ГАЛИЧИНА та її душа

Тема у розділі 'Історія', створена користувачем bayard, 23 сер 2012.

  1. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Магнат української преси Іван Тиктор — Локальна історія
    Ivan-Tiktor-u-vishivaniy-kravattsi.max-1920x1080.jpg
    Іван Тиктор, 1920 рік

    Свої мільйони Іван Тиктор заробив не на нафті чи золоті. Виходець із села, вояк УСС і ГА першим серед галицьких українців перетворив видавничу справу на бізнес і став газетним магнатом. На початку ХХ століття його прізвище було справжнім брендом. Після радянської окупації Іван та його рідня стали запеклими ворогами режиму. Про історію успіху власника видавничого концерну "Українська Преса" розповідає філологиня та письменниця Оксана Думанська

    Його перший проект — політично-господарський часопис "Новий Час". Спочатку кількасторінкова газета виходила тричі на тиждень. Дуже скоро це вже був товстенький щоденник.

    [​IMG]
    Часопис "Новий Час"
    Фото: bbc.com

    Останній номер "Нового Часу" вийшов 12 вересня 1939 року. Того дня Львів вже бомбардували німецькі літаки. Незабаром прийшли радянські "визволителі". Концерн націоналізували. На його базі почали видавати газету "Вільна Україна". Тиктор виїхав до окупованого нацистами Кракова. Бідкався, що в запасниках зосталися два вагони паперу, на якому тепер будуть друкувати брехливі обіцянки совітів. Став управителем видавництва при Українському Центральному Комітеті.

    У вересні 1943 року разом з іншими співробітниками Тиктор потрапив за ґрати. Через два місяці вийшов на волю. А ще за тиждень нацисти розстріляли 870 в’язнів. Коли на Галичину повернулися "совіти", усю родину Тикторів — матір, сестер із сім’ями та дружину загиблого брата з малими дітьми — вивезли в Сибір. Їхнє прізвище діяло на радянських діячів, як червона ганчірка на бика. Повернулися до рідного краю тільки у 1950-х, проте не усі.

    Тим часом Іван разом із дружиною Марією та донькою Наталею опинилися в Австрії. Звідти емігрували до Канади. Родина у Красному отримала від них звістку 1960 року.

    Повторити успіх за океаном українському видавцеві було нереально. Попри це він заснував "Клюб Приятелів Української Книжки". Там перевидав із доповненнями серію Івана Крип’якевича. Також опублікував "Кобзар" і ще три десятки книжок українських і зарубіжних письменників.

    Інтелектуальне середовище українців Канади неодноразово вшановувало Івана Тиктора різними відзнаками. Він зберіг свій авторитет, але вже не магнатський.
     
  2. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    “Нас визволили, і нема на то ради”. Як відбувалась окупація Галичини "першими совітами"

    Це 7 спогадів галичан про прихід "перших совітів" у вересні 1939 року. Свідчення очевидців тих подій увиразнюють і пояснюють те, як насправді відбувалася окупація і анексія Галичини.
    Саме цього дня війська зайшли до Львова.

    Неодноразово люди оповідали про сліди від босих ніг на землі, адже в рядових солдатів не було підошви в чоботах.

    Також в багатьох селах Галичини радянських військових урочисто зустрічали, з квітами, вітальними арками, концертами та промовами, проте не завжди з доброї волі, а часто з примусу.

    "Нас визволили, і нема на то ради"
    Афористичний вислів, який приписують відомому львівському композиторові Станіславові Людкевичу, якнайкраще ілюструє ставлення галичан до "визволення" Радянським Союзом Західної України у вересні 1939 року. Свідчення очевидців тих подій увиразнюють і пояснюють те, як насправді відбувалася окупація і анексія Галичини.
     
  3. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Самоосвіта на Галичині у 1930-х

    У міжвоєнні роки територія заходу України входила до складу Другої Речі Посполитої. У цій державі українській молоді було заборонено навчатися у польських університетах, а українських вузів не було.

    Українці організували підпільне навчання, створили Таємний університет. У селах популярності набули освітні та господарські курси при громадських організаціях.

    Учасники "Просвіти", "Союзу українок", "Сільського господаря" навчали селян писати, читати, викладали історію України, проводили курси куховарства, хатнього господарювання, крою та шиття, в'язання, птахівництва, городництва, садівництва.

    До занять зголошувалися десятки мешканців сіл та містечок. Іноді збиралися люди з кількох ближніх населених пунктів.

    Курси проводили місцеві або запрошені з інших місць вчителі. Дівчат і жінок при "Союзі українок" навчали доньки чи дружини священників.

    Пропонуємо світлини 1930-х років, які дослідники Локальної історії віднайшли під час експедицій заходом України.
     
  4. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Українська інтелігенція Галичини ХІХ століття часто була зачарована тодішнім варіантом ідеології "русского міра". Багато її представників відкинули власний народ і заперечили існування рідної мови на догоду "общерусскості". Земляків, які намагалися плекати свою культуру, ці люди виставляли польськими запроданцями. Втім не всі вони були запеклими. Дехто з юності банально не знав альтернативи. А коли побачив її, повернувся до українства. Одним із таких прикладів є життя художника Корнила Устияновича (1839–1903)

    Зрадник поневолі

    Русофільськими ідеями Корнило Устиянович перейнявся під час навчання у Віденській академії мистецтв. Там він потрапив до гуртка слов’янських інтелігентів, що об’єднувався довкола Михайла Раєвського, попа при російському посольстві. Мало хто знав, що він був ще й агентом імперії Романових.

    Його батько, Микола Устиянович, – священик, один із будителів галицьких і буковинських українців. Однак вдома родина спілкувалася переважно польською. Українських книг бракувало, зате були російські. Тієї мови Корнило не знав, тож читав їх на свій манер. Навіть думав, що це і є українська, тільки трохи своєрідна. Такі думки вміло підігрів батюшка Раєвський.

    Що врятувало Корнила Устияновича від остаточного змосковлення? Перше – те, що разом із ровесниками частенько збиралися на розмови і співали українських пісень. Друге – смерть Тараса Шевченка 1861-го. Через рік у Львові відбулося поминальне богослужіння. Його організував один із перших народовців Галичини Ксенофонт Климкович. Молодь все більше цікавилася творчістю поета.

    Втім найбільше митця вразив візит до Російської імперії. Він побачив, як у Холмі галицькі емігранти-москвофіли наввипередки вислужуються перед росіянами й готують ліквідацію тамтешньої греко-католицької єпархії. Як українці в Санкт-Петербурзі стеляться перед царськими чиновниками, аби отримати гроші й посади. Бачив і чесних росіян, які були бідні. Доїхавши до Москви, Корнило розплакався:
    "Я застановлявся: "Що? Як? І я перевертень?" – і був часами такий розлад в моєму серці, що я ставав до всякої праці неспосібним. Тоді ставав переді мною мій добрий, чесний і сумирний, а такий нещасний народ. Ставав у терновому вінці, ясніючий сумним блиском свого тисячолітнього мучеництва. І я плакав, гірко плакав. В моїй душі піднімався відпір і завзяте бажання не датись, і спрага помсти. Щось неначе шептало мені у вухо: "Ти грішиш, ти тяжко грішиш! Не покидай свого народу".

    Він повернувся до свого народу, який "родив Несторів і Тарасів". Показував українцям минуле та ідеали майбуття засобами образотворчого мистецтва. Достатньо подивитися лише на назви його картин: "Літописець Нестор", "Князь Василько теребовельський", "Козацька битва (Смерть Тимоша Хмельницького)", "Мазепа при переправі через Дністер", "Шевченко на засланні".

    В українському гурті з’являлося все більше людей, для яких була різниця, під яким пам’ятником стояти. Вони хотіли залишитися собою, а не приєднатися до іншого народу. Поступово москвофіли "зійшли на пси". Тепер за ними голосять хіба що специфічні російськомовні ресурси.

    "Не страхав мене деспотизм в Росії і його гнітюча інтелектуальна і матеріальна сила, – писав Корнило Устиянович. – Не страхав мене і нерозум австрійського уряду. Не боявся я навіть грізної переваги сполучених з жидами ляхів. А боявся я одуру самих русинів. Боявся тим більше, що я той одур знав, що ним був також зачаджений. На нього я довго хворів і не міг цілими роками опам’ятатися і прийти до себе".

    зі

    Устиянович Корнило Миколайович — Вікіпедія
     
  5. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Аматорський театр. Підбірка світлин драматичних театральних гуртків 1920-1930-х років. — Локальна історія

    В міжвоєнний період досить популярною була організація аматорських театрів в містах та селах Галичини. Значну роль в їх створенні і підготовці відігравали українські громадські організації, серед яких товариство "Просвіта". У 1922 р. при "Просвіті" було утворено окрему театральну комісію, яка координувала і організовувала роботу аматорських театральних гуртків при сільських і міських читальнях. Крім того створювалися театральні гуртки і при інших організаціях, напридклад при кружках "Рідної школи", спортивних товариствах "Сокіл" та "Луг", тощо.

    Найчастіше участь в постановці брали дорослі та діти і приурочували презентацію вистави до певного свята. Зі спогадів респондентів проєкту частими були вистави: "Розрита могила" та "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Безталанна" І. Карпенка-Карого, "Невольник" М. Кропивницького, "Украдене Щастя" І. Франка та інші.

    Пропонуємо до перегляду фотографії аматорських театральних гуртків 1920-1930-х років.


    [​IMG]
    Аматорський гурток м. Печеніжин Коломийського п-ту Станіславівського в-ва, 26.10.1929 р. Зліва направо у першому ряді сидять: Олена Соколишин, Олена Сметанюк, Марія Сметанюк, Дмитро Греблюк. У другому ряді стоять: І. Сметанюк, Д. Чемерис, Ф. Шовковий, Дмитро Мацьків, Микола Стефурак, Олександр Сабадаш, Дмитро Чупрей.
    Особистий архів Василя Гаврищука
     
  6. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Вежа пам'яті - височезна дерев’яна дзвіниця на Львівщині, аналогів якій немає ніде в Європі

    У Львівській області у серпні 2017 року на вершині гори Діл, що біля села Недільна Старосамбірського району, відкрили та освятили так звану “Вежу пам’яті”. Наразі споруда ще не увійшла у топ туристичних принад Львівщини, однак має для цього щонайменше дві підстави.

    По-перше, стоїть вона на честь Героїв-повстанців, які пoлягли у нерівному бoю з гiтлepiвцями. По-друге, сама вежа є рекордсменкою – вищих дерев’яних веж у Європі просто не існує. Вежу пам’яті вінчає хрест, розташований на висоті 907 метрів над рівнем моря. Цей рекорд зафіксували у Книзі рекордів України. Сама ж споруда має 43 метри. Це символічна висота, адже у бою з німцями біля гори Діл зaгинyлo 43 повстанця. Дзвіниця може стати культовим об’єктом історичного туризму.

    107985881_10158907474643311_21028687188568878_o-1-702x459-1.jpg
     
  7. Gyppsy

    Gyppsy Маленький пересічний українець :hi:

    Белз. Єврейська спадщина. Золота галицька провінція — Локальна історія

    Княжий Белз важко уявити без євреїв. Хоча б тому, що до Другої світової війни 60 відсотків населення міста складали саме юдеї. А вперше про них з’явились відомості ще наприкінці ХIV–го століття. Десь у 1830–му році до Белза переїхав хасидський цадик Соломон Роках, що вважався чудотворцем. За його вченням, саме у Белзі повинен був з’явитись юдейський месія

    Відтак у місті збудували величезну синагогу, палац цадика, інші синагогальні будівлі. Усі вони були знищені гітлерівцями під час німецької окупації.

    Що ж залишилось від єврейської спадщини у Белзі? Кіркут (цвинтар), де поховані белзькі цадики, який шанований усіма хасидами світу, міква (ритуальна лазня) та збудована у 1910–му році споруда молитовного товариства Ішре Лев, яке займалося допомогою хворим та убогим. На початку Першої світової він був цілковито зруйнований, але у 1930-х роках відбудований коштом сім’ї Рокахів.

    Я побував в усіх цих пам’ятках – кіркут відновлено, бо тут часто бувають паломники-євреї зі всього світу, міква теж досі діюча – тут є дві купелі: з джерельною водою і дощівкою, а от молитовний будинок доживає віку... Чарівна споруда з чудовим еркером позирає на світ вікнами із вибитими шибками.

    Нині Белз часто навідують хасиди зі всього світу. Шкода, що вони не долучились до порятунку цієї пам’ятки.

    [​IMG]
     
а де твій аватар? :)