Авторитет без ремінця :)

Ну, тут лякати не бажано. Принцип не в тому, аби налякати дитину, але в тому, аби вона на якийсь час перебувала в цілковито нудній ситуації.
Наші знайомі закривали дитину в темній кімнаті. То ніяк не діяло, тільки дитина стала мазохістично себе трактувати... Такого я завжди боялася і з Дарком ми цього уникали.
Коли він ішов "подумати" й починав плакати, проситися, я притуляла його, казала, що дуже люблю, але він має навчитися слухати. І він прийняв, що це є свого роду співпраця з нами. Крім того, ми обговорюємо кожну ситуацію. Спочатку він не міг мені сказати, чому "йшов подумати", я мусіла йому пояснювати причини сама, але вже на 4-тий день дитина сама мені все чемно розказувала. Якщо він іде "подумати" другий раз, бо гримнув дверима чи сказав мені "ти підеш до тюрми" (це його найстрашніший матюк ), то він теж це розуміє. І якщо в перші дні йшов на "думання" повторно за те, як там поводився, то зараз дуже рідко буває, що це стається 2 рази. Якщо, то за другим разом він сидить тихо, як мишка й чемно чекає, коли я візьму його на розмову.
Найцікавіше, що наші відносини не погіршилися, а навпаки.

Та тут типове американське "іди в свою кімнату". Проблема виникає тоді, коли кімната повна забавок, якщо там телевізор та електронні забавки.
Я теж не є проти використання фізичної сили, так довго, як нікого в тому не покалічиться.
Мені залежало на тому, аби психолог не почала мені торочити про ADHD та садження дитини на "ліки". І ми отримали саме те, чого й чекали. Очевидно, що методи для старших інших. Я можу сказати, що вже по тижневі використання цього методу Дарко слухає зовсім інакше, ніж раніше. Ми нарешті позбулися вимагання криком, яке привезли ще зі Львова. Те, що ми не реагували на вимагання не працювало, а тут - дало результат.
Для старших таке теж можливо, до речі. Тільки для них перебування в кімнаті мусить бути довшим.
Я мушу перекласти й набрати поради щодо того, аби було цілісним і докладним.

О, я бачу докладно те саме. Я повторюю Даркові, що люблю його і що він не сам, коли йде "подумати", і він зовсім інакше то все трактує.

У цього методу є кілька застережень:
- не можна давати попередження
- не можна рахувати до трьох тощо
- дитина не має бачити годинника
- дитина не повинна бачити батьків (якщо можливо)
- не має права сама визначати межі "думання", тільки тато чи мама може дозволити це припинити; якщо дитина виходить раніше, то після закінчення першого терміну йде "пересиджувати" перший термін наново
- треба пояснити дитині докладно, в чому справа і чому саме вона має бути на кріселку

Якщо дитина впадає в істерику, можливо, вона чується покинутою. Тобто це не дисциплінарний апарат для неї, а каральний. Це так, теорія, бо кожна дитина інша й лише мама може відчути, де помилка.

Миху, кожен правильний метод виховання діє на два боки.

 

мій коли дістає по задниці (в рідкісних випадках) також щоразу отримує пояснення. щонайцікавіше, ніколи не сперечається. переплаче і все. але буває, що до наступного разу...
що це? недостатньо роз"яснила, чи недостатньо засвоїв?

 

В них пам"ять коротка. Обернувся і забув.

 

може й так...
коли вся сімейка забудькувата... воно й не дивно...
але коли є контроль, він ліпше поводиться

 

Я не застосовую не то шо фізичних методів покарання, але й "постояти в куточку" теж. Зазвичай просто кажу: Я на тебе образилась і більше з тобою не розмовляю. Поки що діє. Правда донька трохи вперта, деякий час теж зі мною не розмовляє. Але потім все ж йде й просить пробачення. А я в неї - коли я неправа. Таке теж деколи буває.
А нещодавно такий кумедний випадок стався. Просила її прибрати в своїй кімнаті, вона щось ніяк. Я їй сказала, що вона в себе свинюшник розвела, її то образило, то ж деякий час ми взаємно дулись одна на одну. А потім вона мені записку принесла: Мамо, я, звісно, не дуже акуратна, але не настільки, щоб називати мою кімнату свинюшником. Вибач, що не прибрала. Знизу намалювала пацятко і підписала: "З любов'ю, твоя свиночка Діана".

 

Згадала розповідь однієї знайомої. Нагримала вона на дітей, що "..свинство развели." Всі сидять, мовчать. Раптом один синок піднімається і йде в свою кімнату.Вона:
-Ти куда?
Він:
-Свинство убирать.

Не забувайте, що у Вас дівчинка. А з дівчатками треба по-іншому, ніж з хлопцями.

 

Ір, а ти пам"ятаєш як ми не хотіли перед школою вчити таблицю множення і мама сказала , що завезуть нас в інтернат?Ми мовчки встали і пішли....збирати речі в інтернат)Ну й сміху було тоді!Краще інтернат , ніж таблиця)

 

я одного разу сказала малому, що не люблю його...як я потім себе карала за ті слова, бо малий так плакав, такий засмучений був. Так що після того випадку завжди йому говорю: я тебе дуже люблю, але якщо ти будеш те чи інше робити, буду сваритися чи поставлю в кутик. Періодами діє. Хоча пару раз було, що на дивані на виду ремінець лежав.
Але в малого бувають такі собі "дні вредності", ну ніяк не слухає, все йому не таке, то я вже в цей день менше звертаю увагу на нього і та вредність проходить. А раніше як звертала увагу, то цілий день нанервувалася і він ще гірший був.

 

Мене на психології вчили, що це найгірший метод впливу. Коли ви ігноруєте людину за посередництвом мовчання – дорослу чи малу – ви тим самим показуєте «ти для мене не існуєш, ти пусте місце». Я собі навіть не уявляю, щоб могла не розмовляти з дітьми, бо я на них образилась. Вибачте, не подумайте, що я Вас критикую, ні! Кожен шукає свій дієвий метод. Просто для мене це неприйнятно. Я дивлюсь на своїх дітей і розумію, що я можу на них покричати і навіть дати кляпса, але ігнорувати їх мовчанням – це вже було би занадто. Sum quique – кожному своє.
Вчора, обіцяла собі, що бити дітей я не буду взагалі. Ніяких ляпасів по дупці. Відчуваю, що «виходжу із себе» - значить виходжу з кімнати. Биття, то не є метод. Пригадалось:
- Шурик, вы комсомолец?
- Да!
- Это же не наши методы! (с)

Як і погрози. Сказала – зробила. Ніколи не страшу дітей міфічними істотами, сусідами, дядями чужими чи міліцією (останнє мене особливо смішить чомусь). Не слухняні - попереджаю, не слухають – виконую попередження. От тільки ефект дуже короткотривалий. В мене діти з малою різницею у віці - дві мавпочки, що одна робить, те друга копіює, тому так важко добитись від них послуху.
Думаю, що спробую метод описаний Лілею. Мені він імпонує – категоричний, але без садизму.

 

усі ці застереження виконую
І вона прекрасно розуміє за що саме стоїть і думає (бо ж кілька разів пояснюю). Але проходить 30 секунд - і дитина втікає з кутка. Коли ж знову намагаюся її туди відвести - дика істерика, плач, часом навіть в очах страх...

 

Справа навіть не в різці.
Просто, з дитиною тре намагатися розмовляти так, ніби розмовляєш з дорослою, рівною собі людиною. Якщо дитина провинилася, варто почати розмову так: слухай, хотів би з тобою поговорити.... а, не : шляк би трафив......
А якщо ви побудуєте розмову так, що не ви безпосередньо навчитЕ як тре себе вести чи як тре робити, а підведете розмову так, що дитина сама дійде своєю свідомістю до того, що ви хотіли їй сказати, то успіх гарантовано на 99%.

 

Не ображайтесь, але ви трішки путаєте.
Ігнорування дитини то дійсно дуже зле, але не тоді, коли воно використовується, як покарання. Розумієте, багато батьків ігнорують дітей просто тому, що вони не знають як вчинити в тій чи іншій ситуації, простіше кажучи - полегшують життя самим же собі, просто відмахуючись від дитини. В таких ситуаціях дитина не розуміє, що відбувається і дійсно може розцінити таку ситуацію як те, що батьки її не люблять, вона для них не є значною.
Щодо мовчання, як покарання, то аналогічно із ситуацією, коли застосовується будь - який інший метод покарання, пояснюєш дитині - ти зробила неправильно те - то і те - то, подумай над своєю поведінкою, а поки ти не поясниш, чому ти так вчинила, нам нема про що розмовляти. Тоді дитина розуміє, чому з нею не розмовляють. Тобто вона усвідомлює, що з нею не розмовляють не тому, що не люблять, а тому, що вона вчинила в певній ситуації неправильно. От і все. Головне - дати зрозуміти дитині, що мовчання - то саме покарання, а не загальне відношення до дитини.

 

Дітлахи - тонкі психологи.
Вони часом думають, що може, ми забули. Мій Дарко теж час від часу пробує, чи не змінилися рамки.
От і з цією програмою. Знає, що як з першого разу не послухає, то 5 хвилин на стільці сидітиме, але час від часу навмисне не слухає, аби подивитися, чи не лінь мені знову це робити...

А може, ви часом їй нагадуєте чи погрожуєте тим?
Я питаю, бо в самої таке бажання іноді виникає. Щось типу "ану слухай, бо підеш в куток". Я зазвичай просто перепитую "Дарчику, ти мене слухаєш?" Діє моментально, краще за будь-які погрози. У мене воно інтуїтивно, а психолог наголошувала власне на тому, аби не було негативного говорення. І щоби не говорити багато перед "думанням". Пояснити треба згодом.
Ще важливо, аби дитина не побачила, що сльози чи крики дають їй можливість маніпулювати вами, бо тоді вона це дуже використовуватиме. Дарко це теж застосовував, але зрозумів, що воно не діє і тепер просто тихо сидить і чекає, коли я за ним прийду. Але він у мене легко приймає правила зазвичай.
Можливо варто зменшити час "думання"? Я іноді даю йому лише 3 хвилини, а якщо мені щось не те сказав чи гримнув дверми, то даю ще хвилину.

Нам психолог теж казала, що це найгірше, що можна дитині сказати, бо тоді ви її "викидаєте з поля своєї любові". Такі слова дають дитині відчуття покинутості. Не можна казати дитині, що ображена, чи не люблю, чи більше не говорю...
Я часом могла сказати, що я дуже люблю його і мені сумно, коли він так робить, але бачу, що і це на дитину дуже впливає. Мамина любов має бути постійна й непохитна, інакше дитина почувається незахищеною.

То вам так здається. Можу з власного досвіду сказати, що гіршого способу відштовхнути дитину від себе немає. Моя мама застосовувала такий метод. Добре пам'ятаю, як одного разу я прийшла її перепросити (мені дуже багато сили довелося для цього набратися), а вона мені сказала "не треба мені твоє перепрошую, йди звідси". Ці слова мені досі в голові бринять дослівно. Як запеклися в пам'яті. І ота мовчанка нічого доброго не зробила. Так, я зрозуміла свою вину, але водночас мама перестала бути для мене другом, вона втратила мою довіру. І потім їй дуже сумно було, що я цілковито довіряю татові, а не їй, але я ніколи не мала сміливості їй сказати, що то не моя помилка в тому, просто я безліч разів чулася відштовхнутою й покинутою саме через мовчанку... І для мене зараз немає страшнішого з боку моїх близьких людей, як мовчанка, саме через те...

 

Ну я вже писала про це. Не можна, коли не пояснюєш, але коли дитина розуміє, що то покарання і за що саме таке покарання, вона не буде відчувати описаних вами емоцій. Мене так психологи вчили.
Окрім того, йдеться про те, що не розмовляєш на інші теми, допоки не буде обговорення проблемної ситуації.

 

Так я чудово знала за що. Саме по собі покарання дитину відчужує, навіть якщо вона знає, чого і за що. Зрештою, то ваша справа. Я просто написала, як то відбилося на моїх відносинах з мамою.

Так це власне й жахливо. Саме мовчання жахливе. От я з вами про це говорю, а від спогадів - мороз по шкірі йде...

 

Мабуть, в тому і криється причина... Бо часом не хочеться зразу карати за ніби дрібницю, але порушення правил в нашій сім"ї. Тож часом їй кажу "Доця, ти ж знаєш, що я к маму не слухаєшся - йдеш в куток думати"... Зазвичай нормально сприймалося, в тому ж настрої мені відповідала "Нє, Лєля слухає маму" А останнім часом ні попередження не діє, ні саме покарання Навіть не так, покарання саме по собі зривається, бо Валерія не сидить в кутку - тікає кожного разу

 

Ну найважливіше, що треба пам'ятати, то - що кожна дитина індивідуальність і що для однієї - добро, для іншої - смерть, образно кажучи. От ви говорите про такий поширений засіб, як куточок. Я колись один раз спробувала до своєї застосувати. Але вона там стала і почала плакати і просити: не заставляй мене тут стояти, майже істерика. Тут уже в мене пішов мороз по шкірі. Більше я її ніколи в куток не ставила, бо видно, що дитина з якихось причин жахається того куточка до такої міри, що роздумувати над тим, що вона провинилась, вона там просто не в змозі.
А взагалі, є різні підходи. Японці, наприклад, стверджують, що поки дитині не виповниться 5 років (тобто, коли особистість вже сформована), їй не можна нічого забороняти і покарання взагалі не застосовувати.

 

Кажуть, що краще без негативу, аби не дати дитині поганих асоціяцій.
Я тому й кажу малому "ти мене слухаєш?" або "а ми не домовлялися слухати одне одного?"
І з чоловіком одне до одного цитькаємо, якщо прорве раптом на погрози типу "якщо... то..."

А знаєте, чому ще ми не застосовуємо погрози? Я постійно чоловіка мушу на землю стягувати.
Ви кажете й не виконуєте і дитина думає, що все, пройшло. Тоді фактично мусите її наново привчити до "думання". У мене як чоловік каже Даркові, що "віднесу в магазин, заберу й не віддам, останнє попередження", я завжди перепитую, чому би Дарко мав того боятися, якщо він ніколи того не виконує. Це пусті слова для дитини, що не мають ніяких наслідків.

Кажуть, що м'якосердя - то перший ворог батьків.
Вони всі застосовують ті засоби, якими нас можна розтопити. У мене Дарко в кутку не стоїть. Він має кріселко на якому сидить. З таким самим успіхом міг би й на ліжку сидіти. Я вже писала, що справа не в тому, аби дитина почулася приниженою, а в тому, що якщо вона не слухає, то їй буде нудно, бо доведеться сидіти на кріслі й не мати доступу до нічого цікавого.
Я бачила батьків, які ставлять дітей у куток навіть при гостях. Ще й дитина носом має в стіну втулитися. Як на мене, звірство.
Сидіти на м'якому кріслі не так уже й страшно. І об'єктів до розглядання теж багато.

Еге ж. Тут таке застосовують у школах, а потім жаліються, що діти некеровані й садять на заспокійливе.
Завжди можна знайти золоту середину.
Ви можете робити, як знаєте. Я просто вам написала, як такий спосіб, як ви застосовуєте, відбився на моїх із мамою відносинах. Я досі довіряю лише татові, а мамі підсвідомо не можу.

 

Я завжди намагаюся говорити доброзичливим тоном, без погроз... Просто завжди вважала, що дитині треба пояснювати причинно-наслідковий (я правильно висловилась українською?.. ) зв"язок, хіба ні?.. Як приклад: якщо торкатимешся гарячого - матимеш ваву; не дивишся під ноги - зашпортуєшся - падаєш - маєш синець; поводишся добре - не засмучуєш маму - мама задоволена - мама тебе хвалить. То хибний шлях?

 

Погрози можуть і доброзичливим тоном бути висловлені.
"Якщо... то..." Це умова і своєрідна погроза. Якщо ви її не виконуєте, дія, про яку ви згадуєте, втрачає силу.
Ви знаєте. Я ото пригадала, що ми теж колись так робили, але нам не вийшло. По кількох днях уся акція зірвалася.
А зараз без проблем. Мусить бути щось, що дитину налякало. Треба деталі переглянути.