Поезія та проза

Відповідь: Поезія та проза

Олю, дуже дякую за гарний сайт!!!

 

Відповідь: Поезія та проза

Періодично,але все частіше і частіше...

Все растраченные дни - дым,
Даже память из одних дыр,
Даже мысли холодней льдин,
Впереди одни дожди.

Задыхаюсь на бегу, стар,
Как валун на берегу стал,
Снятся черти и гробы, пью,
А ведь был когда-то юн.


Ничего мне не пошло впрок,
Не сложилось, не сбылось в срок,
Из хорошего одни сны,
Да и те всегда грустны.

Все, чем жизнь была полна, - ложь,
И судьбе моей цена грош,
Снятся черти и гробы, пью,
А ведь был когда-то юн.

Сожалений ни о чем нет,
Промелькнула жизнь и черт с ней,
За плечами вдалеке лес
Навсегда ушедших лет.

Доскриплю свое, а там тьма,
Ведь остаток жизни так мал,
Снятся черти и гробы, пью,
А ведь был когда-то юн.

Мой трамвай последний скрылся за углом,
Я сорокалетний человеко-лом,
Никому не нужен, как в печи зола,
Одинокий человеко-хлам.

 

Відповідь: Поезія та проза

Ой, який сумний вірш...

 

Відповідь: Поезія та проза

Користуйтеся на здоров"я!

Неоніла СТЕФУРАК

* * *

Перемовчати у собі
усе на світі, все на світі.
Не захлинутися повітрям,
раптово стишуючи біг.
А тільки очі підвести
на зграйку пташок перелітних
і прошептати, як молитву,
слова відрадні і прості.
Щоб їм повірити могли
і тіні прадідів потятих,
і матері, що перед святом
дітей не діждуться з столиць.
Щоб знову, викресані з мук,
не солодкаві, не обтічні,
слова запалювали свічі,
перемагаючи пітьму.

***

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь СТУС

Отак живу: як мавпа серед мавп.
Чолом прогрішним із тавром зажури
все б'юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.

На однакові квадрати поділили білий світ
Рівне право всім страждати і один терпіти гніт.
Зле і кату, зле і жертві, а щастливого нема.
Всім судилося померти за замками сімома.
Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань,
Демократіє покори і свободо німуваннь.
А кругом життя веселе, скільки сонця і тепла!
Ти мене даремно, леле, в світ неправди привела.

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Стус

Уже Софія відструменіла,
відмерехтіла бузковим гроном.
Ти йшла до мене, але не встигла
за першим зойком, за першим громом.
Немов почвара в пекельнім колі,
довкола ж тіні, довкола кволі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози.
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
І закмашини і заквагони.
Шпали і фари, пси і солдати,
рейки, і пруття, і загорода.
Впали і хода. Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне серце — в квадратнім колі,
в смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
дорого долі, дорого болю.
На всерозхресті люті і жаху,
на всепрозрінні смертного скрику
дай, Україно, гордого шляху,
дай, Україно, гордого лику!

 

Відповідь: Поезія та проза

У драмі людській небагато дій:
дитинство, юність, молодість і старість.
Роби, що хоч, ридай або радій.
Неси свій хрест. Все інше - позосталість,
Настане час, і піде все в архів.
Уламки долі винесе на сушу.
Життя - спокута не своїх гріхів,
життя - це оббирання з реп'яхів,
що пазурями уп'ялися в душу.
Л.Костенко

 

Відповідь: Поезія та проза

Мир до невозможности запутан.
И когда дела мои плохи,
В самые тяжелые минуты
Я пишу веселые стихи.

Ты прочтешь и скажешь:
— Очень мило,
Жизнеутверждающе притом.—
И не будешь знать, как больно было
Улыбаться обожженным ртом.

Юлия Друнина. На печаль я наложила вето.
Домашняя библиотека поэзии.
Москва: Эксмо-Пресс, 1998.

 

Відповідь: Поезія та проза

Теперь не умирают от любви —
насмешливая трезвая эпоха.
Лишь падает гемоглобин в крови,
лишь без причины человеку плохо.

Теперь не умирают от любви —
лишь сердце что-то барахлит ночами.
Но "неотложку", мама, не зови,
врачи пожмут беспомощно плечами:
"Теперь не умирают от любви..."

Юлия Друнина.
Мир до невозможности запутан.
Стихотворения и поэмы.
Сер.: Поэтическая Россия.
Москва: Русская книга, 1997.

 

Відповідь: Поезія та проза

Євген Плужник - один із моїх улюблених поетів. Його вірші здебільшого сентиментально-меланхолійні, тому полюбляю їх перечитувати у дощові і сірі осінні дні...

* * *

Мрії від серця відтяв, –
Корінь виснажують віти.
...Мало прожити життя, –
Треба життя зрозуміти.

Може, й поети лиш ті,
Що за юнацтва вже сиві...
...Мрії ж мої золоті,
Мрії ж мої нещасливі!

* * *

Ах, яка це невгамовна пташка –
В грудях серце! Все співати б їй!
То пусте, що грудям часом важко,
Не до співів голові твоїй...

Бо стають такі порожні груди,
Так бездумно никне голова,
Як майне, що вже тебе не буде,
Коли пташка та – не заспіва!

* * *

Цілий день якийсь непевний настрій,
Почуття великої утрати, –
Дві морозом знівечені айстрі
Ти з садка принесла до кімнати...

І, коли ці напівмерлі квіти
Ти мені на книжку положила,
Я відчув, як, протікавши звідти,
Смертний холод перебіг по жилах!

І весь день гнітить мене сьогодні
Почуття утрати чи розлуки...
І чогось думки такі холодні...
І чогось такі холодні руки...

* * *

Четвертий день гарячий суховій
Дзвенить піском у помутнілі шиби, –
Нудьгуй! Нудьгуй... І вже руці моїй
Перегорнуть сторінку праця ніби...

З кутка в куток тиняюся всі дні,
І весь розгублений такий і чулий...
Тільки тобі скажу, тобі одній:
Болить мені, коли жнива минули!

* * *

Коли надходить вересень злотавий
Повільною ходою і, йдучи,
Шовкові пестить вруна і отави,
І журавлі гуртуються в ключі,

Вночі люблю дивитися, як креслять
Засинений осінній небосхил
Падучі зорі, – наче сіє тесля
Сріблясту тирсу з-під огнистих пил...

Огню такого! Стомлена природа
Опочиває у красі такій,
Що, мабуть, справді вища нагорода
За пристрасть літа – тихий супокій!

* * *

Уже вечірні довшають розмови,
Чутніше хід повільних дзиґарів...
Віщують тихий затишок зимовий
Сльота і сум осінніх вечорів.

І так приємно знову розгорнути,
Пурнувши весь у цигарковий дим,
Якийсь роман, давно напівзабутий,
І не читати, мріяти над ним!

І довго-довго в ліжко не лягати...
А над столом Некрасов і Барб’є...
...А дощ шумить, і вітер волохатий
У шиби б’є...

 

Відповідь: муза форуму

Вірш відомого у Запоріжжі поета Яни Яковенко

Ти забути мене не бійся,
Навіть думкою не вернись.
Так зрікається дерево листя,
Так зрікається дерева ліс.

І не бійся, що я пам'ятатиму,
Стане якось в тобі мені тісно.
Навесні за роботою хатньою
Я забуду вплести тебе в пісню.

Наче ниточку від вишивання
Я від себе тебе відкушу.
Не рясніти цьому забуванню
Чорним хрестиком на рушнику.

 

Відповідь: Поезія та проза

Ганна Чубач

Найвища міра

Коли скидають ідолів у воду,
А ви на них молилися весь вік,
Не проклинайте іменем народу,
Народ - завжди безправний чоловік.
Схиляйтесь низько тільки перед Богом.
Питайте небо,чом воно сумне.
Моліться довго.І журіться довго.
Можливо біль так швидше промине.
Але благаю:"Не клоніть коліна!
Не гніть у дузі зламані хребти!
Через каміння власного сумління
Ще треба хрест на Гору донести!"
Коли до неба зведені зіниці,
До правди - розум,до людей - душа,
То ще й на воду треба помолиться,
Щоб за водою совість не пішла.
Не підпускайте до душі двовірних.
І не надійтесь на гучні слова.
Народ - не слово,а найвища міра,
Здорове тіло і душа - жива.

Про нас

Покірно волю здобували.
Покірно творимо нове.
Не любим зватися рабами,
Прийнявши рабство світове.

Добро з наївними вустами
І нас самих переживе!

Колись:дурили нас словами -
Вели до світлої мети.
Тепер:пустили із торбами
У незахищені світи.

О,будь ти проклята,омано!
Та доки можна так іти?

Ми всі уярмлені добром:
Нас нагодуй - і ми покірні.
А що,як завтра за ребро
Підвісять матір-Україну?

О,будьте прокляті подвійно
Борці за правду ненадійні

 

Відповідь: Поезія та проза

Ганна Чубач

Якщо страждати,то не нам.
Ми й так немало кривд зазнали
за те,що вірили братам,
Війну "війнонькою назвали.
За те,що маєм доброту
І вмієм трепетно любити,
Підсунуть істину просту:
- А чим ви будете платити?
І ти,прекрасна і свята,
Маленька грудочко у полі
Стуливши скривджені вуста,
замреш від холоду на волі.
І хай мене земля простить,
Що відповім із нелюбовю:
- А ми впродовж усіх століть
То хлібом платимо,то кровю!

То хлібом платимо,то кровю!
Ніхто не скаже - "Молодці!"
То серце довго рани гоїть,
То сохнуть шрами на лиці.
Якби спочатку боронились
Не словом щирим, а мечем,
То б і тепер не опинились
Листком осіннім під кущем.
І шиї марно б не крутили:
Чи то на Захід,чи на Схід.
І за вітрами не пустили б
Наш золотий словянський рід.
Не йшли б просити у покорі
Свої ж (украдені) права.
А незалежно й дуже гордо
Думки чеканили в слова:
"А будьте прокляті усі,
Хто пне Росію до Русі!"

 

Відповідь: Поезія та проза

Які слова страхітливі - дволикість,
дворушництво,двозначність,двоєдушність!

Двомовність - як роздвоєне жало.
Віки духовної руйнації.
Змія вжалила серце нації.

Ісус Христос розпятий був не раз.
Там,на Голгофі,це було уперше.
Умер од смерті,може, - від образ,
І за життям не пожалів,умерши.
А,потім розпяли на полотні,
у мармурі,у гіпсі і в граніті.
А потім розпяли його в мені,
і розпяли на цілім білім світі.
І тіло зїли,кровю запили.
Ще рік,чи два,чи десять,чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
І не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на Землі земля обітована?
Казарми в Гефсіманському саду
І всі народи - як відкрита рана...

Ліна Костенко

 

Відповідь: Поезія та проза

Страшний калейдоскоп...
В цю мить десь хтось загинув...
В цю мить,в цю саму мить,
У кожну із хвилин...
Розбився корабель.
Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром
Гірка зоря-полин.
Десь вибух,десь вулкан,
Руйновище,заглада...
хтось цілиться,хтось впав,
Хтось просить:"Не стріляй!"
Не знає вже казок Шахерезада,
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета.Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя,острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
на цих безмежних косовицях смерті!

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Симоненко
Кривлякам

Не вигадуйте муки і драми,
Не видавлюйте з себе сліз.
Правді в очі дивіться прямо,
Не відводьте погляду вниз.

Не вимучуйте з себе сміху,
Коли серце стогне від мук,
Не благайте у долі лиха,
Коли щастя іде до рук.

Будьте схожі самі на себе -
Чи розумні, чи просто дурні.
Будьте чортом чи ангелом з небі,
Тільки не будьте штучні й смішні.

Пророцтво 17-го року

Граніти і обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил -
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже не має місця для могил.

Мільярди вір зариті в чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах.
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевно б, репнуло від сорому й хули.
Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи!
Життя не наліза на ваш копил
Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій
Уже не має місця для могил!
Уже народ - одна суцільна рана,
Уже від крові хижіє земля,
І кожного катюгу і тирана
Уже чекає зсукана петля.
Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд,
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві і ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд.

 

Відповідь: Поезія та проза

Василь Симоненко

І знову сам воюю проти себе —
Два чорти схарапудились в мені.
Один волає: «Зупинись! Не треба!»
Штовхає інший: «Не впиняйся, ні!»
І я іду, і падаю, і знову
Спішу вперед або плетусь назад.
Мені дарма, що брехні і обмови
Об мене торохтять,
Як об гостинець град.
Мені дарма, плюю на остороги,
Топчу улесливості мох.
Мої чорти беруть мене на роги,
І щоб мені не збитися з дороги,
То треба дослухатися обох.

Василь Терещук

Проблема в тому,
що Бог не дає прес-конференцій.
(Востаннє він промовляв
до Мойсея на Синайській горі)

Йому не приносять ранкових газет,
перші шпальти яких
заляпані кров"ю.

Він ніколи не бачив програму
«Good morning, Amerika»,
тому не знає, що Майкл Джексеон
кохає хлопчиків,
а президент Буш полює з „томагавками"
поблизу Святої Землі.

Бог споглядає гнійники
задимлених міст,
калюжі озер, облисілі гори
і боїтьcя посилати туди
Свого Сина.

З молитов і прохань
Бог висмикує, наче скалки,
незнайомі слова,
щоб збагнути їх сенс –
„Ролс-ройс", „підар",
„бакси", „джакузі".

Часом його обсідають
сумніви і він міркує:
„Може, вони й справді
мають рацію,
коли кажуть,
що Я - не існую?.."



Не літа шкода.
Шкода нас.
Бо ми його любили мало.
Бо не збирали й те, що впало.
Усе гадали: маєм час.

Кусаймо ж лікті. Холоди
Заклали підмурки в’язниці,
Де не співають навіть птиці,
Не чути щебету води.
Диктує дощ нудний указ.
А нам здається, що голосить.
І ми, немов осінні оси,
Чужі меди крадемо й зносим.
Не літа шкода.
Шкода нас.

 

Відповідь: Поезія та проза

Вiд тОдi як з'явилась ти в мОєму життi,
Вiд тОдi як накрило нас кохання хвилями рiки
Лиш вiд тодi я взнав що наяву свiт сповений чудес
Бо то є чудо та любов що Бог принiс мiж нас.

У кожнiй усмiшцi твоїй я вiдчуваю подих серця
Це те що так шукав я немов сто лiт пройшло
Твоя душа , твої невиннi почуття, очей твiй погляд
Дають менi надiю бути разом вiчно знов i знов.

09.21.07 11:58

 

Відповідь: Поезія та проза

Душа обісрана мовчить.
Чому?! А ви ж бо, педарюки кляті
Не здогадалися, чому?!
Та ж повен рот її гівном!
Який псалом, яка осанна,
Які ще радощі земні
Знайдуть її в отім багні
Брунатнім?! Часом знатнім
ЇЇ окрилять, піднесуть?!
Стомився. Хоч на мить заснуть.

А ти, доношений козаче,
У тата й маму крюк свинячий,
Чи не набовтався в сечі?
Лежиш на крижаній печі
Та й мариш любим псевдобратом,
Твоєї сраки вірним катом,
Чекаєш на тепло, пердло?

Стомився... хоч на мить заснуть.
Забути все. На мить забуть.
Душа обісрана мовчить.
Пускає бульки
В Космос
Андрій Середа
P.S.Із пісні слів не викинеш:shy:

 

Відповідь: Поезія та проза

Це було в ті часи, як всміхався
Тільки мрець: розквитався — і рад.
Наче зайвий доважок, гойдався
При в'язницях своїх Ленінград.
А коли, одурілі від муки,
Уже ткалися в'язнів полки,
Їм уривчасту пісню розлуки
Паровозні ридали гудки.
Зорі смерті стояли над нами,
I безвинна судомилась Русь
Під кривавими каблуками
I під шинами чорних «марусь».


I


Забирали тебе на світанку,
Мов на цвинтар, тебе провела.
Плачуть діти тобі наостанку.
На божниці свіча опливла.
На устах твоїх — крига ікони,
Смертний піт на чолі... Смертна мить...
Як стрілецькі знеславлені жони,
Під Кремлем буду вити і вить!
[Листопад] 1935 р., Москва


II


Тихо плине тихий Дін,
Жовтий місяць входить в дім.
Входить в шапці набакир.
Хлібний місяць, лютий мир.
В домі — голод і пітьма.
Хвора жінка в нім. Сама.
Мужа вбито. Син в тюрмі.
Хто заплаче по мені?
(1938)



III


Ні, не я, це за мене хтось інший страждає,
Я б так не могла, а лицедійство
Хай запинала чорні заступлять.
I хай винесуть ліхтарі...
Ніч.
(1939)


IV


Уявити б тобі, насмішнице,
Чарівнице в своїм гурті,
Царськосільська весела грішнице,
Що тобі судилось в житті —
Під Хрестами, із передачею,
Дням і чергам втративши лік,
I твоєю сльозою гарячою
Новорічний скипається лід.
Осокір в'язничний гойдається,
Ні шелесне, а скільки там
Безневинних доль обривається...
(1938)
Анна Ахматова (Горенко)