Авторитет без ремінця :)

Я з цим згiдна. Я пробую виховувати свою малу (19 мiс) i точно бачу що пiсля роздумiв у кiмнатi (якi тривають не бiльше нiж 30 секунд, але того вистарчає) мала просто бiжить до мене в руки. Я її завжди беру на руки i кажу щоб вона була хороша дiвчинка. Це не дiє завжди i довгостроково, але точно дiє в той момент. Коли, наприклад стягувала три рази святкову скатертину з столу, то пошурувала в кiмнату, поревiла там 30 секунд i потiм вже ходила навколо стола i казала "Ноу, Катя, Ноу"!!!!!
Але я даю попередженя про "тайм аут". ДЕКОЛИ це працює, деколи безполєзно... просто навiть не знаю чи до 19 мiс. дитини багато дойде... таке враження що їй море по колiна.

 

Ви не зрозуміли. Мова не про те - зручно чи не зручно. Мова про те, що в дитині в такій ситуації страшно. Повірте, я добре вмію відрізнити, коли моя дитина плаче, щоб чогось від мене добитись, а коли їй дійсно страшно.
І повторюю, кожна дитина індивідуальна. І кожна мати відчуває, коли "палка перегинається" і порушується емоційний зв'язок. Якщо на когось одного певна ситуація впливає одним чином, то у випадку з іншим, наслідки можуть бути прямо протилежні.

Тут ще треба взяти до уваги, що методи покарання мають корегуватись в залежності від віку дитини

 

Ми якось не задумувалися над такими речами. Тобто ми не пояснюємо все підряд.
На гаряче, шпортання тощо ми маємо три слова: "вважай, обережно, небезпечно". Можемо уточнити "вважай, пече", "обережно, машина".
Він шпортався, виливав на себе гаряче, падав, бився до різних речей і добре знає, чим то все закінчується та які має наслідки, відповідно ми й не нагадуємо.
Нас навчили колись, що у дітей проста логіка й треба говорити просто, без ускладнень, то так ми то й робимо.
Є виняткові ситуації, коли ми щось пояснюємо, але це відбувається дуже рідко. Наприклад, коли переїхали на 5тий поверх із відкритим балконом, пояснили, що вилазити на стілець і перехилятися через поруччя небезпечно. Засвоїв з першого разу, тому більше повторювати не довелося. Далі - ідеш на балкон, будь обережний будь ласка.
Решту - дитина здобуває досвід сама, як позитивний, так і негативний.

Щодо істерик із думанням. То зробіть перерву на тиждень, а тоді з нею поговоріть про те, що вона буде "думати". Переставте стілець якось інакше. Переконайтеся, що ніде немає годинника, поясніть усі умови наново й добряче себе виховайте. Ми так і зробили з чоловіком. Поставили умови, хто кому і що нагадує.

 

От власне! Я завжди це сприймаю, як умову і намагаюся саме це донести до дитини. До недавнього часу це діяло. Що змінилося - не знаю, але тепер мені треба вчетверо більше часу, аби пояснити дитині, чому саме їй потрібно посидіти і подумати. При тому я її вертаю в куток разів зо п"ять Я спочатку думала, що таким чином дитина намагається маніпулювати мною... може то якраз і є причина?..

 

Мому малому скоро 2 рочки, і я взагалі не прихильниця покарання для дитини. Я стараюсь йому пояснити, що так не можна, чи так не гарно. І поки що діє, може тому, що він ще маленький. Багато батьків взагалі кажуть, що такій малій дитині говори-не говори, все рівно вона нічого не зрозуміє. Але я бачу результат. Не знаю, як буде потім, коли він підросте, думаю, якщо зараз він розуміє певні засади, то потім мені вже з цим буде трішки лекше.

 

А коли мама з дитиною не розмовляє, не страшно?
Я бачила дітей, яким страшно і бачу, що то виключно їхня помилка, бо забули про рівність, про яку вище мих писав.
І бачу, що Даркові не страшно. Він часом не сідає на стілець, а лягає собі на спину й чекає, поки я по нього прийду і заберу "поговорити". Він взагалі закладає ногу на ногу й спокійно щось розглядає на стелі, чи співати починає.

 

Із розмови з психологом я чітко зрозуміла, що треба розмежувати добру поведінку й погану. Саме тому про погрози й умови треба взагалі забути, бо тоді ви мішаєте фарби, а все має бути чітким та виразним.
Відповідно є час, коли я дуже за все хвалю і є час, коли я прошу дати мені руку й відводжу на стільчик. Може, саме брак розмежування розмив дитині розуміння, чому треба там сидіти. Бо ж ви казали їй "якщо... " і не карали, а тут раптом караєте. Може, тому в неї "валиться світ", бо вона не розуміє, що діється.

 

Думаю що 30 секунд за дверима нормально?

 

Лілю, я не розумію, яке саме "не розмовляє" ви маєте на увазі. В моєму випадку "не розмовляю" не означає, що вона до мене звертається, а я мовчу, чи я взагалі до неї не говорю. Йдеться про пониження емоційного тону в спілкуванні. Тобто, якщо зазвичай ми розмовляємо "пра жисть" і тому подібні речі, то в іншому, коли посваримось, я кажу: поки не вирішимо проблему, нема про що говорити, витримую деяку паузу (хв 5), і якщо вона перша не підходить до мене, йду я і питаю: ти обдумала свою поведінку? Але зазвичай через хв 2 - 3 вона сама підходить і каже: вибач, я була неправа тому то й тому то. Мені здається, я пишу щось одне, а ви читаєте шось інше. Ну можливо, я занадто спрощено написала. Задля справедливості, все ж зазначу, що я не великий спец в практиці покарань, бо ситуацій, з яких я не бачила іншого виходу, окрім покарання, на щастя було мало.
Але в одному я таки переконана - не варто міряти весь світ на себе, кожна дитина - індивідуальність.

А оце найкращий підхід. Можу сказати, що я до трьох років взагалі ніяких методів покарання не застосовувала, десь в три роки я її поставила в куток, ну бо то була виняткова ситуація - вона бабусю вдарила. Я була троха шокована, чесно кажучи. Що з того вийшло - писала. Взагалі таких серйозних проступків вона не робить, тому домовитись - не проблема. Але от якщо, коли їй було 3 - 5 років, я нахвалялась, яка в мене чемна і розумна дитина, то десь років з 7 трохи виникли проблеми на побутовому рівні. Тривало то десь місяців зо три і проблеми було дві - прибратись в кімнаті і почистити зуби на ніч. Причому впертість доводила мене до сказу, ніякі вмовляння не діяли. Чесно кажучи, то було вперше, коли я не могла з нею домовитись просто словами. Тоді я їй і сказала пару раз: нема про що розмовляти, поки не подумаєш про свою поведінку. Правда, "думає" в мене вона швидко, через кілька хвилин приходила і казала: я знаю, що маю слідкувати за порядком у своїй кімнаті чи там я знаю, що шкідливо не почистити зуби. Ми мирились, та й по всьому. Через деякий час проблема майже зникла. Не скажу, що тепер вона із задоволенням біжить прибиратись, ну але йде все таки.

Чесно кажучи, не скажу про 19 місяців вже. Не пам'ятаю. Знаю, що для 5 років - максимум 5 хв, для 8 - 8.

 

Так вам повезло. Як ви кажете, кожна дитина iндивiдуальна. Моя тупоче ногами, кричить i все швиряє на землю...

 

та ні, мої слова не розходяться з діями. Просто перед тим даю одне єдине попередження. Раніше навіть якщо попередження не діяло, то хоча б в куток йшла із розумінням "за що"...

П.С Хоча сьогодні помітила прогрес Я трохи змінила "думання" - тепер Валерія йде не в куток думати, а в свою кімнату на сходинку. Може їй там комфортніше думається, але звідти дитина приходить в кращому настрої, обіймає мене і каже що більше не буде, що буде слухняною

 

Мій падав на пілогу і тупотів ногами, ми просто не звертали уваги, через кілька днів зрозумів, що це не проходить і перестав це робити

 

Дуже гарно, що говорите!
Все вони розуміють і то дуже добре. Просто трошки інакше, простіше.
Але пояснювати їм треба з маленького, вони тоді зовсім інакше на слова відкликаються, ніж якщо думати, що вони нічого не розуміють.

А ти двері закриваєш?

Дякую, тепер зрозуміла. Але самі слова "я на тебе образилася", а тим більше "я з тобою не розмовляю" психологи категорично не рекомендують. Саме на це відреагувала і я, і Зануда. Зрештою, я вам не кажу міняти щось, просто кажу, які наслідки така річ мала для мене.

Мене із методом будь-яких покарань (кріселко, куток, мовчанка) цікавить лише одна річ. Яким чином це впливає на особистість? Добре, він дитина слухає, що старається не засмутити батьків тощо. Але як це вплине на її відносини з іншими людьми? Якщо хтось скаже "пий", "кури", "скуштуй маріхуани", чи не послухає дитина, чи зробить власний вибір?

Файно! Дуже за вас радію!
Бачите, іноді так є, що треба щось мінімально змінити, а без інших людей блукаєш у замкненому колі...
Нам із чоловіком ця тема також дала кілька цікавих думок.

 

закриваю.
Але такий "тайм аут" це коли вже прєдєл просто... коли вже вона щось таке втнула, що або зiрватись i надавати по задницi (чого я не зроблю) або в кiмнату на 30 сек. Але то дiйсно 30 секунд. Я стою пiд дверима з годинником, засiкаю.

 

Я боюся закривати. Переживаю, аби не налякати. Хіба як сам закриє собі...
Хоча психолог нам казала, що одні люди мусіли взагалі на ключ кімнату закривати, настільки дитина була некерована.

 

То правда.

Ну я вважаю, що хороша мати, яка любить свою дитину, відчуває такі речі. Якщо внаслідок покарань дитина віддаляється, хіба такого не відчуєш? Хіба не бачиш, як дитина ставиться до школи, друзів і вони до неї? То ж одразу всьо на поверхні. В особистому спілкуванні, якщо порушено емоційний зв'язок, дитина замикається, спілкування змінюється. Якщо в школі проблеми - то ж теж помітно, хіба не видно, у якому настрої дитина йде до школи і повертається додому, як ділиться враженнями від пережитого дня? Є безліч показників.

 

Я не в темну кiмнату закриваю, а освiтлену, її кiмнату з iграшками. I тiльки на 30 сек. Стою пiд дверима з годинником. I знов, це в екстремальних ситуацiях. Деколи вистарчає за руку вивести з кухнi, тодi вона собi iде ридати пiд дверi татового офiсу i з-за кутка виглядає чи я не дивлюсь випадково. Або кидається на пiдлогу посеред вiтальнi i теж з-пiд лоба заглядає... Просто такi ситуацiї найтяжчi коли ти МУСИШ шось зробити ВЖЕ! Наприклад щось гаряче на пательнi, чи будь що, гостi от от прийдуть. Ну ви мене розумiєте.

 

Ну, я була замекненою, зі спілкуванням були проблеми, але ніколи не пробувала ніякої трутки, ані переконати мене ніхто не міг. Я була страшним впертюхом із власною думкою і те, що інші, мене мало цікавило.
Страхи, мабуть, завжди будуть. Зрештою, то я наперед забігаю... Я чітко бачу, що дитина є самостійною, коли підтримувати її індивідуальність. І ще чіткіше бачу, що дитина починає прогинатися під інших, якщо її "ламати", аби лиш вона робила те, що "я сказав".
Тому я стараюся дуже вважати із покараннями.

А в нас прогрес. Учора не було за що "думати на стільці". І бачу, що наша любов і дружба завдяки тому лише зміцнюється. Таке відчуття! Шикарне!!!

 

Ту дитину треба було виховувати до того, а не доводити до таких крайнощів. Я б на місці тої дитини ображалась і робила на зло ще більше, щоб якось компенсувати свою поразку.
(то я так, думки вголос.. насправді ж невідомо яка там була ситуація..)

 

Там виховували дідо й баба, батьків не було.
Але я теж так само вважаю, що головне не запустити виховання, бо потім самому й пожинати все...