В черговий раз – Україна - не Росія. (До візиту президента Обами в Росію) Обама побував в Росії, не в Україні. Україна не Росія. Росія велика, могутня держава, яка може налякати і якщо необхідно поле засіяти трупами. З нею рахуються, її бояться, до неї їдуть. Можна висловити припущення, що під час зустрічі президенти могли згадати Україну. Але в якому контексті? Якщо президенти США і Росії домовляться щодо підписання меморандуму про спільне розуміння по СНО (скорочення стратегічних озброєнь ), то здійсняться слова американського геополітика Збітнєва Бжезинського, який наполегливо рекомендував Обамі заявити в Москві, що Україну в ближчі роки в НАТО не приймуть. А тому, Росія може піти на певні уступки, в обмін за Грузію і Україну, які є сьогодні великими подразниками для двох великих держав світу. Коли писалася ця стаття, Обама і Медвєдєв домовилися, і на прес-конференції президент США заявив, що довіряє своєму колезі, і що президент Медвєдєв – дуже щирий, правдивий…, ми знайшли можливість працювати один з одним. Переглядаючи свої архіви, мені попалася на очі стаття Еліни Нестеренко, яка була надрукована у «Фактах и комментариях» за 24.09.1997 рік. «…Страны – члены Парижского клуба ( а это практически все наиболее развитые государства мира ) не нарушают гарантий безопасности, данных в своё время Украине по разным поводам: кто гарантировал ядерную безопасность, кто – территориальную целостность и так далее. На такие обещания богатым быть легко – в конце – концов, никто ведь взаправду нападать на нас не собирается. А на деле – демократический Запад ненавязчиво, но упорно толкает нашу страну в союз славянских государств, СНГ, словом, в бывший СССР. Ибо принятие России в Парижский клуб значительно увеличивает возможности её экономического давления на Украину…». В цілому стаття, якщо перевести її на сьогодення не тільки цікава, а для українців і особливо для наших державних діячів – корисна. Не Росія нас здає, а Захід, послідовно і методично грамотно. Давайте пригадаємо, що однією із поразок нашої державності за революційних років України, було те, що Україна не мала жодної підтримки від західних держав. Переможці першої світової війни – держави Антанти до відновлення української незалежної держави поставилися не тільки негативно, а то й вороже. Вудро Вілсон, тогочасний президент США і провідний політик Антанти, - у його «14 пунктах» побудови миру, базованого на так званому праві самовизначення народів, - права на державну незалежність Україні не визнавав. У своїх «пунктах» проблему України, проблему української самостійної держави він трактував як внутрішню проблему Росії… Тогочасні українські політичні діячі у своїй позакритичній наївності не могли зрозуміти Вілсонової подвійної мірки, що наприклад, Польща і Фінляндія за його програмою, мали право на державне самовизначення, а Україна такого права не мала; вони не могли зрозуміти, що українська незалежна держава у Вілсоновій інтерпретації «порушує» рівновагу політичних сил на Сході Європи, а це не було у тогочасному американському державному інтересі. У цьому контексті є доречним пригадати таку характерну «дрібницю»: президент Вілсон, їдучи на світову конференцію до Версалю (1919), взяв з собою дорадників-представників 32 народів, але українця між ними не було; на адресу українців Вілсон сказав таке: «Це не є ніякий народ; він здатний тільки до сварки і доносів, а сам не знає, чого хоче» («Заклик Головного Отамана», газ. «СІЧ». Чикаго, 1924, ч.22, стор.5). Не буду зупинятися, що сказав Буш-старший, щодо проголошення незалежності України, він більш істерично повторив слова Вілсона. А якщо брати Росію, то хочеться пригадати слова Віталія Карпенка, який будучи редактором «Вечірнього Києва» попереджував нас, «…чого ж можна чекати від Москви? А нічого доброго. Москва оцінює незалежність України як явище тимчасове. Москва ніколи не сприйматиме нашу державу серйозно. Москва, як хоче, викручує нам руки, шантажуючи припиненням постачання енергоносіїв…». Нині вже для кожного повинно бути ясно, що для Росії ніхто не може бути рівноцінним партнером, для Росії можна бути тільки тотально підкореним слугою. До підтвердження цих слів, я подаю слова російського політика, військового, за національністю латиша Віктора Алксніса: «...Газовые переговоры с Украиной нужно жёстко увязать с судьбой Черноморского флота, добившись его бессрочного базирования в Крыму. В нашем арсенале и мощный рычаг торгово-экономических санкций. Как в случае с Молдавией, Грузией, Белоруссией. Но торговые войны нужно вести по-умному. Здесь нужны не Будённые и Ворошиловы, а Жуковы и Рокоссовские...». (газ. «Аргументы и факты в Украине», №28, июль 2009г.). Сьогодні в російських засобах масової інформації (особливо в кіноіндустрії, яка все більше знаходить своє місце на так званих «українських» телеканалах), провокується новий образ ворога, цього разу в особі українців і підступно в масову свідомість насаджується думка про те, що в будь – якому разі «хохли воювати не будуть», і як правило невеликі епізодичні ролі ґвалтівників, п’яниць, вбивць виконують «антигерої» з українськими прізвищами, які ще до того крадуть російський газ і рвуться до НАТО. А що можна чекати від Сполучених Штатів Америки, а нічого доброго. За короткий час, обдерла Україну як липку і зробила українців дешевою робочою силою для всіх країн світу. У Росії ніхто нікого не переконує, що потрібно любити свою Батьківщину – настільки висока самосвідомість всього народу. А ми українці здаємося без бою, або без нас вирішують нашу долю, а потім тільки ставлять до нашого відома, тому що швидко забули слова великого українця В’ячеслава Липинського «… Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…». Тут доречно було б привести слова і Людмили Коханець, що: «… Київ зі слонячою незграбністю вже 18 років абстрагується від роботи в Криму, не переймається своїм впливом на «автономні» процеси і не має чіткого плану дій на перспективу. А залишене місце не буває порожнім…» («Голос України», №125, липень 2009р.). Я задаю собі запитання: чи є у світі держави, де б при зростанні зовнішніх і внутрішніх викликів, були б відсутні міністри оборони, закордонних справ, транспорту і зв’язку, фінансів, економіки? Як військовий, відповідаю по військовому. Є! Україна!! Бери голими руками, не хочу. А що суспільство? Мовчить. Терпить. Чекає на кашу манну з неба. Нарікає на владу. Добрих три десятки політичних партій і партійок демократичного спрямування різні заяви проголошують – приблизно однакові, але кожна свою. Кожна своє партійне болото хвалить та за долю України на словах розпинається. А владі це і треба: такої дрібнопартійності та дрібноговорливості. Говоріть собі на здоров’ячко, а нам своє робить. І роблять. Велику руїну, щоденну шкоду Україні. Витонченими єзуїтськими методами – хто не розуміється, то й не збагне…Тому, головна причина поразки української державності як за революційних часів, так може бути і сьогодні, полягає у тому, що ми не зуміли розв’язати практично проблему влади. Як писав Іван Мазепа: «През незгоду всі пропали, самі себе звоювали…» Пам’ятаю, як у 1995 році газета «Вечірній Київ» надрукувала мою статтю «Потрібна диктатура». Скільки було різного верещання в українських і антиукраїнських засобах масової інформації. В цей час відбувалися розколи провідних політичних партій, які стояли у витоків проголошення незалежності України. Із-за кордону в Україну була завезена сварка української діаспори, в повітрі пахло американськими доларами і німецькими марками. Тому, основний зміст моєї публікації зводився до того, що якщо ви, державні і політичні діячі, не спроможні об’єднатися навколо себе, то об’єднуйтеся навколо українського офіцерства, яке спроможне встановити диктатуру закону. Повторюю, диктатуру закону. Але не тут то було. І сьогодні, як і тоді, повторю, військової диктатури, нам не треба ні боятися, ні соромитися. Навіть серед державницьких народів у кризових ситуаціях, коли політичні партії через внутрішні роздори, розбиття й нетолерантність не здатні чи не спроможні виконувати свої властиві політично-державні функції в ім’я національних інтересів, їх ( ці функції ) перебирає на себе й виконує армія. У той рік, на який я посилаюся, була згуртованість українського офіцерства і декількох генералів, які б могли бути провідниками української нації. Офіцерів ( які не мали політичної підтримки) розпорошили, генерали, які першими піднімали національні прапори на Кримському півострові, через моральне цькування пішли у небуття. Не так давно мені передали інформацію, що в кінці червня у закритому режимі в Будинку офіцерів проходила конференція громадської організації «Національна гвардія України». Основні завдання, які озвучували військові, цікаві, а от шляхи їх реалізації, не зовсім. « Ми переконані, що тільки негайне усунення нинішніх діячів від влади легітимним і законним шляхом призупинить кризу, корупцію, розкрадання, але такий крок не вирішить всіх завдань і викликів, що стоять перед нацією і державою. Тому ми, офіцери України , заявляємо, що, висловлюючи недовіру владі, готові в будь-який легітимний і законний спосіб прийти до керівництва країною, взяти на себе відповідальність за подальший розвиток держави, процвітання народу України, підвищення її обороноздатності, безпеки та наведення порядку».
Щось подібне я чув декілька років тому перед черговими виборами Президента України від генералів Мартиросяна, Скіпальского і Біласа. Чую сьогодні ці слова «про сильну руку» від деяких народних депутатів, які ще вчора мали пряме відношення до Воєнної організації держави, але в середині 90-х років, коли офіцери не отримували грошового забезпечення по декілька місяців, і щоб прогодувати свої родини «таксували» ночами на своєму власному автотранспорті, а вранці бігли на службу, так ці горе-державні діячі першими покинули Збройні сили України, по військовому – дизертували. Сьогодні вони претендують на посади державних провідників. Не обманімося! Щоб бути провідниками нації, треба бути кристально чистими і духовно багатими!Путін, коли став Президентом Росії, ставку зробив на бойових генералів, призначаючи їх губернаторами неспокійних регіонів, і не помилився. Після президентства, він зробив ставку на своє «подобіє» Мєдвєдєва, і знову не помилився. Президент і Прем’єр, маючи підтримку у війська, а ще більшу довіру у своїх громадян, ніколи, ні перед ким, не будуть стояти «розкаряк», тим більше перед Україною. Якщо наш Верховний Головнокомандувач Збройними Силами України Віктор Андрійович Ющенко не усвідомить, що на чолі областей не повинні стояти бізнесмени – заробітчани, а офіцери, які мають досвід керівника державного управління, то до тих пір Обама буде їздити до Росії, а не до України, до тих пір Україна буде стояти на колінах в ролі жебрачки, простягши руки як на схід, так і на захід. Поважають сильних, з ними рахуються, їх бояться. У нас це вже було, якщо уважно почитати історію. Україна була імперією за часів Святослава Завойовника. Україна була військовою диктатурою за часів першого гетьманату. Україна була звитяжною повстанською спільнотою у 1920-х та 1940–х роках. Треба небагато! – навести лад у вовчій зграї і витравити чужинський «демократичний» дух сектантства. І якщо вибирати сьогодні головне, то потрібно починати з мети. Головною метою України повинно бути не вступ до СОТ, НАТО, ЄЕП чи ще якогось наддержавного об’єднання, а захист і задоволення внутрішніх потреб. Решта – засоби досягнення. Ні Схід, ні Захід не зацікавлені в створенні міцної національної держави Україна в центрі Європи. А тому, ми повинні вести міжнародну політику, виходячи тільки з українських інтересів, запобігаючи будь-яким діям і ризикам, що могли б призвести зараз чи у майбутньому до втрати незалежності. Хочу свої роздуми закінчити прекрасними словами Юрія Гнаткевича: «…Бог дав українцям величезні природні багатства, найкращу у світі землю та чарівну природу. Він дав їм добру вроду, щирість і працелюбність. Нарешті він зглянувся над Україною і дав їй у кінці другого тисячоліття волю. Бог чекає, що українці розумно скористаються з неї, припинять чвари, повернуться до своєї Церкви, до своєї мови, стануть єдиною сім’єю і будуватимуть, як усі світові нації, свою власну державу. Щоб це сталося, просімо у Всевишнього відданих своїй землі і розумних проводирів». Капітан 1 рангу Анатолій Грищук http://tuo.org.ua/publications/geopolitics/2009/07/21/v_chergovij_raz_ukra_90.html
«…Бог дав українцям величезні природні багатства, найкращу у світі землю та чарівну природу. - замечательные слова...которые никак не вяжутся со всем, сказанным автором. Я думаю, что это очередное...о "сильной руке", взывания "доколе!" и ...телега на бизМесМенов некоторых. И очевидно - ми повинні вести міжнародну політику, виходячи тільки з українських інтересів - звучит несколько утопически...
Да. "Воюют" только националисты. У остальных хата с краю. Менталитет... шоб его. Тогда как в России менталитет имперский, им величие подавай. За это россияне горы свернут.
Онлайн переводчик А офицерство, независимо от национальности, в тежелые времена для отечества, всегда думает одинаково. Эта статья с сайта "Офицеры Украины".
Каждый имеет право на собственное мнение, и это мнение не обязательно адекватно... что тут еще скажешь? Главное - чтобы это мнение не было социально опасным, а в остальном - что угодно. У нас демократическая страна, говори что хочешь в рамках приличий, и ни о чем плохом не думай.
