ВАСЯ ДЖАРТИ. Грек по національності, вихований культурою "рашен", пройшов типовий шлях сучасної донецької "еліти" - від бандюка до держчиновника високого рангу. І все це завдяки бидловатості постколоніального народу, який терпить таке багно на своєму тілі. Макіївські спомини 01.09.2011 23:22 | 20 комментариев | сигналы Хіба можна було уявити тоді, на початку 90-х, що на похорон до Васі Джарти приїде міністр внутрішніх справ, а на могилу буде покладено вінок від кримінального розшуку? Та й хто в ті буремні роки міг передбачити, що Вася доживе до 54 років? Принаймні, його близькі родичі, з якими я тоді добре приятелював, ледь не щодня висловлювали щире здивування з приводу того, що Васьок досі не відправився вслід за Мишком Дворним, «Чириком» (Брагінським) чи десятком інших донецьких персонажів, які пали жертвами кримінальних війн. Так склалося, що я, корінний донеччанин, у 1991-1994 роках здебільшого проживав у сусідній Макіївці. Втім, це сусідство вже 20 років тому виглядало досить ефемерним – насправді Донецьк і Макіївка давно становлять собою єдиний мегаполіс, прозваний тубільцями «Македонією», з однієї частини якого в другий можна дістатись тролейбусом. Отже, практично щодня я забігав у гості до свого товариша – близького родича Васі Джарти… До речі, Василя Георгійовича ніхто й ніколи «Вася-біта» не називав. Це – вигадки Юрія Луценка. Величали Васю тільки на прізвище. Інколи – з додаванням зменшувально-ласкавої форми імені. Та й де б у Макіївці взірця 1991-95 років можна було побачити оту біту? – У магазинах подібні спортивні снаряди тоді ще не продавались… Чи не перший випадок застосування біти з кримінальної метою на донецьких теренах – це вбивство в 2001 році журналіста Ігоря Александрова в Слов’янську. При цьому таке знаряддя вбивства тоді викликало довгі й бурхливі обговорення серед журналістів і правоохоронців – випадок був, дійсно, неординарний. А ось про те, як Вася з «Калашникова» через двері власної квартири розстріляв непрошених гостей, говорили чимало. Тож Вася мав стійку репутацію «відмороженого» навіть на тлі таких постатей, як макіївський Самвел. Через що підтримувати з ним родинні стосунки моєму товаришеві було незручно – тож на сімейні торжества родичі Васю не запрошували, втім, як і він їх. Хто ж знав, що за кілька років Вася з макіївського бандюка-«бєспрєдельщіка» перетвориться на заступника голови Горняцького району Макіївки, невдовзі стане мером, потім – першим заступником губернатора і навіть отримає медаль «За відвагу на пожежі». Принаймні, сам Василь Георгійович якось вихвалявся перед журналістами (точніше – журналісткою), що має таку державну відзнаку. Чи дійсно покійний був нагороджений цією медаллю – мені невідомо. Принаймні, в жодній офіційній біографії Василя Георгійовича про те не сказано. Але що стосується біографії неофіційної, то в ній чільне місце посідає пожежа, що трапилась у 1999 році в одному з районних судів Макіївки. За давністю років вже стерлось з пам’яті, про який саме суд йдеться – чи то Горняцький, чи то Центрально-міський. Але пожежа, дійсно, була видатною: з невідомих (чи, навпаки, дуже навіть відомих) причин співробітники суду позалишали ключі в сейфах і пішли ввечері додому. Вночі зловмисники без перешкод потрапили до храму Феміди, відкрили сейфи, повитягували справи, облили їх бензином і підпалили. Спочатку голова райсуду звітував до Києва про збіг випадковостей та розгул безжальної стихії, внаслідок чого трапилось лихо. Але невдовзі до Верховного Суду України прийшла анонімка, в якій викладались такі кричущі подробиці підпалу, що тодішній Голова Верховного Суду Віталій Федорович Бойко (попри те, що анонімки, взагалі-то, не розглядаються) негайно виїхав до Макіївки. При перевірці на місці всі факти, описані невідомим автором, знайшли своє повне підтвердження, внаслідок чого голова райсуду позбувся посади. Але домогтися порушення за цим фактом кримінальної справи не зміг навіть найголовніший суддя країни. Яким чином були відновлені кримінальні справи, що перебували на той момент у провадженні погорілого суду – одному Богові відомо. Уявімо ситуацію: суд слухає кримінальну справу, підсудний перебуває в слідчому ізоляторі, як раптом всі матеріали, які існують виключно в одному примірнику – починаючи з постанови про порушення справи, а також протоколи огляду місця події чи обшуку, акти експертиз і навіть речові докази – одночасно зникають. Що робити судді, як виносити вирок, на підставі чого продовжувати утримувати людину в СІЗО? Якщо відносно поновлення втраченого провадження по цивільній справі існувала хоча б куца інструкція (вона йшла додатком до Цивільного процесуального кодексу УРСР), то ситуація, коли синім полум’ям згорає кримінальне провадження, ніким ніколи не передбачалась. Як згодом пошепки розповідали втаємничені (зокрема, автора в цьому запевняв нинішній голова одного районного суду Донецької області), причина, через яку прокуратура не побачила криміналу в підпаленні макіївського суду, дуже проста – у полум’ї зникла карна справа, по якій до 6 років позбавлення волі за статтею 144 Кримінального кодексу (у редакції 1961 року, ясна річ), тобто, за вимагання, був засуджений Джарти Василь Георгійович, 1958 року народження, уродженець с. Роздольне Старобішевського району Донецької області, на момент пожежі – заступник і виконуючий обов’язки Макіївського міського голови. Так це чи ні – зараз можуть напевно сказати хіба кілька людей з родинного кола Джарти. Навіть якщо припустити, що вирок, дійсно, мав місце (бурхлива молодість Василя Георгійовича не дає жодних підстав для виключення такого варіанту), покарання Джарти не відбував – це точно. І судимості не мав. На відміну від нинішнього Президента України… Коли мене питають, у чому полягає загадковість «донецьких» і завдяки чому вони дружньою зграєю, долаючи перепони та переступаючи через колишніх опонентів (або через їх трупи) здобули в Україні владний Олімп, я завжди наводжу приклад Джарти. Покійний був видатним менеджером та організатором – і це факт. Свою кар’єру – від базарного рекетира до члена парламенту, міністра й керівника автономії – він зробив не завдяки заможним батькам, а виключно через свій природний талант. І якби цього таланту не було б, він до 54 років просто би не дожив. Особливість «донецьких» полягає в жорсткому штучному відборі – практично всі вони починали з того, що трусили ларьки, крутили наперстки, вибивали борги, виїжджали з паяльником і праскою до кооператорів. Вони пройшли велику школу й отримали великий досвід, який не може дати жоден університет. Але змагатись їм доводилось не за гарну оцінку в заліковій книжці, а за власне життя. Або – ти, або – тебе. Вижили найрозумніші та найспритніші. Вижили ті, хто проявив себе ефективним менеджером, що працює на кінцевий результат і може досягати поставленої мети в будь-який спосіб. Тож хай не дивує той факт, що навіть Голові Верховного Суду України не вдалося поставити крапку в історії з підпаленням районного осередку правосуддя в Макіївці. Достатньо лише пригадати, хто саме при мері Джарти керував у Макіївці прокуратурою та міліцією – Ренат Кузьмін і Анатолій Могильов. Нинішні перший заступник Генерального прокурора України та міністр внутрішніх справ України своєю кар’єрою зобов’язані Василю Георгійовичу. А також – відсутності будь-яких моральних обмежень та підвалин правосвідомості.
Продовження Про рівень організаційних здібностей Василя Георгійовича може свідчити хоча б історія з розгоном у Донецьку з’їду «Нашої України» 31 жовтня 2003 року. Людина, схильна до всіляких рефлексій, можливо б і відмовилась від виконання почесного завдання, що надійшло з Адміністрації Президента Леоніда Кучми. Але ефективні менеджери тому й ефективні, що думають не про моральні чи політичні наслідки своїх дій, а про те, як найкраще впоратись з побажаннями начальства. Про те, що влаштував тоді Джарти за допомогою донецького губернатора Близнюка, голови обласної ради Колесникова й мера обласного центру Лук’янченка, пригадують і досі. На вулиці Донецька були зігнані десятки тисяч людей з російськими прапорами, все місто обліплено біг-бордами з зображенням Віктора Ющенка у формі офіцера СС, а вздовж вулиці, по якій мали йти делегати з’їзду, народні депутати України та іноземні посли, була розставлена шпана з надрізаними пакунками майонезу й каменюками. До речі, на той момент Василь Георгійович вже був першим заступником голови Донецької обласної державної адміністрації. А його призначення на цю посаду супроводжувалось гострим конфліктом між Рінатом Ахметовим, який хотів бачити Джарти в кріслі губернатора, і прем’єр-міністром Віктором Януковичем, який лобіював кандидатуру недорікуватого та не дуже розумного, але такого відданого Анатолія Близнюка. Як Джарти потрапив у команду Ахметова – до пуття невідомо. Ходили чутки, що саме завдяки покровительству найбагатшої людини України Василь Георгійович і пішов по чиновницькій стезі. Стверджували навіть, що завбачливий Джарти ще за життя Аліка Грека переметнувся в угруповання «Люкс» і став бригадним по Макіївці. Але, думається, що плітки про близькість між Джарти та Ахметовим дійсності ніколи не відповідали й на певному етапі поширювались самим Василем Георгійовичем. Радше, це був ситуативний союз, який зруйнував сам Джарти, перекинувшись у 2005 році в табір Януковича. Що, погодьмося, свідчить про виняткову інтуїцію покійного — мова йде про часи, коли нинішній Президент відсиджувався в Карлових Варах, та й сам Джарти ховався по закордонах від перспективи опинитись у Лук’янівському СІЗО. А перспектива ця була цілком реальною – саме таке завдання поставив перед підлеглими тодішній міністр внутрішніх справ України Юрій Луценко. Звісно, керувався при цьому Юрій Віталійович аж ніяк не ідеями торжества законності (бо подібні вказівки – спочатку посадити, а потім пошукати, за що саме) ніякого відношення до законності не мають. Просто на то були давні особисті причини, пов’язані з макіївськими інтересами Луценка (але про те – окрема розмова). Про менеджерські таланти Джарти, а також ступень його близькості до Януковича свідчить хоча б той факт, що саме під орудою Василя Георгійовича відбувався процес відчуження державної дачі «Межигір’я» в приватну власність нинішнього Гаранта Конституції. Нагадуємо, що ця операція була провернута в «помаранчеву» епоху, коли кермо державного управління перебувало в руках, які ніколи не крали. І хто після цього стане заперечувати виняткові управлінські чесноти покійного? Щоправда, незрозуміло, а навіщо потрібні народові такі ефективні менеджери? Але вже запитання не до небіжчика. А до народу. Володимир БОЙКО, спеціально для «ОРД»
