Авторитет без ремінця :)

Я просто зрозуміла, що ви маєте негативне ставлення до того, що я це казала. Тільки в мене склалося враження, що ви якось інакше то все побачили, ніж воно було. Було цікаво, чи я помилилася, але ви відповіли, як політик, тому з вашої відповіді ясно, що ніц не ясно.

А такі дії не є насиллям над бажанням дитини?

А як змінити їхню думку? Вам хоч одну вдалося? Поділіться підходом до дорослих, бо мені ще ні разу не вдалося. Хіба в якихось дрібницях.
А решта - помахають головою, що згідні, але далі за своє. І діти далі нервові й шарпані. І?

 

з цієї частини вашого допису мені тільки окремі слова зрозумілі, а їх поєднання ні. чесно
яке негативне ставлення? до чого? що я побачила інакше?

щодо відповіді. поставте питання не так загально, то я не так загально відповім

ні. ці дії є турботою про здоров’я і комфорт дитини, якій всього 1 рік
я йому вдягаю шапочку - він стягає, я знов вдягаю. і надворі йому тепло і зручно
ви порівнюєте вдягання шапочки 1-річ дитині з... з чим власне? з биттям? чи пацканням?

Ліля, знання принципів компенсує незнання фактів. отже виходячи з цього, якби шапку відмовлялася вдягти моя кількарічна дитина, то бити не буду, пацкати теж, сварити ні, значить спочатку поясню нащо шапка і попрошу вдягти, потім спробую переконати, потім домовитися, потім може сама вдягну і все. або швидше сама вдягну, дасться чути
а якщо зніме, то хай вийде на вулицю без шапки, відчує що холодно і тоді вдягне. все залежить від ситуації, як я можу сказати конкретно що буду робити при "проблемі" з шапкою?
взагалі я думаю що моя дитина не буде проти одягти шапку на мороз, тому не доведеться це питання так складно вирішувати

як змінити думку?
ви хіба не думаєте що прочитана книжка може змінити світогляд? чи спілкування з якоюсь людиною?
ну от може хтось і змінить свої погляди читаючи наші дописи чи рекомендовані в цій темі книжки
це від мене ніяк не залежить, не залежить від того чи я спокійна чи емоційна, чи ще яка. це залежить тільки від тих хто читає

 

А якщо дитині вже давно не рік? І треба на неї натиснути, аби не пішла надвір з голою головою? Це теж турбота чи таки тиск?

Мені здалося, що моє бажання виховувати Дарка самостійною індивідуальністю вам видається неправильним. От мені й стало цікаво чому.

Дітям різних речей іноді не хочеться. Просто настрою нема. Як і в дорослих.

Це залежить від кожної окремої людини.

Я думаю, що кардинально змінити світогляд людина не може. От мені легко сприймається така література, бо загалом я і так схоже думаю. А той, хто думає цілковито інакше, може спасувати перед тим, що треба БАГАТО зробити, аби досягти результату. І отаким людям тоді точно треба спеціяліст, а не інша мама, бо її вони не послухають, подумавши: "о, яка сиромудра знайшлася. ще своє не виховала, вже мене виховувати береться".

От я прочитаю таку цитату, як ви подаєте, і подумаю "клас, я так і роблю" і "о, а це цікаво, я на це саме так не дивилися". А інший почитає і подумаю "ото понапридумують, хто що схоче, аби лиш їм гроші платили" і хоч там трісни, не сприймуть.
Невже ви з таким не стикалися? Той самий матеріял діти в школі сприймають по-різному. Дорослі подібно.
Але саме тому я стараюся в делікатних темах не тиснути. А в інших - то так, можу й добряче різонути.

Треба буде ще сюди поперекладати трохи цитати з книжки "Як говорити, аби діти слухали і слухати, аби діти говорили". Теж дуже цікава.

 

Мені здається, що часто оте "не хочеться", той протест є не так уже і від настрою.. як від іншого джерела. Наприклад, втомилася, невиспана, марудить.. а чому втомилася? Тому що це ми порушили її спокій і потягли із собою в гості - ми правильно робимо, дитині слід звикати до світу.. тільки одна дитина має стійкішу нервову систему до стресу через нове незнайоме оточення і людей, а інша - вразливіша. І тому.. якщо не хоче вдягати шапку (бо марудить) - то чи не має сам дорослий почувати провину за те що спровокував дитині такий стан? Якщо почуватиме в собі, що оце марудження трохи і через нього, то в тоні, в голосі не буде роздратування чи злості, а - більше розуміння що дитині просто погано - тому і не хоче.
Можна багато таких ситуацій "розписати".. інколи ми починаємо активно займатися прищеплюванням якоїсь навички, і наш кількаденний тиск призводить до того що дитина починає ставати впертою там, де раніше не була.. і нам знову здається що то - настрій такий просто.

Мені здається, багато наслідків є результатами якоїсь причини. Просто ми хочемо результату, і нас не дуже там цікавлять (дитячі, та і чесно кажучи - і близьких дорослих не дуже) причини.
І потім.. з дітьми без "викрутасів" постійних неможливо.. Як тільки є натяк на впертість чи неохоту - одразу ж (а не потім, коли вже пізно бо не спрацює) можна перемикнути увагу на інше, вигадати пригоду, моментально організувати гру (з одягання мамі своєї запасної шапки, а собі - своєї щоденної) і т.і.
Воно, звичайно, втомлює - оте постійне грання і "хитрощі".. але зате немає впертості потім. Її просто не дається шансу виховатися.. і покарань немає - а за що? Коли все владналося без конфлікту.
У критичних ситуаціях коли "промєдлєніє смєртіподобно" - як правило, дитина, навіть маленька, в стані відчути, зрозуміти це через дорослих, що - справді от зараз треба, і дуже швидко. І коли такі ситуації рідкісні (через "треба") - то вони і не впираються.. а коли і впираються, то принаймні зрозуміло що без тиску тут не можна було, ніяк.

 

ага, по собі пам"ятаю, як довго доводилось лікувати отити після того, як знімала шапку на вітрі. і то був якраз той випадок, коли мама сказала - "роби як знаєш"...

 

зовсім ні. бо бажання в нас однакове
просто в нас з вами різне розуміння того, що значить "виховувати дитину самостійною особистістю"
пізніше напишу своє розуміння, бо зараз трохи брак часу, а абияк писати не хочу про таке важливе питання

згідна з поясненням Фрезії питання з шапкою і настроями

певно мама перед тим вдягла дитину затепло? або постійно вдягала затепло

фантазії на тему (прошу не сприймати як повчання): шапку хочеться зняти коли душно, а після того як вітер обдує спітнілу дитину вона дійсно може захворіти, бо то сприяючий фактор для виникнення отиту ( це інфекційне захворювання)
тут справа не тому що надворі вітер, а в тому чому дитина "боїться" вітру? тому що затепло вдягають і "запарюють"

ну то чому винна дитина? і чи мама завжди права в таких випадках?

о, це цікаве питання.
імхо, не завжди мама з дорослими дітьми чи з більшою кількістю дітей знає більше про виховання, ніж жінка навіть без дітей
от моя мама виховала двох, а я знаю більше за неї про виховання і догляд. так само свекруха. так само в деяких питаннях моя знайома, яка має трьох малих дітей
це не вихваляння, то на мій превеликий жаль, простий факт - можна мати дорослих дітей і мало знати про дітей
хоча звісно вони іншої думки

стикалася, як і всі
от власне тому хтось мої дописи сприймає як тиск, а хтось ні
я ні. який тиск? як можуть тиснути на когось дописи на форумі або слова в книжках?
їх або сприймають або ні. і це залежить від того хто що внутрішньо готовий почути
========================
хоча... я от згадала дещо. ви питали як можна вплинути на когось, змінити чиюсь думку
от цитата, яка наштовхує на роздуми:
Эда Ле Шан. Когда ваш ребенок сводит вас с ума (мені та книжка не пішла, бо я можу дати своїй дитині те чого не було в мене)
"Каждому из нас надо понять, в чем мы сможем найти поддержку и успокоение - в других или в себе - для того, чтобы мы могли относиться с любовью и пониманием к своим детям. "Первые месяцы я все время твердила одно,- говорила мне одна мать.- "У меня этого не было, у меня этого просто не было". Мой муж все время спрашивал, что такое "это", и я не могла ему ответить. Потом моя мать решила навестить нас. Когда я увидела, как она выходит из дверей аэропорта, я заплакала. Когда она крепко обняла меня и поцеловала, я повернулась к мужу и сказала: "Вот - то самое "это". Мне нужно было, чтобы ко мне отнеслись по-матерински. Через неделю я была способна дать "это" своему малышу".

 

та нє.. просто хотілося робити наперекір...
до речі, з своїм малим, на предмет шапок, перевдягання та ін. я можу легко і спокійно домовитится...
від дитини залежить.

 

я думаю педагоги, які не мають власних дітей, можуть чудово розуміти почуття і потреби чужих дітей, вони ж і самі були колись дітьми
але вони не розуміють почуття батьків, бо самі не є батьками
тут і є основне розходження в стосунках між педагогами і батьками

хоча я трохи не про те говорила. одна справа виховання батьками, а зовсім інша виховання педагогами, імхо

та мабуть, тому що виховання своїх і чужих дітей - це різні речі

і хіба педагог виховує дитину з моменту народження? ні.
хіба закладає основи характеру, основні цінності? ні. бо це вже зроблено батьками.
батьки вчать більше особистому життю, стосункам, спілкуванню, а педагоги вчать більше життю в суспільстві

до того ж знати як правильно і вміти застосовувати - не одне і теж

=========
якщо чесно, то вважаю що не варто порівнювати педагогів (вихователів, вчителів) і батьків

 

Я думаю, що як навчання дає митцю техніку, але не дає божого дару , глибини душі, щоб стати геніальним з тією технікою.. так і знання теорії не допоможе мамі (обом батькам, але мами, як правило, гнучкіші у недопущенні конфліктів "ще до того як") стати супер-педагогом.
Ну як можна через книжку пояснити мамі, як вона має відчути що її немовлятко голодне/мокре/хворе тощо... Можна прочитати основні ознаки. Але вгадувати вона сама повинна.
Так і тут. Найважливіше, я думаю - тримати з дитиною емоційний контакт, відчувати її, щоб не бути ворогами, які борються одне з одним: хто кого зараз.. "щоб моє було зверху".
А має бути - "щоб ми порозумілися, полюбилися". А не заробляти авторитет будь-якими методами. Я у захваті як це той же цитований мною автор сформулював: коли ми поступаємося - ми вчимо дитину поступатися, коли ми домовляємося - ми вчимо домовлятися, коли ми жаліємо - ми вчимо жаліти..
А отже, коли ми тиснемо, караємо мовчанкою чи обмеженням любові - ми вчимо.. таким чином добиватися в житті свого. В тому числі - і від нас.
Гелена тут правильно зауважила.. в житті теж інколи бувають істерики, з яких виводять струшуванням чи ляпасом. Якщо в дитини істерика вже (а краще було б не доводити ,але що ж.. ми ще не чарівники, ми вчимося) - то засоби виведення з неї хоч не хоч будуть жорсткіші. Але то виняткові збіги обставин мають бути, коли ну ніяк, ну зовсім ніяк інакше не вийде.

Я переконалася за останні пару років, що в мене наприклад з дитиною діє принцип: те що рідко згадується - діє ефективно і поважається. Тобто.. з 10 її прохань до мене я намагаюся так викрутитися, щоб 8 чи 9 - задовільнити, і ніколи не казати "ні", коли можна сказати "так, але.."
Можна цукерку? - можна! Але ти ж знаєш що то шкідливеньке таке.. то давай з'ж зараз яблуко для компенсації тої шкоди. А потім - цукерку. Ок? - ок. Або "я не хочу ходити на танці" - "добре, не ходи. Але будь ласка, для мене можеш ходити раз на тиждень замість трьох? Бо ти ж знаєш, як виправляють поставу дівчинці вправи біля станка" і т.д.
Якщо не хоче гуляти - ходімо годувати голубів/ліпити сніговика/збирати смолу з дерев влітку.. Якби колись випробовувала впертість і характер з тими прогулянками- мала б вдосталь і того і іншого.. але оте "збирання смоли" стало таким стимулом і захопленням! - цілу купу назбирала того "бурштину", і гарні є екземпляри. Шкода що зараз дітей у дворах так мало.. і дітей самих по собі і випускають самих боязко -ні з ким навіть гратися, зрідка виманює подружок по телефону, бо тих батьки бояться самих відпускати поки не підростуть ще трохи.
В результаті - якщо я колись зрідка кажу "треба" чи наполягаю.. утричі менше спротиву, тому що "не дойняла" її. А якби вже дойняла.. ну то б і реакція на мене була така ж.

 

Ви, мабуть, про спання окремо. То я колись пояснила, що оскільки він відмовився від ГВ (очевидно, що через мою помилку), от після переїзду на наше помешкання й обладнання його кімнати, яку він дуже любив, я вирішила його ліжечко перенести туди.
Поза тим у нас у всьому принцип, що ми його трактуємо як повноцінну особистість і не накидаємо безапеляційно свою волю, тільки дослухаємося. Поодинокі негативні випадки таки бувають, але я, схоже, єдина, хто їх пам'ятає і ними переймається.

Один випадок я собі ніяк пробачити не можу. Вони в школі мають спільну перекуску і кожного дня інша дитина приносить щось на це. Одного ранку Дарко почав нам казати, що нині його день, але оскільки він не приніс зі школи спеціяльної торби, ми чомусь подумали, що він вигадує (він часом любить вигадувати історії, наприклад, казати що татко в Україні, коли ми переходимо кордон Канади), й оскільки ранок у нас завжди дуже короткий і насичений, не мали часу з тим розбиратися й просто йому сказали, що оскільки немає торби, ми не купили вчора нічого і навіть не маємо не лише куди покласти, а й що покласти також, і він з нами погодився, що раз нема, то зараз ми то не можемо взяти нізвідки. Проте він таки мав рацію, це був його день. Ми його дуже перепросили увечері того дня і наступного дня, і ще наступного, але все одно було так прикро... Я згадала, загортаючи в папірці, про це через тиждень чи півтора, хотіла знати, чи він не ображається за те, але він про це взагалі забув. Роман теж забув. Одній мені то по голові ходить.

Може, у Фрезії був такий досвід, але до нашої ситуації він не пасує.
Якщо дитина сама проситься на прогулянку, але водночас не бажає чогось одягати, то це "порушення спокою", бо "дорослим захотілося в гості"? Ми тут взагалі в гості рідко ходимо й практично весь позаробочий та позашкільний час проводимо разом. Єдине, куди йому не хочеться з нами йти - це до церкви, але він уже змирився, що це такий самий обов'язок, як школа.
Якщо він сам проситься на прогулянку й не хоче шапки чи чогось іншого, ми просто показуємо на власному прикладі: "а що мама і татко одягнули? - куртку. - а Дарчик одягнув куртку? - так. - а що ще? - шалик. - а Дарко одягнув? - так. а зараз що ми вдягаємо? - шапку. - шапку і ми тепер готові йти на прогулянку. а Дарчик готовий? - так. - готовий? а шапка де?" І він тоді зазвичай каже: "о та, шапка" і сам її натягає.
Якщо ми йдемо в гості, то ми про це попереджаємо день наперед, годину перед тим і півгодини й 5 хвилин до часу, коли треба почати збиратися. Проблем зі збиранням у нас не виникає.
А щодо настроїв. Якщо він каже, що не хоче йти до школи, то я знаю, що там щось сталося і тоді питаюся, чому не хоче йти. Зазвичай моє бажання поговорити з учителькою, аби він почувся захищеним допомагає і він з радістю сам починає збиратися. Так що бувають різні причини, головне вміти розпитати й послухати. Що я помітила в Дарка, то він часом реагує на погоду. Туманні й дощові дні роблять його так само млявим, як мене. Хочеться тоді сидіти собі спокійно в кутику і щось читати.

+10!
Я все дитинство прохворіла ангінами й чітко пам'ятаю, що мене завжди одягали занадто тепло. Тому із Дарком у нас був принцип одягати так, як одягнулися самі + один додатковий светрик в торбу. Відповідно, якщо я відчуваю, що мені зимно, то перепитую, чи не зимно йому. Хоча, якщо йому зимно, він сам перший скаже. Але оце навдягування дітей я ніколи не розуміла.
Тут же є ще інший маразм. Батько в куртці, зимових чоботях, шапці, а дитина чеберяє поруч у колготочках, літній спідничці, без шалика й шапки, а ще може бути взута в ґумаки чи кросівки. І потім дивуватися, що тут половина дітей у школах з вічним нежитем ходять (я про малявок).

Тільки ще треба не забувати один момент, який часто є у старших дітей - бажання пофраєритися. Там будеш мерзнути до посиніння, але шапку чи рукавиці не натягнеш. Я у класі 7 десь заходила за ріг вулиці й знімала шапку та розплітала косу. У 8-му я просто коротко постриглася, але от шапки не носила дуже довго й дуже часто. І зовсім не тому, що мені було душно в ній, а тому, що моє волосся після неї жахливо виглядало.

Якраз слова із книжок не тиснуть. А надривність дописів - запросто.

Бути колись дитиною, а пам'ятати про це й вміти подивитися з дитячої точки зору - різні речі.

Про це теж уже говорилося раніше, але не тут, здається. Я кілька разів показала мамам, що вони не пам'ятають своїх дітей у такому віці й користуються лише загальним знанням, а я у виграшній позиції тому, що окрім такого загального знання маю ще постійну практику й інтуїцію. І коли мені хочуть показати, що я чогось не знаю, бо я молоденька, то мене то відверто дратує. Вочевидь, деякі люди бояться знань і воліють кваситися у власному соці й інших не слухати.

 

Суто по прикладу: били мене, вчили, причитали а я шапки не носила взагалi, нi в холод нi в мороз АЖ ПОКИ мене так боiла голова вiд застуди, шо я вже замовила собi бiлi тапки i простирадло. Оце пiсля того ТIЛЬКИ я носила шапку аж до цiлковитого потеплiння. I до сих пiр ношу. Як дитина шось не хоче робити то вона то не зробить, хоч її налупиш, чи будеш читати трактати. Моя мала така сама як я. Не вдiне рукавицi хоч я лусни навпiл! Шо я вже не пробувала, i задурити, i купила такi з квiточками/песиками/котиками, i снiг давала в руки потримати, i давала гуляти без рукавиць. НЄТ!Ну нє то нє. Погуляли трошки i додому. Не буду ж лiкувати обмороження потiм бо панi так собi вирiшили.

 

Моя мама не психолог, але педагог. Тато також.
Зазвичай педагогам на своїх дітей бракує часу. Ми колись із братом навіть ображалися, що вони казали "мої діти" зовсім не про нас.
Я тому колись твердо вирішила не працювати в школі.
Я тому й подорослішала швидше. Довелося багато речей робити й вирішувати самій, бо батьки не завжди мали для мене час. Але принципи виховання в них були хороші. Якби ще до принципів докласти трохи часу, було би взагалі ідеально.

 

Та ні, виховує, але як усі батьки - уриваючи час між роботою та відпочинком.
Нас не били. Але пляцка часом могли дати.
Із нами говорили. Якщо щось вчудили, то від розмови - спокійнезним голосом говорили - вуха аж горіли й щоки пашіли, так соромно було, що вони мені так довіряють, а я щось там у школі вчудила. Тобто мені давали свободу, довіру, а якщо я її підвела, допомагали усвідомити, як багато я мало і що тепер мені доведеться попрацювати, аби вони знову так мені довіряли. Працювало на всі сто. Перевіряти мій щоденник у школі не було потреби. В універі теж сама собі чудово давала раду.
А от брат не такий виріс. Характери в нас кардинально різні.

 

У мене малий теж дуже на підвищений голос реагує. Навіть як ми з Романом про щось сперечаємося, він зразу приходить нам сказати, що "то заголосно".

 

ні, я швидше про спання разом
хоча на дитину впливає не один який фактор чи його відсутність, а їх сукупність, і якщо одного бракує, то він чимось може бути компенсований і т.д.

а про самостійність... а яку дитину в 1-2-3 роки називають самостійною? а маму такою, що привчає до самостійності? якщо дитина сама їсть, п’є, відлучена від грудей, сама спить, сама може довго бавитися, не привчена до рук і т.д.

відповідно дитину яка спить коло мами, довго їсть груди, часто проситься на руки, не хоче бавитися сама називають несамостійною, розпещеною, а маму такою що прямо прив*язала дитину до себе і робить власній дитині ведмежу послугу.
ну а наскільки ці дві позиції обгрунтовані? я можу обгрунтувати лише другу, але тільки частково, бо тема ж не про це. просто хочу пояснити, що і звідки береться в моїх поглядах (зокрема)

спільний сон (СС) є цілком фізіологічним, значить окремий - ні. це доведено і науково, науковці за допомогою датчиків перевірили серцевий ритм, дихання, активність мозку дітей, які спали коло мамів і дітей, які спали окремо. з’ясувалося, що діти які спали коло мамів мали спокійний сон, бо відчували себе в безпеці, рівномірне дихання, сердечний ритм тощо – тобто сон, при якому найкраще розвивався мозок і нервова система. відповідно діти, які спали окремо мали порушення дихання і сердечного ритму. ці діти або сплять неспокійно або навпаки впадають в глибокий сон, від якого можна і не прокинутися (синдром раптової дитячої смерті, яку ще називають смертю в дитячому ліжечку, а от за неофіційними даними при СС таких випадків не зафіксовано)

якщо нервова система не зазнає постійних стресів, то ясно що дитина росте спокійніша, врівноваженіша, неагресивна, ніж якщо в період дозрівння нерви в дитини вже потріпані різними "методами виховання"
тому і вікові кризи не такі страшні як їх малюють

ще більше всебічно обгрунтоване тривале (до 3 років ) грудне вигодовування (ГВ), але я вже про це не буду вкотре писати

отже, крім власних відчуттів, аргументами за СС і ГВ до 3-4 років є:
-те що природно ГВ закінчується приблизно в 2,5 роки
-смоктальний рефлекс в дитини щезає у 3-4 роки
-до 3—4 років формується КШТ , відповідно грудне молоко найкраща їжа
-дорослий імунітет формується до 6-7 років, тому ГВ при 2,5-3 роках дає додатковий захист від хворіб
-80% мозку формується у віці до 3-ох років, отже спільний сон до 3-ох то дуже корисний
-плюс завдяки ГВ мама скидає зайву вагу, яка насправді не є зайвою, а є запасом організму для ГВ (якщо жінка заявляє що після пологів не скинула вагу, то 100% вона до року не годувала грудьми)
а носіння на руках розвиває вестибулярний апарат в дитини, дає багато відчуття і вражень, які сприяють розвитку, а найважливіше - контакт з мамою
і то лише якщо в двох словах сказати, а аргументів набагато більше

є три основні періоди дорослішання плюс/мінус кілька міс чи рік-два, це вже індивідуально:
доо 7-ми років дитина повністю чи майже повністю залежна від батьків
з 7-ми до 14-ти років- 50/50
з 14-ти до 21-го року відбувається перехід до повної самостійності чи незалежності

навіть церква сповідає з 7-ми років! бо до того часу з дитини нема що питати
я говорю і про фізичну і про емоційну залежність. а перехід до самостійності відбувається поступово, з ініціативи як самої дитини, так і батьків

не випадково мамам дають відпустку 3 роки, не випадково дітей брали до школи раніше з 7-ми років. хтось на форумі казав (не знаю наскільки відповідає дійсності), що діти в євреїв до 5-ти років виховують вдома, коло мами
правда коло мами не значить «виключно з мамою», бо то обом шкідливо і для обох неприродно

ох, як багато написалося

я думаю Фрезія говорила більше про тенденції, а не по конкретних випадках, бо всі конкретні випадки не перелічиш

мені більше подобаються терміни "пристрасність" чи "завзятість", як альтернативні "надривності"

а зі мною такий варіант не пройде бо я все записую - наші досягнення, тобто буквально і мої як мами і про досягнення дитини, плюси/мінуси методів виховання, доцільність способів догялду, враження від прочитаних книжок тощо
через це я вирішила вести блог (чи сайт) про природне виховання і догляд, але ще не впорядкувала свої записи
ну і крім того по свіжій пам’яті що зможу, то пригадаю і запишу. може ті записи і мені стануть в нагоді і ще комусь
ех, хотіла бути партизаном, а розкололася сама як грецький горіх