуватиме Астольд, втративши єдиного друга?
Хоча й сьогодні було напрочуд тепло, Артем таки одягнув куртку. Він побоявся, що його можуть прийняти за безпритульного – розпатланого, неголеного, з темними колами під очима та хворобливо-сірою шкірою плюс у поношеному та залатаному одязі.
Артем не хотів далеко йти, йому вистачить сісти на лаву перед під’їздом та подивитись на барвисте місто.
- Не проти, якщо я приєднаюсь? – озвався хтось за його спиною.
Артем обернувся і засміявся.
Слова належали кремезному бородатому чоловікові у зеленому дощовику з капюшоном, насунутим на очі.
- Не очікував вас тут побачити, - піднесено мовив Артем. – Ви тут у справах? Знову хочете поламати чиєсь життя?
- Не блазнюй, - буркнув чоловік, вмостившись на лаву поруч з юнаком. – Тобі це не личить.
Чоловік кинув погляд на Артемові руки.
- Коньяк? Чи щось міцніше?
Артем лише посміхнувся і мотнув головою.
- А я тебе попереджав, - зітхнув бородань. – Але ж ні, ти у нас Мати Тереза, пан Я-врятую-світ-від-зла, ти ж краще за мене знаєш, що тобі слід робити.
- А тепер не блазнюйте ви, - різко мовив Артем. – Я хотів лише допомагати іншим.
Чоловік заплескав у долоні і зареготав.
- Кому? Оцим нікчемним людиськам? Це ж просто ходячі шматки м’яса, фрикадельки. Ти розмовляв коли-небудь з фрикадельками? Гуляв з ними, цілувався? Ні, ти їх їв! Їв, бо вони придатні лише для цього.
- Але чому ж тоді ви дали мені змогу рятувати чужі душі?
Чоловік шморгнув носом і замовк.
- Всі не можуть бути фрикадельками, - нарешті прохрипів він. – Є такі, кому справді потрібна допомога. Ті, у кого віриш, кому співчуваєш, за кого турбуєшся. От сьогодні, наприклад, ти допоміг не тому лайливому стариганю, а його доньці. Надлишок агресії йому анітрохи не перешкоджав. Інша річ, що цим він заважав жити своїй доньці, зразковій матері, порядній дружині та добросовісній телефоністці, яка через клопоти з батьком часто робила помилкові з’єднання, чим спричинила розірвані шлюби, передчасні смерті та пологи у домашніх умовах.
Артем реготнув. У цього чоловіка було специфічне почуття гумору, але воно йому страшенно подобалось.
- А ти, мій юний друже, повинен платити за їх щастя. Своїм життям, до того ж.
- Ну нічого, - стенув плечима Артем. – Аби тільки вирізати потрібні барви.
Чоловік почухав свою кошлату сіру бороду і хитро примружив очі:
- А ти ніколи не думав, що робитимеш, коли до тебе звернеться людина, якій ти не зможеш допомогти?
- Прооперую, - впевнено мовив Артем, поглянувши у зоряне небо. – Все одно прооперую.
Бородань задоволено посміхнувся і підвівся.
- Я думав, ти вже давно віддав усю свою Бірюзу. Але ні, таки ще щось залишилось, - чоловік замовк, ніби раптово згадав щось важливе, і тихо промовив: - Скоро вже кінець, ти більше не витримаєш.
Бородань пішов геть, а молодик залишився сидіти на лаві.

(закінчення у наступному пості)

 

(осьдечки )

Він пригадував той день, коли вперше зустрів цього чоловіка у зеленому дощовику.
Артем сидів на цвинтарі перед могилою свого друга і плакав. Він не розумів, як проста сварка може змусити людину вчинити самогубство. Це ж така дурниця! Це взагалі ніщо! Але оте ніщо вміло забирати людей з цього світу.
Саме тоді він вперше почув цей голос.
- Не проти, якщо я приєднаюсь?
Чоловік у дощовику почав називати Артемового друга слабкодухим бовдуром, ницим боягузом, фрикаделькою. Артем хотів накинутись на бороданя з кулаками, але не мав сили для цього. Він просто ридав і просив можливості це виправити.
Тоді чоловік розповів йому про барви. Про дев’ять барв, які наповнюють усе живе.
Червінь була кольором волі та чесності, Бурштин, - досвіду, Золото надавало людині шарму та хитрості, Смарагд – спокою, Бірюза була барвою щирості та любові, Синь надавала людині хоробрості, Бузок – натхнення, Пурпур містив у собі злість, а Срібло – удачу.
Розповів він і про те, що надлишки чи недостачі барв викривляють людські почуття. Надмір Бурштину, наприклад, породжував впертих циніків, а Золота – корисливих лицемірів.
Наприкінці чоловік додав, що у квартирі Артема лежить дзеркало, яке допоможе йому бачити барви і скальпель, яким їх можна було розрізати.. Якщо Артем дійсно був ладен рятувати душі інших людей, він міг залишити дзеркало собі, в іншому разі його слід було розбити.
З того дня пройшло три роки.
Артем зітхнув і струснув головою, сподіваючись, що так його полишать спогади. Пора додому, на нього ж чекає Астольд. Цікаво, що було би з Артемом, якби не Астольд? Хто заспокоював би його після кожної операції? Хто прикрашав би хвилини його самотності? Хто рятував би його власну душу? Хто?
Удома на Артема чекав не лише Астольд.
На кухні сиділа худенька бліда дівчина. Блискуче русяве волосся м’яко спадало на плечі й чоло, приховуючи очі. Дівчина ніяк не відреагувала на Артема, а просто мовчки гладила Астольда.
Всередині Артема почав рости Пурпур. Ну ось, ще одна зболена панянка, яка хоче вирішити свої сердечні проблеми. Мало того, що вона прийшла майже вночі, якраз після виснажливої операції, так вона ще й сидить на Артемовому стільці і гладить Артемового кота!
- І ви отак всю ніч мовчатимете чи як? – прошипів Артем. Його бісило, коли хтось сторонній торкався Астольда. Проте кіт не пручався, йому вочевидь було приємно опинитись під рукою цієї дівчини.
- Ні, я…- ледь чутно пробурмотіла дівчина, не підводячи голови. – Я просто…
- Дівчино, у мене був сьогодні важкий день, - розсердився юнак. – Будь ласка, прийдіть завтра. А ще краще через тиждень! Або взагалі не приходьте!
Пурпур просто скаженів. Свіжовлита барва ще не звикла до свого нового власника, до інших його барв і почала всіляко опиратись Артемові.
- Що, вас хлопчик покинув і ви, бідненька, хочете веночки собі порізати? – спалахнув Артем. – Але ж це так довго! Давайте краще під поїзд. А може тостер у ванну? Ой, вибачте, у мене ж нема тостера. Навіть настільної лампи нема! Все, що у мене є , це клятий котячий корм!
Розлючений юнак копнув Астольдову миску, розсипавши рештки сухариків по всій кухні.
Кіт поглянув на Артема і злісно зашипів.
Юнак отетерів. Астольд ще ніколи на нього не гнівався.
Дівчина весь цей час сиділа нерухомо. Раптово її голова сіпнулась і на Астольда впала сльоза
- Вибачте мене, будь ласка, я… - слово за словом вичавлював із себе Артем. – Я сам не знаю…що на мене найшло…
- Ви…ви не розумієте… - крізь сльози мовила дівчина. – Я…прошу, допоможіть… я більше не можу.
Нарешті вона підняла голову і Артем зазирнув у її почервонілі очі. Це був не просто розпач, не просто біль, це було щось…гірше.
Артем присів біля неї і почав гладити її плече.
- Будь ласка, не плачте. Я не хотів вас образити.
Але дівчина не могла вгамуватись.
- Ось, - подав він їй половину таблетки снодійного і склянку води. – Випийте та проходьте у сусідню кімнату.
І сльози перестали крапати.
Ще ніколи Артем не проводив дві операції протягом одного дня. Після кожного розтину йому потрібна була щонайменш доба, аби відновити сили. Вирізати чужу барву – це одне, а ось поміщати її у свою душу – справа куди важча.
Дівчина лягла на стіл і за кілька хвилин заснула. Артем обережно прив‘язав її руки та ноги до стола та встановив над нею дзеркало. Легкий дотик – і ось уже горять білим світло її контури.
Але… де ж колір?
У дівчині майже не було барв. Не було тих величезних плям, які хаотично пересувались всередині інших людей. Не було того яскравого розмаїття відчуттів, вражень, переживань, що їх люди носять у собі. Були лише кілька вогників, які з кожною секундою тьмяніли та зменшувались.
Артем не знав, що робити. Це вже не операція, це… Він не міг підібрати влучного слова, такий безлад був у його думках.
Немає ні Бурштину, ні Золота, ні Бірюзи. Жодної крихти Бузку та Смарагду. Лише мізерні краплі Червіні та Срібла.
Астольда не було у кімнаті. Він не спостерігав за операцією. Вперше.
Це через жорстокі Артемові слова? Чи просто кіт не хотів бачити, як помирає ця дівчина?
Плямка Червіні зменшилась майже вдвічі.
Що може зробити таке з людиною? Що може забрати усі її барви, усю її душу? Чи може хто?
До нього часто приходили подібні пацієнти. Молоді хлопці та дівчата, у яких було замало чи забагато Бірюзи.
Бірюза.
Така прекрасна барва, така потрібна барва, а приносить стільки смутку.
Артем торкнувся рукою поверхні дзеркала. Зараз поглянемо, чи залишилось у ньому ще хоч трохи Бірюзи.
Бірюзовий згусток, завбільшки з кулак, повільно поплив до плечей дівчини.
Артемові стало млосно. Забагато відданої барви як на один день.
Але дівчині було цього недостатньо. Потрібно було більше, більше барв!
Червінь.
Воля цієї дівчини танула просто на очах, але якби не ці нещасні краплини, вона би не прийшла до нього зараз, не скористалася б єдиним шансом на порятунок.
Затерпла ліва рука. Але не можна спинятись. Барви все ще замало.
Бурштин.
Ця барва творить мудреців, робить з дітлахів сивочолих стариганів з купою літ за плечима. Коли у нас збільшується кількість Бурштину ми або сміємось, або плачемо. Ми набуваємо досвіду. Ми ростемо.
Цій дівчині потрібно багато Бурштину.
Артемові хотілося спати. Вже було далеко за опівніч, а він був жайворонком.
Золото.
Як і метал, Золото притягує інших людей. Комусь воно дає вірних друзів, комусь - чесних колег, а декому – палких шанувальників. Людина, наповнена Золотом, ніколи не буде самотньою.
О, вже паморочиться у голові. А він ще навіть не дійшов до половини.
Смарагд.
Це те, що допомагає людям посміхатись у важкі хвилини та не втрачати голову від раптового щастя. Бідолашна, не дивно, що вона так поводиться, у неї ж ані краплі Смарагду!
Синь.
Артем завжди дорожив цією барвою і не спішив віддавати пацієнтам свою Синь. Артем боявся, що без Сині він зламається і йому забракне духу жити далі. Але зараз…Синь потрібніша їй.
Артемові було важко стояти на ногах. У очах тьмяніло, сили покидали його тіло. Бородань таки виявився правим.
Юнак дочвалав до столу і абияк надряпав на шматку паперу кілька слів. Треба тільки покласти записку на видному місці, аби дівчина знайшла її, коли прокинеться.
Бузок.
Чому так багато митців люблять весну? Можливо тому, що саме тоді цвіте бузок? Можливо, від цього стає більше Бузку у їх серцях?
Весна… Артемові так хотілося весни. Але до неї ще цілих півроку. Навряд чи…
Пурпур.
Винуватець усіх бід, усіх воєн, творець сотень криків та тисяч сліз. Але ж раз ця барва є у людських душах, на те мають бути свої причини. Цікаво ж, які?
- Астольде, - ледве спромігся промовити Артем. – Астольде…
Йому зараз так захотілось побачити свого котика, свого єдиного друга.
У ньому майже не залишилось барв. Ця дівчина теж себе отак почувала? Чорт, їй не позаздриш.
Артемові знову стало соромно, що він накричав на неї. Господи, це ж було кілька хвилин тому… А здається, що пройшла ціла вічність…
Срібло.
Залишилось срібло. Всього кілька крапель і…
І все буде добре.

Коли дівчина прокинулась, щось усередині неї змінилось. Їй стало так…так приємно, так легко, так тепло. Хотілось скочити на ноги, стрибати та кричати, мовляв, подивіться, ось я, жива, жива!
Вона зітхнула з полегшенням. Нарешті все було добре.
Все завдяки цьому хлопцю.
Він напевно зараз сидить на кухні і гладить свого кота. Їй казали, що він не любить дивитись на своїх пацієнтів після операції.
Що ж, тоді вона зараз тихенько забере свою куртку і піде звідси.
І подякує своєму цілителю. Подумки. І молитиметься за нього.
За те, що він порятував її.
Вона підвелась і злізла зі столу.
Ой, що це?
На підлогу впав шматочок паперу. Криві літери утворили прохання «Потурбуйся про кота».
Дівчина огледілась довкола.
На підлозі біля дивану лежав змарнілий молодик у жовтому розтягнутому светрі. Його очі були заплющеними, а посинілі вуста вигнулись у задоволеній посмішці.
До нього прийшла людина, якій неможливо було допомогти.
Але він зробив це.
І все було добре.

 

13 годин ночі

На вулиці було доволі світло, місяць освітлював парк своїми срібними променями, від чого все виблискувало в темряві, і складалося таке враження що ти попав в якусь паралельну реальність. Та все ж більша частина місцевості була схована покривалом темряви, завдяки кронам дерев. З темряви пробивався ритмічний стукіт кроків. Звук ставав все сильнішим і наближався до невеличкого містка, який об'єднував два берега струмка. Нарешті, помалу силует чоловіка почав проглядатися через темряву. Ще через декілька хвилин чоловік взагалі вийшов з темряви. Це був доволі високий мужчина, одягнутий в чорний смокінг. Він впевнено йшов в напрямку містка. Та цей парк приховував ще одну людину. На мості стояла жінка одягнута в яскраво червоне плаття. Вона трималася за поручень і вдивлялася у сріблясту воду. Через мить незнайомець вже стояв біля неї, та нічого не сказав. Він підійшов до протилежного поручня і послідував прикладу жінки в червоному. Так вони простояли хвилин десять, після чого тишу розрізав тонкий голос незнайомки:

- Когось чекаєте?

Від несподіванки чоловік здригнувся і повільно повернувся обличчям до жінки.

- Так, у мене призначена зустріч.

- Дивно, - в голосі прозвучав сарказм.

- Чому? - обурливо відповів той.

- У мене теж призначена тут зустріч.

На одну мить вони затихли і їхні погляди пересіклися, незважаючи на темряву колір очей у обох можна було чітко роздивитися. У неї були карі очі, а у чоловіка - голубі. Це тривало декілька секунд, після чого їх погляди розминулися і вони знову повернулися до розглядання струмкової води. Водяна гладь, що була рівна як дзеркало, покрилася хвилями, а ще через мить можна було роздивитися невеличку зграю рибок що підняла ці хвилі. На цей раз тишу порушив басиситий голос незнайомця:

- Не найкращий час для зустрічі, особливо для жінки.

- Я хотіла те саме сказати вам, адже мало-хто зустрічається в нічному парку.

- У мене є на те причини.

- Так само, як і в мене.

Її очі знов ковзнули по його обличчю. На мить в душі цієї жінки відбувся вибух. Та наскільки швидко він виник, так само швидко він і зник. Ще декілька секунд вони дивилися оне-одному у вічі.

- Ви прийшли на романтичну зустріч? - з легким тремтінням в голосі промовила незнайомка.

- Можна і так сказати.

- І справді не найкращий час для зустрічі.

- Можна дізнатися як вас звати, так буде простіше спілкуватися, - впевнено промовив той.

- Звісно, Енн, а ваше?

- Стів.

Після цього парк затих. Таке враження, що темрява поглинала всі звуки. Вони стояли по обидва боки містка і одночасно поглянули у небо. Зірок не було видно, та місяць був надзвичайно яскравим. У повітрі щось зависло, немов вони стоять на різних сторонах обриву. Цю напругу розвіяв легкий подих нічного повітря, що привів їх до тями. Волосся Енн, під потоками повітря, почало коливатися а проміння місяця надало йому сріблясто-жовтого відтінку. Наступної миті вони знову повернулися. На цей раз вони вдивлялися в темінь, з якої проглядалися кущі і дерева. Повітря стало холоднішим, відчувалося наближення глибокої ночі. Стів поміив легке тремтіння Енн.

Місяць піднявся ще вище, тепер складалося враження що все його світло спрямоване на них. Енн притиснула до себе руки, кожної миті ставало холодніше. Таке враження, що темрява поглинає і тепло, окутуючи все довкола холодною пилиною. Ставало не комфортно, що не давало змоги зосередитися чи взагалі про щось думати. І здавалося, що цей холод скоро забере все тепло, та це припинив піджак, що ліг на плечі жінки.

- Ось тримайте, ви замерзли.

- Не потрібно було, - спантеличеним тоном промовила Енн, що ще не прийшла до тями після холоду.

- Не говоріть нічого, ніч холодна, а людини, яку ви чекаєте досі немає, з таким успіхом ви можете захворіти.

У відповідь вона лише усміхнулася і поправила піджак. Стів став збоку, спершись на поручень, нахилився над водою. Енн злегка повернула голову і почала розглядати співбесідника. Чорний смокінг разом з нічною темрявою складав враження, що він є втіленням самої ночі. Чоловік дихав рівно а на обличчі не було жодних емоцій. Просто дивився у воду. Вона і не помітила, як його погляд перейшов на неї, через несподіванку вона різко повернула голову, і знову розглядала ледь помітні хвилі, що котилися по річковому полотні. Стів повернувся до жінки і почав говорити таким самим спокійним тоном:

- Кого ви чекаєте?

- Хіба це має якесь значення?- в голосі було чути хвилювання.

- що ж, як знаєте.

- А ви?

- Буде видно.

- Як таке може бути?

- Буває.

Знову подув вітер, на цей раз сильніше, здійнявся тихий шепіт трав, лисття і гілок, що затримували пориви повітря, що в нічній тиші звучало як тиха симфонія. Кожен з "музикантів" доповнював іншого і все зливалося в гармонію. Стів повільно поглянув на годинник: була без двадцяти хвилин перша. Енн помітила ці дії, і дуже тихим голосом запитала:

- Ви довго збираєтеся тут бути?

- Стільки, скільки знадобиться.- не впевнено відповів той.

Неподалік було чути гул двигунів авто, що час-від-часу приглушувало тиху мелодію парку. Було таке відчуття, що час, в межах цього містка, зупинився, і що можливо це все не на яву, і що все це сон. Стів забрав руки з поручня і повернувся до Енн. Вона зробила те ж у відповідь.

- Хто ви? - загадково промовив той.

- Невже для вас це важливо, - у голосі знову було тремтіння.

Вона не знала що з нею відбувається, в одну мить по тілу пробігли мурашки. Це не було від страху, скоріше від хвилювання, від незнання того, що буде дальше. Він зробив крок в сторону Енн. На його обличчі і далі не було жодних емоцій, він був повністтю впевнений у своїх діях. Говорив без сумніву і з тим самим спокоєм:

- Можливо, я зустрів того, кого я чекав.

- Ви впевнені в цьому? - В голові крутилося стільки всього, що було важко зосередитися на чомусь одному.

Стів зробив ще один крок.

- Так воно і є.

Вона й не помітила, він наблизився майже в притул, на цілу голову вищий, дивився їй у вічі з висоти, промовив: "В чудовий вечір, який перейшов у ще прекраснішу ніч, під шепіт трав і листя я зустрів вас. Було важко зрозуміти чи так воно, і чи я не помиляюсь". Його перебив вказівний палець руки Енн, що ліг на його губи: "Багато зайвих слів, і сумніви ваші оправдані, та чи взагалі може бути по іншому. Все сталося само-собою, сам вечір привів нас сюди, чи це нічого не означає?" У відповідь їх уста злилися в поцілунку. І тепер час взагалі зупинився для них. Ця ніч була свідком надзвичайної історії якої не могло бути, через свою нелогічність, що руйнує усі стереотипи сучасного світу. Під шепіт парку і срібні промені місячного сяйва, ці дві людини знайшли одне-одного, серед міліонів людей, що відкидає всі сумніви у співпадінні. Для більшості сьогодні все було, як завжди, але для декого вона стала казковим сном що ніколи б не відбувся, якби не обставини що ніяк не можуть бути випадковісттю.

Через темряву ледь чути стукіт підборів і твердий чоловічий поступ, що звучать в такт. Червоне плаття Енн ледь світиться в тінях, що відкидують дерева, а згодом і взагалі зникає. Залишається лише далеке ехо їхніх кроків що також з часом губиться серед шепоту гілок і трави. На годиннику рівно перша година ночі. Упарку знову все тихо. Трава почала вкриватися білим покривалом туману. Через декілька хвилин все окрім містка було сховане хустою білою димкою. Все готовилося до холодного сну. Шум зник а місяць почав ховатися за хмарами. І здавалося що сьогодні вже ніщо не потурбує спокій парку. Тишу прорізав стукіт підборів з однієї сторони і кроки черевиків з іншої. Згодом з темряви виникнули жінка в світлому платті і чоловік одітий у чорний костюм. Майже одночасно вони піднялися на місток і зупинилися по середині. Знову запанувала тиша, яку порушив голос незнайомця:

- Когось чекаєте?..

Дякую за потрачений час і увагу. Прошу написати що ви думаєте на рахунок цієї історії.
Ваші думки для мене важливі.)

 

Фіга собі тут удар прозою по неокріпшій психіці. Попереджувати треба! Піду почитаю Ремарка.