Вірші для душі

Колись життя натягне тятиву

Колись життя натягне тятиву
і вистрелить наосліп і в останнє.
Яка різниця? Я хіба живу?
Ніхто і не помітить, що не стане
іще одної дивності між них,
наповненої словом під зав’язку
і згадок атипових, не смішних.
Сумна у мене і недобра казка.
Розколеться історія на дві,
реальну і на ту, яка у віршах.
У першу, я прошу тебе, не вір.
А другу, якщо треба, перепишеш.

С.Кримовська

 

У тепло-білім верболозі
Дрімає хата, як сова.
Туди тумани сни не возять,
Ніким не кошена трава
Давно чекає на нікого.
Ніхто спішить. Ніхто іде
І у більмо вікна сліпого
Коня убитого веде.
Упасти б коло тої хати
І стати нічиїм, і там
Чиюсь тривогу покохати.
Повірити твоїм словам.
Твоїм невмерлим, Україно.
Давно не вмерлим. І завжди.
Не плач, Оксано, в світле око
Мене – убитого – веди.
У тепло-білім верболозі
Дрімає хата нежива.
А на моїй страшній дорозі
Трава
Росте у очі мого краю,
Росте, як вії на сльозах.
Ногами небо перекраю
Через свинарники і свині,
Через гадючники і цвіль
У світле око України,
Як сіль.
У тепло-білім верболозі
При давній хаті нічиїй
Спіткнися на моїй дорозі,
Вклонись нескошеній траві.
Не скошеній ніким, ніколи.
Вона чекає на коня,
Що прийде перекотиполем
Під бунчуки нового дня.
І я прийду. І ми. Нас — море.
​А ти – Ніхто — уже іди.
І братію – сиру і голу –
З усіх помийних ям жени:
З усіх Кунгурів і кунгурищ,
Із психосховищ і могил.
Пил
Падає з пилки часу
На нашу хату
На нічию.
Роман Кухарук 1987 р. Кунгур

 

Не говорім палких освідчень –
Словес безбарвних перетертих.
Бо зорі вниз летять у відчаї,
В ту ніч освідчуючись смерті.

Бо трави в темінь проростаючи,
Життю освідчуються в ночі.
Тож зрозуміймо, не питаючи,
Свою задуманість пророчу.

І розкажім собі обіймами
Про тишину над оболонями.
Най зорі падають невпіймані,
Минаючи твої долоні!

Тож розкажім собі безмовно так,
Тож розкажім собі цілунками,
Як спивши соку велемовного,
Вночі трава зростає лунко.

І будьмо так! – мовчання мовбито,
З багатомовними очима…
Свою любов безслівно мовити
Навчімо, дівчинко, навчімо.
ГРИГОРІЙ ЧУБАЙ

 

Коли знову сади закружляють у білому вальсі
І пелюсток метелики ніжно упадуть в траву
Я сюди повернусь, відшукаю у всесвіті й часі
І покличу тебе... так, як тільки один я зову...

Повернуся сюди назавжди, через роки і далі,
Діставатиму зорі, мов вишні доспілі тобі,
Прожену вороння усіх смутків твоїх і печалей,
Більш ніколи торкнутись тебе не дозволю журбі...

Коли знову сади закружляють у білому вальсі
Я метеликом ніжно твоєї торкнуся щоки.
Відшукаю тебе, десь загублену в просторі й часі
Й розлучити не зможуть ні відстані нас, ні роки...

Лідія Яр

 

Я САМІТНИЙ НА ЧУЖИНІ

Я самітний на чужині,
Тяжко жити сиротині.

Батьки сидять у в'язниці,
Діти роблять на фабриці.

А буржуйські вчаться в школі,
Здобувають собі долю.

Вчаться, вчаться аж до смерті,
Щоб з нас вміли шкуру дерти.

Шкуру дерти, виправляти,
Нас в кайдани закувати.

Ой ви, пани череваті,
Перестаньте вже брехати,

Бо ми вже се зрозуміли,
Що буржуї з нас хотіли.

Ви не хочете ниц робити,
А файно їсти, вино пити.

А зі сходу трублять труби,
Тепер в світі краще буде.

 

cказати собі чесно, якомога чесніше,
так ніби уже немає чого втрачати:
ми надто довго жили, покладаючись на інших -
як книжка пише, що люди скажуть,
ми надто звикли до цих вишитих гамівних сорочок,
до цих пишних церковно-гастрономічних обрядів,
до цих дуль у кишені, які часто видаємо за спротив.

сказати собі чітко:
не вистачить сіл і містечок,
щоб кожна хата скраю,
не вистачить вояків, щоб по одному виходити в поле,
не вистачить пол
навіть китайок не вистачить, навезених із Китаю.

сказати собі безжально,
не ховаючись за плечі інших,
не сягаючи щоразу по славу дідів та пам*ять героїв,
як по хусточку для патріотичних сліз і соплів,
не втікаючи у тужливу пісню

сказати собі:

я – остання буква абетки, без якої мене не буде,
я - остання територія,
я – те, чого я не можу зректися,
я - тесля колоди у власному оці
я не мушу тесати із неї хреста, якщо я не хочу
я не можу віддати того, що мені не належить
я належу до цього народу, я - цей народ
я не хочу, щоб ми довіку
ходили такими глухими шляхами
отже, я починаю від себе - я розорюю межі

я – ми, я-ми, ями

Галина Крук

 

Костенко Ліна :: "Ісус Христос розп’ятий був не раз..."


Ісус Христос розп’ятий був не раз.
Там, на Голгофі, це було уперше.
Умер од смерті, може,— від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп’яли на полотні,
у мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп’яли його в мені,
і розп’яли на цілім білім світі.
І тіло з’їли, кров’ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
і не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду,
І всі народи — як розкрита рана…

 

Тиша

Така самотня, голодна, хижа..
Мене з роботи чекає тиша.
Я прокидаюся з нею зранку.
Вечері навпіл, надвох сніданки...
Одна зарядка, одна дієта,
Жіночі хитрощі і секрети...
Я вирушаю сьогодні рано
Відкрию вікна. Закрию крани.
Я не вмикатиму телевізор.
Така маленька душевна криза...
Залишу в блюдці родзинок трохи,
Годинник вимкну, щоб не полохав.
Ніяких звуків я не залишу.
Лиш цілковита безкрайня тиша.
Вона від звуків тремтить плечима
Вдягну підбори вже за дверима.

Я повернуся додому пізно.
Вона чекатиме, як залізна.
Робочий день наче вічність ціла
Зайду на кухню - обід не з"їла.
Ходжу на пальчиках по кімнаті.
Я разом з нею лягаю спати.
Я їй дозволю заснути скраю.
Вона єдина мене чекає.

Така самотня, голодна, хижа..
Щодня з роботи чекає тиша.
Надія Шабленко



Всесвітній День Поезії!

 

http://youtu.be/M_yifWT-hGc

 

Весна цвіте. Колише білі віти,
і стільки юні йде назустріч тій весні,
а хтось кладе на гріб рожеві квіти
тому, кому судилось на війні
за ту весну по-юному померти.
Страшна весна. І перший раз при смерти
цвітуть сади. Усім назло цвітуть!
І в пам'яті, яку уже не стерти -
“в останню путь, в останню путь...
...несуть!"

© Оксана Драган

 

СКАЖИ МЕНІ, БАТЬКУ

Скажи мені, батьку,
Скажи мені, рідний,
Чом ти вік у шахті,
А голодний, блідний?

Чому спина гнеться,
Коли пан підходить,
Чом сльоза гаряча
Із очей не сходить?

Робото, робото,
Та й яка ж ти тяжка!
Ой, яка ж гірка ти,
Судьбино шахтарська!

Бійся лиха всюди,
Стережись щоразу,
Хто лиш не захоче,
Той і не образить.

Собака бездомний
Кращу долю має,
Бо він не жандарма,
Ні пана не знає.

 

"І де ми сили беремо..."

***

І де ми сили беремо,
Тягти віки своє ярмо,
Ворожі сльози утирати
І посміхатися крізь грати?

Свистять над нами батоги,
Списи залізні навкруги,
А ми в думках вітаєм волю
І тільки кривимось від болю.

Літа пливуть, а ми йдемо
І ярем дерево тремо,
Хоч до кісток ми шиї стерли
І кращі спільники умерли.

Свистить батіг. Рипить ярмо,
А ми убогу оремо…
Ні сліз, ні стогону, ні слова, —
В кривавих ранах вся розмова.

А очі наші, як огні,
А зорі тонуть вдалині
І ждуть з-за обрію ясного
Якогось дива неземного.

ОЛЕКСАДР ОЛЕСЬ

 

Сумніви великороса

Нервовим сном дрімає Україна.
І як її поставиш на коліна
Не розбудивши копняком під бік,
Під Тузлу, Севастополь, під Язик

Або нехай спала б собі -
Підніме віки і тоді
На кого ображатися Росії
За шило в нирках
І струну на шиї?


Дмитро Корчинський

 

Ні щастя, ні волі, ні чуда,
ні часу, хоч би про запас.
Живу, все життя непочута,
причетністю вбита до вас.
Ні честі, ні мови, ні згоди,
самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний
народе,
ти збудешся врешті чи ні?!
© Ліна Костенко

 

Печали есть повсюду...
Мне надоели жалобы;
Стихов слагать не буду...
О, мне иное жало бы!

Пчелиного больнее,
Змеиного колючее...
Чтоб ранило вернее,-
И холодило, жгучее.

Не яд, не смерть в нем будет;
Но, с лаской утаенною,
Оно, впиваясь,- будит,
Лишь будит душу сонную.

Чтобы душа дрожала
От счастия бессловного...
Хочу - святого жала,
Божественно-любовного.

1905
З. Гиппиус

 

КОЛИ УМЕР КРИВАВИЙ ТОРКВЕМАДА

Коли умер кривавий Торквемада,
Пішли по всій Іспанії ченці,
Зодягнені в лахміття, як старці,
Підступні пастухи людського стада.

О, як боялися святі отці,
Чи не схитнеться їх могутня влада!
Душа єретика тій смерті рада —
Чи ж не майне десь усміх на лиці?

Вони самі усім розповідали,
Що інквізитора уже нема.
А люди, слухаючи їх, ридали...

Не усміхались навіть крадькома;
Напевно, дуже добре пам'ятали,
Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Дмитро Павличко

 

Не здайся - веснам. Легше - зимам
не здатися. Не здайсь весні.
Спасенної тримайся криги,
пречистої тримайся туги,
шаленої тримайся муки.
і так існуй, бо це - життя.
В.Стус

 

Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.

Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Ліна Костенко

 

КРАСА!

Мій друже! Я Красу люблю,
І з кожної хвилини
Собі ілюзію роблю,
Бо в тій хвилинності ловлю
Я щастя одробини.

Що є життя? Коротка мить.
Яке його надбання?
Красою душу напоїть
І, не вагаючись, прожить
Хвилину раювання.

Краса! На світі цім Краса -
Натхнення чарівниця,
Що відкриває небеса,
Вершить найбільші чудеса,
Мов казкова цариця.

Її я славлю, і хвалю,
І кожну їй хвилину
Готов оддати без жалю.
Мій друже, я Красу люблю...
Як рідну Україну!

Микола Вороний

 

А як там у Львові?

А як там у Львові?
У Львові чудово!
Там дух перемоги
І ввічлива мова!
Звертання – «панове!»
Не постріл раптовий,
А щира повага
І символ любові!
Шанують там папу
І князя Данила,
Там серце народу
І пам'ять, як крила!
Там тіні великих:
Франко і Шашкевич,
Підніс понад зорі
Там Слово Міцкевич!
Там площа Свободи,
Предтеча Майдану,
Де думка і серце
Не терплять кайданів!
Там вічності подих,
Там душі безсмертні!
Там серце народу,
Думки піднебесні.
Там леви герб міста,
У лапах тримають,
Вони насторожі,
Вони захищають!
В церквах і костьолах
Під сяйвом Сварога,
Там славлять і молять
Єдиного Бога!
…………………………
Тож як там у Львові?
Кінчайте розмови:
У Львові все добре,
У Львові чудово!

(Ю.В.Безух )​