Авторитет без ремінця :)

+100

Мені прекрасно відомі ситуації коли діти не можуть поділитись будь чим. Он сьогодні це був компютер, який мені вже став поперед горла, а ще перед тим це була тарілка клюсок, які раптом захотіли їсти всі але сказала собі загріти лише Анна. І всіляке буває. Але справді, догоджати їм лишень тому що вони вередують чи скандалять? То я таки підвищу голос і виключу компютер на..г і зажену спати раніше звичного.

 

Мала прийшла з садочку.
-Мене Андрійко вдарив.
-А ти що?
-А я так! (показує що його вдарла у відповідь).
-Дала здачі?
-Так.
-А за що він тебе вдарив?
-Я у нього іграшку забрала.

 

якщо ставитись до дітей як до рівних собі, тобто з повагою, то бити їх рука не підніметься
ви ж не можете пацкати чоловіка, свекруху, сусідку, бо вам щось не подобається
бо то неприпустимо, неприйнято це раз. а друге - ви ж просто буквально не можете, бо не маєте над ними влади і сили
тобто навіть якщо хочеться, то ви просто не зможете так себе поводити з ними постійно
ну або зможете один раз. отруйні гриби теж один раз в житті вдається поїсти

отже, коли щось не так з дорослими ви мусити з тим рахуватися, домовлятися, сваритися тощо. а покарати можете? чи постійно змущувати щось робити?
в принципі так, але що то будуть за стосунки?
звісно, то про дорослих, а я лише про дурних дітей, так?

а веду я до того, що діти розуміють що з ними поводяться не так як з іншими людьми
звідси і так багато проблем в підлітковому віці, які спрйимаються як належне, а їх могло би бути набагато менше
про це пише багато психологів, в тому числі найвідоміших в світі
хоча іменитість не аргумент

я не можу в кількох дописах описати різні системи виховання без покарань
якщо вам цікаво то прочитайте цих авторів, бо ви критикуєте, а не знаєте які саме методи
якщо послух триматься на силі, то певно що діти постійно випробовують межі
ну але то в двох словах не поясниш

це називається "застав дурного Богу молитися, він собі лоб розіб'є"
я би теж забрала палочки і все. що за цирк, тобто що за крайність?
от через такі крайності несилові методи виховання мають погану репутацію

 

ой... повторю питання: і до чого це ви?
нащо ви доводите очевидні речі, які ніхто не оспорює?

а тут вже незрозуміло
які недоліки виховання? в котрому випадку?
якщо батьки б’ють, а дитина скаржиться, то це недолік виховання?
а мала би терпіти як належить хорошій дитині?

і діти і дорослі терплять сімейне насильство, а воно щодо дітей таке ж як щодо дорослих
в ідеалі насильства в сім’ї не повинно бути. і не треба цю тезу плутати з вседозволеністю, з сіданням на голову абощо

 

Це саме можна сказати і про фізичні покарання . Хтось десь - колись пацне по дупі, а деякі і ременем "виховують", от через такі крайнощі стільки галасу

До певного віку діти все сприймають як налаежне. Вони люблять батьків і тих які їх бють, і які п"ють , не сприймаючи їхню поведінку критично. Ну а що до рівних собі

ггг, а якщо б чоловік відмовився чимось поділитись теж би забрали ? чи побоялися б ? чому тоді до дитини не відноситись як до рівного собі, а застосовуюючи свою фізичну перевагу забирати щось ?

 

Часто говорят об авторитете в воспитании. Без авторитета трудно. Но совершенно невозможно воспитывать, если ты не вызываешь симпатии у ребенка, раздражаешь его одним своим видом или голосом. Авторитет завоевывают: война! Авторитет необходим руководителю завода - пришел и преодолел предубеждение, завоевал авторитет. Симпатию вызывают, пробуждают, симпатия - собственное чувство ребенка. Без авторитета воспитывать трудно, но можно. Без симпатии воспитывать совершенно невозможно, это исключено, тут и разговаривать нечего. Раздражительный отец еще может что-то дать ребенку, раздражающий ничего не даст. Мы воспитываем не ребенка, а человека. Каждому человеку, сколько бы ему ни было, хоть полгода, нужно, чтобы его считали человеком. Считайте человека за человека, и он будет благодарен вам и рано или поздно пойдет вам навстречу. Считайте человека за человека - больше для воспитания ничего не нужно, здесь - правда, только правда и вся правда.
Ребенку говорят:
- Будь человеком!
Слышу в ответ детский голосок:
- Я согласен! Но прошу считать меня человеком!
http://1001.vdv.ru/books/pdv/1-3-05.htm

Есть семьи, где дети навсегда признаны неудавшимися и навечно виноваты перед родителями. С ними и не разговаривают. Какие могут быть разговоры? Он мне в душу плюнул, он меня покоя лишил, а я с ним разговаривать должен? Начинается эта война с невинного на первый взгляд наказания: "Я с тобой не разговариваю, - объявляет мама дочке. - Я на тебя обиделась, я тебя не люблю". Отказ в любви - так называют психологи этот чисто женский способ влияния на детей. В детстве, лет до шести, до семи, такое наказание действует, ничего страшнее для ребенка нет, особенно для девочки: мама меня не любит, мама со мной не разговаривает! Но придет час, и дочка объявит маме: "Я с тобой не разговариваю, я тебя не люблю".

Обычно мы отказываем в любви ребенку тогда, когда он больше всего нуждается в нас, когда у него неприятности: устал, неудачи в школе, запутался в делах, нечаянно совершил серьезный проступок и его мучит совесть. Он хуже ведет себя, дерзит, огрызается - тут-то мы и отворачиваемся от него. Мы, видите ли, разочаровались, мы не ожидали, что у нас вырастет дурной сын, мы собирались стать родителями-медалистами. А вместо этого - конфуз.

Веселого и благополучного ребенка все любят, от неудачливого отворачиваются, хотя именно ему нужна наша любовь. И мы оставляем ребенка одного перед лицом жизни, перед лицом всех его неприятностей. Самые злобные чувства рождаются в душе ребенка, самые мстительные картины появляются в его сознании.
В идеале мать и отец относятся к ребенку по-разному.

Материнское отношение: "Я принимаю тебя (люблю) за то, что ты есть".

Отцовское отношение: "Я принимаю тебя (люблю) за то, каков ты".

При таком сочетании ребенок чувствует, что он нужен, что он любим, что он хорош, - и в то же время знает: от него ждут, что он станет лучше.

Трудно приходится матери без мужа. Хорошо, если она продолжает играть свою естественную материнскую роль: "Принимаю такого, какой есть". Но, чувствуя особую ответственность за воспитание, она обычно берет на себя непосильную роль отца. Отец умеет критиковать, не затрагивая отношений с ребенком; у матери каждое слово касается личности, отношений, любви. Отцовская критика - просто критика, материнская - отказ в любви (так кажется ребенку). Если отец отвернулся от меня - проживу, если мать отвернулась - пропал. Мать имеет отношение к самому существованию моему, мать - это почти я. К тому же, оставшись одна, женщина из страха оказаться несостоятельной начинает так настойчиво воспитывать, что ребенок чувствует себя отверженным, нелюбимым. Потеряв почему-либо отца, он теряет следом и мать.
http://1001.vdv.ru/books/pdv/1-3-14.htm

 

Ми це вже два роки використовуємо , ні яких корінних змін. Нам 5. А поведінка така була завжи. Причину вважаю, те що дитина з 5 місяців на няні. Втрата авторитета і помста зе не6долюбов.

 

Я перепрошую що втретє цитую цю ж книгу.. але вона неймовірно близька моєму інтуїтивному відчуттю. Знаєте, як буває, коли читаєш - і розумієш що це те що ти сам знав, але не міг сформулювати.
Це остання цитата - бо варто просто прочитати і відчути.. що підхід цього автора дає відповідь на сотні "чому?" .

"Мама возвращается с сынишкой из детского садика и ведет неторопливую педагогическую беседу:
- Мишка все игрушки разбросал, раскидал... Что мы с ним сделаем?
- Отлупим, - равнодушно отвечает мальчик.
Мама - интеллигентная женщина, современная, она оглядывается: вдруг кто-нибудь услышал?
- Ну зачем же так - "отлупим"... - говорит она неуверенно.
- А вы меня лупите? - возражает мальчик. - Лупите. И его отлупим.
- Ну, мы тебя лупим, когда ты упрямишься...
- И он упрямится, - говорит мальчик.
Ему пять лет, но он точно знает, как надо воспитывать. Человеку еще расти и расти, а воспитание будущего воспитателя уже закончено. "
***
Если бы мы узнали, что в такой-то школе учителя бьют детей, мы постарались бы отдать сына в другое заведение. А сто лет назад крестьяне поначалу не отдавали детей в яснополянскую школу Л.Н.Толстого именно по той причине, что в ней не бьют детей - и, значит, не смогут научить. Пустая трата времени, баловство. Люди в самом деле не представляли себе, как можно научить ребенка чему-нибудь и воспитать его, если не бить.
То обстоятельство, что мы с вами, читатель, не хотим, чтобы наших детей били в школе, означает и глубочайший переворот в сознании людей, полную смену представлений о человеке и его природе. Переворот, происшедший незаметно для нас, но куда более значительный по своим последствиям, чем самые крупные научные открытия.
Ведь если мы не хотим, чтобы наших детей били и угрожали им битьем, значит, мы с вами верим в то, что человека можно обучить и воспитать без страха, верим в то, что ребенка не нужно, не обязательно держать в страхе, что не страх перед земным и загробным наказанием держит человека в каких-то рамках, движет поступками человека, а что-то другое!
Но, исключая из методов воспитания сильные наказания, угрозы, страх перед ними, мы тем самым лишаем всю воспринятую нами систему воспитания какой бы то ни было силы. Те до нас жившие люди были не дураки и не садисты, они знали, что делали. Они били детей, потому что это отвечало их задаче вырастить послушных и отвечало их представлениям о природе человека.
А у нас и задачи другие, и представления другие, мы уже на опыте убедились, что можно растить детей без страха и без суровых наказаний, но продолжаем бить детей - без толку, без пользы, без правила и без закона!
По наследству передалось нам в языке:
- Я тебе задам! Я тебе покажу! Ты у меня узнаешь! Ты у меня получишь! Ты у меня увидишь! Ты у меня дождешься!..
Пойдите в любое место, где много детей с родителями, и вы услышите эту воспитательную музыку. Мы привыкли к ней. Мы бесконечно верим в силу битья. Сотрудник в учреждении хвастает перед коллегами своей дочерью:
- Она у меня кандидат наук. А почему? Потому что я ее с ранних лет лупцевал!
Женщина, слушавшая его, вздохнула:
- Я свою тоже вчера избила. Ну совсем не учится!
А девочке десять лет.
Девятиклассник рассказывает, что только двоих из его товарищей ни разу не били за двойки. "Вложить ума", "проучить" до сих пор означает "избить".
Прежде родителей заставляли бить детей, чтобы не испортить их; теперь испорченным надо считать ребенка, которого бьют родители, - он не понимает слов, и учитель не может справиться с ним.
Мы не те люди, и не те у нас дети, и не то время на дворе, мы не можем бить детей, мы только портим детей битьем.
Нам кажется:
- Нечего мудрить, высечь его как следует, чтобы знал!
Это очень опасное заблуждение, будто можно заменить всю воспитательную работу одной сильной поркой. Невозможно!
Мы читаем нотации, говорим, и наконец приходится признать:
- Моему хоть говори, хоть не говори...
Тогда мы начинаем кричать, и вскоре:
- На моего хоть кричи, хоть не кричи.
Что ж, "нечего мудрить", начинаем бить. Результат предсказать нетрудно:
- Моего хоть бей, хоть не бей...
И мы чувствуем себя бессильными перед ребенком, мы приходим в отчаяние, мы теряем рассудок, видя, как он торжествует над нами, мы понять не можем, отчего это прежде люди били - и у них все было хорошо, а мы бьем - и ничего не получается.
Кошмарное чувство полной несостоятельности, полной беспомощности!
Но если решающей силой того воспитания, которое нам передано, является физическая сила, страх и угрозы и если этой силы не стало, нет ее, хоть жалей, хоть не жалей - нет! - то это значит, что нужно выработать совсем другое представление о воспитании, найти другие силы.
http://1001.vdv.ru/books/pdv/1-2-06.htm

 

ну до певного віку так. але поведінка батьків від того не стає виправданою...
ну а дехто виростає і думає що все гуд. і робить так само

а він би не відмовися поділитися якщо я попрошу. тут якраз сила не потрібна, він добровільно дасть
а якщо візьму силою то візьму, він же мене не налупить за це і я ж не питаю дозволу кожен раз як щось взяти
хм... ми ще про одне і те ж говоримо?
зрештою це такі дрібниці, що тут говорити про насильство в сім’ї не випадає
насильством є дії, які сприймаються як насильними тими щодо кого вони чиняться, але без впадання в крайнощі
діти не потребують ні повного контролю, ні повної свободи
зрештою так само як дорослі, бо в сім’ї є певна взамозалежність і певні обмеження
з огляду на вік дітям потрібно більше турботи, більше контролю, але без насильства як такого

п.с. ви читали Я. Корчака "Право ребенка на уважение?"
мені надзвичайно сподобалося, раджу

 

А знаєте, що допомагає - любов, дуже сильна любов, яку дитина відчуває в жестах і інтонації голоса. Відразу прислуховується до моїх вимог і прохань. Люба інша інтонація - все робиться навіпаки! І це Він так мене виховує !

 

У нас був один момент, який нам цей метод допоміг підкоригувати, бо ми старалися взагалі не карати, за винятком залишання його без компутера. Він привчився кричати, аби чогось домогтися. То ще з маленького тягнулося. І хоч ми на крики не реагували, він просто починав дужче кричатися. Тоді ми просто відводили його до його кімнати й просили посидіти й подумати, чи добре він поводився. Але ми не давали йому час, він міг повернутися, коли хотів і перепрошував нас за крики.
Розмова з психологом допомогла трохи підкорегувати наш метод і ми нарешті починаємо позбуватися тих криків. Так що в тому плані зміни таки кардинальні. До того побороти ті крики ми не вміли.

Я з малим 3 роки вдома сиділа. Останній курс закінчувала з ним на руках. Пригадую, як сиділи в нього в кімнаті і я на колінах дипломну писала, а він мені ще свої книжечки підсовував почитати. Але й те, що я писала чи читала теж уважно слухав.

 

Ось це дуже важливе слово в вихованні дітей. МИ!!!
Мені мій чоловік приніс книжку про виховання дітей і в ній говориться про те аби давати дитині три попередження, незважаючи на їхні ниття і тому подібне, а після того вже робити як Ліля написала - відводити до кімнати і дати час подумати.
Так ось, автор цієї книги пише, що найголовнішим моментом в вихованні дітей має бути згода між батьками, бо коли вони відчувають що мама одне а тато інше, ніякий метод ніколи не спрацює. Габлик!

 

О, ми теж давали три попередження, або рахували до трьох. І працювало без проблем.
Хіба в Романа часом не працювало, бо він лінивий іноді й дає 5,6,7... попереджень, а тоді вже кричить. Я стараюся після його третього попередження діяти вже сама, аби попередити конфлікт, бо хлопці в мене їднакові за характером, швидко злостяться, дуже вперті в конфліктах, а потім дуже жаліють за них. Ну, то я їх стараюся від того рятувати, коли можу.

Тільки що цікаво з тим рахуванням. Психолог нам сказала, що ми маємо від того відмовитися і не рахувати, і попереджень теж не давати. Мушу сказати, що коли звик до того, то дуже тяжко відмовитися, але ми стараємося так не робити. Тільки то ще одне підтвердження, що кожна книжка щось інше пише. І будь тут мудрий. :8:

Дуже суттєве зауваження, до речі.
Дитина маму й тата сприймає як одне ціле. І якщо в певному віці дати їй зрозуміти, що то є дві окремі людини з відмінними обмеженнями, бажаннями та поблажками, то буде біда.
У нас був період, коли ми не були заодно і Дарко відразу почав то використовувати. Якщо Роман щось не дозволив, я могла змінити його рішення й дозволити, і навпаки.
Потім усе вернулося до того, як і було раніше. Дарко ще часом пробує, чи не змінилося нічого в тому й перепитує нас обох про щось по черзі, але я вже тоді знаю, що він хитрує, й перепитую "а що татко тобі на то сказав?"
І якщо він бачить, що ми двоє однаково кажемо й апелювати більше нема до кого, то все робить чемно, як йому сказали.

 

атмосфера буває різною. тільки в тому контексті я і акцентувала

=======================
перечитувала щойно одну з улюблених книжок Корчака "Право ребенка на уважение" , зацитую, бо за лінками в нас рідко ходять:

А ребенок мал, легок, не чувствуешь его в руках. Мы должны наклониться к нему, нагнуться.

А что еще хуже, ребенок слаб.

Мы можем его поднять, подбросить вверх, усадить против воли, можем насильно остановить на бегу, свести на нет его усилия.

Всякий раз, когда он не слушается, у меня про запас есть сила. Я говорю: «Не уходи, не тронь, подвинься, отдай». И он знает, что обязан уступить; а ведь сколько раз пытается ослушаться, прежде чем поймет, сдастся, покорится!

Кто и когда, в каких исключительных условиях осмелится толкнуть, тряхнуть, ударить взрослого? А какими обычными и невинны¬ми кажутся нам наши шлепки, волочения ребенка за руку, грубые «ласковые» объятия!

Чувство слабости вызывает почтение к силе; каждый, уже не только взрослый, но и ребенок постарше, посильнее, может выразить в грубой форме неудовольствие, подкрепить требование силой, заставить слушаться: может безнаказанно обидеть.

Мы учим на собственном примере пренебрежительно относишься к тому, что слабее! Плохая наука, мрачное предзнаменование.
..................
Нищий распоряжается милостыней как заблагорассудится, а у ребенка нет ничего своего, он должен отчитываться за каждый даром полученный в личное пользование предмет.

Нельзя порвать, сломать, запачкать, нельзя подарить, нельзя с пренебрежением отвергнуть. Ребенок должен принять и быть довольным. Все в назначенное время и в назначенном месте, благоразумно и согласно предназначению.

Может быть, поэтому он так ценит ничего не стоящие пустячки, которые вызывают у нас удивление и жалость: разный хлам — единственная по-настоящему собственность и богатство — шнурок, коробок, бусинки.

Взамен за эти блага ребенок должен уступать, заслуживать хорошим поведением — выпроси или вымани, но только не требуй! Нич¬то ему не причитается, мы даем добровольно. (Возникает печальная аналогия: подруга богача.)

А быть может, мы обманываемся, видя в ребенке лишь то, что хотим видеть?
Быть может, он прячется от нас, быть может, втайне страдает?
......................
Реже мы — советчики, утешители, чаще — суровые судьи. Немедленный приговор и кара дают один результат: проявления скуки и бунта будут реже, зато сильнее и упорнее. Стало быть, усилить надзор, преодолеть сопротивление, застраховать себя от неожиданностей.
..................
Есть как бы две жизни: одна — важная и почтенная, а другая — снисходительно нами допускаемая, менее ценная. Мы говорим: будущий человек, будущий работник, будущий гражданин. Что они еще только будут, что потом начнут по-настоящему, что всерьез это лишь в будущем. А пока милостиво позволяем им путаться под ногами, но удобнее нам без них.
..................
Существует ли жизнь в шутку? Нет, детский возраст — долгие, важные годы в жизни человека.

 

Красива цитата, Гелено.
І що далі? Який висновок?

Мені цікаві дві речі.
1. Що ви розумієте під виховувати дитину самостійною, індивідуальною?
2. Якщо надворі мороз (і то не -2, а -20), а дитина не хоче одягати шапку, що робитимете? (не знаю, чи тут говорити будете реально чи гіпотетично, тому прошу уточнити, чи вже мали з таким справу)

 

висновок - багатьом батькам чи вихователям варто переглянути свої погляди на виховання і ставлення до дітей

щодо самостійності моя відповідь - все залежить від віку дитини
про один рік розказувати? чи про подальші плани?

в загальному можу сказати, що я прихильниця природного виховання, тобто я за те, щоб давати дитині можливість максимально розвивати закладені в неї таланти, сприяти, а не змушувати, не випереджати вік

ну моїй дитині тільки рік минув, тому навряд чи моя практика вам буде цікава
я вдягаю шапку, хоч в дитини нема бажання бути в шапці, кажу що надворі холодно
коли виходимо надвір дитина шапку не знімає
розгляд інших варіантів може бути наразі тільки гіпотетичний

 

хіба? тільки не для тих кому варто переглянути свої погляди
деякі батьки вважають биття чи пацкання нормальним і навіть необхідним методом виховання дітей
і дехто вважає нормальним таке ставлення до дітей, яке, імхо, нормальним не є
я вважаю, що варто переглянути такі погляди, а вони вважають, що ні