ГАЛИЧИНА та її душа

Тема у розділі 'Історія', створена користувачем bayard, 23 сер 2012.

  1. iso

    iso Well-Known Member

    Хто підкаже-для чого піднятий? Є версія - з того боку ставилася дошка (пральна)
     
  2. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Може і так. Бо тоді мала би менше розхляпуватися вода :scratch_one-s_head:

    А ще в такій ванні було зручніше сидіти)
    [​IMG][​IMG]
    фотка з мережі
     
    • Погоджуюся Погоджуюся x 1
  3. iso

    iso Well-Known Member

    Ванєнці. Ванна - то вже серйозне.:)
    До речі. Галичани. Є такі поняття як хобта і хабаззя (вживають принаймі бойки). З хобтою ніби все ясно. А от чіткого окреслення, що таке хабаззя - в мене нема. Є в словнику. Але наскільки там вірно...
     
  4. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Навряд чи таке можна чітко окреслити. Букву в хабаззя змінити чи прибрати - і вже звучить по іншому, а суть та сама ).
    Та й практично в кожному селі бур"ян називають по своєму. І це навіть не діалект, а місцева говірка. І не завжди ці слова є в словниках.
    От, наприклад, два слова лабаз і фаст. Обидва є загальною назвою бур"яну в окремо взятому селі. Але є нюанси: лабаз це бур"ян, котрий виріс на городі разом з бульбою-буряками-огірками... /чи десь під плотом і т.п./. Його виполюють і викидають.
    А от фаст - це вже бур"ян, котрий виріс на городі вже після збору урожаю. Його зазвичай дають худобі.

    Або ще є прикольна місцева загальна назва бур"янів хабар. Так всі в селі і кажуть: або хабаз, або хобта, або хабар )
     
  5. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    80 років тому мандрівки на авто Галичиною були ще тією пригодою! Не вірите?
    Публікуємо цикл матеріалів Галактіона Чіпки (псевдо Романа Купчинського), написаних у 1936 році після подорожі автора найколоритнішими місцями галицького краю.
    У першій частині про початок вояжу та один із його перших пристанків – курорт Черче, тепер Івано-Франківської області.
    [​IMG]

    Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 1. — Локальна історія

    Ми вже давно уложили були собі плян подорожі: Черче, Станиславів, Яремче, Ямна, Ворохта, Жабє, Косів, Городенка, Заліщики, Окопи св. Трійці, а далі – куди очі понесуть. До диспозиції мали авто, замітне тим, що назагал не признавало дефектів, а як і трапився який, то все в місці постою. Напр.: доїхали до Черча і на подвірю Живця – траух! ґума, вкотилися в Яремче – шлявх пустив, осягнули Бережани – згасли ліхтарні. Направду добре виховане авто.

    Маючи готовий плян і готове авто ждали ми тільки на погоду, бо сами теж були кожної хвилі готові.

    [​IMG]
    Дівчата та жінки у традиційних подільських строях, с. Черче Рогатинського повіту Станіславівського воєводства, 1938 р.
    Фото: nac.gov.pl
     
  6. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Продовжуємо публікацію циклу матеріалів Галактіона Чіпки. Сьогодні про мандри на маршруті від Черче до Карпат.
    Тут і перші миттєвості у горах, і гостювання на віллі професора Євгена Перфецького, і місце відпочинку членів українського Товариства письменників і журналістів (ТОПІЖу) у Яремчі.
    Ну і звісно… про галицькі дороги [​IMG]

    Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 2. — Локальна історія

    [​IMG]
    Ярмарок у Надвірній Станиславівського воєводства (тепер Івано-Франківської області), 1938 рік
    nac.gov.pl
     
  7. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 3. — Локальна історія

    “Локальна історія” продовжує публікацію циклу матеріалів Галактіона Чіпки (псевдо Романа Купчинського), написаних у 1936 році після подорожі автора найколоритнішими місцями галицького краю.

    У першій частині йшлося про початок вояжу та курорт Черче.

    У другій частині – про мандри на маршруті від Черче до Яремче галицькими дорогами.

    У третій частині Галактіон Чіпка розповідатиме про своє перебування на віллі Товариства письменників і журналістів (ТОПІЖу), Камінь Довбуша, товариство “тритонів” та ловлю карпатських пстругів, яких… багато не буває! Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Павло Артимишин.
    [​IMG]
    Вуличка у Яремче Станиславівського воєводства (тепер Івано-Франківської області), 1930-ті роки
    Фото: nac.gov.pl
     
  8. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Церква в Ходорові
    [​IMG][​IMG]


    Дехто називає її Церквою третього тисячоліття, комусь її космічні вигини нагадують образ Богородиці, а комусь - крила ангела.
    До Дня св. Ольги (24 липня) та св. Володимира (28 липня) розповідаємо про сучасну модерну Церкву св. Володимира та Ольги у Ходорові.
    Цей храм оцінили на міжнародному будівельному конкурсі у Варшаві. Дізнайтеся і ви про нього - з сюжету Julia-Anna Malinka та Антон Лакіза.



    View: https://youtu.be/zD12WemSw-0?t=3
     
  9. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 4. — Локальна історія

    У четвертій частині Галактіон Чіпка шукатиме столицю Гуцульщини, знову згадає галицькі (тепер вже карпатські) дороги та розповість про свій приїзд до села Жаб’є. Такої назви на сучасних картах і не знайти! Але саме так до 1962 року називалася сучасна Верховина. Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Павло Артимишин.

    ДО ЖИБЯ

    Кожна нова дорога на долах – радує мене, кожна нова дорога в горах – смутить. Що такою дорогою може приїхати – до верховинців? Добробут?... Культура?... Орґанізація?...

    Зашиється в глибокі бори, закопається в далекі гори гуцульське село і живе собі майже так як сто літ тому. Десь колись загляне туди поліціянт, екзекутор чи граничник, перейде в літі прогульковець-верхолаз, часом замешкає на місяць-два аматор тиші і краси природи.
    [​IMG]
    Авто біля села Жаб’є Косівського повіту Станиславівського воєводства (тепер смт. Верховина Верховинського району Івано-Франківської області), 1934 рік
    nac.gov.pl

    [​IMG]
    Гуцульська хата у селі Жаб’є Косівського повіту Станиславівського воєводства (тепер смт. Верховина Верховинського району Івано-Франківської області), 1934 рік
    nac.gov.pl
     
  10. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 5. — Локальна історія

    “Локальна історія” продовжує публікацію циклу матеріалів Галактіона Чіпки (псевдо Романа Купчинського), написаних у 1936 році після подорожі автора найколоритнішими місцями галицького краю.

    У п’ятій частині Галактіон Чіпка розповість про свій короткочасний візит до Криворівні – місця тіней забутих предків та улюбленої локації для відпочинку українських письменників та поетів, проїде запиленим Косовим, зупиниться у селі Москалівка, якого сьогодні не існує, відвідає "старозавітну" корчму та знайде місце, де буковинці, галичани і наддніпрянці живуть поруч себе в "ангельській згоді" і де… так мало чоловіків.

    [​IMG]
    Гуцулки зі села Криворівня Косівського повіту Станиславівського воєводства (тепер Верховинського району Івано-Франківської області), 1930-ті роки
    Фото: nac.gov.pl

    [​IMG]
    Будинок у місті Косів Станиславівського воєводства (тепер центр Косівського району Івано-Франківської області), 1930-ті роки
    Фото: nac.gov.pl
     
  11. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 6 — Локальна історія

    Шоста частина присвячена подорожі до Яворова – не підльвівського, а того, що на Косівщині – гуцульського, що досі вважається столицею ліжникарства. За одним із ліжників компанія Романа Купчинського приїхала сюди і 85 років тому. А також щоб відвідати “гуцульську палату” – домівку родини різьбярів Корпанюків, які упродовж кількох поколінь незмінно тут мешкали та творили.

    [​IMG]
    Гурт гуцулів біля трембітаря, вересень 1942 року
    Фото: nac.gov.pl

    [​IMG]
    Гуцули на ярмарку у місті Косів Станиславівського воєводства (тепер Косівського району Івано-Франківської області), 1936 рік.
    Фото: nac.gov.pl
     
  12. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Як починався український спорт на Галичині — Локальна історія

    Ознайомлення широкої громадськості з руханкою і змагом у другій половині XIX століття у більшості європейських країн відбувалося, як правило, через поширення гімнастичного руху й подальше утворення гімнастичних гуртків та організацій. Професійний же спорт набув поширення лише в Англії та США. На зламі ХIХ–ХХ століть спортивний рух завдяки започаткуванню міжнародних спортивних змагань і чемпіонатів, зокрема й Олімпійських Ігор (з 1896-го), “витісняє” гімнастичний у сферу навчальних закладів. Однак невдовзі й там виникають перші спортивні осередки.

    [​IMG]
    Плакат-сповіщення “Українського спортового кружка”. Львів, 1910 р. Приватний архів Степана Гайдучка (м. Львів)
    Фото з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)
     
  13. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Цієї неділі розглянемо у деталях вишиванки із Сколівщини [​IMG] Ми відшукали у родинних альбомах мешканців заходу України давні фото із бойківським строєм.
    От погляньмо на сорочки. Жіночі були довгими та мали однаковий крій з чоловічою. А чоловіки ж носили їх навипуск.
    Загалом одяг бойків має багато спільного з одягом інших карпатських етнографічних груп.

    Бойки у народному строї. Підбірка світлин початку ХХ століття — Локальна історія

    Бойківська ноша. Сколівщина

    Одяг бойків має багато спільного з одягом інших карпатських етнографічних груп.

    Зазвичай жінки не тільки самі шили і вишивали сорочки, але й виготовляли для неї тканину з волокон льону чи конопель. Жіноча сорочка була довгою та мала однаковий крій з чоловічою. Також з лляного або конопляного полотна бойківчанки шили спідниці, які були збирані нижче стану. Передню частину спідниці прикривав полотняний фартух – запаска. Чоловіки ж носили сорочку навипуск, поверх вузьких довгих полотняних чи суконних штанів, підперезаних широким ременем.

    Цікавими були і головні убори бойків. Окрім хусток, заміжні жінки носили на голові чепці, зверху пов'язували завійки, кінці яких спадали спереду, а чоловіки зазвичай носили капелюхи. Давні елементи бойківського строю Сколівщини можна побачити на фото, які дослідники проєкту Локальна історія відшукали у родинних альбомах мешканців заходу України.

    [​IMG]
    Крайня справа Анастасія Рудик, с. Верхнє Синьовидне Стрийського п-ту Станіславського в-ва, 1925 р.Особистий архів Оксани Ковалів
    [​IMG]
    Федір Ріжнів війт села Лавочне на будівництві церкви, 1905 рОсобистий архів Андрія а Анастасії Леляків
    [​IMG]
    Доріст товариство "Сокіл", с. Крушельниця Стрийського п-ту Львівського в-ва, 1939 р.Особисий архів Зеновія Даніва
    [​IMG]
    Марія Романець, с. Славське, 1931 р.Особистий архів Степана Харіва
    [​IMG]
    Зліва направо: стоїть Анна Ракочі, сидить Стефанія Німець, стоїть Анастасія Дуцилович, с. Лавочне Стрийського п-ту Станіславівського в-ва, поч. 1930-х років.Особистий архів Андрія а Анастасії Леляків
    [​IMG]
    Варвара Трухан з племінницею Палагією Волосяник, урочище Звір, с. Либохора Стрийського п-у Станіславівського в-ва, 1918 р.Особистий архів Маії Харів
    [​IMG]
    Параскевія Вітів та Параскевія Дмитрищак , с. Опорець Стрийського п-ту Станіславівського в-ва, 1935 рр.Особистий архів Анни Карпінської
    [​IMG]
    Петро Кремінський, с. Опорець Стрийського п-ту Станіславівського в-ва, 1930-ті рр.Особистий архів Анни Карпінської
    [​IMG]
    Єлизавета Кремінська, с. Опорець, кін. 1930-х рр.Особистий архів Анни Карпінської
    [​IMG]
    Іван та Настя Соловій з онуками на своєму подвір’ї, с. Побук Стрийського п-ту Саніславівського в-ва, 1933 рр.Особистий архів Миколи Клепуца
    [​IMG]
    Родина зі Сколівщини, 1930-ті рр.Особистий архів Миколи Клепуца
    [​IMG]
    Феодосія Клепуц, с.Побук Стрийського п-ту Станіславівського в-ва, 1930 рр.Особистий архів Миколи Клепуца
    [​IMG]
    Дівчата з с. Верхнє Синєвидне Стрийського п-ту Станіславівського в-ва, 1920-ті рр.Особистий архів Миколи Клепуца
    [​IMG]
    Дівчина з с. Климець Стрийського п-ту Станіславівського в-ва, 1918 р.Особистий архів Тараса Жмутина
     
  14. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 7 — Локальна історія

    “Локальна історія” продовжує публікацію циклу матеріалів Галактіона Чіпки (псевдо Романа Купчинського), написаних у 1936 році після подорожі автора найколоритнішими місцями галицького краю.

    У сьогоднішній частині Галактіон Чіпка відправиться до “українського Мерано” – саме так у міжвоєнній Галичині називали тодішній курорт Заліщики. Окрім відвідування пляжів (у Заліщиках їх було два!) він гостюватиме у відомого лікаря Мар’яна Долинського, який свого часу працював у крайовому шпиталі і Дівочому інституті у Перемишлі, був директором тамтешньої “Руської Щадниці” та крайового шпиталю у Заліщиках, співзасновником Українського лікарського товариства у Львові та головою повітової управи руханково-спортогового товариства для молоді “Луг” у Заліщицькому повіті, за що у грудні 1939-го був заарештований як “ворог народу” “першими совітами”.

    Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Павло Артимишин.

    [​IMG]
    Пляж над річкою Дністер у Заліщиках Тернопільського воєводства, 1930-ті роки
    Фото: nac.gov.pl
     
  15. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Паломництво галичан. Підбірка світлин 1930-х років — Локальна історія

    Паломництво в Галичині
    Невід’ємною частиною світових релігійних практик є паломництва – мандрування вірян до святих місць. Галичани теж перейняли таку практику, найчастіше це були групові подорожі мешканців одного села. Крім того, що подорожувати громадою було легше фізично, адже при потребі люди допомагали одне одному, це ще й зміцнювало релігійний дух парафіян.

    На початку ХХ століття в Галичині переважали внутрішні короткочасні паломництва до церков і монастирів, здебільшого приурочені до релігійних свят. Багато з них відбувалися в теплу пору, адже тоді було легше долати відстань. Активна фаза відпустів завершувалася після свята Покрови Пресвятої Богородиці (14 жовтня). Взимку до святих місць найчастіше приходили поодинокі прочани чи невеликі гурти, або ж селяни з найближчих сіл.

    Організаторами паломництв були священники або члени церковних братств. Попереду процесії несли хрест, хоругви, далі йшов священник, за ним духовий оркест та інші паломники. Декілька фото з давніх паломницьких місій збереглися в архів проєкту "Локальна історія".

    Пропонуємо до перегляду підбірку міжвоєнних світлин.

    [​IMG]
    Світлина на згадку про паломництво мешканців Жидачева до Гошева, 1933 р.
    Особистий архів Марії Турченяк
    [​IMG]
    У дорозі до "Зарваниці". Прочани з Печеніжина на переправі через р. Дністер, 1935 р.
    Особистий архів Василя Гаврищука
    [​IMG]
    Світлина на згадку про паломництво до "Зарваниці", 1935 р. Крайній зліва Матвій Іванович Шовковий.
    Особистий архів Василя Гаврищука
    [​IMG]
    Прочани з м. Городок Львівського в-ва, 1930-ті рр.
    Архів історико-краєзнавчого музею в м. Городок.
    [​IMG]
    Прочани з м. Городок Львівського в-ва, 1930-ті рр.
    Архів історико-краєзнавчого музею в м. Городок.
    [​IMG]
    Дім об’явлення образу в с. Чайковичі Самбірського п-ту Львівського в-ва, 1937 р.
    Архів історико-краєзнавчого музею в м. Городок.
    [​IMG]
    Проща Баківецької парафії до Гошева. У першому ряді другий зліва Дмитро Новосад (д-р Перемишлянської школи), третій о. Іван Мащак, четвертий Василь Вигота (семінарист), п’ятий Михайло Манюк (дяк), 1936-1937 рр.
    Особисий архів Ярослави Микитишин
    [​IMG]
    Прочани з м. Городок Львівського в-ва, 1930-ті рр.
    Архів історико-краєзнавчого музею в м. Городок.
    [​IMG]
    Паломництво мешканців Жидачівщини до Гошева, 1933 р.
    Особистий архів Марії Турченяк
    [​IMG]
    Проща з Коломийщини, 1930-ті рр.
    Особистий архів Івана Лудчака
     
  16. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Бубон, скрипка і цимбали: як наші предки музикували — Локальна історія

    Народний музикант у традиційній сільській громаді був знаковою фігурою. Без музиканта в селі не обходилося весілля, коляда, будь-які народні гуляння. В Україні, особливо в Карпатах, музикантів вважали не просто непересічними, обдарованими майстрами, а й взагалі особами надзвичайними, що володіють винятковими знаннями, вміннями й таємницями.

    Магічний зв’язок із музикою
    Уже з підліткового віку гуцули власноруч починали виготовляти музичні інструменти: флояру, денцівку, теленку. Випасаючи худобу, діти вчилися гри на цих примітивних інструментах.

    Професійний же вибір того чи іншого інструмента відбувався під впливом вражень від гри батька, діда, народних музикантів. Визначальну роль при цьому відігравали закладені в сім’ї музично-виконавські традиції й природний поклик душі, що “йде від Бога”. Не кожен міг оволодіти музичною майстерністю: “То треба дар мати, талан родимий”, – вірять гуцули. Переважно усі народні музиканти були самоуками або ж вчилися один в одного. На Волині серед народних музикантів-співців досить популярними були лірники. Щоби стати лірником, довго навчалися й практикувалися перш ніж заграти перед великою аудиторією, а навчитися цього можна тільки у досвідченого музики.

    [​IMG]
    Музиканти попереду весільної процесії, с. Семаківці Городенківського р-ну Івано-Франківської обл., 1960-ті роки
    Усі фото: з архіву проєкту "Локальна історія"
    Важливими для становлення традиційного гуцульського музиканта є природні та надприродні музичні здібності. Вміння породжувати музику, яка, за віруваннями, володіє магічними властивостями, у народному світогляді надавало музикантові статусу посередника між людиною та “іншим” світом. Зв’язок із музикою, яку в своїх уявленнях наділяли магічними властивостями, має надприродне походження, а музикант – людина, яка володіє постійним контактом із потойбічним світом.

    Щоби навчитися музичної майстерності, за народними віруваннями, потрібно було кликати на допомогу нечисту силу. Найпоширеніше карпатське повір’я про людину, яка хоче стати “музикантом серед усіх”, говорить, що вона мала до сходу сонця піти на перехрестя і, роздягнувшись догола, заграти на скрипці. Тоді такому музикантові не буде рівних.

    Навіть смерть музиканта, як і багатьох “непростих”, в традиційній культурі була дуже важкою. Гуцули оповідають, що музиканти перед смертю, спокутуючи гріхи, довго і тяжко мучаться, повинні грати на розпеченій залізній скрипці гарячим металевим смиком. Коли в Карпатах ховали музиканта, його скрипку клали в труну. Трактували це в такий спосіб: при житті чорт, мовляв, помагав музиці, а на тамтому світі музика мусить грати чортові.

    Троїсті музики
    У процесі навчання та виховання народного музиканта формувався та функціонував ансамбль і організовувалася спільна гра. Зазвичай ансамблі грали на таких подіях, як весілля, похорон, супровід колядування, толока. Найпоширенішою формою ансамблю були так звані троїсті музики.

    Назва “троїста музика” стосувалася типу ансамблю, який водночас має безліч інших назв і де кількісна ознака ніяк не виявляється. До троїстих музик переважно входила скрипка, бубон та цимбали або скрипка, цимбали і флояра. Однак характерною рисою всіх традиційних складів цього типу ансамблю є участь у них скрипки – головного інструмента, що визначає троїсту музику як тип за інструментарієм. Скрипка веде основну мелодичну лінію – “серце музики”.

    Троїсті музики супроводжували усю обрядову частину весілля. Виявом особливої поваги до музик на весіллі було те, що садили їх якщо не на подушки, то хоча б на ліжку. В Карпатах музикантові не можна було грати на весіллі власного сина чи дочки. Навіть видатні скрипалі мусили запрошувати на таку подію сторонніх музикантів і віддячували хоча би символічно за їхню працю. Щодо оплати музикантам за їхню гру на весіллі, то вона була доволі скромною і мала радше символічний характер. Музикантам давали заслужений кусень обрядового хліба – короваю, а саме нижню його частину – “підошву”, чи коровайне “дно”, куди запікали ще й монети та варені яйця. Вірили, що коровайне “дно” наділене надзвичайними властивостями.

    Молодого ж музику могли запросити у весільну капелу лише після того, як його гру визнала громада. Критерієм оцінки професійного рівня скрипаля було швидке відтворення ним на інструменті заспіваної гостем пісні чи коломийки, після чого він отримував статус доброго музики.
    Душа скрипки
    Донині українці Карпат вірять, що існують певні магічні дії, пов’язані з виготовленням та походженням музичних інструментів. Гуцульські музиканти вірили, що найкращі скрипки з того дерева, в яке вдарив грім: “То “душу” клали з громовиці. То в скрипці є така “душа”, кусочок дерева того, шо грім вдарив, то шоб звучна була”. На Підгір’ї побутувало переконання, що скрипку треба робити з ялиці-громівки, тобто з такої, що в неї грім ударив, – тоді буде голосна.

    Давнє гуцульське повір’я говорить про те, що і найкращі трембіти – теж із громових дерев. А перед грою як дерев’яну, так і жерстяну трембіту нерідко промивали водою “для голосу”.

    Трембіта була необхідною річчю на полонині, нею ополудні і ввечері скликати отару. Вона і нині сповіщає про весняне свято гуцулів – вихід овечих отар на полонину, та на Різдво – про наближення колядників.
    Трембіють також на похороні.

    За давнім звичаєм, який на Гуцульщині збережено і до сьогодні, про смерть одного з членів громади гуцули сповіщають за допомогою саме цього інструмента. Сигнал трембіти повторюють періодично протягом кількох днів, поки небіжчик у хаті.

    А ще гуцули вірили у магічні здатності музикантів, особливо скрипалів, передбачати майбутнє молодого подружжя. За тим, яку музику грали на весіллі, чи не рвалися в музикантів струни, визначали, чи щасливою буде сімейна пара. Вважали: якщо струни у скрипки не витримали, то молоді житимуть погано, їхня подружня доля буде нещасливою.
    Сила дзвонів
    Давнім звуковим інструментом вважають також дзвони. Навіть ті, що були біля храмів, на дзвіницях, використовували і для позалітургійних потреб. Чимало етнографічних джерел зберігає інформацію про використання церковних дзвонів як оберега від бурі, граду та інших стихійних лих. Досі під час наближення грози в багатьох селах Карпатського регіону і Прикарпаття паламар підіймається на дзвіницю, щоб відвернути страшну хмару.

    Дзвін перед тим, як його встановити на дзвіниці, обов’язково освячували. Вірили, що після того ритуалу його звучання матиме особливу силу. На Великдень також дзвонять у дзвони, і не лише діти, а й дорослі. Вважають, що уся нечисть найбільше боїться саме звуку великодніх дзвонів і розбігається настрашена по хащах. А бажання, загадане під дзвіницею на Великдень під час передзвону, обов’язково збудеться.

    [​IMG]
    Сільські музики, с. Кадлубиська Бродівського п-ту Тернопільського в-ва, 1930-ті роки. У першому ряді знизу в центрі сидить Богдан Ольчишин. У шостому ряді другий зліва стоїть Іван Кавич.
    Також дзвонили у дзвони за померлим, при тому вірили, що відразу після подзвону душа здіймається від тіла на небо. Лемки від моменту смерті і до початку похорону у дзвони вдаряли щоденно зранку, опівдні та увечері, бо вважали, що “першого або другого дзвоніння душа може не чути, третій раз почує певно – і забираєся”. На Бойківщині за допомогою дзвонів було прийнято сповіщати про вік і стать померлої особи. За характером звучання усіх церковних дзвонів верховинці дізнавалися про смерть літньої людини, а найменший дзвін сигналізував про втрату дитини.
     
  17. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Галицьке шкільництво. Підбірка світлин українських шкіл та кружків "Рідної школи" 1930-х років. — Локальна історія

    До 1919 року на Галичині діяла розвинута мережа українського шкільництва. Після входження західноукраїнських земель до складу Другої Речі Посполитої ситуація змінилася. Наприкінці 1920-х рр. освітня діяльність українців зазнала значних утисків, переслідувань та тотального контролю з боку центральних державних структур, поліції та місцевих органів влади.

    Боротьбу за українську школу провадило Українське Педагогічне Товариство (пізніше товариство "Рідна Школа"). Товариство опікувалося та співпрацювало з усіма українськими приватними освітніми установами, у тому числі школами, які були відкриті при монастирських згромадженнях.

    Для захисту національних інтересів товариство створило розгалужену мережу гуртків. Так, на середину 1924 року як окремі секції діяли у 39-ти місцевостях "Комітети Рідної школи", які згуртували більш як 2,7 тис. членів. Така форма організації поширювалася переважно у селах і охопила територію 14 повітів.

    Пропонуємо до перегляду світлини галицьких школярів та членів кружків "Рідної школи" міжвоєнного періоду.

    [​IMG]
    Учні семирічної школи, м. Ходорів Бібрського п-ту Львівського в-ва, 1930-ті рр.Особистий архів Розалії Хом'як


    [​IMG]
    Учениці "Рідної школи" працюють на шкільному городі, с. Іспас Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 1930-ті рр.Особистий архів Параски Гоянюк
     
  18. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    “Локальна історія” продовжує публікацію циклу матеріалів Галактіона Чіпки (псевдо Романа Купчинського), написаних у 1936 році після подорожі автора найколоритнішими місцями галицького краю.

    Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 8 — Локальна історія

    У сьогоднішній частині Галактіон Чіпка подорожуватиме “краєм світу”. Ні, не йдеться про далекі далі обох Америк, Азії, Африки чи навіть Австралії. Буде йти мова про мандрівку околицями річки Збруч до Фортеці Святої Трійці в селі Окопи на Тернопільщині– там, де проходила межа між підрадянською, підпольською та підрумунською частинами українських теренів.


    [​IMG]
    Панорама Замкової гори та річки Збруч у Скалі-над-Збручем Борщівського повіту Тернопільського воєводства (тепер Чортківського району Тернопільської області), 1932 рік
    Фото: nac.gov.pl

    Маєстатично котить свої води Дністер, спокійно вливається до нього Збруч. Здається, подібний образ як при уйстю Стрипи, чи Серету. Але яка страшна ріжнищя! Тут збіглися три держави, близько-близенько, тільки рукою сягнути. Три держави, три ріжні законодавства, армії і валюти, а... один нарід.

    [​IMG]
    Фрагмент так званих "Траянових валів" на Подністров’ї біля Фортеці Святої Трійці, село Окопи Борщівського повіту Тернопільського воєводства (тепер Чортківського району Тернопільської області), 1932 рік
    Фото: nac.gov.pl

    Кавказ, Сян, Припять, Чорне Море, а ще й Тиса і Ужгород і Мукачів... Що з того! Станьте, дорогі Родимщі, на березі Збруча при його уйсті, або на горі в Карпатах на Стозі, а багато думок обсяде вашу голову, думок повчальних, але й прикрих та болючих...

    Звечоріло... Треба було вертатися назад.

    По дорозі до станиці К.О.П.-у розпитую опікуна про відносини на пограниччі.

    – Думаю, тяжко тут людям?

    – Чому? Вони мають повну свободу рухів! Але тільки до девятої вечором.

    – А як є забава, весілля ?

    – Ну, то мусять або кінчити, або сидіти там до раня.

    – А як з надграничною полосою?

    – Мусять мати при собі дозвільні карти.

    За Козачівкою на горбі ще один погляд на якесь большевицьке село. Тільки з одної хати курився дим...

    (Продовження буде).

    Віддруковано з: Діло. 1936. Ч. 245. 30 жовтня. С. 4–5.
     
  19. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 10. — Локальна історія

    Сьогодні “Локальна історія” завершує публікацію циклу матеріалів Галактіона Чіпки (псевдо Романа Купчинського), написаних у 1936 році після подорожі автора найколоритнішими місцями галицького краю.

    У першій частині йшлося про початок вояжу та курорт Черче.
    У другій частині – про мандри на маршруті від Черче до Яремче галицькими дорогами.
    У третій частині – про перебування на віллі Товариства письменників і журналістів (ТОПІЖу), Камінь Довбуша, товариство “тритонів” та ловлю карпатських пстругів.
    У четвертій частині – про пошуки столиці Гуцульщини та перебування у селі Жаб’є.
    У п’ятій частині – про візити до Криворівні, Косова, неіснуючої сьогодні Москалівки та "старозавітної" корчми.
    У шостій частині – про подорож до гуцульського Яворова, що досі вважається столицею ліжникарства.
    У сьомій частині – про вояж до “українського Мерано” – саме так у міжвоєнній Галичині називали тодішній курорт Заліщики.
    У восьмій частині – про мандрівку околицями річки Збруч до Фортеці Святої Трійці в селі Окопи на Тернопільщині.
    У дев’ятій частині – про поїздку від Озерян на Борщівщині до мальовничих Підгайців.

    У сьогоднішній (і останній) частині циклу Галактіон Чіпка розповість про замальовки із життя підгаєцьких євреїв, ревелєрси (так у міжвоєнний час називали вокально-інструментальні квартети) у провінційних умовах тодішньої Галичини та “свято Лепких” у підбережанському Жукові.

    [​IMG]
    Євреї із підльвівського села Сокільники перед знищеними війною будинками, 1919 рік
    Фото: nac.gov.pl

    ДБАЙЛИВА ВАРТА

    В однім селі якийсь парубчак чи може молодий господар погрозив місцевому жидові:
    - Ти думаєш, що ми тебе не викуримо з села!
    Жид наробив крику, збіглися одновірці і додумались: “Хочуть нас спалити”. А додумавшись до того пішли до староства на скаргу: так і так – кажуть – “спалити нас нахвалюються”.
    І просили старосту взяти їх під опіку і в оборону перед селом.
    – Згоримо колись; пане старосто, разом з нашими дітьми. Рятуйте льояльних горожан!
    І староство рушило на рятунок.

    Одного дня пішов наказ до команди постерунку, другого дня комендант постерунку пішов до солтиса, третього солтис назначив варту коло жидівських хат, а четвертого вже була варта.
    Помучені цілоденною працею селяни не хотіли звалювати цілонічної варти на одних і тих самих. Село велике, кільканацять жидівських хат розкинулось по цілому селі – за тяжко на одну варту. Тому поділили ніч на чотири зміни. Що дві години – як у війську.

    Перша варта прийшла і почала урядувати.
    Застукала до першої хати:
    – Мошку! Мошку! Ти спиш?
    – Сплю. Або що?
    – Нічого. Ми прийшли сказати, що вартуємо. Спи, спи...
    І йшли далі.
    – Аврумку! Спиш?
    – Спав, але вже не сплю. Чи може що сталося?
    – Ні, нічого. Можеш спати, ми вартуємо.
    Обійшовши отак усіх і повідомивши про свою приявність, кінчили варту, а на їх місце приходила нова партія.
    – Мошку! Мошку!!! Мошку, чуєш!?
    – Що такого?
    – Можеш спати спокійно, ми вартуємо.

    По тижневі пішли жиди до староства просити, щоби скасував варту, бо село вже непокоїлося.
    – Не можу, бо не маю ще офіціяльних реляцій! – відповів староста.
    І варта тревала далі.
    Чи треває ще досі – не знаю, бо подільський вітер не забігає аж до Львова.

    [​IMG]
    Вулична торгівля у Львові, 1933 рік
    Фото: nac.gov.pl
     
  20. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Ретро-наречені. Весільні фото українців початку ХХ століття — Локальна історія

    Ретро-наречені

    До 1840 року традиції надягати на весільну церемонію вбрання білого кольору не було. Наречені, як правило, одягалися в нові красиві сукні, зшиті за останньою модою. Революцію в весільній моді здійснила королева Англії Вікторія, яка продемонструвала на своєму весіллі чудову білосніжну сукню з атласу і вразила всіх гостей.

    Мода початку ХХ століття відзначалася простотою та елегантністю, образи наречених були жіночними. Це можна побачити і на давніх світлинах. Розглядаючи вінтажні весільні сукні та прикраси, бачимо, що кожен образ – це втілення модних тенденцій десятиріччя. Моду на білі весільні сукні перейняли й жінки з Галичини. Пропонуємо вам підбірку весільних фото 1920-1930-х років.

    [​IMG]
    Весільне фото Михайлини Кобилецької і Володимира Кордуби, м.Самбір 1925 р.Особистий архів Надії Богдан

    [​IMG]
    Весілля Олександра Процько з с. Рибник Дрогобицького п-ту Львівського в-ва, 1935 р.Особистий архів Сигізмунда Кшановського

    [​IMG]
    Весілля Йосифи Вертипорох та Степана Олійовських із Старого Знесіння, м. Львів, 1929 р.Особистий архів Марії Олійовської
    [​IMG]
    Весілля Марії та Володимира Прибилів, м. Львів, 1937 р.Особистий архів Марії Олійовської
     
а де твій аватар? :)