Українська публіцистика Донеччини

Є в нашому краї лише одна україномовна обласна газета республіканського рівня - "Донеччина". Там ми ї друкуємося. Ідею познайомити вас з нами підтримали мої друзі. Тож з їхнього і вашого дозволу розміщатиму тут наші дописи.

---------- Додано в 07:49 ---------- Попередній допис був написаний в 07:37 ----------
Людмила Огнєва

Голгофа Стефанії Савуляк-Мифанюк​

C.Cавуляк. жовтень 2009. Макіївка

Якось у 2003 році я звернулася до жінок-політв'язнів з пропозицією написати про них. Листів чекала довго-довго, аж до цього року. Кажуть, що відгукнулося кілька осіб. Та до мене їхні розповіді не попали. Дійшов тільки лист з Макіївки від пані Стефанії Мифанюк (Савуляк).

Самуляк Стефанія Миколаївна народилася 10 квітня 1925 р. у с. Підгородці Сколівського району Львівської області.
Через село пливе річка Стрій, а навколо – гори, покриті лісом. Дівчина з дитинства знала у ньому всі стежки. Адже її батько працював лісником. З ним й ходила по гриби та ягоди.
Ці знання лісу стали в нагоді, коли 1942 Стефа вступила до УПА. Працювала підпільно станичною. У неї були чотири зв'язкові: Тимнів Софія, Джуфер Марія, Квас Гонорета і Зозулинець Емілія.
Через Підгородці не рідко вночі проходили повстанці (сотні і курені). Треба було їх покормити. За день наперед станична отримувала по зв'язку записку-повідомлення: на який день, годину і кількість людей треба підготувати вечерю. Розсилала по селу зв'язкових замовляти страви.

Станиця. 1940-ві роки. У першому ряду ліворуч третя* - станична Стефа

У другому ряду ліворуч перша - Гонорета
При німцях було легше зустрічатися з повстанцями, щоб передати кореспонденцію, бо німецькі солдати боялися йти до лісу. Складніше стало, коли окупанти почали вивозити населення у Німеччину. Облави були справжніми полюваннями на молодь. Попалася і Стефа. Виручив батько.
В селі була міліція (одна на п'ять сіл). При ній – два німці та літня німкеня, яка готувала їм страви. Батько Стефанії звернувся до начальника міліції з проханням взяти доньку помічницею куховарки. Той погодився.

А керував міліцією односельчанин Мілляр. Йому підпорядковувалися чотири міліціонери: Тимошенко, Кавка, Шило, Івашкович. Коли збиралися когось в районі арештовувати, хлопці просили Стефу повідомити майбутніх жертв про прихід "гостей". Німці лютували: "Що таке? Ніколи, нікого не можуть захопити!"
Пані С.Мифанюк говорить, що міліціонери підтримували зв'язок й з повстанцями.

У 1944 році Стефанію з Гоноретою відправили на курси медичних сестер. 30 дівчат завезли вночі до шпиталю, законспірованого у глибокому лісі на березі річки. Там працювали два лікаря (терапевт "Сом" і хірург "Хвиля") та 15 повстанців в охороні.
Два місяці заняття з курсантками вів доктор "Сом". Щодня по 4-5 годин він знайомив майбутніх медсестер з азами Фізіології, Патанатомії, Хірургії та Гігієни, а потім у проходили практику: робили перев'язки, уколи, допомагали санітарам прати та прасувати бинти.
По закінченні навчання медсестер направили у різні райони. Стефа попала у с. Колодіжне. Там в лісі стояв Кущ, який забезпечував всім необхідним Сотню. Головними в Кущі були "Барило" і "Ярема", а Стефанія – зв'язковою і медсестрою. Щоправда, тільки в одному випадку медичні знання стали у нагоді: зробила перев'язку пораненому в живіт, і доставила в підпільний шпиталь. Основним її завданням було виконувати накази "Барила".

(далі буде)​

 

Голгофа Стефанії Савуляк
(закінчення, поч. #1)​

Одного разу Стефі доручили передати по зв'язку велику суму грошей для Сотні. Не було б проблеми, як би вдалося оминути міст через річку Стрій. Важко пройти по ньому непоміченою.
Взяла дівчина старий кошик, встелила дно якимись ганчірками, замотала ними гроші, а зверху посадила курку. Ноги їй спутала і прив'язала "помічницю" до кошикової дужки. План був такий: спочатку піти на базар у м. Стрій, а вже потім прямувати на міст.
Так і зробила. Ходить Стефа по базару, а за нею – москаль. Куди вона, туди і він. Злякалася, але вигляду не подає і йде на міст.
Чує:
– Дєвушка, подожді!
Зупинилася.
– Що, Вам треба?
– Давай пойдьом в кіно.
– Ви бачили, щоб хтось ходив у кіно з курками? У мене хвора мати. Поспішаю до неї. Завтра прийду і підемо в кіно.
Залицяльник відчепився. Завдання було виконано.

5 березня 1946 року, внаслідок зради станичного, всі криївки у с. Колодяжному були обстріляні. Загинуло багато повстанців.
На наступний день арештували й С.Самуляк, яка квартирувала у місцевого поляка.
Почався схід на Голгофу. На все життя запам'яталися два тижні в КПЗ у Сколі. Слідчий бив дівчину по голові і страшенно лаявся. А потім чотири місяці – підвали стрійської тюрмі з мишами та щурами. Причепилися хвороби.
На допитах говорила одне і теж: "Була медсестрою. Зв'язок підтримувала тільки з "Барилою" (Стефанія знала, що він загинув).
Судив Військовий трибунал. Покарання: 10 років позбавлення волі за ст.ст. 54.1а, 54.11 УКК.
А станичний, який зрадив, отримав 25 років.

24 липня 1946 року почався етап до концтабору. Шлях пролягав через пересильні пункти у Львові та Красноярську. Там збирали докупи політв'язнів і кримінальних злодіїв. Як саранча "битовики" накидалися на беззахисних дівчат. Відбирали все, що їм сподобалося. Ніхто їх не зупиняв. Було все: і поножовщина і бійки.
Запам'ятався Красноярськ. "Я одразу звернула увагу, що там небо нижче, як у нас на Україні". А ще – вперше за багато днів в'язнів повели до лазні. "То була для нас така насолода!" – пише Стефанія Миколаївна.

До Красноярська їхали залізницею у товарних вагонах. А далі – баржею. У трюмі ліжка – 2-х ярусні нари, але на всіх "пасажирів" їх не вистачило. Спали на підлозі. Харчування: сухарі, вобла і кухлик води на добу.
Ніхто з в'язнів не знав куди їх везуть. Тільки на зупинках вдавалося дізнатися: де тепер вони є.

У Тайожній затрималися на тиждень. Вже падав сніг, а місцеві не викопали картоплю. Тож примусили це зробити в'язнів. "Холодно і грязюка така, що не можна було ноги тягати" – пише Стефанія Миколаївна. Але картоплю викопали. Далі баржа прямувала до Дудинки.

Життя у трюмі в умовах, які не витримали б тварини, було надзвичайно тяжким. 500 дівчат і стільки ж мужчин вимушені були справляти нужду у діжку, яку тільки на зупинках піднімали на шнурах на палубу і випорожнювали у Єнісей. Коли це відбувалося, всі скупчувалися біля відкритого люка, щоб глянути через нього на небо. Нікому не приходило в голову, що діжка може зірватися. Та одного разу це сталося. Забруднені дівчата не мали змоги обмитися. Чекали поки обсохне. Хтось не витримав і пробив діру у трюмі. Але вода хлинула так, що її зупинити було неможливо. Підняли крик. Тільки тоді начальник конвою розпорядився забити пробоїну.

До антисанітарії, холоднечі та голоду додалася ще одна неприємна подія. Ніхто не помітив: де і коли на баржу погрузили чоловіків – кримінальних злодіїв. Вони почувалися у трюмі господарями. Відбирали сухарі, воблу, одяг. Передавали конвоїрам, а ті на зупинках вимінювали на горілку.
Чоловіки-політв'язні не дозволили довго над ними знущатися. Розібрали дощану перегородку, яка поділяла трюм на жіночу і чоловічу половини. Зробили з того матеріалу ізолятор. Туди запхали грабіжників. Так зробили й дівчата зі своїми "жучками". Начальник конвою удавав, що нічого не сталося. Потім казали, що конвой було засуджено. Начальника позбавили волі на 10, а конвоїрів 5-7 років.
У Дудинці всі спустилися по трапу на землю, а мешканців ізолятора винесли на ношах, бо їх таки добряче побили. Далі до Норильська добиралися у вагонах вузькоколійки.

9 років і 2 місяці відробила Стефанія у Норильську. Працювала і на цегляному заводі, і у кар'єрі добувала глину, і на будівництві рила котловани. Оволоділа професією крановщиці.
Після смерті Сталіна у всіх таборах Норильська почалися страйки. У 6-ій зоні, де відбувала покарання Стефанія Миколаївна, дівчата оголосили голодівку. Тільки воду пили. Відмовилися виходити на роботу. Вимагали приїзду з Москви комісії.
Страйкарі вивісили на бараці чорний прапор, викопали велику яму і стали навколо неї. Коли начальник зони по радіо вимагав припинити голодівку і почати працювати, дівчата у відповідь кричали: "Стріляйте нас!". У день на Івана Купала дівчат почали обливати холодною водою з брандспойтів. Намагались таким чином розігнати. Коли і це не допомогло, в хід пішли палки. Кому розбили голову, кому зламали руку. Усе ж таки витіснили страйкарів зі території зони. Там за якимось принципом поділили людей. Одну групу загнали в зону, а куди поділася друга – невідомо.

Приїхала з Москви комісія. Тих, хто відбув 2/3 свого терміну обіцяли звільнити. На 10 місяців раніше закінчення строку звільнили й Стефанію Миколаївну.

Після звільнення. 1960-ті роки. Макіївка. У центрі – Гонорета, праворуч – Стефа

Але повернутися до рідної хати не дозволили. Прийшлося будувати нову в Донбасі. Тут Стефа зустріла свого долю. Одружилася. Народила двох синів, має 5 онуків. Живе майбутнім. "Я щаслива що діждалася незалежної України, все позаду."
Дай Боже!

Людмила Огнєва​

 

Роберт Стешенко, шахтар.
м. Донецьк

ОТРЕЧЕМСЯ ОТ ОСЛЕПЛЯЮЩЕЙ НЕНАВИСТИ
​

Иногда мне, украинцу, приходится у нас в Донбассе выслушивать оскорбительные слова об украинском языке. Говорят, что это какой-то деревянный язык, язык быдла и пр. При этом во мне борются два чувства: одно – не обидеться, другое – чувство сожаления, что многие русскоязычные люди не видят явной красоты украинской мовы и не гасят в себе иногда ослепляющей почему-то ненависти к ней.

Я постараюсь с максимальным применением русского языка и русской истории помочь избавится от этого стойкого, обижающего украинца и унижающего русскоязычного, синдрома не восприятия мовы.

Для примера поговорим о знаменитой картине И.Е.Репина «Запорожцы пишут письмо турецкому султану». Художник не знал, не видел запорожцев, их полтора столетия перед этим уничтожила императрица Екатерина.

Но притягательная сила своеобразного, выразительного текста письма с его искромётным юмором буквально поразила воображение талантливого мастера, легла в основу идеи создания картины, что и было искусно изображено на полотне.
Начинается это письмо так: «Ти, шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого Люцифера секретар». А заканчивается удивительно точной датировкой послания и места приложения султанского поцелуя: « - день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас».
Именно письмо находится как в центре названия, так и в центре картины.
Произошло чудо – репинский шедевр буквально заговорил. Вспомните те колоритные фигуры возле стола писаря.

Невже те шановне панство розмовляє дерев`яною, або як бидло?! Невже ви не чуєте мови вільного духу, кольористу, кучеряву, співзвучну, пісенну, гарячу мову щирих і щедрих сердець, з мудрістю князя Ярослава та могутньою силою Тараса Бульби?! ( Доречи, без гидкого лихослов`я, забруднившого наше середовище.)
Який чудовий вплив лише одного українського листа! Люди різних націй, побачивши цю фактично німу, а по суті мовну картину, будуть не без посмішки милуватися як таланом російсько-українського митця (народився під Харковом), так і чарівністю української козацької мови.
А як душевна та красива лірика українських пісень, який барвистий гумор.
Але ж газета обмежує можливості більш широкої розповіді про мову мого народу.

Українська мова, з гідністю витримала 300 – річну татаро – монгольську навалу, потім 300 – річне нищення російським царатом, майже столітню турецьку, польську, більшовицьку наругу. Яка мова світу може зрівнятися в стійкості протистояння нищенню на протязі декількох століть?! Сьогодні ж вона потребує бережливого відношення до неї.

На додаток не можу не привернути увагу до мудрої приказки: «Скількома мовами ти володієш – стільки разів ти і людина».

Тим, до чиїх сердець не дісталася моя стаття, приведу слова з молитви про мову К.Мотрич: «Прости їх…звироднілих нащадків козацького роду, які повірили.., що ти не мудра, не велична, не прекрасна, не свята, не вічна єси…Прости..! Забуяй віщим і вічним Словом від лісів - до моря, від гір - до степів! Освяти від мороку душі і освіти свято руську землю…».

---------- Додано в 12:12 ---------- Попередній допис був написаний в 11:33 ----------

І. Рєпін "Лист запорожців до турецького султану"

 

Віктор Прокопчук, член НСЖУ
Голова Донецького відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів

АМНЕЗІЯ НАЦІЇ або …​

ХХ сторіччі українська нація пройшла через справжні пекельні чистилища. Світові і громадянські війни, поразки визвольних змагань і втрата незалежності, геноцид і терор завдали нації непоправних втрат. Вона стала майже нездатною до самостійних дій і навіть до будь-якого організованого національного життя.

Здавалось, відновлення незалежності і майдан-2004 стануть «еліксиром одужання» нації. Марно! Народ в значній масі й досі перебуває в чаду суспільних химер, в стані ошуканого, деморалізованого натовпу, здатного хіба що батрачити на прабатьківській землі або за кордоном.

А суть загроз для України та ж сама, що і 90 років тому. Всі намагаються використати її в своїх геополітичних планах.

А що ж влада? Вона час від часу поспішно гуртується по партіях і блоках, тобто «клубах за інтересами», які або роздають щедрі обіцянки, або приписують собі неіснуючі заслуги, або перекидають свою провину на іншого, наприклад на Президента, або ніяково розводять руками: «Закон не працює …».

Вивести з цього стану їх має народ, відмовившись від підтримки політичних партій, їх лідерів та окремих особистостей, що в свої діяльності не відповідають критеріям національно спрямованої влади.

Одночасно і народ повинен «удосконалюватись» до критеріїв н а ц і ї через вимоги демократичного розвитку національно спрямованих суспільних інституцій – партій, громадських організацій, рухів тощо. Процес цей має бути нескінчений, безперервний, а не від майдану до майдану, і , головніше, взаємний, тобто, народ виховує партії і рухи та їх лідерів, а вони, відповідно, доводять народ до стану нації.

Сьогодні в Україні цей процес відсутній з обопільної вини. Між владою і народом утворено провалля, подолати яке одна сторона не хоче, а друга не тямить це зробити і не чує того, хто йде їй на допомогу. Ситуація майже за сценаріям з байок І. Крилова.

 

Чи потрібна картинна міні-галерея в загальноосвітній школі? ​

27лютого 2009 р. в холі ліцею "Меркурій" відкрито експозицію "А ми ж тую калину та й піднімемо!", присвячену художникам – творцям мозаїчного комплексу "Школа", які у 1965-66 рр. працювали у Донецьку під керівництвом Григорія Синиці.
Такі галереї не є новиною. В інтер'єрі Київської політехніки знаходиться кілька десятків мозаїчних картин Григорія Синиці. У холі одного з корпусів того ж КПІ Григорій Марченко створив картинну галерею ім. В. Кушніра. Олександр Коровай зібрав чималу колекцію картин і розмістив їх у холі ЗОШ № 5 м. Івано-Франківська, де тоді працював. Василь Парахін картини не збирав, а створив власну мистецьку школу в ЗОШ села Журавники на Волині. Саме ці художники працювали тут 44 роки тому. Їх було дев'ять: Григорій Синиця, Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Іван Кулик, Надія Світлична, Олександр Коровай, Геннадій Марченко, Василь Парахін. Шестеро – у позасвітах.
На відкриття експозиції в ліцеї приїхали О.Коровай (з Івано-Франківська) та Геннадій Марченко (з Києва). Василь Парахін приїхати не зміг.
Можливо у когось виникло питання :"А чи потрібні картинні галереї у навчальних закладах та установах, діяльність яких не пов'язана з мистецтвом?"
Духовного, естетичного, патріотичного виховання мистецькими творами торкатися не будемо. Ці питання – позадискусійні. Але є ще один аспект, який традиційно залишається непоміченим.
Колись бабусі-знахарки, яких в Україні називали "планетарками", збираючи у певні дні і години лікарські зела, добре відчували з яким кольоровим спектром пов'язана кожна квітка, і який орган тіла людини добре нею лікувати, бо відчували який кольоровий ритм випромінює кожен орган людини.
Сьогодні і фізики навчилися "бачити" біополе. Воно буває у вигляді різнобарвного світіння – аури і відбиває стан психіки людини: байдужість мигтить сірим, гнів спалахує червоно-чорним, інтелект світиться жовто-золотистим, духовність - голубим. Таким чином, блакитно-жовтий колір аури - це колір інтелектуально і духовно розвиненої людини. Наші предки побачили в ньому національний символ.
Сучасна наука про відчуття випромінювання (радіоестезія) стверджує, що на емоційні ритми має вплив електромагнітне поле, яке оточує людину. Це знали наші далекі предки. Так звані "передавачі кам'яного віку" - кам'яні кола, дольмени й менгіри були генераторами акустичних та електромагнітних коливань. І хоч енергія випромінювання кожного окремого каменя була невелика, але точне розташування всіх каменів разом, форма кола, форма дольменів, матеріал, з якого вони виготовлені, орнаменти на стінах камер створювали могутній енергетичний потік, який біологічно впливав на людину: або руйнівно (при частоті коливань 3, 16, 35 гц - інфразвуковий діапазон), або лікувально (на ультразвукових частотах). Саме орнаменти - зубчасті лінії, зигзаги, концентричні кола, спіралі були отими підбудовними контурами, за допомогою яких "підганялися" потрібні частоти випромінювання.
Один з найдавніших і найпоширеніших мотивів - Праматір Світу, яка постаттю своєю нагадує Дерево Життя або трипроменевий знак трисуття. Це - універсальний оберіг - енергетичний резонатор, який проявляє себе на всіх електромагнітних хвилях діапазону людського біополя і невидимого для ока ультрафіолетового кольору (він оберігає людину від низьких енергетичних випромінювань, хвороб та патогенного випромінювання).
Тож невипадково у Маріуполі до ресторану "Аристократ" (бувший "Україна"), де нарешті знесли стіну, що закривала мозаїчне панно "Дерево життя" (автори: В.Зарецький, А.Горська, Г.Зубченко, Б.Плаксій, Г.Пришедько), приходять люди зі проблемами здоров'я, щоб доторкнутися до магічних знаків, якими прикрашені гілки чудо-дерева. Власники будинку здивовані, але гостям дають можливість задовольнити бажання.
При реставрації твору треба бути дуже обережними, щоб не порушити форму, орнамент і матеріал панно і тим не зруйнувати випромінюване поле. Згадую, як спілкуючись зі працівниками крамниці "Рубін", де було мозаїчне панно "Жінка-птах", я дізналася, що поруч з ним, вони відчували себе дуже добре, а квіти – просто буяли.
Чи зберегло панно ті цілющі властивості при перенесенні його на іншу стіну у "Макдонадсі"?
Ні!!! Порушена триєдність форми, орнаменту, матеріалу.
Правий був Федір Достоєвський, стверджуючи: "Краса врятує світ, якщо спрямована на добро".
Та повернімося до експозиції в ліцеї "Меркурій". На відкриття я прийшла з магнітною рамкою, хоча вона не була мені потрібна, бо сама добре відчуваю зовнішнє поле, тому одразу ж стала на те місце, у якому, як виявилось, найбільше позитивне випромінювання від картин. Це – саме той куточок експозиції, де можна зняти психічне напруження. А в навчальному закладі є безліч причин виникнення таких навантажень.
Тож відповідь на питання: "Чи потрібна картинна галерея в школі?" – однозначна: "Необхідна".

Людмила Огнєва ​

 

Наближення до земляка Олекси Тихого​

Переможці Третіх Олексиних читань, присвячених пам’яті видатного правозахисника, педагога й публіциста, полеглого в Пермському таборі особливо суворого режиму 6 травня 1984 року, були нагороджені Донецьким правлінням обласного Товариства ім. Олекси Тихого (голова Є. Шаповалов) поїздкою на могилу героя-земляка, котра відбулася 6 травня цього року.

Кожна історична доба має своїх героїв. Епоха радянського тоталітаризму другої половини ХХ ст. в Україні породила воїстину видатних особистостей. Як не парадоксально, але справжніми героями доби Хрущова, Брежнєва, Андропова, Щербицького та ін. стали особи, які самим фактом свого подвижницького життя й правозахисної діяльності категорично заперечували дух тієї доби. Це передусім Микола Руденко, Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Микола Матусевич, Оксана Мешко, Михайло Горинь, В’ячеслав Чорновіл, Василь Овсієнко і, звичайно ж, Василь Стус, Олекса Тихий та Юрій Литвин, чий прах покоїться під трьома камінними хрестами на центральній алеї верхньої частини Байкового кладовища м. Київа.

По дорозі до столиці й там, на Байковім, у супроводі сина Олекси Тихого Володимира та побратима-полів’язня Василя Овсієнка нам не давало спокою єдине, але надзвичайно важливе запитання: заради чого ці освічені та інтелігентні люди ставали на смертельний герць з режимом, знаючи наперед, що поплатяться за це найдорожчим – власним життям? Дехто каже: ”Це були ідеалісти, які фанатично сповідували якусь примарну Українську Ідею. Оцей фанатизм їх і згубив...” Чи так це? Та ні ж, ні! Не так! А як? Ось у цьому й хотілося розібратися самим, своїм, а не запозиченим розумом, дійти до істини. Так от, ця травнева подорож і допомогла нам розставити все по місцях, наблизитись нам, майбутнім освітянам, до вчителя Олекси Тихого.

Рушійною силою діяльності цих людей, на нашу думку, було почуття гідності, бажання зберегти автентичну культуру свого народу, бо духовно багата особистість не може цього не прагнути. У життєвому кредо Олекси Тихого, що було складене ним ще у юності, зазначено: „Я маю людську гідність, національну гордість. Нікому не дозволю топтати ні перше, ні друге” та „Прагну, щоб моє „я” було гідне наймення „людина”. У всьому, завжди незалежно від обставин чиню згідно зі своїм сумлінням”. Саме таку титанічну волю і незламність проніс наш земляк крізь усе своє життя, не відступивши ні на крок від своїх переконань, не зрадивши самого себе. Власним прикладом, самопожертвою – лише так вони могли діяти, саме такий непростий героїчний шлях мали пройти. Мабуть, ніхто з них не думав про посмертну славу, визнання. Ці люди мали ясне розуміння тодішнього порядку речей, багатий інтелект і велике чуйне серце. Інакше чинити вони не могли.

Наші подорожні роздуми отримали своє логічне завершення у відомому широкому загалові вислові Олекси Тихого: „Я – свідома частка Всесвіту, людства, свого народу, оточення за місце проживання й роботи, у колі своїх друзів та недругів. Я за все відповідальний”.

На кладовищі делегацію переможців у складі вчителя Юлії Пивовар та студенток Ганни Чорненької, Наталії Перепеленко також зустрічала Людмила Огнєва, голова Донецького відділу Союзу Українок, вишивальниця, громадська діячка, журналістка. Володимир Олексійович Тихий ділився спогадами про батька, Василь Овсієнко розповідав про умови життя та роботи ув’язнених. На могилу було покладено квіти, сказано теплі слова про загиблого земляка.

Ця поїздка лишила безліч різноманітних емоцій, але єдине зрозуміло напевне: пам’ять про таких людей, як Олекса Тихий не повинна вмерти у наступних поколіннях. Цьому, беззаперечно, сприяє діяльність Донецького правління обласного Товариства ім. Олекси Тихого на чолі з Євгеном Шаповаловим. Хочемо винести йому особливу подяку за організацію і матеріальне забезпечення цієї пам’ятної подорожі.

Наталія Перепеленко, Ганна Чорненька,
студентки філологічного факультету
Слов’янського державного
педагогічного університету
газ "Донеччина" 18 травня 2010 р.​

 

Фоторепортаж з Байкового цвинтаря​

Могили О.Тихого, Ю.Литвина, В.Стуса
Квіти саджає Василь Овсієнко (сокамерник)
Над могилою О.Тихого
Розповідає Василь Овсієнко
Шапочки рецидивістів та ключи від камер
Донецька делегація
Переможці ІІІ-х Олексиних читань (з сином О.Тихого Володимиром)
Тризна.Вічная пам’ять

 

Юлія Пивовар

З квітами до Олекси ​

За традицією, переможці «Олексиних читань» відвідують на початку травня (у роковину смерті Олекси Тихого) його могилу на Байковому кладовищі. Цього року така участь випала студенткам Слов’янського педагогічного університету Наталії Перепеленко та Ганні Чорненькій і мені, вчительці дружківської ЗОШ №4.

6 травня в Києві нас радо зустрів Володимир Тихий — людина надзвичайно цікава, товариська та доброзичлива. Відразу ж він запропонував нам відчути себе справжніми гостями міста і розпочати свій похід так, як його починали багато віків тому давні князі та купці – через Золоті ворота. Пройшовши їх, потрапивши на Софіївську площу, побачивши мальовничий краєвид Михайлівського собору, жодна людина не залишиться байдужою! Супроводжувалась наша екскурсія цікавою розповіддю про історію міста, видатних людей та пам’ятки архітектури.

Та головною нашою метою стало відвідування могили Олекси Тихого, що на Байковому кладовищі. Це «Місто мертвих» має вже свою специфіку впливання на людину. Біля могили Тихого та його побратимів — політв’язнів Василя Стуса та Юрія Литвина — нас чекали керівник Донецької обласного відділу Союзу українок Людмила Огнєва та Василь Овсієнко, колишній політв’язень.

Як тільки зав’язалась бесіда, ми відразу відчули надзвичайну силу духу, особливу енергетику, не піддатися якій просто не можливо!

Василь Овсієнко розповів нам про свою останню зустріч з Олексою, про його страждання в таборі та незламність духу. Показав свою шапочку колишнього в’язня та ключі від камери: «Це «робочий інструмент» тюремних надзирателів колонії особливого режиму, де я відбував свій третій строк ув’язнення, — пояснив нам Василь Васильович. — Ключі я знайшов в одній з камер тюрми, вже порожній та напіврозваленій, в 1989 році. Тоді я їздив на Урал у складі групи, яка займалася перепохованням Тихого, Литвина і Стуса. Ось цей ключ — номер три, вочевидь, від третього карцеру, звідкіля Стус вже не вийшов живим…»

Дізналися ми від нього й про те, що зараз в колишньому таборі особливого режиму ВС- 389/36 селища Кучево Чуковського району Пермської області, який діяв з 1 березня 1980 до 8 листопаду 1987 року, знаходиться музей.

Поклавши квіти на могилу свого земляка та його товаришів, Василь Овсієнко запропонував нам відвідати могили інших дисидентів. А це і Анатолій Лупиніс, і Микола Руденко, і Надія Світлична, і багато інших видатних синів України.

Вражало й те, що на цвинтарі, напевно за іронією долі, напроти колишніх політв’язнів було поховано багато їх переслідувачів та ворогів. Але, як ми бачимо, життя всіх урівняло та розсудило...

Після відвідування Байкового кладовища ми відправилися насолоджуватися краєвидами Києва. Звичайно, на першому місці був Майдан Незалежності та Хрещатик з усіма їх пам’ятками. А вже потім, дуже стомлені, але надзвичайно задоволені, почали збиратися додому.

Безперечно, хочеться виразити величезну подяку організаторам нашої поїздки — обласному товариству ім. Олекси Тихого і особливо Володимиру Тихому, без якого наша екскурсія була б сухою та поверховою. Ми дуже вдячні також Людмилі Огнєвій та Василеві Овсієнко за їх любов до Батьківщини. Адже всі ми, незалежно від своїх політичних уподобань, повинні уклонити голови перед справжніми патріотами України, бо, які б події не відбувалися в нашій країні зараз, саме завдяки їм, їхнім зусиллям та стражданням, ми живемо в самостійній та незалежній державі!

Газ. «Наша Дружковка» № 19 (233) 12 мая 2010 г.​

Могили земляків:
М.РуденкаІ.СвітличногоН.СвітличноїА.Лупиноса

Світлини Л.Огнєвої​

 

Це оця http://donechyna.at.ua/ ?

 

Да это она, обратите внимание на статью «Їхали козаки…» від «Трьох кольорів» http://donechyna.at.ua/publ/7-1-0-97

Любимая песня козаков

Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю - забрали з собою.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Підманули Галю - забрали з собою.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Підманули Галю - забрали з собою.

Поїдемо з нами, з нами, козаками,
Лучче тобі буде, як в рідної мами.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Лучче тобі буде, як в рідної мами.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Лучче тобі буде, як в рідної мами.

Везли, везли Галю темними лісами,
Прив’язали Галю до сосни косами.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Прив’язали Галю до сосни косами.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Прив’язали Галю до сосни косами.

Розбрелись по лісу, назбирали хмизу,
Підпалили сосну од гори до низу.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Підпалили сосну од гори до низу.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Підпалили сосну од гори до низу.

Горить сосна, горить, горить і палає,
Кричить Галя криком, кричить-промовляє.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Кричить Галя криком, кричить-промовляє.
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Кричить Галя криком, кричить-промовляє: и т.д.

 

Я передплачую газету. На сайті не бачу того, що було на сторінках газети.
Та й ви не бачите зв'язку нарисів з номерами газети.

Сайт створено колективом газети "Донеччина" у рамках програми "Музейний сайт" журналу "Музеї України" (Київ), а не газети "Донеччина"

---------- Додано в 17:28 ---------- Попередній допис був написаний в 17:19 ----------

Не вводіть в оману товариство

 

Хочете запевнити, що Ви це все самі набирали пальцями на клаві? А оце фото відскановано з газети?

 

Буду рада якщо на сайті "Донеччини" є цей допис. Ви його бачили? Я ні.

На Львівському форумі всі світлини подано окремо як мій репортаж з цвинтаря і посилання на газету не було.

Допис дівчат я не набирала б. У мене є сканер. Та й робити цього мені не було потреби, бо отримала текст від голови Товариства ім. О.Тихого Євгена Шаповалова по ел. пошті на добу раніше ніж газету.

 

Людмила Огнєва

Великий терор 1937-1938 років.​

21 травня 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ № 431/2007 “Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років”.

Друге липня увійшло в історію Радянського Союзу і, зокрема, України та нашого краю, не тільки завдяки рішенню про створення Донецької області, а й завдяки постанові П51/94 “Про антирадянські елементи”, схваленій Політбюро ЦК ВКП(б) та скріпленій підписом Сталіна. Секретарям обласних, крайових, республіканських організацій та представникам НКВД пропонувалося в п’ятиденний термін створити “особливі трійки” і визначити кількість осіб, що підлягають розстрілу або висланню. У Донецькій області до складу трійки увійшли: Соколинський (голова), Прамнєк, Руденко.
Розгорнулася кривава “чистка”, що розпочалася за наказом НКВД СРСР № 00447 з 5 серпня 1937 року і тривала до 15 листопада 1938 року. В історичній літературі ця репресивна кампанія іменується “Великим Терором”, у народі її називають просто – “Тридцять Сьомий”.
На кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення на термін від 8 до 10 років).
В Україні планувалося розстріляти 8000 та ув’язнити 20000 осіб. У Донецький обласні – 1000 розстріляти і 3000 ув’язнити.
“Знизу” полетіли звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання і вимоги збільшити їх, особливо за І категорією. Висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Леплевський тричі звертався за таким збільшенням, а, призначений після його розстрілу в січні 1938 в.о. наркома Олександр Успенський – двічі. Пропозиції були задовільнені.
За даними, наведеними у виданні “Реабілітовані історією. Донецька область. Книга перша” (Донецьк 2004) тільки у нашому краї за період 1937-38 рр. було репресовано 25351 особа, з них 17561 особа розстріляно, що перевищило ліміт майже у 6 разів.
За 15 місяців “особливі трійки” без розслідувань, судів, прокурорів, захисників винесли 681692 смертні вироки громадянам СРСР. Вироки виконувалися негайно. Цілком у дусі настанови Володимира Леніна: “Будьте зразково нещадними. Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини!”
Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Під репресії потрапили “куркулі”, “кримінальники”, “контрреволюціонери”, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “буржуазні націоналісти”, тобто й українська інтелігенція, яка за визначенням Й. Сталіна, “не заслуговувала довір’я”. Перед цим, у 1932-33 рр., голодом була виморена третина українського селянства. “Хохол заупрямился в колхоз не идет. Считаю нужным задавить его костлявой рукой голода”, – телеграфував Й. Сталіну Лазар Каганович.
Безперечно, репресії зачепили всі народи, що входили до складу СРСР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він з його глибокою релігійністю, волелюбністю, потягом до самостійного господарювання, увесь не годився для будівництва комунізму.
Майже третина українського народу стала жертвою репресій, депортацій, голоду. У результаті “чистки” ми залишилися без своєї провідної верстви. І зараз, через 70 років виразно помітний згубний вплив катастрофи 1937-38 рр. Вона покалічила психологію людей, породила нові небезпечні комплекси:
- відчуття незначності людського життя й волі перед бовдуром Влади;
- звичка до “керованого правосуддя”;
- імітація демократичного процесу при одночасному вихолощуванню демократичних засад і відкритій зневазі до прав людини й основних свобод, порушення Конституції, що чиняться під акомпанемент клятв у непорушній вірності конституційному порядку;
- ворожість бюрократичного апарату до незалежної суспільної активності, спроби поставити її під твердий державний контроль;
- відродження в політиці старої концепції “ворожого оточення”;
- легкість, з якою виникають в нашому суспільстві національні об’єднання, безсумнівно успадкована й від “національних спецоперацій 1937-38, і від депортацій у роки війни цілих народів, обвинувачених у зрадництві;
- острах усякої “інакшості”, відсутність звички до вільного й незалежного мислення, піддатливість до неправди;
- цинізм – зворотній бік дводумства, вовча табірна мораль (“сконай ти сьогодні, а я – завтра”), втрата традиційних сімейних цінностей;
- роз'єднаність людей, стадність, що підмінила колективізм, гострий дефіцит людської солідарності, – усе це результат репресій, депортацій, насильницьких переселень, результат Великого Терору, метою якого було перетворення народу в “населення”, у юрбу, якою легко й просто управляти.
На думку Міжнародної організації “Меморіал” для осмислення й подолання руйнівного досвіду Тридцять Сьомого потрібно:
- зробити публічний розгляд політичного терору радянського періоду із правових позицій;
- забезпечити сприятливі умови для продовження й розширення дослідницької роботи з історії державного терору в СРСР. Для цього потрібно зняти обмеження доступу до архівних матеріалів, пов’язаних з політичними репресіями;
- створити шкільні й вузівські підручники історії, у яких темі політичних репресій було б приділене місце, що відповідає їхньому історичному значенню;
- на державних каналах телебачення транслювати просвітні й культурні програми, присвячені цій темі;
- державі підтримати видавничі проекти щодо випуску літератури, присвяченій епосі терору;
- створити загальнонаціональний музей історії державного терору. Історія терору має бути представлена так, як це робиться, наприклад, стосовно іншої грандіозної історичної трагедії – Вітчизняної Війни 1941-1945 рр.;
- встановити пам’ятні знаки й меморіальні дошки, які відзначали б місця, пов’язані з інфраструктурою терору:
- забрати з назв населених пунктів, вулиць і площ, імена державних діячів – організаторів й активних учасників терору. Топоніміка не може більше залишатися зоною увічнення пам’яті злочинців;
- терміново розробити міжнародну програму пошуку місць поховань жертв терору;
- затвердити державну програму підготовки і видання Книги пам’яті жертв політичних репресій.
Все це сприяло б відновленню пам’яті про одну з найбільших гуманітарних катастроф ХХ століття й допомогло б виробити стійкий імунітет до тоталітарних стереотипів.

“Донеччина”, №53, 17 липня 2007
Листівка. наклад 6000 екз.​

 

Чи знаєте ви про ОУН у Мар'їнському районі Донецької області?

У червні я була делегатом з’їзду Всеукраїнського об’єднання ветеранів, який проходив у Сумах. Там до донецької делегації підійшов сумчанин і розповів, що він родом з Донеччини. І подарував свої спогади. Ось кілька слів про автора (з цієї книжечки).

НЕМАЄ ЗЕМЛІ РІДНІШОЇ​

Василь Антонович Межовий, 1923 року народження, вісімнадцятирічним вчителем молодших класів потрапив в окупацію і прибився до батьків. Працював польовим робітником в «общиннім» господарстві Донецького зоотехнікуму в м. Красногорівка Мар’їнського району Донецької області.

Чимало викладачів та студентів технікуму залишилася в окупації. Серед них вирізнявся викладач-західняк Олесь Миколайович Зінченко, навколо якого відразу згуртувалися інші безробітні сіроми. Незабаром серед них з'явився студент Львівського університету Володимир Йосипович Корецький. Це був член похідної групи ОУН-УПА. Саме вони, щоб зберегти людей, себе, господарство і дух боротьби з окупантами, з дозволу властей, організували школу механізації. В цій школі Межовому запропонували роботу вихователя і завідуючого клубом молоді.

Саме Зінченко і Корецький зробили так, аби на тлі безпросвітної темряви окупаційної ночі розгорівся промінчик, а затим вогнище культурного життя молоді училища і навколишніх сіл. Вони не вели запеклої збройної боротьби з фашистами, бо не мали ні зброї, ні змоги та й волі Але німецька влада майже не заважала нести в села світло свободи, національної гордості й впевненості в світлу перемогу. Незабаром до керівництва школою та гуртками приєдналися викладачі Андрієвський, Петрусенко, Хоречко.

Клуб був спочатку невимовно бідний. В уцілілому приміщенні школи з підсобних матеріалів збудували сцену, зі шматків толю й дощок зібрали декорації і бутафорію, пошили і пофарбували завіси, костюми та реквізит. Обставили залу саморобними стільцями. Запросили деяких акторів і спеціалістів до керівництва гуртками.

Хором керував досвідчений вокаліст-професіонал, батько сімох дітей Іван Савич Бондаренко, який навчив співаків досить складних пісень, ораторій, оперних партій. Хор виконував ораторію «Закувала та сива зозуля», "Вечорниці" Ніщинського з драми «Назар Стодоля», арії, дуети, пісні з «Наталки- полтавки» і безліч народних пісень.

Драматичним гуртком керував глибокий пенсіонер - актор ще царських театрів Єгор Кузьмич Череватий. Крім двох вищеназваних, він поставив спектаклі « Ой, не ходи, Грицю», «Безталанна», «Мартин Боруля» й безліч водевілів.

Музичний супровід хору і вистав виконував баяніст Григорій Максимович Утка. Художнє оформлення здійснював професіонал-художник Петро Лукич Вічний.

Всі вони, тоді вже дуже літні, працювали натхненно, з любові до мистецтва і до молоді, майже задарма. Але їхні очі світилися щастям, коли бачили більш як півсотні юнаків та дівчат, захоплених виконанням незнайомих раніше, а вже рідних: «Не пора, не пора, не пора москалеві, ляхові служить. Довершилась України кривда стара, нам пора для України жить" або «Ще не вмерла Україна». Їм уже було по двадцять, а вони цього ще не знали. Ніхто раніше цього не вчив. А хто наважувався - вже сидів у тюрмі.

В окупації, цими прекрасними гімнами відкривали кожну виставу, кожний захід.
Народ містечка і навколишніх сіл, де залюбки виступали аматори, охоче відвідував вистави, і концерти і щедро, як на ту пору, пригощав їх. Як не дивно, окупанти не заважали, а навпаки, самі відвідували ці масові дійства. Солдати і навіть офіцери залюбки аплодували, хоча багато чого не розуміли. Кого ж не заворожить наша щира пісня? І все виключно українською мовою.

Як правило, і вдома, і в селах вистави відбувалися тільки вдень або надвечір, і проблема освітлення відпадала автоматично. Адже з'являтися надворі вночі влада забороняла під страхом смерті. Часто аматори ночували по хатах у селі, де відбувалася вистава, щоб вранці рушити в наступне село. Рейд тривав тижнями.

Такий же осередок національної культури існував в передмісті Донецька - великому селі Старомихайлівка. Аматори навперейми змагалися репертуаром, реквізитом, майстерністю, вишколом майбутньої збройної боротьби з окупантами. З цією метою їх тричі відвідали зв'язкові агітатори Центрального проводу, їх імен і псевдонімів ніхто не знав. Про це дбали провідники Зінченко і Корецький.

З настанням пекельного Московського молоха всіх молодих гуртківців терміново змобілізували до діючої армії. Не навчені, майже беззбройні, половина з них полягла в боях під м. Рогачик, на річці Молочна. Про це розповів дивом уцілілий, зранений Віктор Голенищенко, який незабаром помер.

Ще раніше були арештовані керівники школи і провідні гуртківці. Згодом стало відомо. що дуже старі Андріївський, Бондаренко, Череватий, Вічний і Утка, після коротких допитів, були відпущені на волю під розписку про невиїзд.

Після тривалих тортур в катівнях КДБ Зінченко, Петрусенко, Хоречко були страчені, А Корецький засуджений на десять років позбавлення волі в таборах Воркути.

Межового, як завідуючого клубом, кілька разів допитували, аби він засвідчив антирадянську діяльність керівників. Цього він не зробив, бо справді не бачив і не знав у їх діяльності такого криміналу. Адже вони просто пропагували свою національну культуру. Межовий уже тоді був національно свідомим, та йому ніхто не запропонував вступити в члени ОУН. За цим він досі шкодує.
Після допитів і відбирання суворої розписки про невиїзд Межового відпровадили під охороною на відбудову військового заводу № 110 в м. Донецьк. Там він працював у цеху гарячого штампування на виготовленні артилерійських набоїв під наглядом, без суду до 1946 року.
Нагляд залишився, коли він уже працював удома, у школі Красногорівки, і коли заочно кінчав Дніпропетровський сільськогосподарський інститут, і коли в 1953 році перейшов на роботу в МТС, і навіть коли 1962 році йому запропонували стати членом компартії. Він їй «належав» майже 30 РОКІВ, аж поки вона померла.

Межового постійно стерегли, а він, не маючи спільників, самостійно боровся. Зерна національної свідомості, посіяні вчителями, які загинули в чекістських катівнях, жевріли навіть у найнестерпніших умовах. Він завжди їх сіяв у людях, які його оточували, за будь-якої нагоди. Делікатно, впевнено, вперто, як тільки дозволяли тодішні умови.

Межовому було уже майже сімдесят років, як Україна виборола незалежність. Він неодноразово звертався до компетентних органів Доненька (СБУ, «Просвіта»), щоб з'ясувати і пошанувати долю його полеглих учителів. Спроби залишилися марними
Не маючи змоги скористатися матеріалами архівів СБУ, Межовий свідчить, що одна із клітин ОУН в І941 - 1943 р.р активно функціонувала в м. Красногорівка Мар'їнського району Донецької області.

ЯКЩО ВАМ ЩОСЬ ВІДОМО, НАПИШІТЬ

 

УБІЄННИМ СИНАМ УКРАЇНИ
(ПАМ'ЯТІ СОЛОВЕЦЬКОГО ЕТАПУ)​

27 жовтня 2010 року, в середу, о 18 годині, біля пам’ятника Лесеві Курбасу громадськість справлять панахиду пам`яті Соловецького етапу, що розстріляний в урочищі Сандармох на півдні Карелії 27 жовтня, 1, 2, 3 і 4 листопада 1937 року. Протоієрей Володимир Черпак поіменно згадає всіх відомих нам жертв Сандармоху.

«Соловецький етап» – це 1111 в`язнів Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН), серед яких було 290 українців: творець театру «Березіль» Лесь Курбас, поет-неокласик Микола Зеров, драматург Микола Куліш, колишній міністр освіти УНР Антон Крушельницький та його сини Остап і Богдан, письменники Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий, історики академік Матвій Яворський, професор Володимир Чехівський, професор Сергій Грушевський, географ академік Степан Рудницький, науковці Микола Павлушков, Василь Волков, Петро Бовсунівський, Микола Трохименко, творець Гідрометеослужби СРСР голландець родом професор Олексій Вангенгейм, міністр фінансів УСРР Михайло Полоз... Більшість українців розстріляні 3 листопада.
Це були люди, які могли б створити неоціненні духовні скарби, володіючи якими, ми, українці, стали б урівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли малограмотного, але кваліфікованого розстрільника капітана Михаїла Матвеєва – виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади – змінили хід нашої історії...
Серед тих, чия остання адреса – Сандамох, були знаменитий адвокат росіянин Александр Бобрищев-Пушкін (захисник Бейліса й Пурішкевича), московський літературознавець Ніколай Дурново, засновник удмуртської літератури Кузебай Герд, білоруський міністр Флеґонт Волинець, татарський громадський діяч Ізмаїл Фірдевс, голова московського циганського табору Ґоґо Станеско, грузинські князі Ніколай Ерістов та Яссе Андронников, католицький адміністратор Грузії Шио Батмалашвілі, професор історії ВКП(б) єврей Пінхус Ґлузман, черкеський письменник князь Холід Абуков, корейський діяч Тай До, православні єпископи Алексій (воронезький), Даміан (курський), Ніколай (тамбовський), Петро (самарський), лідер баптистів СССР Василь Колесников, отець Петер Вейґель – посланий Ватіканом для перевірки даних про переслідування віруючих в СССР... Закоцюблий від холоду (швидше б кінець!), в одній білизні ступаючи останні кроки, зачерхлим мозком згадуючи слова молитви, він особисто переконався, що потрапив у царство Сатани, в Імперію Зла...

Розстріл Соловецького етапу – це лише один епізод виконання постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року П 51/94 “Про антирадянські елементи». Ця постанова почала діяти 5 серпня 1937 року за наказом НКВД СРСР № 00447. Тоді в СРСР розпочалася наймасовіша за всю радянську епоху «чистка» суспільства від елементів, що не годилися для будівництва комунізму. Її теоретично обґрунтував новий нарком НКВД Ніколай Єжов і зредаґував сам Сталін.
ЦК ВКП(б) запропонував подати в ЦК склади позасудових органів – «трійок», а також кількість осіб, що підлягають розстрілу та висланню.
У кожну республіку, область, район спускалися ліміти на репресування за І і ІІ категоріями (І – розстріл, ІІ – ув’язнення, співвідношення 3 до 1). “Знизу” полетіли звіти про перевиконання лімітів, розгорнулося соціалістичне змагання за їх перевиконання, прохання й вимоги збільшити їх, особливо за І категорією, висувалися “зустрічні плани”. Так, нарком внутрішніх справ УРСР Ізраїль Мойсеєвич Леплевський тричі звертався за таким збільшенням. Призначений після його розстрілу в січні 1938 року в.о. наркома Александр Успенський – двічі. І Москва їх задовольняла.
Дія “трійок” поширилася на всі категорії населення. Під репресії потрапили “куркулі“, “кримінальники”, “контрреволюціонери” різних відтінків, “повстанці”, “церковники”, “шпигуни”, “троцькісти”, “диверсанти”, “шкідники”, “буржуазні націоналісти”, тобто й українська інтеліґенція, яка, за визначенням Сталіна, „не заслуговувала довір'я”... (А нащадок чекіста Дмитрій Табачник, ніби автор двох дисертацій про репресії, цинічно просторікає тепер про «узкий слой украиноязычной интеллигенции»…).
Безперечно, репресії зачепили всі народи, що мали нещастя залишитися в російській імперії під новою назвою СССР. Та все ж чи не найбільше постраждав український народ, бо він, з його глибокою релігійністю, волелюбність, потягом до самостійного господарювання, увесь не годився для будівництва комунізму і його слід було замінити нововиведеним «совєтскім народом»...
На виконання згаданої Постанови, «чистка» відбулася і в концтаборах. Так, начальник Соловецької тюрми особливого призначення (СТОН) Іван Апетер одержав наказ скласти список на розстріл 1825 в'язнів. Одна група, 507 в'язнів, була розстріляна під Леніґрадом 8 грудня 1937 року, 200 (насправді 198) – на Соловках 14 лютого 1938 року. Доля так званого «Соловецького етапу», стала відомою щойно в 1997 році…
«Трійки” поєднували в собі слідство, обвинувачення, суд і виконавця вироків. На все слідство відводилося 10 діб. Участь захисника, прокурора, а часом і самого звинуваченого, оскарження вироку та клопотання про помилування не передбачалися, а вирок виконувався негайно після його винесення. Цілком у дусі настанови творця радянської держави В.І.Леніна, який учив: “Будьте зразково нещадними... Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини” (В.И. Ленин, ПСС, Москва, Политиздат, 1981 г., т. 50, с. 165). І відповідно до настанови «любимца партии и народа» С.М.Кірова, який учив «Карати по-справжньому, щоб на тому світі був помітний приріст населення, завдяки діяльності нашого ГПУ» (Промова з нагоди 15-річчя ГПУ, цит. за кн.: Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення. – К.: Фенікс, 2006. – С. 21.
Тридцять сьомий рік — це гігантський масштаб репресій, що охопили всі реґіони й усі без винятку верстви суспільства, від вищого керівництва країни до далеких від політики селян і робітників. Це колосальні фальсифікації звинувачень. Це безпрецедентна плановість терористичних «спецоперацій»: «чистки» не міг уникнути ніхто. За 15 місяців кампанії за політичними звинуваченнями в СССР було заарештовано більше 1,7 млн. (одного мільйона семисот тисяч!) осіб. А разом із жертвами депортацій і засудженими так званими «соціально шкідливими елементами» кількість репресованих перевищує два мільйони (Тези Міжнародного товариства „Меморіал”, 2007).
Усього під час Великого Терору до розстрілу з політичних мотивів були приречені 681.692 (шістсот вісімдесят одна тисяча шістсот дев`яносто дві!) особи. (Борис Соколов. Наркомы страха. Ягода. Ежов. Берия. Абакумов. – М.: АСТ-ПРЕСС КНИГА, 2001. – С. 130).
«Чистика» тривала понад 15 місяців і була офіційно припинена за постановою Політбюро ЦК ВКП(б) 15 листопада 1938 року, хоча репресії тривали й далі.
Її результат – девальвація цінності людського життя і свободи, зруйнування громадянського суспільства – громадських і політичних організацій, громад, церков, навіть сім`ї. Кожна людина залишалася сам-на-сам з молохом терористичної держави.
Кількість жертв репресій, депортацій і голоду в Україні за часи совєцької влади не піддається підрахунку. Це приблизно третина українського народу. Американський дослідник української трагедії Джеймс Мейс писав, що нинішня Україна – це соціологічно випалена земля. Нинішній період історії України він визначав як “постгеноцидний”. На його думку, процесу інтелектуального і морального занепаду українського суспільства та подальшого російщення не змогло зупинити навіть проголошення незалежности.
Усі наші сучасні біди – це наслідок сатанинської селекції, під час якої була фізично знищена найкраща частина українського народу, а решта – деморалізована.
Починаючи з 2007 року, річниця Великого Терору і день пам`яті Соловецького етапу відзначаються в Україні на державному рівні: 21 травня 2007 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ № 431/2007 «Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937–1938 років». Зокрема, цим Указом на Український Інститут національної пам`яті покладено обов`язок щороку споряджати на початку серпня експедицію в урочище Сандармох та на Соловецькі острови.
2 серпня 2010 р. така експедиція вирушила автобусом із Києва. У її складі – нащадки загиблих, колишні політв`язні, дослідники, журналісти, представники Спілки Української Молоді, священик, кобзар. Вони було гостями Товариства української культури Карелії «Калина» в Петроскої (Петрозаводськ). 5 серпня в урочищі Сандармох відбувся жалобний мітинґ і панахида з участю громадськости кількох країн. Наші паломники відвідали перші шлюзи Біломорсько-Балтійського каналу, що починається за 11 км від Сандармоху. Будівництво його на початку 30-х років обійшлося в 100 тисяч людських життів, у тому числі й українських селян. 7 – 8 серпня взяли участь у Днях пам`яті на Соловецьких островах. Паломники відвідали Соловецький кремль, що від 1920 до 1939 року був місцем ув`язнення кількох сотень тисяч в`язнів. А в камеру, де 25 років просидів останній отаман Січі Запорозької Петро Калнишевський, їх уже не пустили...

Пам'ятаймо: ми стали жертвами Великого Терору тому, що неукраїнський за складом і духом уряд Радянської України не захищав наші національні інтереси.
Пильнуймо, щоб нинішня неукраїнська влада знову не повела нас тим самим трагічним шляхом – у Росію, яка відверто стала на шлях відновлення імперії.
Розкажімо своєму народові правду, щоб нам остаточно вирватися з Імперії Зла.


Василь Овсієнко,
у минулому політв’язень, учасник паломництва на Соловки 1999 – 2005 рр.

 

2 квітня 2010 р. Донецький окружний адміністративний суд визнав незаконним Указ № 46/2010 від 20.01. 2010 г. «Про присвоєння звання Героя України С.Бандері» Президента України Віктора Ющенка.
23 червня 2010 р. Донецький апеляційний адміністративний суд залишив у силі рішення Донецького окружного адміністративного суду.

2 листопада 2010 р. Вищий адміністративний суд України буде розглядати скарги на постанову Донецького окружного адміністративного суду про визнання незаконним та відміну Указу № 46/2010 від 20.01. 2010 р. «Про присвоєння звання Героя України С.Бандері».

Касаційні скарги подали: представник Степана Бандери (онука С.Бандери) Роман Орєхов, громадяни України – Іван Макар, Юрій Шеляженко, Віктор Ющенко, Ігор Назарук, Олександр Беседков, Василь Сухов, Володимир Кружко, Ігор Воскобойников, а також представник ВО «Свобода».

Засідання ВАСУ призначено на 2 листопада 14-00 за адресою: м. Київ, вул. Московська, 8, корп. 5.

 

28 листопада 1970 р. загинула А.Горська.​

Її пам’яті присвячена збірка:
КВІТКА НА ВУЛКАНІ / Ред. О.Зарецький, упор. Л. Огнєва.
– Донецьк: Товариство ім. Олекси Тихого. Норд Комп’ютер. 2010. – 320 с.

До збірки увійшли вірші, пісні, спогади, репродукції картин, присвячені Аллі Горській.
Імена авторів відомі в Україні та світі: лауреати Національної премії ім. Т.Шевченка: Сергій Білокінь, Віра Вовк, Ірина Жиленко, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький, Ігор Калинець, Михайлина Коцюбинська, Борис Плаксій, Володимир Прядка, Євген Сверстюк, Надія Світлична, Іван Світличний, Григорій Синиця, Людмила Семикіна, Василь Стус, Леопольд Ященко. Заслужений діяч мистецтв Борис Довгань; заслужена художниця України – Галина Севрук та народний художник України – Володимир Прядка.
Збірка розрахована на тих, хто цікавиться історією України, літератури та мистецтва.

 

На Різдво Христове, увечері 7 січня 2011 року, померла Михайлина Коцюбинська.
Кажуть, у таке велике свято небеса відкриті для душ праведників. Вічна пам ять і слава великій подвижниці духа.
Ймовірно, прощання буде 9 січня в Будинку вчителя та у Володимирському соборі, поховання на Байковому кладовищі. Довідку та додаткову інформацію розішлю пізніше.
В.Овсієнко. 8.01. 2011, 9:25.

 

Тут прямо персональний блог.