З вами в житті відбувалося щось реально небезпечне і страшне? Таке страшне, що прямо все життя перед очима пробігало. Що кров стигнула в жилах, ноги підкошувалися, в роті пересихало... чи що там ще в такі моменти відбувається...
90-ті роки - найбільший жах в історії незалежної України. Там і ноги підкошувались,і в роті пересихало,кров стигнула в жилах і багато чого ще було.
Так, в моєму житті був такий випадок. Я вже писала десь на форумі про це, зараз не згадаю. Ще коли я була підлітком, мене намагався згвалтувати якийсь урод. Врятувала самооборона... Але реально згадуючи про це зараз стає кров у жилах. бррр
По дві крапельниці в обидві руки, 5 сестричок, 3 лікаря, а ти, блін, ВСЕ чуєш і розумієш: - ну шо його вже вниз чи ше в реанімацію - а може ше 10 кубів ввалити ...долу -та нє, бо точно загнеться -б..дь тиск су..ка дивися -коли в ср..ку х. з ним - б..дь здається витягнули, до ранку подивимся А ти Все чуєш і Все розумієш, і тебе не болить вже нічого і тунель зі світлом не спостерігається... Незабутній квітень 2011. Дякую сестричкам і лікарям... А ніц приємного, правда в реальній життєвій правді?
Особисті дурощі, котрі привели до такого "не фіналу". Нічого трагічного, кримінального, заразного... Хороший додатковий життєвий досвід. Додам ще: почав поважати лікарів саме за цинізм і суто діловий підхід до "клієнта"... Д-р Биков маладец
Не знаю наскільки є страшною моя історія.... Колись давно,мені тоді було років 7-8,я з мамою відпочивала в Криму. В цей час готувався до відплиття корабель "Адмірал Нахімов". Звичайно,дістати білети було важко,майже неможливо. Але за 300 рублів(в той час немала сума,як для завдатку) мама домовилася з касиркою і білети мали нам видати за 2 год.до відплиття. На радощах ми передзвонили моєму батькові,бабусі,але в призначений час касирка взагалі на роботу не з*явилася. Корабель відплив без нас,і,як відомо,потонув. Загинула мамина співробітниця і її дві доньки, приблизно мого віку. Моторошно мені було через місяць палити свічки на трьох одинакових могилах на Личаківському цвинтарі.....У нас також були всі шанси лежати поруч.
Йой... Ну і тема. Значить діло було так. Я, Орест і Олег (друзі з дитинства), йде ми собі по лісі років 9 тому назад. Шукаєм дєскать пріключєній, ну як завжди... І знаєте шо? Найшли! Але не ми його, а воно нас. Невеличка галявинка, а з лісу вибігає здоровий боксер, і біжить на нас, ну ми завмерли, стояли колоною па камандє смірна. Може 1.30 так стояли, а він все гавкав на нас, сидів і гавкав... Тут настав час, треба прориватись. Ну ми підготувались, і газу, як не рванули, добре, що там якийсь пліт був, і та субацюра не зразу його перепригнула, мали троха фори, втікли... Ну про те, які відчуття я пережив, говорити мабуть не варто
Приподнимаем с тестем дом-пятистенок на 4-х мощных домкратах. Накренился дом - надо бревно подложить. Приподняли сантиметров на 15. Естественно, интересно заглянуть - что там? Заглянул. Смотрю, листик кленовый туда задуло и он лежит на совершенно чистом нижнем бревне. Не порядок, думаю, и, чисто машинально, рукой его, из-под сруба, смёл. В этот момент домкрат один с хрустом разламывается и дом становится на своё первоначальное место... "Московскую" высосал из горла. Закурил. Успокоился.
Цікава тема, треба її воскресити Таких моментів в мене в житті було кілька. Перший - мені тоді було сім років, ми з мамою поїхали на село до дідуся. Там на мене напала й сильно покусала собака. Ніколи не забуду того жахливого оскалу, піни з морди псячої, того дикого нестямного погляду..Мить - і собака повалила мене на землю; біль і купа крові... Другий - 2006 рік, 12 липня. Гуляли з двома друзями містом, зупинилися попити пива й поговорити зі знайомою компанією біля лялькового театру. Останнє, що пам"ятаю - сміх і мирна розмова.. А далі - залиті балончиком очі, град ударів по голові і темрява... Третій - коли в сихівській багатоповерхівці мене ледь не загризла голодна собака. Добре, що сусіди вийшли і врятували мене..Але відтоді маю страх перед незнайомими під"їздами..
Минулого року поверталась з України сама, вночі, машиною. На Макові, в Словаччині, після серпантинів, зрозуміла, що минула свій поворот і мені прийдеться розвернутись на вузенькій неосвіченій дорозі. Розвертаюсь, помаленьку здаю назад - темно, в зеркалах чорно. В один момент вирішую подивитись, скільки в мене ще місця за машиною. І з'ясовую, що задні колеса наполовину в прірві - над стрімким схилом з пеньками і балванами. Не уявляєте, як страшно було сісти в машину і рушити.
Хм...років з десять вже минуло. Їздили ми на склади. В той раз в Берегово. Комірники Валерія з Матіяшем,мадяри,гостинні люди,як ми загрузили машину,запросили до них до хати перекусити перед дорогою І серед іншого поставили свіжого молока. Я допався. Мішка(напарник) до мене - Не пий,ср...е-е-е поносу дістанеш. А я ж на молоці з народження,кажу: - Міша,ціхо будь,я на ньому виріс,на молоці,ніц не буде. Вдув з літру. Їдем назад. І....хм...на перевалі,кричу - Ставай!!!!!! Зупинився. Я на узбіччя...злапався за якийсь кущ,висю...роблю справу. Сніг валить,вітриско дує...кущ подається,але ніц. Потім,видрапався догори. Посвітив вниз...а там дна не видно. Хм...понос десь зник....
А я бачив аварію... молода дівчина лежала на асфальті... кров пульсувала з голови і розтікалася по асфальті, заливаючи дорогу... метрів 10 на дорозі сидів хлопчина і плакав... зубів спереду не було і кров валила з рота... Легковою ТАК вцідили в в газнчик, що кардан зламали навпіл...
Як то страшно Згадала ще момент, коли в мене буквально зупинилося серце. То було в Стрию, в 2005. Друг переходив колію, не помітив потяга, який під"їжджав до станції. Ледве встиг перескочити останні метри перед самим носом у потяга. Той оглушливий звук сирени довго стояв мене у вухах. Руки трусилися, а в голові одна думка "А що би було, якби він зашпортнувся і впав"..
П"ятисотку знищували. Переддень наказую одному Оресту підготувати все необхідне. Беру мінімум людей: водій Уралу, сапер і стажор. Приїхали, беру стажора йдемо дивитись. 500-ка. Обзирнули, взяв лопату, підкопав аби оголити бік повністю. Про ніякі взривателі мови не йде, бо ржава, аж хвіст сиплеться. Даю команду на підготовку. Розмотуєм кабель, укладаємо ВВ, під"єднюємо... Заганяю Урал в воронку, підривну станцію роблю під двигуном. Двигун осколками не проб"є. - Вогонь! !!! Відмова... Кого пошлеш? Забираю ключі, стажора лишаю старшим під машиною. Йду. Сів на бомбу, життя промайнуло, рідних згадав..., від"єднав лінію, стало легше. Перевірив схему. Все добре. Знову під"єднав. Пройшов по лінії. Магістраль в нормі, обривів нема. Всі з"єднання заізольовані... - Вогонь! ВІДМОВА!!! Знову на бомбу... Знову рідних згадав... Третій раз. - Вогонь! В-І-Д-М-О-В-А!!! Виймаю ключі. Лишаю стажора і знову по лінії до бомби. Доходжу до першого вузла. Звязано, заізольовано... Але розв"язую... (я манав ще раз рідних згадувати). Два проводи від станції зкручені накоротко і заізольовані. Продовження теж скручене накоротко і заізольоване... І все в гарненький вузол... Оресту повезло, що я його із собою не взяв. Бо коли приїхали на базу, я вже відійшов і не дуже сильно копав його в дупу...
Хм... Ну нічого собі... Мої "жахи з життя" - то дєтскій лєпєт порівняно з вашими. Пам"ятаю, як 3 роки тому мене ледве трактор з причепом не збив. Ситуація така. Переходжу я вулицю Листопадового Чину біля піцерії. Там рух односторонній (машини їдуть з центру по Листопадового Чину вверх в напрямку до церкви Юра і з бічної (Гоголя) повертають туди ж). Я все життя тими вулицями ходжу і тому то запам"ятала. Зібралася переходити, бачу - машини ще далеко, встигну перейти. Абсолютно випадково повернула голову направо - в метрі від мене трактор, і прямо на мене пре! Нагло порушує правила (рух же односторонній)! Водій ні посигналить, ні крикне, нічого. Якби я не повернула голову і вже рушила з місця, трактор би мене збив з ніг і намотав на колеса. Я дєвушка крєпєнькая, мене не так просто намотати, але то ж трактор, блін! Я була в такому шоці, що ледве не почала верещати в істериці. Ще один жах - малій близько 8 місяців. Поклала її біля себе і не додивилася, бачу - мала ротиком рухає, ніби щось жує. Я дивлюся їй в ротик - а там залізячка з гострими кінчиками! Не пам"ятаю, як витягла ту заразу. Руки ще довго тремтіли... Ну і випадок, який мені в першу чергу згадується як найжахливіший жах - літо, двір, ми, підлітки, розпалили великий вогонь, і моя подружка ледве в нього не впала. Вже летіла туди - хтось необережно штовхнув у спину. Слава Богу, в останній момент (!) хтось інший зловив за футболку і потягнув назад. А то був би живий смолоскип. Дотепер кров у жилах холоне, як про то згадую...(((
Нічого не було. Найбільше ДТП - номер зніс на бампері бордюром при паркуванні. Трупів/важкопоранених ніколи не бачив. Найгірша подія - коли дід помер. Але це не жах, а скоріше смуток.
