Авторська проза (форумлян)

Та я, тойво, трохи екстрасенс
Жартую.

 

А у миня сеходня хорошая и плохая новость. Начну с хорошей. Как уже ховорил здесь вчора разискивал картину жопьі маслом надеясь найти такую за дешево пользуясь теперешним економическим кризисом.

И єто мине удалось. Нашел такую у хорошехо друха храфа Шимякина, хорошехо русскохо художника Блинчикова. Приобрести удалось всехо за $40 и бутилку водки так как Блинчиков страждаєт от рака и ему надо лечится. Єто не тот Блинчиков которьій любил бухать со покойним Есауленко а друхой но тоже талантище. Жопа на картине бьіла потрясающей. Желто-розовохо цвета и как я люблю метр на метр.

Я бьіл счаслив. Но недолхо длилось мое счастье. И здесь о плохой новости. Повесил картину и неуспев даже ею налюбоватся бьіл зверски охраблен зверскими халичанами-йессесовцами около часу назад.

Они украли произведение ворвавшись и свьязав миня, моехо слуху-нехра и славьянскохо добермьена Колю (которьій уже раньше бьіл нахражден орденом за защиту дажбожевскохо аятоли Лядь-Боринкина от озвьеревших евреев.).

Ктомуже єти приклятиє бандьеровци украли также мою большую именную чекистскую тарелку расписяную золотом и холубьім а также большую ложку при єтом зверски наплевав у вишеупомянутую тарелку и почти доведя моехо слуху-нехра до инфаркту вьібежали прочь вьікрикивая хнусньіє демьянуковские лозунхи.

Братья словяне не дайте похлумится проклятим йесессовцам-халичанам над величайшим произвидением русскохо исскуйства. Помохите вернуть картину жопьі маслом. Всия надежда на вас.

Ваш покорньій слуха Хохленко-Кацапкин.

P.S. Попросив мене запостити старий друг лікар-гінеколоґ і інтеліґент бо у нього нема кириличної клавіатури. Не міг відмовити. Аж серце стискається від такого глуму над стареньким лікарем який все життя помогав людям у біді.(мову і правопис ориґіналу не змінено)

 

От знову отримав листа від свого друга Хохленко-Кацапкіна. Видно тяжко йому.
Публікую його повністю:

Да, на той ложке (украденой) тоже бьіла дарственная написаная самим Кучмой. Но не обь єтом пойдет речь. Ми будем ховорить обь друхом. Обь том как нас достали єти хохли в Манхьетене. Все ви смотрели єтот прекрасньій русский фильм русскохо производства "Братъ 2". Реальность намнохо хуже, єти хохли только ищут русских иесчштобьі обвинить в своихъ бедах. Єщо хуже єти халичане. Они только ждут как бьі попить русской кровушки. Без єтохо жить не мохут. Вод давеча хдето неделю назад стибзили у моей плимяници фофудю штобьі не мохла красоватся во Манхьетене своею фофудей. Сволочи халицкие. Ховорят там тоже бьіли евреи и нехр-альфонс. Ужась один, на улицу витти низя. Одни бандеровци. Они даже не стейсняются и ховорят по анхлицкому. Сволочи, обижают наш прекрасньій русский язьік.

Братя словяне - надежда только на вас - защищите от подльіх халицких йесессовцев. Надежди больше нет ни на кохо.

P.S.

 

История абсолютно реальная, рассказывает участник ( я то есть).
Дело было в середине июля 2006 года. Один из южных питерских пригородов (ну лано, открою страшную военную тайну - это пос. Горелово ). По причинам личного характера я был в мрачном настроении и решил глубокой ночью (примерно 00.20 ) прогуляться по заброшенному аэродрому. / Примечание. Наверное, я думал, что это меня развеселит : ) /
Там рядом с аэродромом этим за покосившимся деревянным забором какие то антенны стоят типа военного назначения. Думаю, они еще Пауэрса помнят.

Ну короче иду, никого не трогаю. И раз, картина акварелью – стоит солдат, одет по всей форме включая бронежилет и каску (температура воздуха в СПб на тот момент была где то + 25, да к тому же от нагретого за день асфальта, уложенного поверх стандартных 6-угольных плит аэродрома тоже шел неслабый тепловой поток), на плече автомат, в общем служивый на посту.
Я иду, думаю что бы это значило (я здесь не впервые, не было тут никаких солдат, днем тут ребятишки на лисапедах катаются и мамы с колясками прогуливаются), солдат как стоял так и стоит, до меня ему фиолетово.
Секунду спустя голос
- Эй, стой, ты кто такой ?
Оборачиваюсь. Предыдущая картина акварелью меркнет, ибо увидел я следующее – рядом с солдатом стоит мужик кавказской или очень южнорусской внешнсти, типа тоже военный. Одет он был потрясающее – на нем были семейные трусы и форменный китель с погонами прапорщика. Если честно, я несколько растерялся. Потому что хрен его знает – ночь, глуховатый пригород и опять же, откуда тут этот дятел в трусах и камуфляже ?!

Продолжение потом допишу.

 

Хочу заспокоїти шановних читачів. Хохленко-Кацапкін пережив трагедію. Щоправда розпереживався страшенно і після кражі тарілки йому довелось перейти на паперові миски. Але це не зломало волі нашого шановного лікаря. Тільки час від часу поблискують шаленим вогнем його небайдужі очі волаючи про помсту над збитниками.

Відвідуючи потерпілого мав нагоду зустріти його давнього друга ґенерала Офіцерєнко-Подлецова і записати таку історію:

"Да, в те повоенньіе годьі бьіло трудно. Помню еду со своим сослуживцем тогда майором Цициньім по дороге. Дорога через лес, туман, бендеровские места. Остановили машину чтобьі вьійти по нужде, там такое маленькое поле бьіло. И вдруг из за дерева на нас враг-бандеровец со шмайсером мчится и орет громко что-то типа "За.бууу". Ну мьі молодьіе офицерьі не растерялись и геройски вьінув табельное оружие начали по нему стрелять. Он отстреливался сначала но потом поутих. Подождав пол часа, авось подвох, мьі наблизились к трупу. Но там бьіл труп коровьі. Бандеровец оказался оборотнем."

В цей момент в небі вдарила блискавка і підсвітила мужні риси радянського ґенерала. Ґенерал хлюпнув чергових 200г і продовжив свою чудову розповідь:

"Нас потом наградили... Труп мьі сожрали - че добру пропадать. Такие бьіли времена. Но до сих пор жутко до какой подлости мог дойти человек чтобьі забьів все людское бьі пошел на колдовство противное нашему великому вождю русскому Сталину."

Тяжкі думи як вечірні сутінки залягли у зморшках мужнього ґенерала.

 

Я не люблю дощ...він нагадує мені про Тебе...я не люблю Сонце...воно нагадує про Тебе....я не люблю Місяць і зорі...вони нагадують мені про Тебе...я не люблю Себе за те, що дозволяю собі сумувати за Тобою...Ти-історія у моєму житті...а я досі не можу з цим змиритися....Ти пішов з мого життя в ту мить, коли я була щасливою..і увійшов в нього, коли я мріяла про щастя...Ти змінив мене...непомітно для мене самої..Ти навчив мене кохати..і навчив приймати Твою любов....Коли ми прощалися я говорила,що мені важко буде бачити Тебе...на що Ти відповів, що я Тебе ніколи не побачу..Ти стримав слово..Ти робиш все для того, щоб ми не бачилися...я знаю...Я завжди хотіла від Тебе надто багато..і знову хочу, щоб Ти зробив неможливе..Піди з моїх думок..залиш мене на самоті..благаю...

 

Добре бути метеликом - легенько пурхати десь високо в небі чи кружляти навколо пахучих квіток. Добре бути слоном - мати товсту шкіру і не відчувати маленьких, але колючих уколів життя. Добре бути малюком - просто радіти тому, що ти народився на цей світ, і дарувати свою щиру дитячу посмішку. Добре бути повнолітнім - уся відповідальність за тебе лежить на тобі (юридично ). Добре бути собою. Це найкраще - бути собою у цьому житті. Бо життя дається тільки раз, вдруге його не проживеш. І найбільше бажання людини - щоб її любили такою, яка вона є. Насправді є. А не коли грає якусь "театральну роль", зважаючи на обставини чи бажання інших людей. Тоді життя виходить...дещо заплутане. Вранці людина одягає одну маску, протягом дня змінює ще з десяток масок, а коли вже лягає спати, то скидає всі маски і розуміє...це були маски. А справжнє "я" сьогодні ніхто і не бачив. Адже світ тепер так вчить - приховувати своє "я", аби його часом не розтовкли в шумному натовпі інші представники людства. Проте...кожному хочеться, щоб його зрозуміли по-справжньому, тобто все ж віднайшли його "я" серед тисячі масок. Але...разом з тим, майже кожен, усвідомлюючи що співрозмовник одягнув маску, вважає це прийнятним. Бо бути без маски та оголяти свої почуття чи казати те, що думаєш...Хіба так можна жити на сьогоднішній день??? Це дуже ризиковано. Тому щодня додаються інші маски в людській шафі. Хтось хоче бачити особу такою, а хтось інший - не хоче чути певних речей від неї, ще хтось очікує якихось дій від цієї особи, абсолютно непотрібних насправді...І людина стає заручником життєвих обставин. Але часто боїться бути просто собою. Боїться, що її не зрозуміють інші. І тоді, у висновку, думає: тож добре, що інші хочуть мене кимось бачити у своєму житті. Найгірше вже буде тоді, коли ти будеш кимось, але інші хотітимуть щоб ти був ніким[.../I]

 

В студенческие годы писала вот такие штуки :

Лирой Джу очень любил считать вслух. Один раз он сказал "раз" и высоко подпрыгнул. Два, и Лирой опустился на землю. Три - он нырнул глубоко под воду и повстречался с огромной синеглазой рыбиной. Рыбина отливала серебряным и вяло шевелила плавниками.
Ты кто, - спросила рыба Лироя.
Я Лирой Джу, - ответил Лирой Джу.
- А что ты делаешь так глубоко под водой?
- Под водой? Нет, нет! Я летаю. По воздуху.
- Но здесь нельзя летать по воздуху, здесь вода, здесь море!
Лирой удивился, потом разозлился и, четыре, резко выпрыгнул на поверхность.
Сумашедшие люди должны верить в сумашедшие сказки, - подумал он.

Или вот такие, любовные:

Когда-нибудь я проснусь и увижу, что сова улетела, а за окном сентябрь и море.
И ты точно также проснешься от силы воды с крупицами соли.
Поищешь рукой выключатель.
Поняв, что солнцу он больше не нужен, ты тихо заглянешь на кухню, а там спит улитка, накрывшись странной ракушкой.
Ты будешь смеяться, я плакать.
Поймаю за плечи небо, стряхну песчаную хвою с коленей, подниму глаза - всё выше и тоньше - и застыну на целую вечность.
Огромные люди, у которых до сих пор нет ни одного имени, даже самого короткого.
Мы назовём камни, вещи и явления. Возьмем карандаш и нарисуем воздух синим, а реку сделаем прозрачной.
Мы разучимся плавать и придумаем себе лодку без дна и якоря.
Соберем немного пены и кореньев и построим дом, к которому никто никогда не вернется и песню, для которой никто не найдет голоса.
Тогда Земля еще раз завершится.
И в сумерках появятся дети, а ночью звезды. (Я научусь держать детей за руку, а себя - за прошлое).
Ты напишешь для нас две книги: в одной всё будет чистым и белым, а в другой холодным и фиолетовым.
Я сяду рядом, и буду тихонько загибать края страниц, читая вполголоса.
Ты удивишься.
И приобретешь цвет, настроение и запах.
Я подумаю, что это - жасмин;
Ты решишь, что это - печаль
Мы примиримся.

И еще:

Двое в лифте:
- Вам какой этаж? Мне - последний.
Второй, улыбнувшись: "Спасибо, мне выше".

 

Шалений ритм міста захоплює мене у свої обійми..протягом дня бачу тисячі людей..серед цих постатей шукаю Твою...Твої очі....а їх нема..і не буде більше ніколи...З Тобою було добре мовчати, адже так нам було саме краще виразити свої почуття-поглядом.........погляд, який пронизував все тіло....погляд від якого ставало гаряче і хотілося жити....але не вмирати...Але доля захотіла,щоб було по іншому.....доля сильніша за людські бажання..вона егоїстична і вирішує все самостійно..не запитавши нікого...
Ти знаєш..а у мене є мрія....Так, так..мрія....Ти завжди називав мене мрійницею...Хочу ще хоч раз Тебе побачити, доторкнутися до Тебе, подивитися в Твої очі..і помовчати....притулившись до твого плеча....поклавши свою долонь у Твою...відчути тепло Твої рук...Я памятатиму Тебе таким, яким Ти пішов від мене..таким коханим і найкращим...і залишишся таким у моїй памяті...і душі...Твій погляд за який б віддала все на світі...і навіть життя...якби знала, що Там ми побачимося...

 

Другові...
Життя...Воно таке не передбачуване..Ніколи не знаєш де загубиш, а де знайдеш. У самий скрутний період мого життя Бог послав мені ангела...Так, ти-ангел...знай це...Ти мабуть про це не здогадуєшся, а я можу сказати це з 100 відсотковою впевненісттю...
Ти вносиш у моє життя спокій, впевненість у собі, якої так мені бракує. Ти завжди мене розумієш..навіть без слів..навіть не бачучи мене...і скажи що ти не ангел...Втілення стриманості і доброти - це все в Тобі...Ніжність і лагідність в погляді..готовність завжди прийти на допомогу...
Я вдячна, що ти завжди зі мною..Так мені легше...легше знати, що ще хтось думає про тебе, хвилюється....
Інколи картаю себе за те, що дозволяю собі Тебе образити..але це не я...це той жмут егоїзму, який ховається в мені...Вибач, що іноді роблю Тобі боляче...
Ангели цього не заслуговують..

 

Страшна казка

 

Не знаю, чи можна сюди... Бо на форумі є тільки гілка перекладів пісень.

Це мої давні переклади (аматорські) деяких віршів англомовних поетів. Взяв оригінали з якоїсь шкільної англомовної збірки. Це для мене - як розгадування кросворду, така собі несерйозна розвага. Намагаюся зберігати стиль, зміст, риму, ритм...

Emily Dickinson

If I can stop one heart from breaking
I shall not live in vain
If I cant ease one life from aching
Or cool one´s pain
Or help one fainting Robin
Unto his nest again,
I shall not live in vain.

Емілі Дікінсон

Якщо я лиш одному серцю розірватись не дозволю -
Недáрма по житті пройду.
Якщо я зможу лиш одне життя позбавити від болю,
Чи впокорю біду,
Чи пташеня, що випало,
В гніздо я покладу –
Недáрма по житті пройду.

Ось дуже цікавий вірш... Тут кожне слово має космічне, вічне значення і тайну. Цей вірш імовірно символізує таємничий Акт Творення ... Дуже важко було перекласти, щоб зберегти вкрай глибокий зміст. Переробляв стільки раз... Ось що вийшло - і я поки-що незадоволений.

Емілі Діккінсон - це щось неймовірне!

Emily Dickinson

A spider sewed at Night
Without a Light
Upon an Arc of White

If Ruff it was for Dame
Or shroud of Gnome
Himself himself inform

Of Immortality
His strategy
Was physiognomy


Емілі Дікінсон

Павук Вночі щось шив,
Без Світла днів,
На Полотні снігів,

Чи комірець для Дами
Чи Гному саван -
Про це знав лише сам він.

Безсмертя
Цих стратегій? - в нього
ВСЕ - виникло з Нічого.


Anne Kneer

Compassion is the deepest wellspring
Of the human spirit,
Running under the hills of everybody life,
Feeding the rivers and oceans
Of all the other virtues.


Eнн Кнір

Милосердя – найглибше із джерел
Людського духу,
Біжить воно між пагорбами кожного життя,
Наповнюючи ріки й океани
Всіх інших із чеснот.

Christina Rossetti

My heart is like a singing bird
Whose nest is on a watered shoot;
My heart is like an apple tree
Whose boughs are bent with thick-set fruit;
My heart is like a rainbow shell
That paddles in a halcylon sea,
My heart is like than all these
Because my love is come to me
Is come – has come.

Крістін Розетті

Серце моє - як співаюча пташка,
Що звила гніздо в збубнявілих гілках,
Серце моє – наче дерево яблуні,
Що пагони хилить, всі в щедрих плодах,
Серце моє – як весняна веселка,
Що в морі хлюпоче зовсім без турбот,
Сердцю моєму сьогодні так легко,
Кохання ж бо прийде до мене от-от,
Прийшло – вже прийшло!

Langston Hughes

Hold fast to dreams
For if dreams die
Life is a broken-winged bird
That cannot fly.
Hold fast to dreams
For when dreams go
Life is a barren field
Frozen with snow.

Ленгстон Х’юз

Не кидай мрій!
Як мрії вмруть -
Життя, як скалічілий птах,
Що не літає.
Не кидай мрій!
Якщо підуть -
Життя, як поле у снігах,
Що не рождає.

 

Гроза

___ГРОЗА___​

---------- Додано в 15:14 ---------- Попередній допис був написаний в 14:57 ----------

До речі, мені во-так-во-во цікаво, чо ніхто нічого не пише про то, про що прочитав. Віддав би півкарми, за такі дописи (але не можу )

 

Ніщо так не надихає на творчість, як почуття "закоханості"...Це почуття таке незбагненне...До нього не можна доторкнутися рукою...це можна лише відчути....Почуття якоїсь легкості і одночасно невизначеності, адже коханням це ще не назвеш...Мозок перебирає тисячі думок: "Чому саме він?", "Чим він кращий за Твого колишнього?", "За що він кохає таку неврівноважену істеричку як я?"...Я не можу відповісти на ці питання, тому залишається лише чекати..чекати рішення долі - бути чи не бути нам разом...А може вона знову вирішила наді мною пожартувати? Ввести знову у стан ейфорії і в самий щасливий момент мого життя сказати: "Вам не судилося бути разом...Це була моя помилка..Ви не мали зустрітися.."Скільки ще разів доля помилятиметься не в мою користь??? А може навпаки - може все це стається на краще??? І на ці питання я теж не маю одназначної відповіді..мені подобається теперішній мій стан...стан невагомості та спокою...приправлений нотками щастя та сподівання на краще майбутнє...

 

Чомусь не пишуться слова,
Не з"єднуються в риму.
А душа жива, так ще жива,
Хоч і від болю серце гине.
Далеко ти, недотягнусь,
Й рука руки тепло втрачає,
Я ж так самотності боюсь,
Але й кохаю, все ж кохаю...
Дарма всі сльози не течуть,
І їх рахує друге серце,
Й слова не ті в душі печуть,
Мов посипаю рану перцем.
Мовчу. Нема вже слів,
В очах суха безодня, пустота.
Чи виживе те море почуттів,
Коли навколо вже лиш тишина німа?

2010р

---------- Додано в 19:01 ---------- Попередній допис був написаний в 19:00 ----------

Хто я?
Я – кохання всього твого життя!
Я – перший справжній подих твого серця!
Я – тихий щем твоєї душі!
Я – відлуння часу після наших зустрічей!
Я живу в кожному стуку твого серця!
Я- поцілунок ранкового сонця з кришталевою, незайманою краплею роси!
Я – ніжний подих вітру, який пестить тебе, немов мої обійми!
Я – тепло долонь, яке може висушити твої сльози!
Я – небо кольору твоїх очей!
Я – п’ янкий аромат червоної троянди, який надовго огортає тебе!
Я – ніжна пісня колискова, яка заспокоює тебе, дарує душевне тепло!
Я – захід сонця, який приносить тобі надію на хороший сон!
Я – сон, який бере тебе за руку і веде в зовсім інший світ. Світ, де ми бачимось щодня, де ми завжди разом!
Я – зоря, яка падає в нічному небі, виконуючи твої бажання!
Я – шепіт, який доносить до тебе слова моєї любові!
Я – солодкий, терпкий смак довгоочікуваного поцілунку!
Я – всесвіт, який існує лише для тебе!
Я – Ти!

2010р.

---------- Додано в 19:02 ---------- Попередній допис був написаний в 19:01 ----------

Чи кохання з часом свої барви втрачає,
Чи кохатиме потім серце, що зараз кохає?
Чи не віднесе кудись вітер іскри вогню,
Чи казатимеш потім так палко, як зараз слово «люблю»?
Чи сідатиме сонце, лишаючи лиш для нас зорі-ночі,
Чи буду колись так бажано дивитися в твої очі?
Чи не розгубиш по дорозі свої мрії і бажання,
Чи завмиратиме серце потім від мого кохання?
З світлом дня нового невідома ніч глуха мине,
Я вірю, я знаю, я збережу тебе для себе, ти собі збережеш мене!

2009р.

 

Хм. Цікаво..
Ваші два останні твори про різних людей.
Прочитавши перший, я дивуюся, як міг виникнути другий.
Поясните?

---------- Додано в 00:14 ---------- Попередній допис був написаний в 00:10 ----------

Оба й на!
Hondо, Ви часом Mavpysukа не знаєте?

 

поки що ні

---------- Додано в 00:20 ---------- Попередній допис був написаний в 00:18 ----------

Виглядає, як парадокс) Просто був момент, коли нічого не писалось (пішла муза ), а потім під впливом емоцій так написала

 

А та муза - то вредна штучка, ого. Як піде, то хоч клич, хоч плач, а їй байдуже.
А то як забудеш про неї, то вона й прийде, і ще й підсміхається, каже: "Що? Не чекав, Хома невіруючий!?" ))))))
До речі, в мене ще один твір є, але з ним трохи почекаєм’.

 

З нетерпінням почекаєм

 

-------
-------
-------
-------