У цьому році майже одночасно суди в Донецьку позбавили Шухевича та Бандеру звання Героя, а міськради у Львові, Тернополі, Івано-Франківську присвоїли їм звання почесних громадян. Одні й ті самі люди за одні й ті самі вчинки в одному випадку вважаються героями, в іншому злочинцями. Причому не на рівні персональних уподобань, а на рівні рішень державних інституцій. Якщо б такі протилежні оцінки одного явища ми почули від Москви та Тбілісі, або ж від Тегерану та Вашингтону, то ясна річ - це ворогуючи сторони, які діаметрально протилежні у своїх оцінках. Але ж Донецьк і Тернопіль знаходяться не у двох ворогуючих державах, а в одній. Тоді це повинно вважатися ознакою державної шизофренії в складній формі. Шизофренічне роздвоєння особи на державному рівні виникає у випадку, коли в межах однієї держави співіснують дві різні цивілізації. Свідоцтва принципової різниці двох політичних культур можна знайти в неймовірній історичній давнині. Місце проходження цієї лінії сьогодні можна вказати дуже конкретно за багатьма критеріями, серед яких найочевидніший - це електоральна географія. Усі національні вибори з 2004 по 2010 рік дають одну й ту саму межу: Я не знаю, хто першим звернув увагу, що ця лінія - то є кордон Речі Посполитої в 17-му сторіччі. Мені здається, що першим був Микола Рябчук, який писав про цю лінію поділу: "Річ Посполита не була ідеальним місцем для життя, але це була інша цивілізація, ніж Московське царство. Люди довгий час жили поза межами Росії та Совєтського Союзу. Південь і Схід, зауважте, ніколи не жили поза межами СРСР чи Росії..." Ще цікавіше географічне співставлення зробив Станіслав Біличенко: ця карта відповідає карті розповсюдження української мови як рідної за результатами останнього перепису населення. Те, що цей поділ не випадковий, підтверджено також дослідженнями КМІС, у яких доведено, що в Україні політичний вибір будується не на політичних програмах, а на національних почуттях. І на останок ще про цю лінію поділу. Ось витяг с прес-релізу GfK про результати опитування щодо приєднання України до ЄС від 16 травня 2010 року: "Мешканці центральних та західних областей, а також Києва підтримують можливий вступ України до ЄС - 69%, 61% та 60% опитаних відповідно. Водночас мешканці Східного та Південного регіонів більш активно висловлювалися проти цього членства - 35% та 31% опитаних у цих регіонах". Пряме питання про цивілізаційну ідентичність - пряма відповідь про те, хто є ким.
Можливі варіанти У конфлікті двох цивілізацій, у даному випадку західної та євразійської, у межах однієї держави можливі такі варіанти розвитку: 1. Євразійська цивілізація підкорює західну. 2. Західна цивілізація підкорює євразійську. 3. Зберігається ситуація рівноваги. 4. Кожна з конфліктуючих цивілізацій створює свою окрему державу. Варіант 1. Найлегше прогнозований варіант. Це ситуація останніх трьохсот років, але при значному послабленні позицій євразійців порівняно до попередніх років. По-перше, вони не домінують за чисельністю, як було, коли Україна входила до складу Росії та СРСР. По-друге, вони не мають у своєму розпорядженні всевладного репресивного апарату часів СРСР. Тому тотальне придушення представників іншої цивілізації, як це було після приєднання західної України до СРСР, не виглядає реальним. Принаймні, поки що не відроджений потрібний для цього репресивний апарат. Тому майбутній розвиток за цим варіантом - репресивне використання МВС, СБУ, прокуратури, судів, податківців спершу проти політичних опонентів, потім проти журналістів, потім проти всіх дисидентів. Варіант 2. Найменш імовірний варіант, по причині двох факторів. По-перше, знову ж таки не має суттєвої чисельної переваги в Україні; по-друге, повна нездатність діяти одностайно й жорстко. Наявність цих двох факторів у Латвії та Естонії принесла західній цивілізації досить швидку перемогу. В Україні, навіть у період 2005-2009 років, коли був примарний шанс підкорення населення областей євразійської культури, нічого подібного не було. Ці області фактично були не підвладні центру, який тільки удавав вигляд, що він ними керує. Залишається можливість не силового підкорення, а поступового культурного поглинання. Теоретично, то є можливим, але процес може займати віки. До того ж ніяких ознак цього процесу за 20 років не видно. Варіант 3. Практично цей варіант можна реалізувати через поділ влади серед представників двох культур. Країна адміністративно ділиться на рівне число євразійських та європейських земель, які пропорційно утворюють федеральний парламент, ділять пости президента та голови уряду. Значна частина повноважень та бюджетів залишається на рівні земель. Конструкція хоча й можлива, але дуже хитка. Зміна чисельності соціальних груп, невідповідність нового суспільного балансу старій політичній конструкції, втручання екстремістів - усе це накопичується з роками й виводить ситуацію з рівноваги. І приходимо до одного із трьох інших варіантів. Варіант 4. Представники кожної із двох цивілізацій не хочуть розглядати цей варіант, бо кожна із двох сторін вважає навіть на підсвідомості, що вона здатна здолати другу, і домінувати на всій території. Усі - за цілу Україну. Можливо вони й праві, точніше - хтось із них один. Але. Дуже велике "але". Це домінування в будь якому разі буде насильницьким. Умовити протилежну сторону ніхто не здатний. Більш того, ніхто нікого переконувати вже не хоче. Ми свідомо обираємо насильницьке підкорення представників однієї культури представниками іншої. На терезах лежить, з одного боку, негатив збереження насильницької держави, із другого - хворобливий процес утворення двох держав, цивілізаційне однорідних, принципово менш конфліктних. Сьогодні ніхто не готовий сказати, що переважить на цих терезах. Бо стає все ясніше, що так жити далі не можливо. Але ще не ясно, а як же можливо? Михайло Нічога, Київ, спеціально для УП http://www.pravda.com.ua/articles/2010/06/11/5126765/
