А розкажіть про своє щасливе дитинство?

Ну що ж, зібрала я думки щоб розповісти про своє щасливе дитинство...(то певне дощова погода мене надихнула )
Першу половину свого дитинства ми прожили на Сихові (на жаль вже не пам'ятаю на якій вулиці..) Там я ходила у садочок. В садочок зі мною крім інших дітей ходив такий один хлопчик Мирон, з яким ми завжди разом в пісочниці бавились в машинки або строїли дім з картону, або катали хробачків-дощовиків на качельці ніби то наші діти - він був моїм першим коханням... І коли мене мама забрала в 6 рочків з садочку щоб відправити в школу (решта дітей залишилась ще на один рік), то в дома була істерика :girl_cray: Як зараз памятаю як лежала я на ліжку і била ногами у стінку кажучи:"де мій Мирон, хочу до Мирона, що я бідна буду робити в тому житті без Мирона!" ...от мале дурне Ну але любов моя минула так само швидко як минуло літо і я пішла в 1 клас. В той момент ми вже переселились в центер на вул.Федорова. Там я любила з двоюрідним братом збирати печериці в тому малому скверику біля домініканського собору (їх там колись ого-го скільки було!), а ще ми часто гуляли по високому замку, а зимою катались на санках в парку на Знесінні..Десь після 2-3 років ми ще раз переселились, тепер вже до бабці на Виговського, ну а там вже було певне моє найщасливіше дитинство. Там в мене відразу зявилась ціла купа куліжанок і кулєгів (сусідських дітей). Ну і пішло поїхало: ролікі, вєлікі, коньки, тарзанки, самокати, качелі, здерті коліна та локті, шрами, порвані штани ітд... Мама завжди казала, що я пацанюрою росту, і якщо ще поки мала була їй вдавалось мені спідницю вдягнути, то потім коли я почала вже вдягатись сама в спідниці мене можна було побачити дуууже рідко (хіба що якесь свято в школі було доречі навіть зараз немаю жодной спідниці ) Спідниці мені тоді мішали по деревам лазити за горіхами, черешнями і іншими смакотами.
Звичайно найбільше мені згадується літо...канікули...тоді були якісь забави з мячем, скаканки, резинки, турнікі на стадіоні...В ті часи наш дитячий день виглядав так: встати, швидко зїсти і на подвір'я, не забути прийти на обід поїсти попити і на подвір'я аж до вечора, потім була вечеря після якої у літню пору на подвір'ї було ще світло, тож можна гуляти поки не стемніє (звичайно тим, кому мама дозволить ) Весь день на вулиці! Навіть після дощу така файна забава була одіти гумаки і ходити по калюжам! А хто памятає як діти завжди не могли дочекатись коли алича дозріє і їли зелену, а після неї...ну всі знають який розлад шлунку. А хто з вас збирав фантікі з жувачок? (в мене вони десь ще досі є...а найбільше з-під жувачок Love is ) А класікі? Як я любила їх малювати на асвальті! Стільки добрих спогадів!
То був такий файний та безтурботний час в мому житті, що хочеться знов і знов повертатись у нього думками! :girl_in_dreams:

 

о, на тій ностальгічній ноті згадала м собі, що в роки садочку я була така запишена, як писанка... ходила з червоними надутими щоками.. а як треба було говорити віршик, то з мене видавлювався такий писклавий монотонний звук ніби візок везеться... і всім я виглядала на "пещене яйце".. і ще по всяких святах завжди сиділа не так, як всі діти, а коли всі танцювали, то я саме більше гоцала(то з бабусиних слів)
і ще в районі того віку мене завжди батьки сварили, що я дуже голосно сміюся... бо чули мене вдома з вулиці (то ми тоді в бабусі жили практично за містом)

 

А мені здається, незалежно в якій сім"ї ви виросли, спогади з дитинства - найкращі. Ну, напевно в переважній більшості випадків...
А в мене - перший спогад як мама відвела мене в дитсадок (трохи обманом, трохи хитрістью, бо ж не хотів ніяк), ми просто прогулвалися містом, "випадково" біля дитсадка і мама залишила мене там, бо побігла за светерком, так як стало холоднішати. Прийшла мама аж увечері зі всіма батьками забирати мене з садка. Ну, звичайно там, мої сльози, істерика... І хоч мені тоді було не більше чотирьох років, але цей випадок пам"ятаю так чітко, ніби це було десь позавчора. Це був перший випадок, коли мене обманули!
Перший раз у перший клас, також пам"ятаю дуже чітко...
Далі, поїздки до тітки "на село", купання в річці, риболовля, сільські весілля, бійки з місцевими хлопчаками...
Запам"ятав, як навчився плавати. Відпочивали на р. Стрий з батьковим знайомим, який приїхав з Києва, а мені не хотілося "вдарити лицем в бруд" перед його сином-моїм однолітком, який вмів плавати, от коли він мені сказав "Поплили туди", я відповів "Ну поплили" і сам будучи від себе в шоці плив і тримався на воді...
Також чітко запам"ятав поїздку з батьками в Москву. Пам"ятаю ті відчуття, коли чекаєш на поїзд, а відчуття, що ти найщасливіша людина на Землі! Тато з мамою везуть мене в Москву! Щось схоже було і з поїздкою на море (правда я тоді був менший)... Ну і звичайно, грали в футбол, теніс, пінг-понг, баскетбол, "квадрат", були постійні велоподорожі з друзями після школи чи по вихідних в ближні села (які доводили мало не до інфаркту батьків)...
Перший мопед "Дельта", який подарував хресний тато (а батько, через деякий час "тайком" продав, бо переживав, щоб ми "не ганяли"). І хоча мопік був вже досить "вбитий", та й навіть не на ходу, але ми отримували величезне задоволення, хоч більше часу його ремонтували ніж каталися...
А так, газировка з автоматів, жуйки "Турбо" і "Фінал", морозиво "пломбір" за 9 копійок, серіал "Рабиня Ізаура"... стільки приємних дрібничок, які зараз згадуються з ностальгією...
Хоча, взагалі - то ми жили досить бідно, батьки були рядовими службовцями і часом не могли дозволити для нас з братом навіть якусь трохи дорожчу іграшку, але, тим не менше, оглядаючись назад, я розумію, що був щасливим тоді!

 

дитинство... яка прекрасна пора, коли ми маленькі ми хочемо пошвидше вирости...а коли вже дорослі, мріємо про повернення в дитинство))
я памятаю себе десь з рочків 2, пам)ятаю прабабцю яка називала мене Галєтко, дуже любила і пестила, і коли я приїжджала завжди мене годувала солодощами) пам)ятаю її кімнату, обвішану образами, і я маленька приіжджаю в гості і хожу по кімнаті і говорю -Скільки тут ляль, і тут, і тут( на образи)))
і ще я була маленькою повненька, але постійно скакала, то на резинці, то на скакалці, то в класики, та й по вулиці не йшла а біглаколіна завше були позбивані і в зеленці а ще дуж любила танцювати, і на всіх весіллях тато спеціально для мене замовляв танець маленьких качечок)))
в школі в першому класі на першому уроці нам задали вивчити вірш з веснянки, букваря ми не вчили, то я його навіть не думала вчити, прийшла на другий день , і коли вчителька спитала чи я вивчилаґ. я відповіла, що не вивчила, бо не хотіла)))
файно тоді було

 

теж дуже обожнювала поїзди, поїздки кудись з батьками... ммм... особливо до бабусі і на море...

я садок не переварювала... кожного ранку в мене була істерика... просто жах... єдиний раз було добре, коли було свято і ніхто з дітей не прийшов, лише я і одна дівчинка і ми з нею балділи, бо були єдиними володільцями всіх іграшок

 

аналогічно... пару істерик, і мене вже нікуди не вели)

 

зі мною такого не проходило... батьки були невблаганні і я всерівно була змушена йти в той неневисний садок
найцікавіше, що я в садіку дуже сильно хотіла йти до школи.. ніби там манна небесна... тому й пішла як тільки стукнуло 6, до 7-ого і не думала чекати... а там я зрозуміла, що хочу повернутися в садок...

..що 6 років, що 16 - то єдно... в старших класах дуже вже хотіла у вуз, надоїло в школі... зато в універі - захтілось назад.. ходити в школу то так добре

а зараз мені дуже страшно, бо всі мої бажання спрямовані на те, щоб нарешті закінчити універ...

 

Іруська...ото читаю Твої дописи, і від сміху вже живіт розболівся...особливо про те, де ти найбільше гоцала

 

А я любила свій садочок...У нас там акваріум з рибками був і годувати рибок могли тільки чергові дітки, тому дуже любила чергувати
А ще в нашому садочку був басейн, куди ми цілою групою ходили раз або два у тиждні. Це були мої улюблені заняття. Власне там я навчилась плавати та пірнати (коли вихователька кидала нам як песикам забавки у воду і треба було іх діставати ) але я це обожнювала!
У садочку не любила тільки тої пані котра посуд мила, бо від неї завжди якось так не файно пахло ну і звичайно сонний час то була каторга...

 

то ти смієшся з того, що бабуся розказувала, а якби ти ше то виділа

думаю, якби у нас був байсейн, то діти би кожен день бігли в той садік...

але ще не любила садок, бо там діти бються... я була таким відлюдьком... зі слів мами - коли до мене дитина підходила і била (ну для дітей причин вагомих не треба), то я дивилися на ту дитину великими очищами і думала, що в неї не всі дома і в мене навіть в думках не було дати здачі...пацифістка

о, ще згадала дуже цікаву річ як мене один хлопчик затягнув у кущі і почав цілувати то напевно найсмішніший погляд.. я і не пручалася, пацифістка а потім обійняв мене і ми так стояли і наблюдали за дітьми, які бавились на галявині...

 

Я також. А ще, ніяк не міг привикнути до тамтешніх "столових" обідів, сніданків, підвечірків (в мене ж мама готує... "пальчики оближеш" )

 

Щасливе дитинство...
Я своє дитинство ділю на дві частини: перша - від народження до 10 років і від 10 до 17 (бугага, дитинка в 17 років ). Так от. Перша частина - блаженное ничегонеделание і вседозволеність, іграшок навалом, модний одяг мейд ін Польща, Румунія, Угорщина, Болгарія (за радянських часів то була супер-пупер-заграніца), солодощі, цукерки "Спартак" і "Стріла", німецька лялька-пупс типу Бейбіборн, поїздки в ліс, в Шкло і на море, дитячі майданчики і катання на качелях ледве не до положення "сонечко". А ще хворі зуби і постійне їх лікування, хвороба і як наслідок - глухота на праве вухо. В садочок я ходила, але особливого місця в моєму житті він не займав. Ну, садок, ну, утрєннікі, віршики про дєдушку Лєніна, розкладачки, на яких ми спали в садку, і які при складанні могли боляче прищемити пальця, а при транспортуванні в підсобку - стукнути по щиколотці, мішки для постільної білизни, і т.д., і т.п. Ну і музична школа. Спочатку не хотіла туди ходити, а потім сподобалося, навіть по закінченні похвальну грамоту отримала.
З 10 до 17 років - останні роки життя за Союзу, мітинги з жовто-блакитними прапорами, незалежність і криза початку 90-х, відмова носити піонерські галстуки, натомість - носіння дівчатами жовтих і блакитних махрових резинок на косах:naci:. Поїздки з бабцею на дачу, перебирання смородини (поки піввідра смородини не перебереш, гуляти не підеш). Одного разу ми всією родиною цілий день чистили агрус. Надвечір у мене не розгиналися пальці.
Ну і головне - наша чудова дворова компанія. З ранку до пізнього вечора наш двір був переповнений. У двох будинках по 12 квартир, і в кожній квартирі по 1-2 дитини, вік - від 3 до 17 років. Приходили ще з сусідніх будинків діти. Ми не пили, не курили, майже не матюкалися, одягалися дуже простенько (криза початку 90-х, як не як!) Можливо, не віриться, але так було. Дуріли, в карти грали, аличою кидалися, з трубочок стріляли пластиліном (хлопці в дівчат), анекдоти розповідали. А мальків, які собі дозволяли нецензурщину, ми з моєю подружкою Олею "за кару" садили на 3 хвилини в порожню залізну бочку для води і тримали, щоб не вилізли.
Ну ось, що згадалося. Ех, золота пора була... Шкода, що так швидко минула...

 

Я їх теж збирала а ще жуйки Алладін....у мене була вся колекція, крім рідкісного 17 номеру..ще й досі памятаю)

 

угу і я то памятаю...в мене тато дальньобойщик, багато країн обїздив в ті часи, зівсюду якісь іграшки, ковточки і платтячка привозив, а ще памятаю як мама казала, що в мене наймодніший розкладний візок на всю нашу вулицю був який звичайно теж тато привіз

а рябіною?

 

Рябіною - ні. Але ще кидалися шипшиною (або за комір запихали).

 

а ми ше любили кидатися будачками, які чіпалися до одягу

 

Класно було - бути дитиною, але завше чомусь хотілось бути дорослим.
То, певно, такі бажання в багатьох були, нє?
Спогадів з дитинства є багато і різних. Мабуть, моє дитинство було щасливим, але досить швидко позбулась "рожевих окулярів" - казали люди, шо була троха "замоцно серйозна" в дитинстві.
Хоч я одна в сім'ї дитина, але дитячі роки свої провела разом з двоюрідним братиком, який теж був однією дитиною в сім'ї і який жив на сусідній вулиці. І що ми тільки не вигадували! Брат любив якісь антени повмонтовувати на балконі і наставити на сателітарки в сусідніх будинках, так що дивились Cartoon Network разом з кимось (правда, не знали з ким). А коли розпочиналась Олімпіада, то ми навіть на вулицю не дуже бігли, а вболівали за спортсменів, малюючи на щоках і лобі прапорці тих країн за кого вболівали! Звичайно, малювали український прапор:naci:, але якщо в певному виді спорту не було українців у фіналі, то малювали прапори й інших держав. Наприклад, коли були естафети в біатлоні, то брат собі все малював норвежський або німецький прапор, а я - шведський або італійський, або французький...
Пи.Си. Взагалі, ОБОЖНЮЮ прапори у любому вигляді
А ще весело згадувати як мій брат вчив мене кататись на ровері. Він-то катався суперово, а я тіко дуууже хотіла навчитись. Правда, браток шось так не дуже хотів вчити, ну і зробив лише дві спроби у навчальному процесі. І двічі, тільки я всідалась на ровер (перед тим детально вислухавши братову "інструкцію" як то ся їзде), він відпускав руку з ровера, я пару раз встигала прокручувати педалі, і...ба-бах, падала з ровера, до того ж так "файно", що двічі собі побила коліна. І щось, знаєте, третій раз вже не хотілось...

 

А, ще ся згадало, як ото я бігла в дворику біля дому за одним хлопчиком, який мене перед тим був троха влупив нізащо-ніпрощо і думала дати йому здачі. І так бігла-бігла, та й забула, що в нас всі дороги в районі були з файнючими ямами, ну і так, раз, і з розгону в одну таку класну яму як засунула свою ногу...То такий моцний вивих був, довго давався взнаки. Після чого моя мамця зробила золотий висновок: "А нічого бігати за хлопом!" :girl_smile: (най сам за мною бігає, нє?:girl_wink
І цікаво теж було, коли братові подарували баскетбольний набір (м'яч+кошівка) на його день народження. А так як то була зима, але спробувати побавитись в баскетбол дуже хотілось, тож ми вирішили не чекати теплої погоди, а випробувати ту забавку вдома...Враховуючи, що "вдома" - то був четвертий поверх багатоповерхівки, то можете собі уявити як було весело нашим сусідам , які залюбки через день-два приходили сваритись. Тоді на нас трохи сварив дідусь, ми перечікували певний час (коли дід піде кудись з дому) і "шпіляли" далі.

 

Було-було таке )

І в цьому також схожі спогади... Зелену аличу, ми називали "ср*льками", нею цікаво було кидатися... а назва від того, що коли з"їж таку недостиглу ягоду - будеш мати понос, майже гарантовано
Правда в карти ми вже трохи пізніше з хлопцями "різалися". десь так років з 14-ти...

А хлопці - значків. Національна ідея. Прогулювання уроків, щоби подивитися як зносять пам"ятник Леніну Тоді я вперше почав читати газету (а це був "Поступ"). Свята наївність, що от ми станемо незалежними і заживемо як європейські країни!
Що цікаво, з такою дитячою наївністю були і дорослі! А потім почалася криза. Мама позбулася роботи, поїхала на заробітки. Батько ніби працював, але також недовго, ех... і тут без політики не обійшлося....
Ну, а також праця на картопляних "плантаціях", не зважаючи на наші дитячі протести... Львів. Університет. Робота...

 

Було, було... І ми так думали, а воно сталося зовсім не так, як гадалося... Пам"ятаю, як плакала, прийшовши з роботи, моя мама, коли її скоротили... Пішла реалізатором на базар...

А мене навчили в 10

А я в дитинстві натягнула на очі козирьок кепки брату мого чоловіка (тоді ще просто сусідському хлопчику). Ну і він, такий хлопчик повненький, бац мене кулаком по носі! В мене сльози з очей бризнули, свічки в очах поставали... Я побігла додому (пам"ятаю, нікого не було, тільки баба лежала на дивані і дивилася "Поле чудес"), намочила носову хустинку в холодній воді і поклала собі на ніс. Трохи полегшало. Потому ніс болів тиждень, не могла навіть лице як слід помити, але саме цікаве, що не було ні синяка, ні перелому, ні навіть крові з носа. Міцні в мене кістки, однако. Весь кальцій від зубів забрали.