Визволи нас від лукавого...

Емілія БЕРЕЖНИЦЬКА, м. Коломия




ОБУРЕНА ВОРОЖОЮ ТА ЧУЖОЮ СИМВОЛІКОЮ, ЕМІЛІЯ ПАВЛІВНА З КОЛОМИЇ ВИРІШИЛА ОБИДВІ МЕДАЛІ «ПОБЕДЫ» ВІДІСЛАТИ ПРЕЗИДЕНТУ З ПРОХАННЯМ ПРО ВІДПОВІДНЕ ВИПРАВЛЕННЯ ДЛЯ МІЛЬЙОНІВ ЛЮДЕЙ, ЩО ПОТЕРПІЛИ ВІД КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ, ГУЛАГІВ ТА РАДЯНЩИНИ

Як на перший погляд приємно, що хтось згадав про нас, колишніх дітей, які народилися в період ІІ світової Війни 1941—1945 рр. Але ця радість швидко минає, а надто тоді, коли в пам'яті пробігають спогади того часу: тиск і переслідування українського народу російськими «визволителями».

На моїх очах у рідному селі Голинь охоронці з вівчарками заганяли сусідів цілими родинами з малими дітьми в ешелони товарних вагонів, котрими вивозили наших людей на Сибір. По дорозі поводилися з ними, немов з худобою. А моя родина тим часом проживала по різних хатах села, щоб ніхто не зміг нас знайти. У той період, коли «червона мітла» робила рейди збору на Сибір, наша хата була порожньою.

Немов крізь сон пам'ятаю один цікавий випадок. Мені тоді було десь п'ять років. Я часто бавилася з дітьми навпроти нашої хати. Вулиця була розбита, а після дощу я там робила різні контури і малюнки (мабуть тоді ще виявився талант до мистецтва). Не пам'ятаю де бачила тризуб і навіть не розуміла, що це таке, але намалювала його на вулиці. Це побачили військові вершники з червоними зірками на шапках, що проїжджали поряд. Один з них запитав, хто намалював. Потім підійшов до мене і запитав, де я живу; знизавши плечима, я нічого не відповіла. А інший сказав, аби дав мені спокій, мовляв, навіщо причепився до малої дитини.


Пам'ятаю роки колективізації. У нашому будинку не раз робили обшуки, а мамині вишиванки рвали на онучі й тут же взували в чоботи, бо тоді, мабуть, була зима. Усі сімейні фотографії теж забрали, не залишивши жодної згадки про дідусів і бабусь. Вражають спогади й про те, як один «вояка» з п'ятикутною зірочкою на шапці пройшовся прикладом по портретах Т. Шевченка та І. Франка, від чого все попадало побите на підлогу. Мені це видалося незрозумілим і диким.

Я виросла дитиною війни і не пригадую, щоб я чи моя родина потерпіли від фашистів, а лише від «кипучей» та «могучей» радянської влади, і тому Радянський Союз ніколи не був моєю батьківщиною.
Незрозумілими були й тортури мого тата і мамині сльози. Нас тоді було шестеро переляканих дітей, а сьоме було в колисці і ніхто на це не звертав уваги, домагаючись свого.

Не пам'ятаю, як довго так тривало, але пригадую, що батько ходив на базар і купував коров'яче масло, аби натурою заплатити податок за власну ж землю. Але це йому було наскільки непосильно, що був змушений здати коней, землю і весь реманент колгоспові. Аби прогодувати дітей, батько був змушений зголоситися в колгосп.
Хочу зауважити, що під німецькими окупантами наші селяни не голодували. Також у них не відбирали ні реманенту, ні землі. Тому, як дитина війни, я вважала Радянський Союз могутнім, але він ніколи не був моєю батьківщиною. І зрештою, що ж то батьківщина, яка переслідувала своїх людей і дітей?

Найстарший брат Петро, 1916 року народження, загинув у лавах УПА. Наша сім'я стала «неблагонадійною». Батько був під слідством сім місяців у Станіславській тюрмі. Жодних доказів не знайшли, і його викинули на сніг побитого й напівживого. Додому його привезли чужі люди. А наступного дня з далекого села приїхали рідні, щоб його... поховати, але він вижив.
Пригадую свої шкільні роки. На травневі й жовтневі свята вся школа була змушена йти парадом через усе село з піснею «Кипучая, могучая — никем не победимая...» із серпом, молотом та зіркою на червоному прапорі. Російська мова вважалася тоді панівною. Переслідувана з дитинства радянською «батьківщиною», я сприймала російську мову як чужу.
Моїм нещастям стало й те, що наприкінці 50-х років старша сестра написала нам короткого листа з Америки. Тоді я вперше дізналася про цю «чорну пляму» в нашій родині. З нашого села під час війни було вивезено багато молоді на примусові роботи до Німеччини, звідкіля вони не повернулися, адже були задоволені своїм життям. Ми всі їм заздрили. Що ж то за «отечественная» держава, яка переслідувала нас, громадян СРСР, за добробут нашої родини за кордоном? Мало того. Тоді ж не видавали сільській молоді паспортів. 1959 р. я закінчила десять класів, але на моє успішне навчання не звертали уваги, в мене не було рекомендації для подальшого навчання, хоч постійно все малювала для школи. Довелося поїхати на Донбас. Два роки працювала чорноробом на новобудовах для того, щоб отримати паспорт.

Гнобили нас весь час. Мені з моїм минулим («автобіографією») — брат загинув в УПА, а сестра Марія виїхала в Чикаго — не було місця у вищому навчальному закладі.

Переслідували й мою сім'ю. Мій син Петро, який народився 1963 року, служив у лавах Радянських збройних сил у 1983—1985 рр. Протягом першого року служби у Львівському штабі КДБ довідалися про минуле сім'ї дідуся Лесюка Павла Васильовича. Стали погрожувати синові позбавленням волі на десять років через «измену Отечеству», бо, мовляв, приховав участь дядька Петра в лавах УПА та його смерть і про тітку Марію (з Лесюків), що потрапила до Чикаго, яких ані я, ані він жодного разу не бачили. Безперечно, мій батько ніколи про це в сім'ї не говорив, бо знав, що можуть спричинити такі розмови.

Тож коли згадуєш про пережите і порівнюєш із цими нагородами, на яких красуються «атрибути» радянщини — п'ятикутна зірка, Кремль і та панівна, «общепонятная» мова, не відчуваєш ніякої радості, а лише сум та біль за свій народ і його долю.
Український народ і мова заслуговують на більшу шану від світу, ніж досі. Адже ми — древній народ, який живе на цій землі споконвіку з великим мистецьким надбанням та винахідливістю, а п'ятикутна зірка, московський Кремль і російська мова — чужі для нас. У стародавньому Трипіллі та в Україні-Руси нашими символами були Сонце і чотирираменна Сварга. Великі сварги (свастики) досі звеличують патериці й ручні хрести священиків в українських (гуцульських) церквах.

Цю оповідь можна провадити далі. Гадаю, мій спогад є голосом мільйонів, переслідуваних минулим кривавим «Отечеством», а Президент обіцяв прислухатися до думки кожного з нас. Тому і повертаю свої медалі, бо для українських дітей війни «победа в Великой Отечественной войне» є лише заміною одного окупанта на ще гіршого.


http://www.day.kiev.ua/302038

 

і скільки би не писали ще живі свідки, мільйони дегенератів будуть славити "отечество родное" і прагнути взасос цілуватися з Росією

 

- А Ви теж так мислите? Я також розподіляю Вашу думку, але я - це ще не все. Навіть тут на форумі є "люди" які волають, що вони громадяни України і все буде так, як вони хочуть, а вони хочуть славити і навчати нашіх дітей цій "славі". І що робити? Але вони кажуть, що ми українці і повинні бути толерантними, та добрими, а вони будуть такими, якими вони є і не відступлять від свого ані на крок. Так, як будемо жити, як вважаєте? Що робити? Йти на гріх і робити все так, як вони роблять, чи набратися терпіння і чекати свого Міхо? Я у розпачі... Скільки ще чекати?

 

Правда,як те шило...вилазить з мішка!
Так Було! Так і Буде завжди!
Бо Божа Правда,Сімя,Вітчизна,Це Те,За Що Можна Віддати Безкористливо Своє Життя!
І Розум та Пам'ять Людини Це Усвідомлює!

 

- То се є так, але... Доколи? Ви мудра людина, може скажете щось таке, щоби серце заспокоїлося, але не навічно...

 

Kатрен на сxід сонечка

Вставайте бойку,гуцул,лемку,
Бо сонечно уже встає.
Вже десь над Доном ясно світить,
І жить спокійно не дає.
Там Хтось видумує комед'ї
"А ля совєтікус" для Нас,
Щоб повернувся оселедець
Й за п'ять копійок в бочкаx квас.
Ковбаска ліверна,та й краби...
(Ну зрозуміло - не для нас).
А ще для нас, Oтой проФФеССор
Такий ж як Kучман - в профіль й фас.
І тішся,смійся глупий лемку,
Та запивай все молоком,
Й не лазь на різнії Майдани,
А будь ти краще...молотком!
Яким всі забивають гвозді,
В труну "всесвітньої борні" -
У боротьбі із екстремізмом...
А на війні - як на війні!

Закінчиться їх бій безславно,
Цих "переможців в кізякаx",
А на остаток "Переможцю"
На голову наробить Птаx!
)
(Юрко НОТОЦО).


Герб Галичини.

 

Герб Черкаськой області

Герб м.Черкаси

Серце України

 

Данное письмо (статья), очень хорошо, на мой взгляд, объясняет, за что в ЗУ Совок не любят.

 

по идее, совок должен не любить каждый нормальный человек, но не любить совок-не значит любить порождение совка -Украину как геополитический субъект

 

Мысль нужно развивать...
А, рассуждая логически, звучать должно приблизительно так:
1. Совок любили и любят те, для которых кусок колбасы и "уверенность в завтрашнем дне" (в смысле, что этот же кусок не отберут) было главным смыслом жизни. При чем, этот кусок хотели не заработать, а просто ПОЛУЧИТЬ.
2. При совке что в Украине, что России были приблизительно одинаковые условия.
3. В нынешней Украине наконец-то (а в ЗУ вновь, после исторически непродолжительного периода совка) принято деньги ЗАРАБАТЫВАТЬ. Если для запада страны это норма жизни, для центра довольно в диковинку, то для востока это дико и страшно.
Вывод:
Кто любил совок тупо не может любить нынешнюю Украину и тем более ЗУ. У них теплится нездоровая уверенность, что в России всё осталось по-прежнему и российских нефтедолларов хватит и на них.

 

С какого такого перепуга Украина порождение Совка? Она была до него, и осталась после него.

Любить/не любить Украину дело личное. В отличии от Совка Украина дает человеку право выбора. Вот тов. Р, захотел свалить в Торонто, и там бороться за харьковскую лингвонизависимость, свалил и активно борется. Захочет вернуться, вернется. Просто проведать малую родину, ради бога.

То, что у тов. Р дикие комплексы от того, что на здании харьковского вокзала ХАРЬКІВ написано, а не ХАРЬКОВ, это уже чисто к доктору.


А вот то, что у семьи этой женщины было куча неприятностей всего то из-за письма ее сестры из США, такое было, еще как было. И повидаться им реально можно было, наверное года с 1987-го.

Еще в начале 80-х в военкоматах призывникам анкеты нужно было заполнять, где указывались родственники заграницей, родственники бывшие под оккупацией. Это все в минус шло. При прочих равных, в хорошее место брали призывников с "чистой" анкетой.

 

как то по пьяни я болтнул на Сахалине, что у матери какая-то родня за бугром,через пару деньков сверили с анкеткой в кадрах и вьізвали для разговора,но времена бьіли уже вяльіе, оргвьіводов не последовало

 

Вот и радуйтесь, что до того не сболтнули.

 

да, логично

ну везде вновь-в ЗУ вновь, после исторически непродолжительного периода в 52год, вне в ЗУ вновь, после исторически непродолжительного периода 74 года, разница то небольшая

ну,это не очень взаимосвязано, можне не любить как совок, так и нынешнюю Украину, равно как и любить оба

 

была, но в меньшем статусе, сама, народ, мова,
а именно совок сделал из чисто географич понятия Малороссия геополитический субъект УССР, с некоторыми признаками государства и даже членством в ООН, ведь именно совок сделал этнос украинцы из субэтноса малоросы, ведь именно совок сделал укромову из малороссийского наречия
ганьба совку

совок то же самое давал, с конца 1989, даже более того, свалить было легче

повторяетесь, нет диких комплексов, просто немного эстетически неприятно

у моего друга дядя свалив в штаты в 1974, когда открыли еврейскую эмиграцию,
до 1986 редко приезжал, но был пару раз, потом чаще

та не только в военкоматах, в отделе кадров тоже,[OFFTOP] полагаю, Оникс может просветить по отделу кадров)[/OFFTOP]

 

графу в листку по обліку калрів в часи Брежнєва вилучили,якось при нагоді дізнаюсь в якому році,але в комплекті йшла автобіографія,на чому мене і падла ...вілі[OFFTOP] мій батько мав автобіографію подану в якийсь орган(копію) 1946 року, яку переписував аккуратно буква в буквву, щоразу при новій подачі,аж до часів перебудови[/OFFTOP]анкета шаблону 1960-х років(на вкладці)

 

Разница на поколение. Это очень много значит! Одно дело - тебе рассказывали, другое дело - сам помнишь.

 

Не знаю как сегодня в Украине, но я свой первый загранпаспорт делал в 1990-м, еще при Совке. Куча справок и анкет. Места работ с точными адресами за последние 15 лет. Про то, что записываться нужно было приехав в 6 утра к зданию ОВИРа, это вообше молчу. Сегодня места работы за последние 10 лет. Указать достаточно просто город, в котором кантора находилась.

Эстетическая озабоченность это понятно. Кто-то озабочен от надписи ХАРЬКІВ на здании вокзала, кто-то от того, что на общественных туалетах пишут буковки М и Ж, а не как-то еще.... Я думаю, что настоящему специалисту диагноз не сложно будет поставить.

Вериться с трудом, что свалившие в израильскую эмиграцию (ну в Вене там, разбегались многие, далеко не все в Израиль дальше ехали ) могли до 1986 года вот так запросто СССР посетить.

У меня один знакомый еврей был. Так он рассказывал, что имел кучу неприятностей по самое немогу в конце 70-х. Он правда на ящике работал.
Так там то ли его двоюродный дядя, то ли жены, свалил в Израиль. Ну а квартиру то тогда продать невозможно было, а государсту чтобы досталась, жалко. И они с этим дядей перед этим типа родственный обмен произвели. Дядю к себе прописали, а сына своего к дяде. Ну и квартира в Москве ессно им досталась.

Называл он себя дураком последний. Мы то думали, что кантора (КГБ) все про нас знает, не хрена она про всех ничего не знает. Там такой же бардак, как и везде. С дядей с этим они иногда окольными путями переписывались, вроде как все нормально. А тут этого моего знакомого мысль мучать начала, ведь дядя давно в Израиле, а он коммуналку за него все платит, и платит. Они перед отъездом его не выписали (там обмен только что был, вдруг недействительным признают). И жена его вроде как за эту коммуналку лишнюю пилила. И понес он заяву в ЖЭК, что так и так, выпишите из моей квартиры Изю Шниперсона, поскольку он давно в Израиле проживает. И коммуналка то по тем временам копеечная была...

А через неделю вызывают его на работе в первый отдел. Там мужик незнакомый начинает задавать вопросы про этого дядю. Почему мол в анкете не указан родственник заграницей (тем более сваливший из СССР). Ну мой знакомый, да какой он мне родственник, это жены какой-то там дядя семиюродный, да и не общались мы с ним практически. А этот мужик, а почему он у Вас в квартире прописанный...

В должности тогда моего знакомого понизили, премий полишали, хорошо, что хоть с волчьим билетом не выгнали. И сильно я сомневаюсь, что во времена оные этот дядя мог СССР проведать, даже если бы захотел этого сильно.

 

по визе , будучи американцами,вполне могли, тен более, если имя-фамилию немного изменили, как делали многие

 

Подивилася герби міст і пригадався герб Ясинуватої


Цей герб був принятий у 90-х, до того, як ПР почала розігрувати російську карту, та шматувати Україну.
У місті немає річок, на околиці - витоки двох річок, що на гербі й відмічено. Дерево - ясин. І козацька чайка на волокушах...
Є у місті козацька криниця, є залишки козацьких хуторів (жили і освоювали цей край общитованні запорожці)... А вже потім було вугілля, був Джон Хьюз...
І до пришестя Януковича і ПР українська історія Донеччини на буле під сьома печатками (як і при СРСР), не примовчувалася, не переписувалася... І ніхто не відкидав очевидне - на Донбасі до війни розмовляли здебільшого українською мовою, тут панувала українська культура... І її відголоски збереглися дотепер...
І герб невеликого міста поряд з Донецьком - тому красномовний приклад.