Блог Surmach

Гібридна війна проти України почалась у 16-17 столітті чи раніше?
Чому українська держава 15-17 століть стала об'єктом ворожих зазіхань?
Як магнати та шляхта служили ненависникам української держави та ворогам православного світогляду?

Дискусія довкола двох частин фільму "Берестечко. Битва за Україну". Відповідь авторів фільму історику Юрію Мицику.

ВІДПОВІДЬ ПЕРША

Трагедія української історії

Проблеми української історії, її викладу та дослідження, виникли не на порожньому місці. Силами антиправославних адептів спроби руйнування історичної пам’яті нашого народу здійснювались як у часи слов’янські, так і у періоди значно пізніші.

Разом з тим, саме у останні триста років процес такої руйнації набув неймовірних масштабів. З кінця 17 — початку 18 століття цей процес, стимульований ідеологами заходу і сходу, підтриманий зрадниками п’ятої колони у середині України (магнатами, шляхтою, гетьманами- прислужниками, зрадливим духовенством), перейшов у стадію Руїни – повної ліквідації ознак української державності.

Війна з Україною та її православним світоглядом здійснювалась як з заходу так і зі сходу.

З заходу вона провадилась силами Речі Посполитої, її короля, магнатів та шляхти, з залученням різноманітних європейських орденських структур (єзуїтів, домініканців, францисканців і т.п.) та з опорою на католицьку церкву.

Зі сходу експансію провадила Російська імперія та її дворянство, широко уражене масонськими ідеями різного штибу та збуджене імперськими літописами, які приписували усе українське Москві та її церкві (згадаймо члена ложі «Золотого вінця» Карамзіна та його багатотомну «Историю государства Российского»).

Цілеспрямованість політики нищення українського в Україні нам демонструє перелік заборон української мови, який зібрала Ніна Вірченко, доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, заслужений працівник освіти України. У її списку не менше сотні документів, більшість з яких належить Московії, Російській імперії та СРСР (див. — Хроніка нищення української мови).

Проте, подібну політику нищення здійснювала і влада Речі Посполитої (до 1795 року) та інших держав. І не тільки у царині мови, але в напрямку історії, культури, світогляду, православної віри. Антиукраїнські сили заходу і сходу чинили політику геноциду, постійних виселень, розбрату, окатоличення населення, привласнення українських православних храмів, осквернення давніх православних святинь, етноциду.

З часів Гетьманщини та Руїни широко розгортався і процес нищення українських історичних джерел, йшло масове спалення книг та документів, руйнування історичних пам’яток, садиб козацької старшини, будівель православних монастирів та скитів, їх бібліотек з підземеллями-сховищами. І цей процес остаточно не завершився навіть у період незалежної України!

Тому надто дивно чути з уст маститих науковців глузливе — а докажіть, що у української історії хоч щось раніше було! Нічого ж немає! От у сусідів є, а у українців – немає. І не варто шукати. Бо, апріорі, не могло бути в українців ні держави, ні армії, ні самостійної церкви, ні, навіть, власного світогляду!

При цьому, такі історики переконують суспільство, що не слід ставити під сумнів позиції науки та розкопувати щось нове, що не варто критикувати сформований наукою історичний підхід та історичні опуси ворогів України. Бо українська наука вже давно визнала їх історичними «джерелами»!

Чи не суцільне лукавство?

Вказані вище «джерела» — це переважно польські, литовські, московські, німецькі, магнатсько-шляхетські, єзуїтські, масонські, гетьманські літописи, листи, мапи, які складають левову частку історичних «документів», які наука поклала в основу української історії.

Виникає питання, а де ж наше, українське? Де пошукові роботи у місцях руйнувань вчинених на Україні загарбниками та завойовниками? Де настирні спроби отримати українські археологічні першоджерела? Де намагання в основу української історії покласти істинно наше, предковічне, знайдене у руїнах та підземеллях будівель славних предків?

Саме такі питання на сайті «Родоводу» піднімає стаття, яка носить промовисту назву — «Таємниці історії України».

Тому відповідь на закиди усіх не дружніх до України ідеологів та їх сподвижників може бути лишень наступна:

- українцям повсякчас варто сумніватися у достовірності польсько- литовського, московського (карамзінського) та радянського викладу історії України;

- українцям варто розвінчувати московські, польські, німецькі, єзуїтські, масонські компіляти (так звані «джерела»), які є, в першу чергу, засобами ідеологічної війни з усім українським;

- українцям варто розгортати пошуки українських джерел та артефактів там де раніше не шукали, там де імперська влада не давала шукати, руйнуючи та засипаючи;

- українцям варто сумніватись і у величі псевдогероїв, піднятих на гребінь історії поневолювачами України – таємними ложами, орденськими структурами, масонством, магнатством, покатоличеною шляхтою, гетьманами-зрадниками, Річчю Посполитою, Москвою, Російською імперією та СРСР;

- українцям варто шукати тих джерел, які відкриють правду і стануть для України головною базою її історії, відкриють дорогу до правдивого розуміння історії її народу.

Хто не бажає пошуків правдивої історії нашого народу?

Колектив об’єднання «Родовід», який зусиллями своїх членів, простих українців, доброю волею місцевих патріотів-телевізійників, їх наполегливою працею, за сприяння численних шанувальників «Родоводу», на безкоштовній основі, створив фільм «Берестечко. Битва за Україну», був дуже здивований реакцією на нашу скромний дослідницький відеофільм доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки і техніки, людини з духовним саном, Юрія Мицика, який написав статтю під назвою «Знущання над історією (про фільм «Берестечко. Битва за Україну»), яка з’явилась на поважному інтернет порталі.

Питається, чому один з багатьох відеофільмів, якими рясніє інтернет, що названий Ю. Мициком відвертою казкою, надихнув поважного дослідника взятися за перо? Що змусило впевненого у своїй правоті науковця спуститись до приземленої емоційної реакції? Чому фільм, який він вважає суцільною фантазією, так зачепив академічного історика?

Зрозуміло, що відверта фантазія не здатна принципово загрожувати моноліту сучасної науки. Адже наука остаточно спромоглася довести та надійно обґрунтувати сотнями дисертацій свою принципову лінію історії України. І, безперечно, гарантує якість результату.

Хоча з реакції Юрія Мицика виходить, що це не зовсім так.

Виявляється, що моноліт науки не такий вже і міцний, і кришиться від простих запитань, які ставлять під сумнів достовірність його історичного викладу. Бо для чого так реагувати маститому науковцю на якусь дивну фантазію?

Відповідь проста.

Уявляєте, якщо фільм «Берестечко. Битва за Україну» виявиться правдою, а пропоновані «Родоводом» пошукові заходи та розкопки на місцях війни 1651 року під Мізочем, Семидубами, Зеленим Дубом дадуть ствердний результат і там віднайдуться могили десятків тисяч полеглих жовнірів війська Яна ІІ Казимира.

Що тоді буде? Який вигляд матиме офіційна історична наука? У що тоді перетвориться історичний доробок сучасних класиків історичної науки?

У цьому контексті варто звернути увагу на пропоновану читачам статті наукову аргументацію та дати коротенькі та зрозумілі усім відповіді. Ось окремі позиції :

1. Стосовно переліку багатьох істориків, на яких посилається Ю. Мицик, які начебто згадували у своїх творах Берестецьку битву як переможну для Яна ІІ Казимира, варто констатувати наступне – усі ці історики не були учасниками битви і подій війни 1651 року.

Свої відомості вони черпали виключно з творів Станіслава Освенціма, королівського історіографа, антиукраїніста та хроніста магнатів, який під час вказаної битви знаходився далеко від місць подій, у Польщі, десь під Краковом.

Саме записи Освенціма (найпевніше зі слів оточення короля), зумисно рознесені Європою та світом іншими мовами, історики називають «достовірним» історичним «першоджерелом»;

2. Твори магнатських літописців, відвертих прихильників Зиновія Хмельницького та Гетьманщини періоду Руїни (Самовидця, Грабянки, Величка, вихідців з промосковської шляхти 17-18 століть), що написані на 40-70 років пізніше від подій під Берестечком, теж не можуть бути першоджерелами.

Це твори суто замовні, які несуть відверту промосковську та шляхетсько-гетьманську позицію. Усі вони присвячені Російському царю (Петру І) та вперше оприлюднені у період 1710-1720 років. Зиновія Хмельницького, єзуїта та католика, ідеолога Гетьманщини (утворення авторитарного типу на тілі Української держави), вони показують як великого полководця, приписуючи йому усі можливі та неможливі вчинки середини 17 ст. н.е.;

3. Посилання на недостатній «народний» фольклор, з причин висловлених вище (нищення усього українського у 17-20 століттях), не можна вважати аргументом.

Навпаки, лише нині фольклор може бути належним чином вивчено. Старші покоління українців Волині, після другої світової війни, здивовано питали у радянських чиновників, — а хто такий отой Хмельницький? От Богуна знаємо, а хто він, отой Хмельницький?

4. Посилання на твори Антоновича, Костомарова, Грушевського не можуть сприйматися однозначно. Ці науковці писали свої розвідки більш ніж дві сотні років по подіям під Берестечком.

Вони покладались на Освенціма, Пасторія, Кояловича та їх послідовників, і реально мало що могли доповнити до розуміння подій. До того ж, Грушевський, перебуваючи під впливом європейського масонства, так і не зміг вийти з під впливів компільованих давньоруських літописів, «копії» яких були «знайдені» у Російській імперії десь у 18-19 століттях, так і з під впливів польсько-німецьких творів 19 століття, які подавали історію України у вигідному для еліти цих країн ракурсі;

5. Не зважаючи на велику кількість усіляких «джерел», визнаних наукою, головно польських, литовських, німецьких, магнатських, гетьманських, більшість з яких носить відвертий антиукраїнський та антиправославний характер, вважаємо, що їх абсолютно недостатньо для аргументованого відстоювання пропонованої наукою версії подій під Берестечком, як і для розуміння подій історії України 16-18 століть. Але, щоби з’явились українські джерела, та ще й після століть цілеспрямованого і тотального руйнування усього українського, їх потрібно наполегливо шукати.

6. Давні Волинські землі усіяні козацькими пам’ятками, руїнами давніх православних монастирів та церков, козацькими курганами, місцями садиб української старшини, печерами та підземеллями давніх монастирів та скитів.

Саме сюди мають бути направлені погляди пошуковців, археологів, істориків. Тут ховаються відповіді на головні питання історії України 17 століття;

7. Подвійне ім’я Хмельницького, Зиновій-Богдан, вказує на його католицьке дитинство (охрещення батьками як католика).

Навчання у єзуїтському колегіумі Львова лишень підтверджує такий висновок. Бо єзуїти у 17 столітті – жорстко дисциплінований католицький орден, який не приймав у свої лави чужинців.

Вдаване православ’я, приховане сповідування католицизму, а, надалі, московської імперської політики, – це шлях яким пройшла значна частини української старшини та українського духовенства 16-18 століть, що і привело країну до Руїни.

Спокусившись легким вивищенням, обіцянками багатства та прилучення до шляхетства та дворянства, така старшина та духовенство пішли шляхом унії, возвеличення магнатства, підтримки промосковської лінії Гетьманщини;

8. Зиновій Хмельницький ніколи не будував соборну українську державу. Як єзуїт він вів подвійну, а то і потрійну, політику направлену на формування власної авторитарної держави з опорою на шляхту та промосковський церковний елемент.

Залежний від ідеологів заходу та сходу (про це говорить його велика переписка з магнатами, королями, царем, султаном, де він просить підтримки та визнання), він направляв зусилля на відокремлення Лівобережжя та Подніпров’я від земель України (Волині-України), яка до середини-кінця 17 століття становила цілісну державу і боролась проти руйнівної політики магнатів (див. карту Волині-України 1641 року Ґійома Сансона — та карту України того ж автора 1674 року);

9. Згадка про «смерть» Данила Нечая, яка, нібито, мала місце до Берестецької битви, і якою попрікає авторів фільму Ю. Мицик, віднайдена лишень у одному «джерелі», у записах того ж Станіслава Освенціма (!!!).

Запис про Нечая Освенцім здійснив, швидше за все, зі слів покатоличеної української шляхти, яка вихвалялась у Варшаві своїми «благородними вчинками» перед польськими королем та магнатами, шукаючи прихильності, орденських звань та гербів.

Звісно, такому «джерелу» немає віри;

10. Іван Богун, як і незрадлива українська старшина, зневажав поняття гетьман. Бо це іноземне військове звання, яке поширювалось виключно ворогами України.

В Україні вживалось інше, давнє та рідне для українців поняття для високого військового достойника – отаман.

Слово гетьман принесено в Україну магнатами і шляхтою Польщі та Литви. Воно має суто німецьке (тевтонське) коріння: Hauptmann – начальник.

Саме тому поняття гетьман набуло вжитку там, де були його носії – серед магнатства України, місцевої покатоличеної шляхти та на Гетьманщині. Це поняття стало синонімом роздору та підступної боротьби за владу (де два українці там три гетьмани).

11. Відсутність у Станіслава Освенціма та його послідовників відомостей про Івана Сірка – не є підставою сумніватись стосовно його участі у Берестецькій битві.

З відомих причин обмеженість інформації стосовно більшості героїв України 17 століття (Богуна, Нечая, Морозенка, Кривоноса та інших) є нашим історичним соромом та напрямом для майбутніх історичних пошуків;

12. Відносно «столиці» України, якою, за Ю. Мициком, був Чигирин, і до якого мав йти Ян ІІ Казимир у своєму поході, постає ряд запитань. Чому король, вже після об’явленої ним перемоги під Берестечком, маючи унікальну можливість поставити Україну на коліна, цього не зробив?

Адже величезній найманій з Європи армії, напевно, ставилась дуже чітка ціль – захоплення міст і монастирів, руйнування Січі і столиці. І їй, цій армії, напевне, гарантувалась традиційна винагорода – грабунок захоплених територій.

Виходить, що Ян ІІ Казимир не досяг своєї мети? Він втік відразу ж після незрозумілої «перемоги»?

13. Казуси з Білоцерківською угодою, що її згадує Ю. Мицик, виглядають значно кумедніше. Король, розпустивши військо після Берестецької битви, по декількох місяцях спохватився, і, начебто, повторно рушив на Україну.

За гетьманськими літописами 18 століття Самовидця, Грабянки, Величка, він, начебто, розбиває нову армію Хмельницького під Білою Церквою, і примушує гетьмана підписати дивну угоду, оригіналу якої досі так і не знайшли.

До того ж, цю вигідну для Польщі угоду, начебто, не затверджує польський сейм, і вона, на радість гетьмана, втрачає усіляку силу.

Чи не суцільна фантастика?

14. Стосовно галицької шляхти, яка брала участь у Берестецькій битві на боці короля, то постає питання. А якими полками керували на полі Берестецького бою магнати Потоцький та Вишневецький? Невже виключно польськими, у формуванні яких вони не брали ніякої участі?

Список відповідей на запитання пана Мицика можна було б і продовжити. Але і поданого матеріалу вповні достатньо, щоби зрозуміти підходи Ю. Мицика до історії України.

Натомість усе ж варто зауважити, що у статті застосовані аргументи і іншого штибу – посилання на «козаків які ходили на мамонтів», про тризуб, який прибув з Венери. На наш погляд ці «аргументи» особі високого духовного сану, поважному науковцю, не додають особливої переконливості.

Не зрозумілі «Родоводу» і апеляції до якогось міфічного інженера- будівельника, якого серед авторів фільму немає. Найпевніше Ю. Мицик мав на увазі автора книги «Велич Дулібії Рось. Суренж» Валентина Дем’янова, фахового архітектора, творця багатьох храмових споруд (переважно православних), дослідника історії та автора численних історичних статей. Саме його він називає головним серед творців фільму. І, у черговий раз, помиляється.

Про головне

Що ж так лякає у відеофільмі «Берестечко. Битва за Україну» істориків традиційних поглядів? Невже проблиски прихованої від українців правди? Чи, усе ж, надто хиткий стан традиційних викладів?

Бо інакше як прокоментувати особливу поблажливість українських істориків до єзуїтських, масонських, промосковських «джерел», до тих хто творив лихо нашому народу у 17-18 століттях, повсякчас вставляючи їх бачення у основу української історії?

Проте, беззаперечно, від дискусії є і добрий результат. Критика суттєво збільшує кількість переглядів фільму «Берестечко. Битва за Україну» та примножує число його прихильників. Українці, у своїй більшості, не сприймають заштампованої аргументації і надалі бажають шукати правдивого розуміння історії України!

Підтримка фільму пересічними українцями надихає громаду «Родоводу» на створення нових відеофільмів. Таких, які ще раз піднімуть важкі запитання, історично важливі для нашого народу. Надіємося, що нові фільми сприятимуть молодим науковцям у творенні правдивої історії України.

Громада об’єднання «Родовід»

Рівне, липень 2016 р.

Джерело

ВІДПОВІДЬ ДРУГА

Кого та що захищає Юрій Мицик?

У своїй попередній відповіді Юрію Мицику ми описали мотиви, що спонукали «Родовід» до створення серії відеофільмів з історії України, які закликають українців задуматись над історичною долею нашого народу. Бо історія нашого народу несе надто важкий імперський спадок і є написаною істориками єзуїтського, масонського, московсько-карамзінського та сталінсько-радянського спрямування (див. статтю «Знущання над історією України тривалістю у триста років» (відповідь на статтю Юрія Мицика)).

Щоби змінити таку ситуацію наші відеофільми закликають розгорнути нові пошукові роботи, розпочати натурні дослідження та розкопки на місцях подій, піддати прискіпливому вибракуванню так звану «джерельну» базу, що її нам нав’язала Варшава та Москва, критично оцінити єзуїтські, масонські, магнатські та гетьманські літописи (представників зрадливої старшини, послідовників темного окультизму), прискіпливо проаналізувати книги та монографії царських, сталінських та радянських істориків, які швидко погодились з тотальним нищенням усього українського, особливо українських першоджерел, та прийняли за «першоджерела» масу підсунутих їм компілятивних підробок (Академія наук вищої школи України).

Відрадним є те, що висловлені у двох частинах фільму думки є вповні близькими та зрозумілими для більшості українців, для молоді та людей середнього віку, наукової інтелігенції, окрім тієї її частини, яка свідомо, чи не свідомо, стала носієм імперського та сталінського історичного спадку.

Поява чергової хвилі емоційної «критики» від Юрія Мицика стосовно другої частини відеофільму «Берестечко. Битва за Україну» (вона про події 1651 року, які відбулись після Берестецької битви), змушує нас в черговий раз реагувати на опус історика- джерелознавця, якому у відеофільмах привиділась маячня та побрехеньки та який вважає нас «московськими агентами впливу» (стаття Ю. Мицика «Друга серія маячні і побрехеньок (про ч.2 фільму «Берестечко. Битва за Україну»).

Натомість, клеєння емоційних ярликів не заважає Ю. Мицику радити «Родоводу» зосередитись не на зніманні фільмів, а першочергових пошуках коштів на дослідницькі роботи (напевно для офіційних історичних установ та відомих істориків) і пафосно приводить приклад Ігоря Свєшнікова.

Хотілось би спитати маститого науковця, а чи не є пошукова робота святим обов’язком відповідних наукових інституцій (археологічних, історичних, краєзнавчих, культурологічних), які отримують на це державні кошти і мають планувати напрямки своєї діяльності? Чи поставлять ці інституції у плани своїх досліджень місця означені у фільмах, але без самих фільмів? Чи стукатимуть вони у двері різних фінансових установ без посилання на підтримку громадськості яка побачила фільми та шукає відповідей?

Про це ж говорить і приклад Ігоря Свєшнікова, який боровся з численними заборонами і шукав кошти на розкопки. Але він, радше, є зразком локальної перемоги українського патріота (спочатку не археолога) над радянською політичною системою, яка намагалась, у можливий спосіб, гасити прояви українського патріотизму, стримувати дослідження не бажаного напрямку, звужувати їх масштаб (за цим пильно слідкувало КДБ та партійні органи), змушуючи втискувати результати у затверджену зверху концепцію Берестецької битви (за московсько-сталінським сценарієм та, власне, Станіславом Освєнцімом).

Доказом цього є фактичне згортання масштабних досліджень під Берестечком (між річкою Стирем, селами Вербень, Пляшева, Острів, Коритно, Митниця, Антонівка) після смерті головного рушія досліджень — самого І. Свєшнікова. Наступним доказом є вимушена обмеженість проведених розкопок лишень вузькою смужкою козацьких могил та недоторканість невідомих донині цвинтарів військ Яна ІІ Казимира (католицького і протестантських) на театрі подій до 70 квадратних кілометрів!

Разом з тим, це не завадило появі численних дисертацій та монографій, які трубили про поразку українського війська і закріпляли у свідомості українців байку про «викрадення» Зиновія Хмельницького та втечу українського війська з поля битви.

Ми, як українські дослідники, з таким викладом історії Берестецької битви, категорично не згодні!

Сумнівався в об’єктивності офіційних (читайте за Освєнцімом) описів Берестецької битви, і сам Ігор Свєшніков. Принаймні так кажуть учасники розкопок, які не раз обговорювали питання перебігу та результатів битви зі своїм керівником.

Натомість, Ю. Мицик у черговий раз стає на захист Станіслава Освєнціма, єзуїта та антиукраїніста, королівського та магнатського літописця, бо той, нібито, як старанний школяр, займався лишень скрупульозним переписуванням фактів (інформації від короля та магнатів!).

Хочеться спитати, що це? Елементарне незнання політичних реалій тих часів, чи свідома підтримка того, хто виконував у Речі Посполитій роль королівського речника, рупору владної верхівки антиукраїнського та антиправославного спрямування (таку роль нині, у період чергової гібридної війни з Україною, виконують московські агенції «РИА новости», ИТАР ТАСС та інші прокремлівські медіа)?

Вповні очевидно, що саме з під пера єзуїта Освєнціма, та подібних йому «переписувачів», виходила потрібна владі Речі Посполитої та її ідейним покровителям, інформація, яка, у відпрацьований спосіб швидко розносилась усім тогочасним світом (через послів, дипломатів, орденські та масонські структури, католицьку церкву, через магнатів, шляхту, купців, торговців та мандрівників). Ефективність цього механізму підтверджується появою сотень інших однотипних за змістом «джерел», які, за Мициком, нібито, надійно підкріпляють найголовніше «першоджерело» про Берестецьку битву — власне опис самого Станіслава Освєнціма (нагадаємо, що він не був учасником битви).

Довіра до такої «інформації», як ворожого продукту у гібридній війні з Україною у 17-18 століттях, складеної з ідеологічних опусів Станіслава Освєнціма та літописів доби промосковської Гетьманщини (з під пера представників магнатсько-шляхетської п’ятої колони у середині України — Самовидця, Величка, Грабянки та інших) у Ю. Мицика настільки очевидна, що, схоже, стала для нього непорушною догмою.

Цим можна пояснити і закид Ю. Мицика авторам відеофільму у некрофілії (приязні до мертвих), через, нібито, появу у битвах фільму вже покійних українських героїв. Варто лишень поспівчувати Юрію Мицику, бо ж і Освєнцім, і магнатсько-гетьманські літописці, занадто поспішно «поховали» багатьох українських полководців у стремлінні швидкої міфологізації єзуїта та католика Зиновія-Богдана Хмельницького та його Гетьманщини (авторитарного утворення на тілі України).

Саме з історичного догматизму бере початок і несприйняття Ю. Мициком того, про що згадується у двох частинах відеофільму «Берестечко. Битва за Україну» — про розбудову української держави з центром на Волині у 15-17 ст. н.е.

Згадується у них і про структуру цієї держави та її внутрішній устрій, де уділи – не князівства, а структурні одиниці держави; де паланки – це військово-адміністративні землі у її центрі, на Волині, та на Дніпрі. Фільм намагається показати у який спосіб ця, ненависна у Варшаві, Римі і Москві, держава, боролась зі зрадливим старшинством (надалі магнатством та шляхтою), яке, через підкинуту окультність західних орденських та масонських центрів, опираючись на підтримку Риму та Речі Посполитої, а надалі і Москви, прагло жадібного збагачення.

Цю державу західні картографи називають Волинню-Україною чи країною козаків, і вона, попри усі намагання магнатських замовників мап, применшити її значення та зумисно назвати сателітом сусідніх держав, зафіксована європейськими картографами (див. карту Волині-України 1641 року Ґійома Сансона — та карту України того ж автора 1674 року, генеральну карту України 1648-1650 рр. Гійома Боплана та інші).

Офіційна ж історична версія (вона ж по суті сталінсько-карамзінська) говорить зовсім інше — ніякої самостійної держави України у 15-першій половині 17 століття ніколи не було, а була Литва та Річ Посполита. Українську ж державу у 1648-1654 роках, нібито, почав будувати єзуїт та католик, шляхтич та гетьман, Зиновій-Богдан Хмельницький. Проте, відразу підпорядкував її Москві, бо, нібито, дуже бажав єдності східнослов’янських (читай русских) земель. І взагалі оригіналу договору з Москвою, у черговий раз, ніхто не бачив, але він є, і зовсім не такий як про нього пишуть. Чи не повна маячня?

Вочевидь, що така версія української історії наскрізь неправдива. Її основа — шита білими нитками версія ідеологів з Риму та Варшави, Петербурга та Москви. Прикро інше — вона вповні влаштовує нинішніх «українських» істориків, які не хочуть прискіпливо та критично оцінити імперський історичний спадок.

Ми ж члени громади «Родоводу» стверджуємо – що українська самостійна держава у 15-17 століттях була!

Вона стала природньою спадкоємницею усіх попередніх утворень на теренах України — Артанії, Дулібії, Росі. Вона дала змогу народу України боротись з зовнішніми та внутрішніми ворогами українства та православ’я у 16 – середині 17 століття. Саме вона створила той ресурс, який дозволив українцям привести під Берестечко та Мізоч, на інші поля битв 1648-1651 років, величезні, добре озброєні та навчені армії (див. нову концепцію української історії — ТАЄМНИЦІ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ | Родовід ).

Апелюючи до компільованих «джерел», Ю. Мицик усвідомлено виступає проти критичного аналізу імперського історичного спадку, бо впевнено слідує за карамзінсько-сталінським викладом української історії. Він заповзято боронить єзуїтських, масонських, магнатських, гетьманських та промосковських «літописців», які люто ненавиділи Україну та православ’я, і бажали українському народу кріпацтва та несвободи.

Хочеться спитати, чому? За які заслуги така любов до ворогів?

У цьому плані дамо пораду Ю. Мицику – здійснити спробу перевірити милі його серцю «джерела» на їх абсолютну достовірність, але з допомогою найсучасніших методів та новітньої техніки досліджень (з застосуванням електроніки та хімічного аналізу) з залученням найкращих криміналістів світового рівня. Було б надто цікаво побачити результати таких перевірок.

Та чи дадуть згоду на такі дослідження власники вказаних «джерел» — архіви Ватікану, Кракова, Петербурга чи Москви? Адже результати таких перевірок можуть мати надто серйозні наслідки для офіційної історії багатьох країн Європи.

Відомо, історія для більшості держав світу – це, у першу чергу, інструмент політики!

Саме це мав на увазі Ян Маклеод (Йан Маклеод, Iain Norman Macleod, 1913-1970 рр.) – британський державний діяч, голова консервативної партії, міністр колоній уряду Британії, висловивши влучний афоризм: «Історія — занадто серйозна справа, щоб довірити її історикам!».

На жаль інформацію про цього діяча, після довгих пошуків у інтернеті, заплутавшись серед алкогольних компаній та футбольних суддів, так і не зміг знайти Ю. Мицик. Тому наводимо декілька джерел для зацікавлених інформацією про Я. Маклеода (статті — Iain Macleod - Wikipedia, http://www.findagrave.com/cgi-bin/fg.cgi?page=gr&GRid=95685030; фото Я. Маклеода — Iain Norman Macleod High Resolution Stock Photography and Images - Alamy ).

Стосовно ж рахманів, великих духовних православних Отців минулого, про яких нічого не знає Ю. Мицик, яле яких добре пам’ятає український народ у своїх святкуваннях, традиціях, назвах та прізвищах (свято Рахманського Великодня, Рахман гора на Львівщині, село Рахманівка коло Дніпра, прізвища – Рахманенко, Рахманюк, мальований образ воїна-рахмана — козака Мамая) то це не дивно. Бо про рахманів, вочевидь, нічого не писав Освєнцім та магнатські літописці. От і виходить, що Ю. Мицик не має «джерел».

Натомість, не це є головна біда.

Найсумніше те, що українською історією Юрій Мицик щиро вважає єзуїтсько-масонську, сталінсько-карамзінську імперську луду, якою останні три століття завзято затуляли очі українцям. І не тільки вважає, але заповзято захищає таку, намагаючись у зародку задушити інші, альтернативні, зрозумілі загалу, версії української історії.

Такий безальтернативний підхід є безглуздим та недопустимим у царині світової науки, так як нищить головну зброю науки –змагальність ідей та версій. Він гальмує нове прочитання заплутаних фактів, унеможливлює формування свіжих поглядів у галузях ідеологізованих, де перевірка відбувається з часом, з поступовим накопиченням фактів, де пошук є найвищою цінністю. Чому ж для української історичної науки мають бути якісь особливі виключення?

От і виходить, що Юрій Мицик стоїть на сторожі важкого і неприйнятного для України історичного спадку, та усіма своїми силами боронить його адептів — єзуїтів, масонів, магнатів, шляхту, промосковських гетьманських літописців, та головні «надбання» московсько-карамзінської, сталінсько-радянської, імперської науки.

То хто ж не любить Україну, пане Мицик?

Громада об’єднання «Родовід»

Рівне, серпень 2016 р.

Джерело

Фільм "Берестечко. Битва за Україну":
частина 1
частина 2

Джерело - Знущання над історією України тривалістю у триста років

​

Українській громаді пропонується резонансна стаття з одного з рівненських сайтів та відео за участю такого собі бізнесмена Анатолія Ясковця на одній з телепередач центрального телеканалу, де він прагне власні провини перекласти на… громадську організацію українського патріотичного спрямування, яку наполегливо називає сектою.

У такий спосіб чоловік намагається уникнути відповідальності за власну сумнівну поведінку і зробити винними у своїх проблемах інших.

До того ж, на думку керівництва громадської організації, робить це він не без впливу… прихованих від загалу антиукраїнських сил.

Тому постає питання – кому потрібна ця брудна колотнеча у Рівному? Чи не Москві? Чи не Кремлю?

Джерело статті та посилання на відео подані нижче.


Кримінальне провадження з якого сміються всі...

Москва сміється більше всіх...

З цієї справи сміються працівники поліції, прокуратури і суду. Але можливий слід Москви змушує думаючих людей не сміятися, а ставитися но неї з підозрою.



Отже, на Рівненщині конфліктує подружжя підприємців Ясковців. Дружина звинувачує чоловіка у подружніх зрадах. Останньою краплею для жінки стали можливі інтимні стосунки чоловіка з її матір'ю, тобто його тещею. Протягом тривалого часу вони разом парилися в лазні. А під час сімейних сварок чоловік збирав речі і йшов жити до тещі.

«Спочатку були просто підозри, — розповідає підприємець Ольга Ясковець. Я довго терпіла, але цей бруд перейшов усі можливі межі. Я запідозрила свого чоловіка в інтимних відносинах зі своєю матір'ю і не тільки. Неадекватна поведінка Анатолія свідчить ще й про інше — він зловживає алкоголем і приймає наркотики. Я вирішила розірвати стосунки з цим негідником.

Справа в тому, що у нас з чоловіком був спільний бізнес. «Горе-директор» довів наше діло до накладення арешту виконавчою службою на виробничі приміщення. Під час нашого останнього конфлікту Анатолій заявив: «Або мені, або нікому!»

Я з цим не погодилася, адже виробництво — справа мого життя! Анатолій дуже злякався, що частина майна відійде мені і трьом нашим дітям, а він, оскільки не вмів і не вміє нічого робити толком, залишиться без коштів для існування.

Щоб цього не сталося чоловік пішов на всі можливі, навіть аморальні вчинки. Лайка, образи, переслідування, побиття мене і жінок-співробітників — ці факти я вже втомилася рахувати.

У хід пішли зв'язки мого чоловіка в правоохоронних органах, результатом яких стало відкриття кримінальних справ та судових слухань. Мішенню було обрано не тільки мене, а й близьких і рідних людей, які мене знають, підтримують і допомагають.

Не секрет — найбільше мій чоловік боїться виглядати смішним і банальним… Ну зрадив, ну спиш з тещею, ну ділиш майно з дружиною, ну ведеш розгульний спосіб життя — це так тривіально, побутово і в цілому смішно...

Але йому здалося цього мало — він вирішив звинуватити мене і наших спільних трьох дітей в тому, що ми входимо в якусь секту і діємо в її, а не в своїх інтересах, згодом назвавши нас ще й учасниками організованої злочинної групи.

Його хвороблива уява і впливові зв'язки (в Рівненській обласній прокуратурі працює брат Анатолія — начальник відділу нагляду за додержанням законів територіальними органами поліції при здійсненні оперативно-розшукової діяльності Потапчук Руслан Богданович) вже роблять свою замовну чорну справу.

Наша участь і допомога Українському товариству охорони пам'яток історії та культури Рівненської області слідчі намагаються видати за участь в секті, з метою відчуження майна фірми на її користь. Це абсолютна нісенітниця і вигадки!

Однак, під гучний сміх слідчих поліції та прокуратури — все одно порушуються кримінальні справи вже проти членів цієї громадської організації. І найстрашніше!!! У маразм мого чоловіка, і не без чиєїсь впливової підтримки, «вірять» навіть такі високопоставлені чиновники в погонах, як заступник прокурора Рівненської області Мирослав Пацкан, суддя Євген Сидорук та інші впливові і відомі працівники органів».



Відео виступу Анатолія Ясковця на телебаченні 2019 р. дивитись тут —


View: https://www.facebook.com/100026491424586/videos/vb.100026491424586/415531126006598/?type=2&theater¬if_t=video_processed¬if_id=1572800457841557




То чим же відоме широкій громадськості Українське товариство охорони пам'яток історії та культури Рівненської області? Так звана «секта», «адепти якої» відповідно до своєї статутної діяльності займаються відродженням історичної спадщини України та Волині зокрема?

В роботу Товариства входять: зйомки історичних фільмів, телепрограм, проведення досліджень пам'яток культури та історії, написання книг і публікацій у наукових виданнях та інше.

Чи дійсно за вивіскою Товариства діє підступна і віроломна секта, як це, на догоду зовнішнім силам, намагаються видати слідчі поліції і прокуратури?

З цим питанням ми звернулися безпосередньо до голови Товариства, Сергія Лейчука:

«Українське товариство охорони пам'яток історії та культури Рівненської області, перш за все, працює над дослідженнями невідомих фактів та сторінок нашої історії, бореться зі штампами, нав'язаними імперськими силами Москви і Варшави, їх ученнями.

Останнім часом у нас відбувалися досить жорсткі дискусії з офіційними істориками на тему правдивого вивчення історії України, яку від нас ховала сотні років Річ Посполита та Російська імперія, і ховають, через підконтрольних вчених та науковців, і до сьогоднішнього дня.

Ми зняли документальний фільм «Берестечко. Битва за Україну» у двох частинах. Триває робота над картиною яка ставить під сумнів геноцид польського населення на Волині в 1942-43 роках («Лукаве людобуйство»). Ми ініціювали розкопки поблизу стадіону «Авангард» і в парку Тараса Шевченка в Рівному, з метою вивчення нашої правдивої історії, яку від нас чомусь так ретельно приховують.

За це сьогодні проти членів нашого суспільства порушують кримінальні справи, членів Товариства звинувачують у всіляких нісенітницях. Працівники правоохоронних органів, які можуть діяти в інтересах Кремля, звинувачують нас у сектантстві і діяльності з корисливих інтересів.

До речі, до нині члени Товариства вкладають у процес вивчення історії міста, краю, України, виключно власні кошти, працюючи на волонтерських засадах. До того ж ми категорично виступаємо проти всіляких сект в українському суспільстві, бо дотримуємося виключно православного світогляду.

Тому, в діях слідчих поліції, прокуратури, а також суддів Рівне та області, наші члени бачать одне — бажання зупинити діяльність Українського товариства охорони пам'яток історії та культури Рівненської області, на догоду Москві та її прислужникам, свідомо чи несвідомо».

Чим закінчиться ця історія з промосковським корінням, яка почалася з банального сімейного конфлікту, нам невідомо.

Але ясно одне — після майданів і війни ми так і не позбулися сліпого поклоніння перед чужими «авторитетами науки», не очистили до кінця нашу правоохоронну систему і суди від промосковських посіпак.

Петро Поліщук

20.11.2017р.

---------------------

Джерело — Уголовное производство с которого смеют все...Москва смеется больше...

Гібридна війна проти України нині шириться у напрямках які визначені Кремлем та його союзниками, з орденських та окультних структур з-за кордону, як приорітетні. Це напрямки у яких беззаперечний вплив мала б мати лишень українська держава.

Ці напрямки стають метою ворожих інформаційних атак, як і їх суспільні механізми, що донедавна були віддаленими від глобальної політики та самого поняття війни. До них відноситься системи формування колективної свідомості українців, українського національного менталітету.

В житті країни це сфери національної культури, краєзнавства, туризму, патріотичного виховання молоді, історичної науки.

Фото 1. Патріотизм та любов до українського, прадавнього та рідного, формується з дитячих років​

Очевидно, що вони є найбільш значимими для формування світогляду молодого покоління, майбутніх носіїв української державницької ідеї, патріотів свого народу.

Зрозуміло, що якщо українська культура, краєзнавство, туризм будуть начинені правдивою історією, справжній українським духом волі, чистою вірою предків, то вони сформують духовно стійкого молодого українського патріота.

Але чи нині ми створили міцний бар’єр перед чужинськими зазіханнями на наші духовні основи?

Давайте проаналізуємо.

За останнє тисячоліття, та особливо за минулі 300-400 років, вказані напрямки суспільних впливів в українському середовищі піддавались тотальному руйнуванню, облудній фальсифікації з боку різних імперських, орденських, окультних, ідеологічних інституцій сходу і заходу.

І сліди цього ідеологічного терору, особливо його радянського відтинку, нині очевидні та зовсім не подолані. Ми до сих пір не знаємо і не вивчили власної історії у всій її повноті! Бо руйнація настільки глибока, як і широко тотальна!

Початки її слід шукати у фальсифікуванні давньої слов’янської історії московсько-золотоординськими літописцями 15-16 століть.

Вона схована у імперських ідеях Карамзіна та його послідовників, авторів багатотомної «Історії государства Российского», у холопстві частини радянських науковців, які привчили нас до злегка модернізованого імперського викладу історії слов’ян та України, називаючи його українським.

Цей виклад і нині є стрижнем історії в незалежній Україні.

Фото 2. Відомі вчені з Києва активно пропагують фальшиві давньоруські літописи 15-16 ст. як і імперські ідеї Карамзіна​

Саме через так звані «давньоруські» літописи, точніше московські підробки 15-16 століть, з історичного минулого слов’янства та України викреслено величезну та славну історію слов’янських державних утворень та імена великих слов’янських предків.

Ми майже нічого не знаємо про давні слов’янські держави - Артанію, Дулібію, Рось, які існували понад дві тисячі років до татарського (яхівського) нашестя у середині 13 ст. н. е.

Це ж стосується Волині-України 14-17 століть, про яку побіжно говорять європейські картографи пізнього середньовіччя.

І що з цього витікає?

А витікає те, що ґрунт, для гібридного втручання в українську культуру та історію, аж занадто сприятливий.

Вся наука в Україні досі базується на прихованих основах «русского мира», які є програмними в українських школах та ВУЗах.

Тому ми постійно чуємо:

• - що «давньоруські» (московські) компелятивні літописи є, начебто, справжніми історичними джерелами;
• - що українці (давні артанці, дуліби, роси) і московіти (яхи, русские) є, нібито, беззаперечними братами;
• - що у наших предків ніколи не було ніяких держав, окрім спільної з московітами Русі та пізнішої промосковської Гетьманщини;
• - що наш алфавіт – це візантійська кирилиця, а не давня велесовиця, унікальне сакральне рахманське письмо слов’янських предків.

То чи зможемо в умовах історичної неправди позбавитись почуття вторинності та рабського менталітету?

Чи маємо чим достойно відповісти фальсифікаторам?

Фото 3. Реконструкція Запорізької Січі - українського символу волі та православного служіння Україні​

Саме тому, підтримуючи ідеї оновлення національних святинь, знаних пам’яток української архітектури, популяризації давніх православних звичаїв та обрядів, розбудови національних етнографічних парків, організації краєзнавчих форумів та фестивалів, маємо гостро реагувати на ініціативи зовсім іншого штибу.

Такі називаються «історичними реконструкціями», проте несуть облуду чужинської гібридності та окультності, що лукаво заповнює вакуум нашого незнання.

Такі ініціативи подаються та фінансуються здебільшого з-за кордону, через представників п’ятої колони в середині країни, через різноманітні фонди та гранти.

Їх завдання - формування прихованого каналу ідеологічного та окультного впливу на українців.

Їх ціль - підміна світоглядних цінностей нашого народу, повне розмивання українського менталітету, української ідентичності, цементування духовної вторинності.

При цьому нас повчають і нам закидають:

• - не вникайте у ідейну суть пропонованих «історичних реконструкцій», не шукайте темних ідеологічних плям, бо ви люди "відкриті" і "сучасні", які не вірять у забобони;
• - реконструюйте усе історичне, у тому числі «давньоруське», а також чуже і вороже, бо воно ж, нібито, цікаве і безпечне, і не принесе вам ніякої шкоди;
• - сприймайте усе як легку гру, як відпочинок, як хорошу розвагу, бо все робиться для нових яскравих вражень, для вашої найширшої інформованості;
• - заробляйте на таких акціях, ініціюйте яскраве шоу, намагайтесь освоїти надані кошти та просіть таких коштів ще і ще...

Які наслідки отримає українське суспільство від таких лукавих настанов та заманливих фінансових спокус?

Воно отримає те, чого так хочуть ідеологічні вороги та закордонні окультні порадники.

Суспільство перестане усвідомлено берегти слов’янський та український світогляд! Перестане нести українську духовність, яку наші православні предки вважали найціннішим скарбом у житті!

Суспільство втратить свою ідентичність - український світогляд та українську ментальність!

Фото 4. Поборники «русского мира» на фестивалі «історичної реконструкції» - попереду Ігор Стрєлков-Гіркін​

Таким чином нас намагаються зробити примітивними споживачами різних псевдо-історичних розваг, а з такими, нерозважливими споживачами прихованого ідеологічного бруду.

Впевнено можна сказати, що такі «історичні реконструкції» є нічим іншим як зброєю масового ураження, засобом промивання мізків українцям, способом духовного переформатування.

Та чи дієва саме така форма ворожої ідеологічної обробки?

Очевидно, що так!

На це вказує досвід Російської Федерації, де відразу ж після розвалу СССР, як гриби після дощу, з’явились різні клуби «історичних реконструкцій», які стали на захист московської імперської ідеології.

Форми роботи таких клубів підтримали високі кремлівські чиновники та спеціальні таємні служби. Згодом, через школу таких клубів пройшли майже усі бойовики, що воювали на Кавказі та в ДНР-ЛНР, які принесли «русский мир» в Крим.

Тут варто згадати Ігоря Стрєлкова-Гіркіна, який, як офіцер спецслужб РФ, відвідував Україну з метою популяризації «реконструкторства» ще до подій у Криму і на Донбасі.

Чому ж нині нам нав’язують фіктивне «історичне реконструкторство»?

Бо для кремлівських ідеологів «русского мира» надзвичайно важливо, щоб московська (яхівська) імперська ідеологія зберігалась на українських землях якомога довше. Щоб вплив компілятивних «давньоруських» літописів (як закамуфльованої ідеології яхів) не втрачав своєї сили, а навпаки, зростав.

Підтримують їх у цьому і європейські союзники, з різник окультних орденів та масонських лож, переважно одинського (вікінгівського) штибу.

Фото 5. Ініціатори будівництва драккара вікінгів «Гунгнір» у м. Рівне (на фото човен-дракон під навісом) в так званому «давньоруському» одязі​

Одним з відгалужень «історичного реконструкторства» серед прихильників «русского мира» є спроби відтворення вбрання періоду, так званої, Київської Русі (988-1054 р.), яке видається ними за слов’янське.

Такі реконструкції виводяться з сумнівних ілюстрацій «давньоруських» літописів, які не відображають ні час, ні місце подій (Подніпров’я, Волинь, Прикарпаття) бо виконані не раніше 15-16 ст. у Московському улусі Золотої Орди.

Ще у ХХ-му столітті дослідники помітили, що зображення у «давньоруських» літописах повторюють московські аналоги 16-18 століть. У них православні хрести та хрестики, на ілюстраціях, мають довгі вертикальні планки, присутня велика кількість усіляких перекладин, що не характерно для зразків з центрально-слов’янських територій більш ранньої доби.

Відомо, що справжні хрести та хрестики 9-13 століття з Середнього Подніпров’я, Волині, Прикарпаття, виконувались виключно симетричними та рівносторонніми, без усяких додаткових перекладин та видовжень.

Подібне варто сказати і стосовно зображень «давньоруського» одягу.

Виконавці ілюстрацій, а є обґрунтоване припущення, що це були німецькі майстри 16-18 століть, для зображення таких брали місцеві московські та угро-фінські аналоги, та одяг вікінгів та германців, який добре знали на батьківщині.

Отже, в літописах показані не автентичні слов’янські одежі з Вісло-Дніпровського регіону 9-13 століть, а щось інше, не справжнє. Про це говорить майже повна відсутність на такому одязі слов’янських символів та слов'янської вишивки.

Фото 6. Реконструкція давнього одягу вікінгів на фестивалі у Петербурзі (Російська Федерація)​

Тут варто звернути увагу на спорідненість давніх окультних вірувань нащадків вікінгів і германців (у Європі) та варягів і московітів-яхів (на Поволжі). Усе через те, що їх об'єднуює спільна ідеологія, яка була занесена у Європу у часи походу чорного мага Одина з Середньої Азії до Скандинавії у ІІІ тис. до н. е. (дивись карту походу війська Одина).

Мова йде про одинізм та яхветизм, який породив звіриний стиль в мистецтві. Кожен з них сформований на подібній ідеологічній основі – вірі в Вальгаллу, Одина та нечисть антисвіту (темні духи).

Тому окультні прояви яхветизму характерні і для одинізму. Спільна у них і символіка та потяг до знаків темних та хижих духів - рун.

Тому не дивно, що будівництво човнів-зміїв, човнів-драккарів, характерне не тільки для Скандинавії та вікінгів, але і для Московії та яхів. Різниця тільки у назві човнів. На Верхній Волзі, та її притоках, такий човен носив, та носить зараз, назву ладья.

Як і драккар, ладья яхів та варяхів (варягів) увінчується головою дракона, а сам човен є тілом дракона у якому поміщується команда човна.

Так само як і у вікінгів, ладья яхів та варягів оздоблюється зображеннями у чіткому звіриному стилі, рисунками на парусах і щитах, з відповідними темними рунічними написами-заклинаннями в визначених місцях.

Фото 7. Русская ладья – драккар яхів, який видають за слов’янський човен, з головою змія-дракона попереду​

На відміну від драккарів вікінгів та ладей яхів, слов’яни користувались іншими плавучими засобами - виключно човнами які називались чайками.

Такі човни не несли окультної символіки, та не оздоблювались головами драконів чи хвостами зміїв. На парусах та бортах таких були знаки Прави та Світлого Ірію, які ставали оберегами команди.

Слов’янська назва човна, чайка, дожила і до козацьких часів, а її бойові якості, на Дніпрі, Прип'яті, Дністрі і у Чорному морі, неодноразово показували українські козаки 15-18 століть.

Тому вповні шокуючим фактом є застосування в Україні зображень драккарів, човнів давніх ворогів слов’ян, власне вікінгів, як емблем на рекламних плакатах фестивалів, на об'явах туристичних представництв, на вивісках об'єднань реконструкторів. Особливо у давньому Волинському регіоні, у серці слов’янства та українства, православному по природі, де ніколи суден такого типу не зустрічалось.

Навпаки, на річках Волині (Горині, Случі, Стирю) були знайдені лишень залишки чайок, які потребують музеєфікації та реконструкції. Чим не достойна справа для справжніх патріотів та ентузіастів?!

Тому виникає запитання.

Використання символіки драккара зроблено ініціаторами фестивалю по незнанню, чи зумисно?

А можливо, таке бажання висловив невідомий спонсор заходів, який прекрасно розумів, що робить і для чого? Тоді чому, шановні українці, мовчимо?

Фото 8. Дивна реклама українського по назві фестивалю на Волині з окультним драккаром вікінгів (рогатим драконом) як головною емблемою​

У результаті напрошуються короткі підсумкові висновки.

Висновки, які мають підкреслити існуючі проблеми у сфері національної культури, краєзнавства, туризму, патріотичного виховання молоді, історичної науки, через які ідеологічна отрута непомітно проникає в українську ментальність.

Маємо знати таке:

1. Недруги українського духу нині ініціюють та фінансують сумнівні, окультні по значенню, дивні по формі «історичні реконструкції», і у такий спосіб ведуть гібридну війну проти української духовності та ментальності;
2. Підґрунтям такої гібридної війни є стан української історичної науки, яка досі перебуває у полоні «русского мира» та сформована на фальсифікованих у Московії «давньоруських» літописах 15-16 століть;
3. Ворогам українства вигідне наше незнання справжньої історії слов’янства та України, як і відсутність новітніх досліджень в Україні, що дозволяє їм затягувати українців у тенета неправди, сіті окультизму та «русского мира»;
4. Головним методом просування окультної облуди у сферу туризму, історичного реконструкторства, етнографічних фестивалів, є зовнішня мімікрія під українське, з глибоким приховуванням в середині чужого та небезпечного, окультного та магічного.

То як же подолати такий негативний стан справ?

Як правильно оцінити патріотичність та корисність справжнього історичного реконструкторсва?

Фото 9. Предки вчили повсякчас передавати український дух та відвагу молодому поколінню українців!​

Справжнє історичне реконструкторство, те яке слугуватиме українському народу та українській державі, має мати чіткі та зрозумілі позитивні ознаки:

• - воно має прививати українцям, особливо молоді, глибоко духовний, український православний світогляд!
• - воно має навчати українців, особливо молодь та дітей, любити та берегти українську державність та землю!
• - воно має не пускати в українське суспільство чужинський окультизм та облуду, чужинські магічні символи та знаки!
• - воно має слугувати відтворенню правди про найдавнішу слов’янську, православну та українську минульщину, яку маємо любити та шанувати!

Лишень тоді будем вільно почуватись на власній землі!

Фото 10. Світлі духом люди у вільній країні, які люблять Творця – ось чому вчить нас давній український православний світогляд!​

Але чи здатне нині українське суспільство пізнати історичну правду?

Чи готові українські науковці, українська журналістика, українська влада, до необхідних суспільних трансформацій?

А може надалі будемо об’єктом гібридної війни, численних атак «русского мира» та намовлянь усіляких лукавих та окультних радників, що обсіли нашу державу?

Як гадаєте?

Очевидно, що ми маємо розпрощатись з своїм тотальним незнанням минулого! Ми маємо відкинути облуду «русского мира» та підступність його таємних європейських союзників!

Чи готові до цього?

Час покаже!

+ + +

По матеріалам з інтернету

Що ми знаємо про Україну 14-17 століть? Що говорить картографія про цю добу нашого народу та його державу?
Які відомості можна почерпнути з карт виконаних за межами України, головно в Західній Європі?
Чи правдиві ці карти і чиї інтереси вони захищають? Чого не змогли приховати замовники карт?
Чи існують українські карти того періоду і де вони сховані?
Яку роль відіграла Волинь, та її центральна частина, Роксоланія, у історії становлення України 14-17 століть?
Як закордонні картографи показали нам те, чого уникає історична наука сьогодення?
Про це та інше у статті нижче...

КАРТИ РОСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: ВОЛИНЬ—УКРАЇНА XVI-XVII СТ.​

У пізньому середньовіччі носієм роського, давньослов'янського, давньоправославного світогляду та роської державності залишалась Волинь. Історичні землі її центру, Роксолані, та найближчі околиці і надалі були центром роських та слов'янських земель. Тут, у серці Волині, на Погорині, у 13-14 ст. н. е. концентрувались головні духовні установи слов`янського світу. Тут зростала нова роська та українська еліта: Рахмани, волхви, духовенство, військові керівники, старшина.

Рис. Карта України 1648 року Гійома Боплана (північ внизу)​

Незважаючи на досить несприятливі умови, на тиск різноманітних католицьких орденів, таємних лож та окультних організацій, особливо на населення колишнього Дулібського Союзу та околиць Роської держави, жителів Прикарпаття, Західного Поділля, Білорусі (литвинів), не зважаючи на зростаючу кількість відступників від православного світогляду, як тисячолітньої віри Святих православних Отців, тяготіння таких до стану жадібної шляхти та магнатства, історична Волинь з центром на Погорині у 15-17 ст. н. е. усе ж залишалась землею рахманства та волхвівства, носієм знань закону Прави та православного світогляду.

На Волині успішно провадилась підготовка світоглядно стійкого роського керівництва, яке ставало головною силою у розбудові нової держави з об'єднуючою назвою - Україна (Країна духовних вчителів - волхвів-укрів).

Ця держава, стараннями волинян, вийшла за межі місця свого центру, історичної Волині, та у 16-17 століттях міцно укріпилась на давніх слов'янських просторах Середнього та нижнього Подніпров'я, Лівобережжя Дніпра, Причорномор'я і Слобожанщини.

Рис. Рахман - духовний православний Отець давнього минулого​

Назва роської держави, Україна, у 14 ст. н. е. була прийнята Рахманами та волхвами Волині, початково для Роксолані (з центром в Погоринні), а далі для усієї історичної Волині (від Західного Бугу до річки Росі і Дніпра, від Прип'яті і до Південного Бугу), та стала духовним знаменням нової епохи.

Ця назва дозволила виокремити роські земелі від земель, що потрапили під вплив чужинських окультних ідеологій (одинських, яхівських, масонських, орденських) західного та східного штибу.

Про історію походження назви Україна, населення якої щиро шанувало роських духовних православних вчителів далекого і не далекого минулого (волхвів-укрів), читайте у статті «Укри та українці: забута історія предків».

Повернення роських (рахмано-волхвівських) впливів на слов`янські землі, у межі колишньої Роської держави, спочатку з назвою Волинь, а надалі вже як України, було головною метою волинських духовних вчителів.

Рис. Слов'янський світ та його оточення у 10 ст. н. е. (дослідницька карта)​

Першим напрямком духовного подвижництва, зважаючи на навколишні умови, стали колишні східні дулібські та роські землі. На територію Київщини, Чернігівщини, Подніпров`я, Лівобережжя Дніпра зусиллями Отців Волині повертався у всій повноті давній роський, православний світогляд. Процес мав охопити і відвойовані у Золотої Орди дулібські та роські лісостепи і степи: Слобожанщину, Подонщину, Причорномор'я та Приазов'я - Дике поле.

Тут, у південних степах, під кінець 15 ст. н. е. планувалось створення міцного військово-духовного осередку, військової потуги духовних воїнів з Волині та усієї України. Про це докладно у статті під назвою «Волхвівський дух України: волинські корені Запорізької Січі».

У кінці 15 ст. н. е. на Дніпровських порогах постала Запорізька Січ – особливий центр вишколу Пересопницько-Білівської військово-духовної школи з Волині, де молоді воїни-Рахмани остаточно ставали характерниками (духовними воїнами). Після навчання на теренах Роксолані, характерники відточували свої навички в реальних умовах, в практичних ділах по захисту роських та українських земель від розбійних зайд які проникали у Дике Поле головно зі сходу (орд яхів-буджаків). Одночасно вони вчили військовому мистецтву тих, хто визнавав православний світогляд.

Активна та планомірна діяльність роських посланців з Волині закріпила у 15-17 ст. н. е. назву Україна за колишніми землями Дулібської та Роської держави: за обширами Київщини, землями Подніпров`я, просторами на схід від Дніпра та частинами Дикого Поля.

На відміну від базового осередку історичної Волині, або Волині Верхньої, ці землі стали носити назву Низова Волинь (Bassa Volinia). Вони, як і Верхня Волинь, тепер теж Україна – Країна Козаків.

Таким чином смислова ідентичність назв Волинь (земля духовної волі, вільних душею людей з православним світоглядом) та Україна (країна духовних вчителів православного світогляду), що побутували у суспільстві, їх взаємозамінність, потрапили на карти іноземних картографів 16-17 століть.

Рис. Французька карта 1700 року: Волинь (від Західного Бугу до Чернігова і Дикого Поля) та Поділля (Подністров'я та Південне Побужжя) - разом Україна, Країна Козаків​

Активна діяльність роських духовних православних Отців у 14-15 ст. н. е., відродження просвітництва у Волинському регіоні, стали активним подразником і в усій іншій Європі де панувало засилля католицького орденства, окультизму та йшла жорстока боротьба з вільнодумством.

Рахманська просвітницька діяльність на слов'янських землях наштовхнулась на відвертий спротив окатоличеної частини слов'янських народів, особливо зрадливого магнатства та шляхти, та тієї частини старшинства на землях Подніпрянщини та Слобожанщини, яка поглядала на схід, на яхів (ядро Золотої Орди, а далі Московії).

Серед ворожо налаштованих було багато відступників від слов`янського світогляду та батьківської віри. У намаганнях концентрації одноосібної влади та швидкого збагачення (вплив тевтонського духу начальництва - гетьманщини) вони бажали заволодіти усіма роськими землями та перетворити слов`ян у духовних та мирських рабів (кріпаків).

Такі відступники наполегливо нищили усе роське (далі українське), вільне духом, православне, світле, людське, намагаючись стати шляхтичами (знак належності до окультної еліти яхів) та сприяти появі на слов`янських, роських, далі українських землях ворожих орденських структур, таємних організацій та лож, що поширювали ідеологію кріпацтва.

Події, що розгорнулись на Волині-Україні та навколо неї у 16-17 століттях – це боротьба носіїв роського православного світогляду з ворогами Прави, ворогами Світлого Ірію та Творця, з властолюбним та жадібним магнатством, шляхтою, їх услужливим та окультним оточенням.

Рис. Шляхта 16-17 століття - носій орденства та окультизму​

Часи 16-17 ст. н. е. – це момент загострення боротьби давнього, світлого, православного руху просвітництва з ідеологіями які базувались на темних окультних ідеях антисвіту. Тієї боротьби яка тривала на просторах планети не одне тисячоліття. Це війни шанувальників Світлого Ірію та Прави з носіями нелюдської, вірусної, окультної ідеології зміїного, драконячого кубла темних сил.

Світоглядні просвітницькі осередки різних часів (у Артанії у І тис. до н. е.; у Дулібії 1 ст. до н. е. - 9 ст. н. е.; у Росі 10 - 14 ст. н. е.; на Волині та Україні у 15 - 17 ст. н. е.), були вдалими спробами у побудові гармонійного, влаштованного на законах Прави, православного суспільства. Вони - дітища православних Святих Отців, мудреців та носіїв знань закону Прави, зримий результат впливу на суспільство мудрих Рахманів та Аріїв. Такі гармонійні та людяні суспільства можна назвати виявом Вселенської Богократії, прямого керівництва Світлих Сил земним суспільством (через контакт Світлого Ірію зі Святими Отцями).

Своїм існуванням такі утворення дратували тих, хто зневажав Праву, закони Творця, закони любові та добра, хто уповав на агресію, гордиливість, брехню, жадібність. Тих, хто прагнув привласнення суспільної влади, державних багацтв, рахманських здобутків та бажав перетворити православний народ на кріпаків.

У запеклій світоглядній боротьбі, противникам рахмано-волхвівської просвітницької системи важливо було отримати доступ до таємниць рахманського та волхвівського устрою, організації їх влади, системи управління. Вороги бажали лиш одного - паразитування за рахунок крадіжок енергії Творця та сакральних знань.

У 16-17 ст. н. е. зрослий інтерес західних можновладців (папи, королів, магнатів), їх орденських структур, таємних католицьких лож, до слов'янських земель Волині-України, бачимо через появу великої кількості картографічних матеріалів, що виконані західноєвропейськими картографами на їх замовлення, і які охоплюють Центрально-Східну Європу та землі колишньої Роської держави.

Карти, і це зрозуміло, відтворюють головно магнатську, експансіоністську версію устрою слов'янських земель у 16-17 ст. н. е. Проте, при всій неприязні до рахмано-волхвівської системи замовників карт, картографи вимушені були показувати, звісно у певній мірі, розбудову держави Волині-України, фіксуючи у такий спосіб світоглядні зміни які відбувались на просторах від Західного Бугу до Подоння, від Прип`яті до Причорномор`я, у постординський період.

Рис. Волинь та Поділля, разом Україна на середньовічній карті П. Коронетті​

На середньовічній карті П. Коронетті бачимо, що майже уся територія на схід від історичного свого ядра Волині на Погоринні носить назву - Волинь (Volinia). Частина цієї території, Подніпров`я, Запоріжжя, Лівобережжя Дніпра, зветься Низовою Волинню (Bassa Volinia).

Землі північного Подністров`я та Південного Бугу на карті Коронетті названі Поділлям (Podolia). Разом з Волинню Поділля є і Україною, або Країною Козаків (Ukraine - Paese de Cosacchj). Ця назва виглядає як додатковою, дублюючою та об'єднуючою, хоча візуально поступається значенням назві Волинь.

На французькій карті 1700 року землі Волині (Volhonie) тягнуться від Західного Бугу на лівобережжя Дніпра та до Причорномор`я. Разом з Поділлям (Podolie) землі Волині - Україна (Ukraine) та Країна Козаків (Pays de Cosaques). Тут назви Україна та Країна Козаків рівноцінні назві Волинь та Поділля.

Цікаво те, що назву Волинь на даній карті можна трактувати і як назву Волхонія - країна волхвів, або волхвів-укрів (волхвів - духовних вчителів).

Прикарпатські землі, що потрапили під орденський та магнатський окультний вплив з заходу найпершими, названі на карті Руссю Красною Польською (Russie Rouge Polonoise).

Рис. Фрагмент французької карти 1700 року: Волинь (від Західного Бугу до Чернігова і Дикого Поля) та Поділля (Подністров'я і Південне Побужжя) - разом Україна, Країна Козаків​

На карті Джовані да Мула, початку 17 ст., окрім Волині (Volinia), яка простягнулась від Прип`яті до Причорномор`я та Сіверського Дінця; Поділля (Podoliа), земель охопивших Північне Придністров`я; Чорної Руси (Russia Negra), чи історичних земель Прикарпаття; з`являється ще одна назва. Це Полісся (Polesia) – землі у верхів`ях річки Прип`ять (нині частина Польщі, Білорусі, Волині).

Цікавою є карта 1674 р. Ґійома Сансона. Вона теж подає назву Волині як Волхонія.

Ця карта в багатьох деталях повторює французьку карту 1700р. На ній Волинь (Volhynie) - це землі від Західного Бугу до Подоння і дельти Дніпра; Поділля (Podolie) — землі північного Придністров`я і Побужжя; Чорна Русь (Rossie Noire) — землі Прикарпаття та Холмщини.

На цій карті Україна – це Країна Козаків, яка об’єднує Волинь та Східне Поділля.

Рис. Карта України (Волині, Поділля) Гійома Сансона 1674 р.​

На карті Сансона, одначе, з`являються і додаткові дані та деталізація. Великі роські чи українські землі на ній поділені на окремі регіони (рalatinat), що є відображенням бажаного магнатством устрою українських земель (в супереч устрою рахманському, роському, українському).

Можновладці, місцеве магнатство та шляхта, які мали вплив на формування іноземних карт, прагнули відобразити на таких картах свої стратегічні плани, подати їх у якості єдино можливих. Це їх претензії та наміри. Тому правдивість адміністративного поділу на них радше не об'єктивна реальність, а бажання магнатів та шляхти поділити Україну на свій розсуд. Це підтверджується наявністю великого числа інших карт, які суперечать одна одній.

Особливою є карта Центрально-Східної Європи 17 ст. н. е. Гійома Боплана. Вона, як і карта Ґійома Сансона, враховує лишень магнатсько-шляхетський погляд на українські землі та влаштування їх територій.

Так Волинь (Volhynia) на даній карті складається з двох регіонів: Volhynia Superior (Верхня Волинь) та Volhynia Inferior (Низова Волинь). Україну (Ukrania) на карті традиційно утворює Волинь разом з Поділлям.

Територіальними центрами регіонів на карті Боплана показані магнатські осередки. До того ж сама карта не дає уявлення про державні кордини і належність земель. Вона більше заплутує істориків ніж пояснює історичну ситуацію.

Рис. Карта Центрально-Східної Європи середини 17 ст. Гійома Боплана​

Цікавою є інша карта, виконана у 1641 р. картографами групи Сансонів. На відміну від попередніх карт, ця карта не несе подробиць регіонального, магнатського по баченню, устрою земель.

На карті позначені землі, що входять в Україну 16-17 ст.: Верхня Волинь (Alta Volinia ), Низова Волинь (Bassa Volinia), Верхнє Поділля (Alta Podolia ), Низове Поділля (Bassa Podolia ).

Разом вони іменуються і Країною Козаків (Vcriania o Paese de Cosacchi).

Вказані назви накривають майже усі землі які нині входять у межі України ХХІ століття, та не виокремлюють регіони Прикарпаття, Слобожанщини, Причорномор'я. Означена лишень зона Полісся, хоча не зрозуміло чи це назва географічна чи адміністративна.

Рис. Карта Волині-України групи Сансонів 1641 року​

Роблячи висновки, скажемо таке.

Виконані на замовлення іноземних можновладців, орденських структур, окультного магнатства та шляхти, тих сил, які зазіхали на Українські землі та бажали закріпачення вільного православного люду, які нищили духовну основу українства, рахмано-волхвівську православну систему, власне державу Україну тієї пори, карти України 16-17 ст. н .е. іноземного походження несуть у собі значний суб’єктивний та не український чинник.

Вони створені на замовлення тих, хто розглядав Волинь-Україну як зону експансії та визиску, як місце створення орденської системи магнатства, де магнати - це очільники-маги окультних осередків, що ділили православні землі на шматки. Такі опирались на військову силу гетьманів (носіїв орденства тевтонського кореня), які силою меча та окультизму мали тримати народ у покорі.

Проте така замовна суб'єктивність присутня не на усіх іноземних картах і не у всьому.

Знаходяться серед карт і такі, що несуть цікаву і у великій мірі правдиву інформацію. Такі карти не можливо назвати пророськими чи проукраїнськими, бо вони не відтворюють у деталях роське бачення держави Україна, справжнє та детальне рахмано-волхвівське (українське) влаштування її устрою тієї пори.

Рис. Рахманський устрій України середини 17 ст. (дослідницька карта)​

Проте, втішним є вже те, що виконавці таких карт, знані європейські картографи, не допустили однобокості. У скупих написах на своїх картах вони надали нам цінну інформацію для роздумів.

Ці картографи звернули увагу на європейську потугу, Волинь. Вони помістили на карти роські назви давнього православного краю Рахманів та волхвів і їх народу - Волинь, Україна, Країна Козаків та інші.

Це сталось тому, що вони добре знали:

- що Україна 16-17 ст. н .е. – це Волинь, навколо якої об`єднані інші православні та слов'янські землі, де шанують православний світогляд, високі знання світоустрою та закону Прави;

- що історична Волинь – це головне ядро рахмано-волхвівської системи, яка поширювала справжні знання закону Прави на усі, колись дулібські та роські землі регіону - Середнє та Нижнє Подніпров'я, Лівобережжя Дніпра, Слобожанщину, Причономор'я, на усе Дике Поле;

- що Волинь та інші роські землі - це Країна Козаків, Україна, на якій утворена військово-духовна потуга, ядро характерницького вишколу з Волині, Запорізька Січ (Світло Ірію Чисте).

Рис. Козак Мамай - образ духовного воїна-Рахмана​

Тому питання широкого вивчення основ тієї сили, яка спромоглася зберегти на теренах України 15-17 століть тисячолітню світоглядну основу часів Дулібського Союзу та держави Рось, головні рахманські та волхвівські навчальні заклади православної еліти, основоположні світоглядні знання Прави, зуміла захистити віру від зрадливих земляків які переметнулись до зараженої окультизмом і орденством шляхти та магнатства, є нині особливо актуальним.

Не менш актуальною задачею є отримання картографічних матеріалів тієї пори роського та українського походження. Вповні логічно вважати, що такі матеріали були приховані у часи лихоліть, хоча можливо вони частково понищені і приховані ворогами православ'я та України.

Складністю є і те, що життя волинського православного рахманства та волхвівства, устрій їх організації, участь у духовному житті усього волинського старшинства, закриті від нас викривленими історичними оцінками тієї доби, нав’язаним нам магнатсько-шляхетським поглядом на історію Волині-України, заїждженими академічними штампами стосовно бачення суспільних процесів у 14-17 століттях, однобокими оцінками діяльності ключових історичних постатей виключно з позиції ворожого до православ'я та України магнатсько-шляхетського окультного табору.

Розгортання духовних утисків та репресій супроти носіїв роського світогляду у 17-18 ст. н. е., змусило Рахманів та волхвів покинути центральній регіон Роксолані і утаємничити своє перебування у віддалених регіонах Волині та за її кордонами. Незрадливі духовники у 18-19 столітті зазнали численних репресій і для більшості вони ніби розчинились у середовищі українського народу.

Проте в складних умовах їм вже не вдавалось займатись духовною діяльністю та просвітництвом з огляду на агресивні дії та терор, спочатку Речі Посполитої (до 1795 року), а далі Московії.

Рис. Могили предків 17 ст. кличуть нас знати правду​

Але їх незламність не забута! Як і їх роль хранителів давнього спадку!

Нині стає відомо, що у 14-15 століттях волинські Рахмани та волхви у непримиренній боротьбі почали будувати оновлену Роську державу, яка спочатку назвали Волинню, а далі Україною. Саме вони поклали на це усі свої духовні та фізичні сили. Грандіозність та стрімкість подій на землях України 17 століття тому доказ.

Лишень зрадливість тих, хто, спокусившись окультною владою, легким багатством, чужинськими грошима, хто відійшов від православного світогляду і зумисне відірвав суспільство від живильного впливу давніх світоглядних знань і закону Прави, дала змогу ворогам смертельно вразити Українську державність у 17 ст. н. е.

Активна війна проти роських та українських духовних інституцій, утворення магнатської та окультної промосковської Гетьманщини на частині земель України – це початок так званої Руїни.

Це час цілеспрямованого викорінення справжніх Рахманських православних духовних основ, які гармонізували життя народу. Це період формування псевдо-державних утворень по одинським-яхівським зразкам, найбільшим серед яких стала Гетьманщина. Це безкінечні війни зажерливої шляхти, яку легко купували оманою всевладдя, облудою імперського по формі та масонського по духу дворянства.

Процес цей призвів до нищення у 18 ст. н. е. знакового православного символу - Запорізької Січі та давньої православної (артанської, дулібської, роської, козацької, незалежної) церкви.

Рис. Історико-культурний комплекс "Запорізька Січ" нині​

Ослаблення контакту зі Світлим Ірієм та Творцем, втрата правдивих світоглядних знань Прави, стали тяжким ударом та трьохсотлітнім випробовуванням для роського, нині українського, народу. Випробовуванням яке, незважаючи на оновлену державність, продовжується.

Значення і зміст такого випробовування треба зрозуміти кожній людині, усім хто зветься українцями та православними. Бо таке випробовування завершиться лишень тоді, коли повернемося до світоглядних основ славних предків, до розуміння Вселенської світобудови та закону Прави, до справжньої та рідної православної духовності.

Тому маємо повчитися у предків, Святих Отців минулого, незрадливих Рахманів та волхвів, терпіння та міцної віри, справжніх знань про Світлий Ірій та Праву.

Бо предки тисячоліттями несли православний світогляд і світлі знання до нас, щоб передати їх нам як найдорожчий спадок. А через нас і наступним поколінням...

Дяка їм за це!

+ + +

Джерело

В ЗМІ та на телебаченні з'явилась інформація, що у місті Рівному мають намір побудувати копію човна давніх вікінгів, який має дивну назву - дракар (човен-дракон, човен-змій). Це для того, щоб на його основі на місцевому озері Басів Кут створити музей під відкритим небом.

Здавалось би, що це мила ідея з реконструкції атрибутів давнього європейського минулого, яке маємо знати. Але...

Напрошується питання: чому саме дракар? Чому човен-дракон, на якому скандинавські зайди грабували і приносили смерть багатьом народам Європи? Чому головний військовий атрибут ворогів слов'янства, ідеологія яких (одинізм) стала основою гітлеризму, нацизму, тоталітаризму, а надалі "русского мира", і є давнім знаком темної біди?

Чому не слов'янська чи козацька чайка? Та чайка, рештки якої знаходять по усім річкам давнього осердя слов'янського світу — історичної Волині? Чому не наше предковічне та світле, українське та православне?

Вочевидь, хтось виношує таємне бажання відволікти нас від нашого споконвічного, православного, рідного і світлого та намагається розширити палітру засобів гібридної війни елементами окультизму та атрибутами чужинської ідеології. Про це та інше у статті нижче...



ДРАКАР "ГУНГНІР", АБО КОМУ ПОТРІБНИЙ ЗМІЙ У РІВНОМУ?

У багатьох українців, в першу чергу рівнян, виникає закономірне запитання: чому човен-дракон вікінгів, або дракар, який завзяті ентузіасти збираються збудувати у Рівному, має незвичну для українців назву "Гунгнір"?

Що символізує це дивне поняття? Як до такої назви ставитись справжнім українцям?



На фото: Кирило Кожум'яка — символ боротьби українців за світле, українське!

Про дивну ідею побудови човна-змія, човна-дракона вікінгів, у центрі давніх слов'янських земель, на святих українських теренах історичної Волині, ви можете прочитати тут - Будівництво дракара у Рівному – навіщо?

Виходячи з того, що організатори самої акції з приводу головних символів дракара, його загадкової назви, нічого не пояснюють, то спробуємо отримати цю інформацію з відкритих джелел інтернету.

Ось що виходить...

В одинізмі, як чорній та окультній системі вікінгів, в усіх течіях близьких до нього (наприклад, яхветизмі та ідеології "русского мира"), поняття "Гунгнір" означає — бойовий спис чорного мага Одина, інструмент його чорної сили, головна енергетична зброя для вбивства усіх ворогів.

А такими ворогами Один вважав світлі народи, включаючи предків слов'ян та українців, яких вбивав, грабував, калічив, гвалтував - Іван Морозенко: Одинізм і яхветизм - антидуховні системи, основа гібридних воєн

Ворогами він сприймав і конкурентів з власного оточення, які теж поклонялись темним богам антисвіту (Вальгалли) і займались грабежем та розбоями. Гунгнір давав Одину у цьому велику перевагу, як особливо жорстокому нелюду, магу найпотужнішої руйнівної сили.

Тому висновок очевидний — у Рівному хочуть збудувати човна дракара, який символізує темного змія-дракона (того самого біблейного змія, який спокушав Єву), і планують дати йому чорну назву спису темного мага Одина — Гунгнір, предмету який символізує силу його окультизму та чорної руйнівної магії!

Хочеться сказати — українці, схаменіться! Що робите?!

Адже відомо, що у давніх слов'янських та українських традиціях присутня постійна боротьба з темним і зміїним, з брудним і хижим! Боротьба за світле та праводиве, за світлу волю Творця!

І ця тисячолітня боротьба нашого народу, усіх світлих душею людей, має зрозумілу та давню назву - змієборство!



На фото. Пам'ятник Котигорошко у Києві — пам'ятник змієборству!

Змієборством проникнена уся духовна боротьба українців минулого!

Духовне змієборство відтворено у давніх казках (про Котигорошка), у легендах (про Кирила Кожум'яка), у билинах (про Добриню), у народних традиціях!

Саме через це, потребі повсякчасної боротьби з темним, з чорними духами антисвіту, з адептами темного у миру, наші предки, духовні Отці минулого, вчили з малих літ, щоб подорослішавши, світлі душею люди, мали внутрішню волю протистояти лукавим атакам драконячого та нелюдського!

Чому ж ми не робимо цього нині? Чому пускаємо у власну хату чорні символи ворожого та антиукраїнського? Ті символи, які є вісниками облуди та духовного падіння!

Та і чому підносимо на п'єдестал зміїний окультизм та чорну магію?

Невже духовно осліпли?!

І ще одне запитання, на яке маємо дати відповідь.

Будівництво човна-дракара та музею під відкритим небом (скансену) ідея не надто дешева. Вона потребує владних рішень, значних коштів, ресурсів та підтримки ззовні.

Хто і чому таку здійснює? Кому потрібно, щоб символи змія-дракона, його чорна сила, з’явилися у центрі слов’янських земель?

Тільки не кажіть, що за цим стоять виключно місцеві ентузіасти.

Ініціатори, схоже, десь далеко…

+ + +

По матеріалам з інтернету - Іван Морозенко: Дракар "Гунгнір", або кому потрібний змій у Рівному?

Нинішній момент в історії характерний тим, що розрив з тоталітарним минулим у України проходить надто болісно та не вповні зрозуміло для загалу.

Ми досі так і не знаємо які ідеологічні системи минулого, що сформовані на антидуховних принципах, перетворили Україну на країну, яка не відає коренів своїх проблем.

Тому цікаво знати, як постали ці антидуховні системи? Хто і коли їх сформував? Чи діють вони сьогодні?

Стаття, що подана нижче — це спроба препарувати тисячолітню історію, намагання побачити джерело темної окультної, антилюдської, антислов'янської, антиукраїнської ідеології. Бо саме вона є підґрунтям німецького нацизму та радянського тоталітаризму, що нині «русский мир».

Публікація закликає українців бути пильними, особливо стосовно усіляких закордонних ініціатив, непомітного нав’язування нам ідеологічного бруду та чорної атрибутики, з якими тисячоліттями боролись Святі Отці слов’янського минулого. Чому? Читайте нижче...

ОДІНІЗМ — ТЕМНА ІДЕОЛОГІЯ В ОБГОРТЦІ ІСТОРИЧНОГО РОМАНТИЗМУ

Після перемоги над гітлерівським нацизмом у Другій Світовій війні, поразки Німеччини та її союзників, усе ж слід визнати, що сам феномен виникнення ідеології гітлерівського нацизму, як і сталінського тоталітаризму, досліджений досить погано і поверхово. Науковці так і не докопались до джерела процесу, зваливши усю відповідальність за світову криваву бійню виключно на фанатичних очільників Третього Рейху. Питається, чому?

Бо людством втрачена ясність розуміння внутрішньої природи антидуховних феноменів які у минулому стимулювали світові війни, що призвело до вбивства десятків мільйонів мирних землян. Не вивчене і джерело подібних феноменів, причини появи таких на Землі у далекому минулому, на що натякає ціла низка подібних ситуацій на протязі останніх 5-6 тисяч років земної історії.

Гітлерівський нацизм у цьому списку, за силою своїх наслідків, виявився найбільш руйнівним. У ланцюжку планетарних антидуховних явищ він став глобальною загрозою та проблемою, причини виникнення якої потрібно зрозуміти та оцінити, щоб не допустити подібного у майбутньому.



Фото 1. Чорні ідеології завжди ведуть до кривавих воєн та вбивств

Вже не раз говорилося про те, що за останні десятки тисяч років діяльність носіїв світлого людського світогляду (даного Творцем), носіїв знань законів Прави, Старотців-Рахманів, неодноразово натрапляла на найжорстокішу протидію адептів темних вчень, шанувальників найагресивнішої та вірусної за природою ідеології антисвіту (https://uamodna.com/articles/viyny-proty-slovyansj... ).

Варто зазначити, що антисвіт, як духовний вірус, неодноразово здійснював спроби знищення на Землі духовної рахмано-волхвівської системи — системи просвітлення, яка боролась проти проявів хижості, обману, брехні, і яка берегла заповіти Творця. Антисвіт, зусиллями своїх адептів, різноманітних окультистів, орденців, членів темних товариств, військових і державних утворень загарбницького характеру, чинив наругу над усім світлим та праведним на Землі.

Перипетії планетарної боротьби Старотців-Рахманів і усіх світлих народів з адептами антисвіту описані в багатьох історичних книгах та літописах, включаючи «Біблію» та «Велесову книгу». Остання натякає нам на нові часи, коли антисвіт поставить життя на Землі на грань існування, та коли з'явиться Син Інтри (Син Божий), щоб врятувати людство від руйнівного сценарію.

Поведінка адептів темного нероздільно пов'язана з головними ідеологічними поняттями антисвіту, які за своєю природою, є прямою протилежністю правилам Прави, бо стимулюють хижу поведінку, брехливість, заздрість, прагнення грабунку, потяг властолюбності, розбою, ініціюють намагання вирішити усі питання виключно застосуванням сили (Сім правил Прави :: «Рівне-Суренж» ).

Варіацією такої хижої поведінки і є гітлерівський нацизм, який має конкретного ідеологічного батька – одинізм.



Фото 2. Такий вигляд мав носій одинізму — агресивний гот та войовничий вікінг

Основа одинізму була виплекана в особливих чорно-магічних центрах Середньої Азії у 3 тис. до н. е. Серед таких центрів домінував Асгард, місто, у якому чорна ритуальність сягала самих низів антисвіту і опускалась до рівнів змія-дракона.

Асгард був заснований на схід від Каспійського моря, у передгір’ях Копетдагу, переселенцями з магічних аккадських (гаккадських, халдейських) центрів Межиріччя, які існували тут у 3-5 тис. до н. е., і звідки чорні маги намагалися ширити свої впливи на усі території Азії.

У Асгарді був вихований особливий адепт антисвіту, воїн-маг особливої чорної сили, носій надзвичайно руйнівної ритуалістики, який звався Один (Одін, Вотан, Водан).

Його готували для виконання особливої темної планетарної місії — поширення ідеологій антисвіту на усі землі Європи та Азії і руйнування рахмано-волхвіської (арійської) системи та праведного життя більшості народів які шанували Праву.

Цим магом та його супутниками (жерцями та численним військом) темні вчення і дух агресії мали бути занесені у різні регіони Європи: до Уралу, на Поволжя і у Прибалтику (у формі яхветизму), а далі у Скандинавію (у формі одинізму).

Одинський центр на півночі Скандинавії (починаючи з 3 тис. до н.е.) діяв до того часу, до поки його окультисти не закріпились на півночі Західної Європи та суттєво не вплинули на формування войовничої ідеології майбутніх германців та франків.



Фото 3. Шлях Одина у 3 тис. до н. е. та поширення яхветизму та одинізму в Європі

Побіжно зауважимо, що чорно-магічні одинські місця Скандинавії перед Другою Світовою війною не раз відвідували ідеологи Третього Рейху, які були переконані у допомозі їхнім планам чорних богів антисвіту (Вальгалли).

Одинські символи (символи антисвіту) та руни (знаки темних духів) стали атрибутикою Третього Рейху, темними емблемами німецького нацизму та фашизму.

По смерті Одина, зі свого гнізда у Скандинавії, одинізм поширюється по Європі зусиллями нових носіїв – ідеологів з середовища готів, вікінгів, германців, франків. В наступні часи він підхоплюється ідейними послідовниками таких — представниками різних орденських організацій, таємних лож, різних мастей окультистами, магами, а далі, прихильниками тоталітаризму і тероризму.

І хоча носії одинізму, у тому числі готи Скандинавії та народи з якими змішалися готи на початку 1 тис. н. е., почали сповідувати інші вірування і релігії, чорний дух одинізму не покидав регіон Скандинавії та Західної Європи. Паралельно новітнім віруванням (наприклад християнству) тут існували одинські криваві ритуали, чорна магія, таємне поклоніння Вальгаллі та темним богам антисвіту (наприклад Тору), тривало використання одинських амулетів та символів.

Діяльність готів тієї пори (1 тис. до н. е. — початок 1 тис. н. е.) можна оцінювати як загальну, європейську по масштабам війну. Готи воювали майже у всіх куточках Європи і були ворогами не тільки слов'ян, але і Римської та Візантійської імперій, гунів та інших народів Європи. Вони множили ідеї одинізму там де вели війни.



Фото 4. Для готів і вікінгів війна, грабіж і насильство, стали способом хижого існування

Проте саме Скандинавія надалі залишалася головним розплідником ідей одинізму. Уже в 3-1 ст. до н. е. одинізм, зусиллями його магів, через Ютландію (Данію), проникає на південь, в центр Європи, де в німецькому субстракті впливає на появу нового об'єднання – франків (германців).

На це вказує присутність у франків тих же ознак звіриного стилю у мистецтві, який домінував у їх північних сусідів. У франків, як і у готів, так само превалює ідеологія войовничості, право грубої сили, хижості та загарбництва. Цю войовничість вони принесли до Британських островів, а далі – на схід до Вісли і на південь до Альп (тут вони зустріли опонентів – готів з Причорномор’я).

Лишень на початку нової ери слов’янські (дулібські) впливи на землі західних та східних оріїв призупиняють рух одинізму у континентальну Європу на декілька століть (https://uamodna.com/articles/taemnyci-istoriyi-ukr... ).

Проте Скандинавія у 5-8 ст. н. е. підносить Європі черговий одинский удар, який виплескує на континент нових носіїв ідеології одинізму — вікінгів.

Сьогодні діяльність вікінгів надмірно романтизується і звеличується, захоплюючи необізнаних їх надуманою псевдовеличчю, особливо серед шанувальників історії та реконструкторів.

Але в реальності вікінги були жорстокими воїнами і вбивцями, грабіжниками і різниками, які не бажали працювати і створювати цінності, а були готові лиш вбивати, грабувати, спустошувати, ґвалтувати, чинити усіляке насильство там де їм хотілося. Боги Вальгалли (антисвіту) їм це вповні дозволяли.

Арабські літописці 8-11 століть описують вікінгів як примітивних і варварських істот, постійно не митих і смердючих, не здатних мати почуття людськості.

Ахмад Ібн-Фадлан вказує на вікінгів, як не надто розумних та постійно брудних особин, натомість сильних і статних від природи. Він підкреслює їх неконтрольовану поведінку, грубе і надто примітивне світосприйняття.

І це цілком правдивий опис носіїв ідеології одинізму — мстивих, жадібних, кривавих та цинічних осіб, найманців і живодерів, які заробляли грабежем та вбивствами.



Фото 5. Для носіїв одинізму життя усіх оточуючих не мало ніякої цінності

Вікінги у 8-11 ст. н. е. понесли чергову хвилю одинизму в усі куточки Європи, аж до Уралу (там діяли осередки яхветизму – ідеології з якої вийшов одинізм), а також на Близький Схід і в Анатолію (до Візантії та арабів).

Тут у місцевих владних еліт виникали потреби брутальної сили, жорстокості, безпринципності, які пропонували вікінги, щоб чинити напади та розбій. Останніх же заманювали збагаченням через грабунок у землях небажаних сусідів.

Походами вікінгів Європою та Близьким Сходом розноситься і супутник одинізму так званий звіриний стиль мистецтва, який з'явився у всіх тих місцях, де воювали вікінги. Поширювалась одиніська темна символіка та усілякі рунічні знаки.

Поява човнів дракарів (човнів-драконів), зі скульптурами дракона на носі та хвостом змії на кормі, ставали для народів світу знаками біди та війни.

Не дарма епоха середніх віків у історії Європи носить назву «темних віків». Вповні очевидно, що найголовніша роль для такої невтішної характеристики європейського средньовіччя належить одинізму – варварській та темній ідеології людиноненависництва, жорстокості та грабежу.



Фото 6. Голова змія-дракона на дракарі – бойовому човні вікінгів (дракар – символ змія-дракона)

«Темні віки» — це ціла епоха воєн по усій Європі, яка супроводжувалась епідеміями, падінням моралі та людяності. Це своєрідна світова війна, яка розтягнулась на декілька довгих і похмурих століть.

Від такого кривавого та темного минулого Європа стала відходити не раніше епохи Відродження, хоча і після цього прояви одинізму нікуди не зникли. Вони набрали «цивілізованіших» форм та були перенесені європейцями на інші континенти де набирав сили колоніалізм.

Їх несли різні орденські структури та ложі, таємні магічні товариства, стимулюючи розвиток рабства та кріпацтва, надихаючи війни за новий переділ Європи та світу.

Ці прояви отримали різні назви, такі як — візантизм, колоніалізм, тоталітаризм, імперськість. Частина адептів та носіїв таких перебралась на інші континенти планети, несучи з собою чорний дух одинізму, темні поняття Вальгалли.

Очевидно, що колоніалізм, шляхом захоплення територій та населення інших континентів, застосовуючи методи насильства, жорстокої експлуатації стосовно місцевого населення (Азії, Америки, Африки, Австралії), багато в чому повторював досвід готів і вікінгів, але з використанням нових винаходів та досконалішої зброї (техніки, гармат, гвинтівок).

Світові війни у 20 столітті — це остання велика спроба вирвати шматок награбованого у тих, хто награбував більше, з боку менш спритних (німців, італійців, японців). По суті і по формі — це прояв неоодинізму та неояхветизму, які прикрились націоналістичними і шовіністичними гаслами. Це бенкет старої ідеології у новому вбранні – масці нацизму, фашизму, тоталітаризму.



Фото 7. Жертви німецького нацизму і його одинської ідеології у ХХ столітті

Німецький нацизм та фашизм 30-х років ХХ століття не став навіть приховувати свого прямого зв'язку з одинізмом. Більш того, він возвеличив і обожнив одинізм. А для закріплення і посилення принципів ідеології насильства та грабунку, його адепти створили особливу імперську структуру – дослідницький інститут СС «Аненербе».

Свій початок "Аненербе" бере від містичних, чорно-магічних німецьких організацій "Германенорден", "Туле" та "Вріль", які були охоплені романтичною ідеєю реанімації скандинавського, готсько-вікінгівського одінізму. Ці чорно-магічні утворення початку ХХ століття і стали "трьома китами" націонал-соціалістичної ідеології Німеччини.

Вищі діячі Третього Рейху та керівники СС ще до початку Другої Світової війни неодноразово відвідували одинські ритуальні центри в Скандинавії. Вони спішно створювали нові окультні та магічні центри одинського спрямування у самій Німеччині. Для чого використовували різні замки та історичні споруди (такі як Вевельсбург).

У таких центрах вони намагались відтворити нове «братство» одиністів (псевдоарійців) та прививали прийнятим в орден СС головні одинські «чесноти» — віру у грубу силу та магічне служіння антисвіту і його богам: Тору, Одину і т. п. (https://uamodna.com/articles/ariyi-nayvyschi-duhov... ).

Вони виховували у залучених в орден безжалісність до людського і світлого, всіляко возвеличуючи культ фюрера та ідеалізуючи власну смерть заради долучення душі до Вальгалли.

Саме офіцери СС мали стати новими берсерками (ідеологічно вірними вбивцями, справжніми носіями одинської ідеології) які до останнього свого дня зобов’язувались виконувати темні клятви і нести чорний дух одинізму.



Фото 8. Масові вбивства людей невіддільні від темних понять одинізму та яхветизму

Але ідеї одинізму (як і яхветизму у формі тоталітаризму) не були остаточно та безповоротно стерті з лиця Землі після завершення Другої Світової війни. Цьому завадила нова війна, так звана "холодна", у ході якої злобливість та ненависть набули особливого, всепланетарного масштабу, а ядерна зброя, як спосіб шантажу, давала змогу ворогуючим сторонам десятки разів знищити усе живе на Землі.

У другій половині ХХ століття магія одинізму та яхветизму стала у нагоді усіх мастей реваншистам, тоталітаристам, окультистам та носіям ідеї світового панування. Нетерпимість та зажерливість швидко здобрили ґрунт регіональних та локальних конфліктів, стимулюючи світовий тероризм та ідеологію гібридних воєн.

Україна пізнала їх вплив на собі уже у ХХІ столітті, отримавши удар в спину від свого сусіда, де суспільство давно хворіє ідеями яхветизму і досить схвально ставиться до усього того, що здавна практикував близький до яхветизму одинізм, називаючи жорстокіть та нелюдяність відвагою та мужністю.

Свою політичну, ідеологічну та військову агресію цей сусід прикрив історичною та псевдоромантичною назвою – «русский мир» (https://uamodna.com/articles/davnjorusjki-litopysy... ).

Сьогодні носії одинізму та яхветизму і на далі прагнуть покладатися на хитрощі та обман, на силу та підступність, на провокації та насильство, створюючи атмосферу непорозуміння, злобливості, інформаційного тиску, суцільної дезінформації, закриваючи перед людьми правду законів Творця.

Явними чи прихованими одиністами життя більшості людей на планеті не вважається цінністю. Воно, це життя, стає розмінною монетою у їх злобливих суперечках, в боротьбі за території та природні ресурси, у змаганнях за присвоєння чужого. І не важливо у який спосіб: чи то силою зброї, чи то голодом і грабежем ресурсів, чи то брехнею та обманом.



Фото 9. Результат дії ідеології «русского мира» – неправедна смерть на кавказькій війні

Старотці-Рахмани вчили наших предків, давніх слов'ян та українців, що жити в Праві, відати Праву, славити Праву – означає бути справжніми православними, щирими дітьми Творця та Світлого Ірію.

Саме тому життя по Праві у наших предків вимагало життєвої мудрості, взаєморозуміння, внутрішніх духовних зусиль, любові до близьких та друзів, до сусідніх народів, які цінували чесність, любов та мирне небо.

Хто розумів і приймав це рахманське та православне вчення, хто відчував потребу у чистому житті, той і ставав слов'янином насправді (https://uamodna.com/articles/prava-yava-nava-yak-o... ).

Тому світ давнього слов'янства та українства — це в першу чергу союз вільних і мудрих народів, скріплений вірою в силу Творця, об’єднаний розумінням мудрості законів Прави та Світлого Ірію. Адже така віра дає справжню дружбу духовно світлих людей, спільне сусідське життя без докорів і бруду, без вимог та загроз, без брехні та підступності.

Тоді братні народи насправді щирі сусіди, які не здатні підняти руку на світлого душею друга, того, хто очистився від одинскої та яхветичної чорної злоби, від спокуси і заздрощів, від бажання панувати та гнобити.

Ось чому одинізм і яхветизм – це тисячолітні вороги всього слов'янського, доброго і розумного, праведного і щедрого!



Фото 10. Українці завжди бажали усім світлим народам щастя, любові та добра!

Нині одинізм та лукавий яхветизм, зумисно ховаються в обгортках історичного романтизму, релігійного та світоглядного невігластва. Силами своїх адептів вони маніпулюють пристрасністю багатьох людей до історичних реконструкцій, розпалюючи цікавість до відтворення чогось незнаного (https://uamodna.com/articles/psevdoslovyanizm-ta-s... ).

Не обізнаних з окультизмом вони спокусливо заманюють повторювати давні зразки одиніської та яхветичної культури з зображення та знаки які ті не здатні свідомо оцінити. У той же час ідеологи одинізму і яхветизму приховують справжнє значення магічних символів, прикриваючись посиланнями на традицію та культурну європейську та світову спадщину.

Але яку традицію? Яку спадщину? Світлу чи темну? Ту яка породила гітлеризм та німецький нацизм? Ту, яка привела у Крим та на Донбас підступного ворога?

Зрозуміло, що головна мета прихильників одинізму та яхветизму привчити нас сприймати незрозумілі знаки на історичних відтвореннях як свої. Адже ці символи, усілякі різблення драконів, зображення богів Вальгалли, графіка одінських та яхветичних рун, приносять у наше життя реальний вплив темних сил та темних духів. Бо це мітки темного, його вінка у наш мир!

Відтворюючи їх, ми пускаємо на свою землю, у свій дім, до своїх душ, руйнівних чорних потвор!

Тому не дивно, що під їх впливом добрі та світлі люди втрачають розум і поволі стають готові чинити не добре, а надалі і зле.

Хіба не знаємо як це сталось у Німеччині у 30-ті роки ХХ століття? Хіба не бачимо як під впливом яхветизму з’явився «русский мир» у сусідів?

То чому бавимося підкинутим чужим і злим? Тим злим, яке руйнує наше споконвічне, світле, православне і дароване предками?

Невже знову хочемо закликати біду у нашу українську хату?

Українці, шануйте праведне та своє!

Любіть українське!

+ + +

По матеріалах з інтернету — Одинізм і яхветизм - антидуховні системи, основа гібридних воєн — Последние новости Украины и мира vremya.eu

Проблеми які виникли у Рівному з захистом культурно-історичної спадщини обласного центру, а до такої по законам України відносяться об'єкти архітектури і історії, археології і містобудування, ландшафтної архітектури та архітектури скверів, визначних історичних місць та пам'ятників минулого, не є унікальними для України. З такими проблемами стикаються майже усі історичні міста та містечка держави, які, згідно законодавства України, мають мати у складі генерального плану так званий історико-архітектурний опорний план. Це міжнародна і європейська практика, це вимоги цивілізованного суспільства!

Історико-архітектурний опорний план, з одного боку, є актуальним реєстром виявлених та підтверджених офіційними документами об'єктів культурної спадщини населенного пункту. З іншого боку, він містить механізми регулювання забудови у місцях скупчення історичних об'єктів які виділені у історичний ареал. Такі параметри, як необхідність попередніх археологічних досліджень, обмеження висоти та характеру забудови, збереження масштабу і характеру забудови, і є визначеними законом методами регулювання будівельних процесів.

Проте історико-архітектурні опорні плани в Україні стали кісткою в горлі будівельно-інвестиційних компаніям, які заради зиску готові будувать що завгодно, де завгодно, і скільки завгодно. Головне щоб вище, швидше і масштабніше! Про приклади будівельного вандалізму і нищення українського історичного минулого волають громади Києва, Харкова, Львова, Луцька та інших міст України. Проте порушення законів України місцева влада не осуджує і не зупиняє. Питається чому?

Схоже нині відстоювати своє минуле має Рівне.

Нижче подана стаття, яка звучить як відповідь на матеріал, який стосується містобудівної ради у Рівному, на якій історико-архітектурному опорному плану міста було проголошено чергову війну. Відчуйте атмосферу боротьби з українською минульщиною!



ЧОМУ У РІВНОМУ ВОЮЮТЬ ПРОТИ ПРИЙНЯТТЯ ІСТОРИКО-ОПОРНОГО ПЛАНУ?

Переглянувши матеріал Миколи Кульчинського, на сайті РАДІОТРЕК про події на так званій містобудівній раді у м. Рівному, стосовно багатостраждального історико-опорного плану, хочеться спитати, хто замовив оцю дику маячню, яку пише автор?

( Древнє місто Сонця та як зберегти здоровий глузд у Рівному (ФОТО/ВІДЕО) )



1. Бо історико-опорний план м. Рівного немає ніякого стосунку до книги В. Дем'янова!

Статус історичного міста Рівне отримало ще у 2001 році, задовго до появи книги Дем'янова (2006-2007 роки).

Такий статус ініціювали рівненські історики, діячі культури та місцева влада.

І він, цей статус, дається державою не усім містам, а тільки дійсно історичним...

2. А тепер по суті...

За законом м. Рівне має мати історико-опорний план!

Будь-який історико-опорний план, який виконаний згідно діючого законодавства України, надалі є обов'язковим документом для історичного міста.

Поважні львівські фахівці сформували його на основі даних від офіційних державних органів та установ, на основі офіційних історичних довідок, відповідно до пам'ятнико-охоронного законодавства України (таке законодавство діє у більшості країн Європи!).

Чому ж 18 років підряд у Рівному ігноруються закони України і ніхто не несе відповідальності за це?

Кому це вигідно?

3. Автор матеріалу вводить громадськість Рівного в блуд, коли говорить про неможливість, з моменту прийняття документу у дію, щось будувати у регулятивних зонах!

Це не правда!

Історико-опорний план не забороняє усе підряд. Він своїми обмеженнями направлений на збереження масштабності (як у європейських містах), характеру та стилістики забудови (як у інших історичних містах України), усіх пам'ятних місць які звуться культурною спадщиною.

Так є в усьому світі, так має бути у нас!

Звідси, історико-опорний план застерігає від будівельної вакханалії, від ігнорування інтересів громади, інтересів суспільства та країни!

Але когось ця вакханалія вабить! Вакханалія ручного "управління"!

Саме у намаганні зберегти ручне управління (незаконну будівельну вакханалію) ховається розгадка того базару, який створили розробникам проекту крикливі гості засідання, які волали про що завгодно, тільки не про справу.

Напевно так було вигідно керівництву містобудівної ради та закулісному будівельному лоббі. Бо мета схоже одна — черговий раз зірвати появу в місті важливого документу.

Відсутність історико-опорного плану — це подальша незаконна можливість будівництва будь-чого у переущільненому центрі міста, незаконна можливість зведення будівель на історичних місцях поза вимог генерального плану, з однією метою — отримання надприбутків.

А те, що при цьому місто стає не комфортним, позбавленим масштабного середовища, позбавленим нормативних соціальних зручностей, будівельне лоббі не цікавить! Бо бабло усе перемагає!

Сприяють збереженню будівельної вакханалії і не фахові журналісти, які готові поступитись інтересами громади заради своєї вигоди.

Хіба це не очевидно?



+ + +

По матеріалам з інтернету - Будівництво: Рівне воює з власною історією? — Последние новости Украины и мира vremya.eu

З цілком достовірних джерел близьких до Міністерства підземних справ держави Моксель, з кіл близьких до радників її великого царя Пу Піна, патріотам України стало відомо, що у Рівному з’явилось відділення підступної секти – «Коло брехунів»!



Ця небезпечна секта в усьому світі десятками років маскується під журналістів і намагається впливати на суспільну думку шляхом поширення «найправдивіших» матеріалів з всесвітньої мережі ОБС (одна баба сказала), видаючи їх за журналістику. Адепти секти проникли в усі засоби інформації і множать свої безальтернативні матеріали з надзвичайною швидкістю, повсякчас черпаючи їх з вузлових точок мережі ОБС.

З кіл наближених до керівництва Рівненського відділку секти та від тих диваків, які відмовляються входити у «Коло брехунів», надходить інформація – сектанти обожнюють зелені папірці та осіб, які намагаються їм ці папірці вручити за виконання якихось, потрібних їм, інформаційних послуг.

Тому якщо у вас виникли політичні, бізнесові, сімейні чи особисті проблеми, чи ви сумніваєтесь у який спосіб зрадити Батьківщину, проте маєте зелені папірці – ви клієнт секти! Якщо у вас таких папірців немає, то як кажуть знавці сектантства, варто звернутись в Міністерство підземних справ Мокселя з відповідним проханням, через мережу його агентів в Україні.




З неперевірених джерел відомо, що сектанти крутяться у прес-центрах і редакціях ЗМІ, де проводять свої дивні ритуали – одностороннє та нахабне навіювання читачам, глядачам та слухачам замовленого.

Говорять, що у них є герб на якому зображена: чи то людина з мікрофоном, чи то мавпа з гранатою, яка символізує силу четвертої влади.

Як кажуть знані міжнародні психологи, впізнати сектантів з «Кола брехунів» серед журналістів не складає особливих труднощів, бо їх видає наступне:

• замовну інформацію вони миттєво кидають в інтернет, без перевірки достовірності, без аргументів, без мінімального пошуку правди;
• надто люблять смажене, особливо брехню, плітки, неймовірні новини з системи ОБС, бо такий товар добре продається;
• вони уникають поміркованості і поваги до чужого достоїнства, бо вважають - публіка з’їсть усе, що вони їй підсунули (опоненти ж швидко відповісти не зможуть!);
• паритетність думок вважають старомодним моралізуванням, яке полишає журналістику бізнесової живості (продажності);

Українські патріоти говорять, що Міністерство підземних справ Мокселя дуже задоволене роботою відділку секти «Коло брехунів» у Рівному. Воно вважає таку роботу прикладом для поширення по усій Україні! До того ж українських журналістів і громадських діячів незгодних з такими оцінками, Міністерство виловлює і направляє на стажування за полярне коло своєї країни, у спеціальні тренувальні заклади, щоб вони остаточно зрозуміли могутність та велич Мокселя.

Міністерство підземних справ сусідньої країни хоче поширити практику стажування на усю Україну, через що досвід «Кола брехунів» у Рівному воно готово ставити у приклад журналістам усієї Європи та Азії.

Міністерство наполягає – у журналістиці головне гроші! Тому не думай, що верзеш! Поширюй те, що замовили! Обожнюй зелені папірці та накопичуй їх у будь-який доступний спосіб! Бо ціль визначає засоби! «Зелене братство» з тобою!



І під кінець.

Українці, а ви як думаєте, чи взагалі існує така секта? І чи серед журналістського корпусу України є сектантські осередки «зеленого братства»?

Також цікаво знати, що з приводу виконання норм журналістської етики у середовищі засобів масової інформації думають порядні та патріотичні журналісти у Рівному? Чи зможуть вони змінити ситуацію у Рівненських ЗМІ на краще? Як гадаєте?


По матеріалам з інтернету