Виховання у неповній родині

Я думаю, що коли тато й мама мають різний підхід до виховання, то це теж свого роду "на дві руки". Може, й важче.
Бо якщо батько не бачить іншого способу виховання, як тільки насилля, а мама - лише доброту й любов, як найкращий підхід, то дітей таке дуже милить, бо вони бачать, що в них не батьки, а окремі дві людини в хаті, які не можуть погодитися в одній дуже важливій справі.

 

Я виросла у сім*ї.
була у мене і мама і був у мене батько. Але моя сім*я ніколи сім*єю не була. В нас не було сімейних вечерь і сніданків, в нас не було сімейних діалогів та просто розмов.
Я мала лише стіни у яких ніколи не було тепла. Я ніколи не поверталася до дому, такого яким він має бути, я поверталася в сірі сирі стіни у яких мені ніколи не було затишно.
Моя мама мене безмежно любила, чого ніколи не скажу про батька. Він також певно любив, але якось по-своєму і незрозуміло мені. Батько обожнював маму, але зовсім не розумів мене. Щось і десь зламалося в механізмі нашої "щасливої сім*ї".
Неповною сімя не стає за відсутності одного з членів тої сім*ї, адже такі поняття, як ДОВІРА, ПОВАГА, РОЗУМІННЯ, ТЕПЛО мають бути не гостями за сімейним столом, а постійними і повноправними жителями в сім*ї. В мене того не було. Мене батько постійно принижував і намагався звести нанівець всі мої спроби чогось досягнути. Коли я вчилася лише на п*ятірки він в мене запитував щоразу "Чи я фару зі школи принесла?" Він вбивав у мені особистіть, але я виявилася сильнішою.
Вірш на тему мого випадку.

І коли вже не можеться плакати,
І коли вже втомилось боліти.
Залишається далі гарбати
Й лиш самотньо по ночах вити,
Вити стінам одвічну втому,
Залишатись віч-на-віч з ними.
Я – приблуда, не маю дому.
Все, що є – це холодні стіни.

Інколи (може то і неправильно) в нервах можу сказати мамі, що ліпше мій тато би був космонавтом (льотчиком, безвіти зниклим, хз ким) але ліпше би в мене його не було. Бо нервову систему ця людина підірвала мені добряче.

 

У нас інша проблема - ми з чоловіком притримуємось однієї лінії виховання, а бабуся - іншої. Ми просто наче на змаганнях якихось. Але це мабуть не в цю тему

Моя подруга народилась після смерті тата, він помер від пневмонії, коли мама була ще вагітна. Щоб дитина не почувала себе обділеною батьківською увагою (а мама так ніколи і не вийшла заміж) до процесу виховання активно залучались мамині брати і завдяки тому, моя подруга не так гостро відчувала, що їй бракує тата.

 

дац... питання скажу вам непросте...
але. але і виростати і жити в неповній родині нормально. людина виростає сильнішою і має більшу опірність до незгод долі (суб"єктивна, певно, думка). хоча існує невпевненість у собі, бажанян догодити партнеру (аби часом не втік) та багато іншого, з яким до певного віку борешся, а потім розумієш, що це вже приросло як ще одна рука чи що...

а якщо серйозно, то в мене малий з 1,7 року без батька, хоча той живий-здоровий... чи мені важко його виховувати? не сказала би... в мене завжди було багато друзів (саме чоловіків), може вони там й розглядали дитину як інструмент підходу до мами але малий від того не страждав (хіба боролася із засиллям уваги до нього).
зараз у мене другий чоловік. важко сказати, чи він замінив дитині батька... швидше за все, що ні (він і до своїх дітей не особливо аж уважний), але відчутят захищеності у Остапа є. він розуміє, що настане завтрашній день і все буде, як і було вчора. малий часто спілкується із моїми братами (іноді телефоную із свого телефона і кажу, що махом передзвонити дитині)... тобто, якщо не робити з того трагедію, то все буде пучком.

то моє таке бачення, а які з того будуть складності, то ще дасться чути.

 

Колись я вже казав про це в іншій гілці..
Нема готових рецептів...
Зберігати сім’ю лиш для того,щоб люди не сказали і жити в пеклі..нема сенсу...
Але в кожного своє...
Про себе можу сказати,що...я мусів сам собі? доказувати,що я ...гм...що в мене все гаразд...
А,як хлопець,який виховувався в жіночому оточенні,певний період мусів щось доводити..самому собі...
Кидатися в бійку..перти напролом...битися чолом до стіни...навіщо?...

 

Інколи складається так, що сімя ніби і в повному складі (формально), але насправді що є батько, що нема-різниці ніякої абсолютно....Батько-це не чоловіча персона просто "для галочки", це впершу чергу приклад дитині...і якщо він не путьовий...то невже потрібен такий приклад...

 

Повноцінна сім*я то сприйняття сім*ї як таке, а не певні її члени і їх наявність. Якщо є мама і дитя, але в них чудові взаємовідносини, мати повноцінно виховує дитину, дає їй все, то така сім*я також є повноцінною. А ярличити такі сім*ї неповноцінними, тільки тому, що це суперечить чийомусь сприйняттю повноцінності сім*ї, це щонайменші неповага до таких людей. В сім*ї можуть бути і мама, і тато, але живуть вони як вовк з вівцею..., цю сім*ю також можна вважати неповноцінною, але раз люди живуть разом, то ймовірно в них саме таке бачення сім*ї, а можливо вони просто не мають жодного уявлення про сім*ю і живуть так, як їм вдається... Діти також мають своє певне сприйняття батьків, яких би їм хотілось... Ідеалізація здебільшого залежить від особистого світогляду, і під один щабель ні одну позицію, ні другу згрібати не можна. Головне гармонія з собою, з дитиною і тоді все буде добре.

Мому малому 7 років, виховую сама. Скоро суд по питанню позбавлення батьківських прав колишнього чоловіка, бо реально... я не хочу, щоб моя дитина була зобов*язана після 18-ти років чимось людині, яку навіть не пам*ятає. Син росте, вчиться, тата йому заміняє дідусь (в садочку, коли його питали де твій тато, він казав: "В мене є мама, бабця і тато-дідусь, а ще барти і сестри (двоюрідні) і т.д., і більше мені нікого не треба" Його ніхто того не вчив, це дитина сама сказала в 4 роки. Він не задумується над питанням в повній чи не повній сім*ї він росте. А от якби я не розлучилась, то мабуть би вже сам про це зара мріям би, але мабуть в голос би не сказав. Тому... добре, що є так, а буде ще краще. Адже тато... то не обов*язково той який зробив...

 

я думаю треба залучати діда, брата, чи ще якось родича чи друга до спілкування з дітьми, до проведення з ними часу
і все буде добре
головне щоб в мами вистачило любові за двох батьків, а решту можна якось по мірі можливості компенсувати

є просто різні терміни, тут краще вживати "неповна"
бо таки без мами чи тата сім*я неповна

================
не варто поведінки дітей тлумачити дуже прямо чи поверхнево
старші діти часто приховують неприємні для них почуття
і роблять вигляд, коли тата нема "а мені і не треба тата", але то все вдаване
принаймі ми з братом так казали і всі вірили, насправді я собі думала, що мені бракує тата
кожна дитина відчуває брак одного з батьків, особливо дивлячись на інших дітей
плюс в дитини програмується модель майбутньої сім’ї

===================
а ще брак тата відчувають і хлопці і дівчата. тато асоціюється з захистом, безпекою, надійністю
можливо хлопчики і більше, а можливо по хлопчиках просто більше видно наслідки

дівчатка коли виростають часто шукють собі тому старших чоловіків, підсвідомо мабуть
принаймі мені колись набагато старші подобалися більше. добре що минулося

 

Це не шклянка яка може бути наполовину пустою, або наполовину повною. Я і син - сім*я, ти, чоловік і син - сім*я, просто різні сім*ї. От і все.

 

звичайно, що сім*я
я про інше. судячи з дописів в цій темі, ви всі дивитися на це питання очима дорослих
а ви подивіться очима дітей

дитина не розуміє, що краще без тата, ніж з поганим татом
чи що одна мама в нього краща, ніж чиїсь двоє батьків тощо
дитині просто бракує тата і крапка
а оцінинить вона все правильно, аж коли підросте
така моя думка

 

Якщо не робити з цього проблему, то діти взагалі про це не задумуються. А якщо і думають, то не в якомусь жалісливому баченні, а просто "А чому? І як би було, якби...". Дитина живе тими питаннями і баченням, яке в середині сім*ї. Звісно якщо мамуся, постійно скніє від жалості до себе, говорить що тато сволоч і тому краще без нього, в той же час говорячи, як би було добре, якби в тебе був татусь... то так... дитина задумається... А якщо на цьому не акцентувати увагу, не саможалітися, а жити далі і жити заради себе і дитини, то все зовсім інакше і таких проблем не виникає.

 

проблему робити не варто, навіть зовсім не потрібно
але як дитина не задумується? діти задумуються навіть над тим що в когось кращий мобільник, а ви кажете дитина не задумується чого в неї тата нема
все ж ви дивитися на це своїми очима, а не очима дитини
ну як хочете

 

Ну так, звісно... трансплантацію очей я не проходила, бачу то Ваша прерогатива... Сорі, але чужа душа потьомки, всіх під один щабель не зносьте, через завелику кількість начитаної літератури. Більше того, реально... От якщо зараз від Вас піде чоловік, чи Ви його покинете, хочеться щоб Вас і малечу називали "неповною" або "неповноцінною"? От таке ставлення дорослих і суперечки навколо того, про що думають діти (от чому Ви вважаєте, що краще знаєте, наприклад мою дитину, чи взагалі дітей, ніж будь-яка мама, яка виховує дітей сама?) і ото "заради блага", ще й поцікавитись в придачу... "А чи бува тобі не важко без тата?"..., саме це породжує в дітей різні психологічні травми, а не нормальне життя, хоч і без батька.

 

випадок з життя: батьки розійшлись, хлопчик залишився з мамою і вітчимом, в батька інша сім'я - жили в інших країнах. У дитини з вітчимом не склались стосунки, доходило до бійки... Мама відправила хлопця до батька, але в нього ін сім'я, а хлопець живе в бабусі зараз, і з батьком проводить весь вільний час: на лижі, на відпочинок і т.д. йому всі роки не вистачало тата ....

 

Причина саме в цьому, і скоріш за все ще й, те, що попри нескадені відносини, мама стала не тільки його... Аналогічно можу купу випадків привести різних, але кожна людина, кожна дитина це окрема особистість, і в кожного своє бачення, свої думки і потреби. Одна дитина скучила, друга бачити навіть не хоче, третій - по барабану... і так до бескінечності...