СЛОВО ПРО ВЧИТЕЛЯ З ВЕЛИКОЇ ЛІТЕРИ Книга Павла Мазура «Колиска земської народної школи» - Маріуполь, «Азовье», 2009 мені подарувала директорка вказаного видавництва Галина Грандель. На обкладинках розташовані види Маріуполя ХІХ століття й фото пана з пишними вусами та добрими очима. Виявилось, це видатний педагог - Микола Олександрович Корф, засновник земських шкіл у колишньому Олександрівському повіті, який включав сучасну Донеччину, Запоріжжя та Дніпропетровщину. Він один, ціною постійних зусиль зорганізував на величезних теренах справжню мережу початкових шкіл для селянських дітей, якої не було більше у Російській імперії. Досвід Миколи Корфа у 80-х роках ХІХ ст. вивчали не лише в Москві та Петербурзі, але й по всій Європі. А ми – нащадки славного ентузіаста - нічого про нього не знаємо… Сумно й соромно, панове. Треба подякувати Павлу Мазуру – відомому вчителеві й краєзнавцю, що він у продовж 20 років збирав матеріали про видатного діяча Приазов’я і видав книгу, яка, без перебільшення, потрібна кожному сучасному вчителеві. Можна багато говорити, про зміст твору. Ліпше наведу цитати, котрі, можливо, примусить Маріупольське Управління освіти просити автора перевидати «Колиску земської школи» великим накладом, щоби вчителі могли придбати працю, яка повинна стати настільною для кожного справжнього педагога. «Саме так: лише вчитель, який все життя вчиться, добирається, як радили М.О.Корф та Х.Д.Алчевська, «ДО САМОГО ДЖЕРЕЛА», і свою любов до дитини поглиблює знаннями науки про її, дитини, розвиток, працює творчо і згуртовує навколо себе живий організм «ШКОЛИ БЕЗПЕРЕРВНОЇ ТВОРЧОСТІ», здатний впроваджувати в життя концепцію НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ, забезпечити єдність національного і загальнолюдського» (с.77). М.О.Корф чи не першим поставив питання про необхідність навчання дітей рідною мовою. Показово, що перші земські школи Олександрівського повіту були створені у грецьких селах Приазов’я, оскільки ті були заможнішими за українські. І перший досвід роботи в народних школах Корф здобував та поширював на всю Росію саме за прикладами грецьких сіл. Його однодумиця Христина Алчевська навчала дівчат у своїй школі не лише російській, але й українській мові, не зважаючи на Валуєвську заборону. «В 1899 р. на подвір’ї харківської садиби Алчевських було встановлено бюст Тараса Шевченка скульптора В.Беклемішева. Власне, то був ПЕРШИЙ пам’ятник поету в Україні» (с.77). На останок ще одна зовсім коротенька цитата: «Перевірні іспити, які час від часу проводив М.Корф по школах, - ЦЕ СВЯТО ДЛЯ ДІТЕЙ, якого вони чекають не лише без усякого страху, але з великим захопленням і нетерпінням…» (с.71). Мені здається, навіть цих коротеньких згадок про методи навчання Миколи Корфа достатньо, щоби вивчати його труди з олівцем в руках… якщо ти справжній Вчитель! Ірина Молчанова 03.2010 БІБЛІОТЕКА НА ПЕРЕХРЕСТІ ВСІХ ДОРІГ Найти взаємну зацікавленість та допомогу важливо що для людей, то й для будь-якого закладу, особливо такого духовного спрямування, як бібліотека. Бібліотека імені Лесі Українки заснована в Іллічівськом районі в далекому 1949 році. У жовтні 2009 р. відзначила свій 60-й ювілей у новому приміщенні – боковому крилі Маріупольського міського технологічного ліцею. До того працювала на 5 мікрорайоні, по вулиці Карпінського, напроти відомого пам’ятника маріупольським сталеварам – танка. Там знаходилась у напівпідвальному приміщенні, постійно страждала від затоплення, втратила багато цінних книжок із фонду. У 2004 році, з ініціативи директора Централізованої бібліотечної системи Маріуполя, заслуженого працівника культури України Людмили Гуркової, міська рада надала бібліотеці нове приміщення поряд з ліцеєм. Звичайно, допомагав у його облаштуванні, завод ім. Ілліча, особливо народний депутат Євгеній Матвеєнков, який завжди відгукується на всі прохання жителів. Сьогодні цей затишний заклад очолює Людмила Віталіївна Челюбеєва, яка віддала бібліотечній справі 23 роки життя. Вона задоволена зробленим євроремонтом, зручними шафами для книжок та столами й стільцями для відвідувачів. Пишається, що книжковий фонд нараховує 32 тисячі примірників. Кожний читач може щось знайти на власний смак. А читачів тут мало не бува! Приємно споглядати, як на кожній перерві ліцеїсти купками й поодинці прибігають до улюбленого сховища знань, переглядають нові газети й журнали, беруть додаткову літературу для занять. Вдень та надвечер приходять жителі з будинків, розташованих неподалік, і не тільки. - Ви не звертайте увагу, що наша бібліотека маленька, зате вона розташована на перехресті всіх доріг. Тому до нас звертаються робітники великого заводу «Азовмаш» і багато людей з фірм та установ Іллічівського району, - розповідає бібліотекарка Глянцева Катерина Олександрівна. – Телебачення і новітній комп’ютер не можуть замінити маріупольцям радість спілкування з книгою. Маріупольці люблять і цінують добру літературу. Не жалкують витратити трохи часу, щоби зазирнути до нас. Нині маємо 3000 читачів й 22 тис. відвідувань упродовж 2009 року. Чудові показники, чи не так? - Подивіться на виставку давніх книжок, яку ми зробили до ювілею, - приєднується до розмови Дорохова Олена Георгіївна. Вона тільки недавно перейшла сюди з бібліотеки ім. Олеся Гончара, але цілком влилась у маленький колектив. – Тут виставлені книги – однолітки нашого закладу, а поряд портрет Лесі Українки та велика кількість її творів, що користуються постійним попитом у читачів. Крім звичайної праці, бібліотекарки залучають місцевих літераторів для зустрічі з ліцеїстами. Так у межах свята міжнародного Дня рідної мови, який відзначається 21 лютого, відбулась зустріч з Іриною Молчановою, яка презентувала старшокласникам і подарувала свої книги «Дорослі діти» й «Новий погляд на старі істини». Слухачі щиро подякували письменниці за цікаву розповідь. Нема сумніву, що й маріупольські поети скоро завітають до гостинної бібліотеки, адже вона – на перехресті всіх доріг. І.Молчанова 5.02.2010
- На запреты т.н. "Эмского указа" никто никакого практического внимания не обращал (не соблюдался ни один из запретительных выводов совещания, которые называют "указом"), но Валуев к тому времени уже давно не был министром внутренних дел, а его более ранний Циркуляр был хоть и той же направленности (прекращение агитационной деятельности поляков по формированию украинского национального самосознания - кстати, это единственное, в чем т.н. "указ" был отчасти эффективен, количество поляков в "украинофильских" кружках снизилось в разы, в остальном он имел скорее обратный эффект), но более узким по области применения. Думаю, и учителю, и патриоту-публицисту не помешает точность в этих вопросах
ТВОРІЧІСТЬ, КРЕАТІВНІСТЬ, САМОСТІЙНІСТЬ Такими трьома словами можна схарактеризувати головну мету підготовки учнів в Маріупольському міському ліцеї. Сюди вступають діти, які передбачають подальше життя зв’язати з вищою школою України, Росії, Європи, США. Саме тому колектив досвідчених педагогів на чолі з директором ліцею - заслуженим вчителем України Акульшиною Тетяною Олександрівною - найбільшу увагу приділяє спрямуванню молоді до самоосвіти та національного виховання. Цінкуш Ірина Анатолівна – заступниця директора, зазначає, що кафедра «Української словесності» Маріупольського ліцею укомплектована вчителями найвищого рівня, тому і зовнішнє оцінювання для ліцеїстів не проблема. На своїх уроках вихователі молодого покоління постійно створюють особливу атмосферу захопленості, стимулюють самоосвітню, творчу діяльність ліцеїстів, проводять з ними активну пошукову роботу. Наріжна Лариса В’ячеславна та Даниленко Людмила Іванівна спрямовують своїх вихованців до написання творче-дослідницьких робіт на Міжнародний конкурс Союзу Українок «Мій рідний край». Там ліцеїсти не раз посідали призові місця. Зокрема на останньому конкурсі Матвієнко Марина і Малигіна Аліна отримали почесні дипломи за перше і друге місця (наукова керівниця Даниленко Л.І.). Кулігіна Наталя Федорівна – сприяє творчому пошуку школярів у конкурсі «Безсмертний подвиг нашого народу у Великій Вітчизняній війні». Смирнова Катерина Анатолівна активна учасниця обласного семінару по застосуванню мультимедійних технологій у навчальному процесі. Заступниця директора з виховної роботи - Лучанінова Наталя Миколаївна, повідомляє: на українській кафедрі підхід передбачає українізацію як навчання, так і позакласної роботи і призводить до підвищення загальної творчої активності дітей. Весь шкільний рік проходить під впливом двох провідних заходів: восені - декади до Дня української писемності та мови, повесні – Шевченківської декади. Цього року у межах свята Кобзаря учні разом з викладачами та директором ліцею відвідали концерт класичної музики «Перлини християнського співу. Думи про Тараса». Концерт давав хор «Лоретко» Маріупольського музичного училища під керівництвом Голубятнікової Лариси Василівни. Молодь отримала незабутні враження від класичного хорового співу, що мав велике поширення в Україні ХІХ століття. До Шевченківських днів колишні випускниця ліцею, а нині студентки Гуманітарного університету Дар’я Горобець та Юлія Михайлович під керівництвом Даниленко Л.І. провели з учнями 8 класу власноруч підготовану вікторину «Мандри за обрій знань. Життя і творчість Тараса Шевченка». Під час заходу за допомогою мультимедійної дошки на великому екрані були показані ілюстрації до творів Кобзаря, ставились запитання про найважливіші дати в його житті. Старшокласники жваво відповідали на запитання вікторини, змагались за перемогу й отримали від майбутніх вчительок сувеніри на згадку. Захід пролетів, як одна хвилина. Не дивно, що часто ліцеїсти самі вигадують нові форми співпраці на зустріч пропозиціям вчителів. Вони вже самі складають вікторини, роблять презентації творчості улюблених письменників, поглиблено вивчають їхній доробок, користуючись Інтернетом. Наприклад, Настя Сухорукова посіла перше місце в Маріуполі на конкурсі «Обніміться, брати мої», Марія Кондрашова отримала друге місце на конкурсі робіт «Мала академія наук». Вона запрошена як учасниця до Дня науки в ПДТУ. Інтерактивні методи часто застосовує на своїх уроках вчителька української мови та літератури Даниленко Людмила Іванівна - керівник кафедри «Української словесності». Я була здивована, спостерігаючи, як її вихованці самостійно довго працювали у групах, обмінюючись думками, міркуваннями і судженнями з приводу творчості Дмитра Павличка. Педагог лише виконувала керуючу роль. «Мабуть, до вас потрапляють якісь особливі діти?» - запитую Людмилу Іванівну. І вона – вчителька з 36-річним стажем, лагідно посміхаючись, відповідає: «Діти завжди творчі. І методи навчання, що ми застосовуємо, новітні, спрямовані до розвитку креативності кожного учня. Тому й займаються в групах школярі із задоволенням». Евристичні методики, інтерактивні технології – провідні у її навчанні ліцеїстів. Наприклад, метод емпатії, коли дитина уявляє себе якоюсь тваринкою чи рослинкою й намагається розповісти про їх життя, перебуваючи в певній ролі. Ще один спосіб активації уяви - відповідь на запитання: «Якого кольору слова: ніжність? Самота? Зухвалість?» Як ти почуваєш осінь? Зиму? Метод гіперболізації або мінімізації, коли школяр, наче Гуллівер, стає «велетнем» чи «ліліпутом» і дивиться на товаришив зверху або знизу. Людмила Іванівна часто ділиться з колегами багатим досвідом. Вона проводила майстер-клас на Міжнародній конференції учителів з України, Польщі, Білоруси, Росії «Від компетентної продуктивної діяльності до успішної самореалізації», де відбувався тренінг креативнох якостей учасників заходу. Завдання були різні: скласти вірш за даною метафорою, за заданою формою, на задану тему. Такі вправи часто роблять і учні. Не дивно, що після того багато вихованців Людмили Іванівні починають цікавитись поезією та робити власні спроби в галузі віршування. Так випускниця ліцею, а нині студентка Київської академії культури (ректор Михайло Поплавський) Аліна Ягмурджи під час навчання почала писати чудові вірші. Навіть самостійно набрала й випустила дві поетичні збірочки «Фантазія», «Обличчям до війни», друга зайняла 2 місце на конкурсі в Донецьку. Збірку віршів мають Марина Леонтович - «Сутінкові етюди», Пономаренко Вікторія - «Мій сум», «Ти. Я. Місто» - Лілія Пухальська. Хто зна, можливо перші поетичні кроки, зроблені під керівництвом Людмили Даниленко, колись приведуть дівчат до високої поезії? А поки юнаки і юнки приймають участь у поетичному конкурсі Маріупольського ліцею «Відлуння». Продовженням шкільного навчання є літня практика, під час якої майбутні вчителі та журналісти зустрічаються з місцевими літераторами, відвідують Маріупольський краєзнавчий музей та музей побуту. Але найбільш запам’яталась ліцеїстам подорож влітку 2009 року до славетного українського П’ємонту – міста Львова. Ця безплатна мандрівка стала нагородою найкращій у навчанні групі закладу від батьківського комітету. Багато чудових місць є в Україні. Тому перед юними маріупольцями стало питання: куди їхати? Діти однозначно вирішили – Львів! Бо саме Львів у свідомості нашої молоді асоціюється з Україною, з її культурним осереддям! Разом із Наталею Миколаївною Лучаніновою юнаки відвідали центральний сквер міста з Оперним театром и пам’ятником Тарасу Шевченку, вклонились на кладовищі могилі Івана Франка, з’їздили до Високого Замку. Важко обійняти необ’ятне, за короткий час охопити багатовікову історію міста. Ще важче зрозуміти нам – східнякам, звичаї та пріоритети людей із західних областей. Тому допоможуть лише власні враження, власні щири розмови та зустрічі жителів різних регіонів. Нині, не відкладаючи справи у дальню шухляду, молодь Маріупольського ліцею вже готує валізу до подорожі у серце Запорозької Січі – на острів Хортицю! Не можна стати влітку 2009 року справжніми українцями, доки не прилучились до козацької слави на Запорожжі! Ірина Молчанова, голова Маріупольського осередку СУ
Шановна, посестро! Радію за Вас і осередок Союзу українок, який Ви очолюєте, який Ви створили в Маріуполі, який живе завдяки таким як Ви.
Дякую за високу оцінку моїх зусиль. Але плани у мене набагато більші. Чи вистачить можливостей? Буду радитись із союзянками І.Молчанова ---------- Додано в 23:06 ---------- Попередній допис був написаний в 21:58 ---------- Дякую за пояснення. Але укази щодо заборони української мови видавались постійно, один за одним, і в школах України викладання йшло на російській мові, як і в церквах люди не могли молитись українськоюзрозумілимсловасловами. З тим і боролись ---------- Додано в 23:08 ---------- Попередній допис був написаний в 23:06 ---------- Цікава стаття Василя Чепурного з Чернігова "Ненаша війна". Але стосовно вислову "Колись видатний російський філософ Фєдотов писав:" Якщо не змиримося ... з багатоголоссям, ... Росія існувати не буде" (1929 р.). Не змирилися..." На жаль, мушу визначити, що й українські організації Заходу не "змиряються" із святами, які увійшли до побуту східняків. Як-то 23 лютого "День захисника вітчизни" або зовсім лагідне 8 березня. Все шукають "жидівський підтекст", присвячуючи цілі сторінки в національних газетах спростуванню цих справді народних свят,адже святкують їх, починаючи з дитячого садочка. Насправді, це не "жидівські свята". Коли відкрити книгу Олекси Воропая про старовинні українські звичаї, то виявиться 23-24 лютого було свято ВЕЛЕСА - бога скотарства. Тобто одне з найголовніших для українців, бо українці вважались дітьми Тура, Бика. Так само 8 березня. Задовго до Рози Люксембург початок весни зустрічали святом ЖАЙВОРОНКА - першої пташки, яка поверталась із вирію. Жінки пекли тих жайворонків, а діти бігали з ними по вулицях та пригощали одне одного. Нагадаю, що поряд з 8 березня - жіночим днем, знаходиться 9 березня День народження Тараса Шевченка. Я вважаю цей збіг не випадковим. Певно, настання перших ознак оновлення-весни-жіноцтва при народженні так вплинуло на нашого Кобзаря, що він найбільше у світі переймався нещастями жіночої долі. Можна тільки гадати: чи-то випадковий збіг обставин? Чи радянські діячі були такими далекоглядними, що пристосували свої заходи до народних свят, що уходять корянням у давнину, у Природні зрушення? Проте люди на Сході України їх святкують із задоволенням. До речі, в історії західних областей були випадки, коли поряд розташовані поляки та українці мали свята, що не збігались. Як наші попередники вирішували цю проблему? Дуже просто: відзначали свята обох народів. І радості ставало вдвічі більше. Тому я побоююсь:якщо наші керіники із Західних областей не "змиряться" із деякими особливостями жителів Сходу, це може призвести до поглиблення нерозуміння поміж ними. Хочу зауважити,мої думки не стосується таких шовіністичних проявів як встановлення пам ятників Катерині ІІ чи, ще гірше, Сталіну. Це вже приклади імперського й радянського божевілля, з якими треба боротись із всією рішучестю. Ірина Молчанова
Ніколи не відчуваю себе зручно, коли мене поздоровляють 8-го березня. Чому, за що, за стать? Завжди у відповідь хочу сказзти: не ображайте мене. Але мовчу, бо не зрозуміють. Для мене 8-ме березня завжди було і залишається - політичним празником, а не святом, бо святого тут нічого нема. Намагання ж пояснити, чому Р.Люксембург запронувала відзначати жіночий день саме 8 березня тим, що відбулося начебто в цей день за біблійних часів, коли жінка-жидівка врятувала від знищення свій народ, також вважаю не зовсім коректним. Так, цей день святкують юдеї, але ж не 8 березня, а коли припаде за календарем. А 23 лютого відзначати День захисника Вітчизни, на мій погляд, безглуздя. Чиєї Вітчизни? День створення армії Незалежної України в грудні. Де логіка? Як страуси ховаємо голови в пїсок (народні свята) тодї, коли треба дивитися правдї в очї.
29 травня в Маріуполі відбувся День Європи в Україні. Були присутні посли й дипломати кількох країн Європи. Закладений памятний камінь у сквері біля драмтеатру. Працювали намети різних країн - Іспанії, Польщі, Франції. Ввечері відбувся концерт групи "Скрябін" й англійських рок-музикантів. Тільки в 2 містах України - Маріуполі та Херсоні проводяться Дні Європи в Україні. Чому? Бо ми завжди готові прийняті гостей будь-якого рівня! Я пишаюсь Маріуполем! Ірина Молчанова ---------- Додано в 17:29 ---------- Попередній допис був написаний в 17:20 ---------- Наприкінці квітня МАріупольська "Просвіта" разом із Донецьуким осередком Всеукраїнського Братства ОУН-УПА зробили колективний відгук на шовіністичний допис депутата В.Харламова з Донецька стосовно Степана Бандери у газеті "Донеччина". На жаль, наш відгук під назвою "Чому ненавидять С.Бандеру" надрукувала тільки г. "Заграва" м. Стрий Львівської області. Ані "Донеччина", ані "Шлях перемоги" на колективні дописи не реагують. До речі, це не перший лист з МАріуполя на захист звання Героя України наданих Степану Бандері й Роману Шехевичу. Але листи патріотів "кладуть під сукно" що місцеві можновладці, то й Київські. Натомість звернення вітренківців та комуністів про скасування цих звань охоче друкують газети Маріуполя. Ганьба ненависникам України, які щоденно їдять український хліб! І.Молчанова
А мне как то не сумно. О Николае Корфе я во времена СССР знал, о нем кстати в БСЭ есть. Еще больше узнал, когда открылся музей Немировича-Данченко в начале 90-х, в бывшей усадьбе Корфа, там есть раздел ему посвященный. Это в селе Нескучное, недалеко от Мариуполя, съездили бы туда, тогда не было вам сумно й соромно. Правда какое отношение имеет к Украине немец Корф, работавший на ниве российского просвещения непонятно
Пане Тиме! Корф працював в Україні, а здобутки поширював на всю Російййййййййську імперію, навіть світ. Бо приймав участь у виставці в ПАрижі. Тому маємо шанувати його в Україні. І Росії. Ірина Молчанова ---------- Додано в 10:59 ---------- Попередній допис був написаний в 10:55 ---------- Шановний пане! Дякую за інформацію про дельфінів. У нас в Маріуполі водяться й крокодили в морі. Щоправда ті, які втекли від пронозливих хазяїв. Котрі їх використовували при зїомках на пляжах. На жаль, єдиний маріупольський крокодил вже помер, однак йому встановлено памятника в місті Марії! Любіть природу! Ірина Молчанова ---------- Додано в 11:01 ---------- Попередній допис був написаний в 10:59 ---------- Леусенко Олег та Світа 16 травня 2011 р. День перемоги Пусть меня извинят за москальскую мову, Если в данном контексте она некрасива, Но - мое восхищение городу Львову, А точнее, конечно - свободному Львиву! Украина! Где ныне надежды Майдана? Над тобою глумится донецкая банда! Эти гниды - детеныши вшей Магадана - Вновь велят тебе чествовать флаг оккупанта. Флаг расстрелов и пыток, флаг Голодомора, Лагерей, депортаций, кровавого бреда, Палачей и рабов, нищеты и позора, Флаг бездарной войны и постыдной победы! Чтоб у тех депутатов отсохли культяпки, Чтоб родные плевались, заслышав их имя! В Украине вывешивать красные тряпки - Это хуже, чем свастики в Йерусалиме! И ведь главное - все по закону, хоть режьте! А в ответ - ни импичмента нет, ни волнений... "Ще не вмерла..." в эфире звучит, как и прежде, Но увы - вызывает все больше сомнений. И в России, зашедшейся в рабском угаре, Все довольнее лыбились хамские хари, И ползли на парад недобитые твари - Не солдаты (тех нет уже), а вертухаи. Но львивяне не предали память народа И пошли, наплевав на ментов и приказы, Чтобы встать на пути коммунячьего сброда, Чтоб сорвать этот шабаш червоной заразы! И несладко досталось москальским агентам - Отстоять свои фетиши коротки лапки! И валялись в грязи их фальшивые ленты, И пылали по городу красные тряпки! Пусть теперь пропаганды казенные жерла Изрыгнут "хулиганы!", кремлевским в угоду - Слава хлопцам, что впрямь доказали: не вмерла! Есть кому заступиться за честь и свободу! Нет, не все еще в жизни решает парламент! Если с ними законы, но правда - за вами, Значит, надо идти, наплевав на регламент, И сразиться с совками не только словами! Затолкайте им в глотки их цацки и флаги! Превратите их идолов в прах и руины! Чтобы те, кто мечтает о новом ГУЛАГе, И ступить не могли по земле Украины! И пускай подводить еще рано итоги, И у власти в столице - все та же орава, Но сегодня во Львиве был день перемоги! Коммунякам - гиляку! Героям же - слава!
А твори інших авторів теж сюди будете викладати? Мій малий останню книгу Гаррі Поттера не читав. Покладете українську версію? Поділіться творчими планами заміни дискусій великими текстами. ---------- Додано в 13:24 ---------- Попередній допис був написаний в 13:22 ---------- Якої національності? Стріляв москаль?
ЗВОДИМО ПАМЯТНИКИ ЛЮДСЬКОМУ ГОРЮ? Читаєш про план зведення пам’ятника до 100-річчя початку Першої світової війни і хапаєшся за голову. Кому й чому ми повинні встановлювати споруду на привокзальній площі - cамому в`їзді до Маріуполя? Війні, яку на початку ХХ століття розв’язали кільки європейських імперій, і котру з приголомшевою поразкою програла Росія, до складу якої тоді входила Україна? Людському горю та незчисленним жертвам, що принесла з собою ця ганебна війна за переділ світу? Пролетарським революціям, котрі почались по всій Європі наприкінці війні 1914-1918 років, і принесли ще більш страждань людям? Тільки зовсім безграмотні люди, що, мабуть, у школі були двоєчниками, не знають про такі „славні” наслідки Першої світової. Про ці далекі події мені відомо не лише з підручників історії, але із спогадів у власній родині. Мій дід Яків Петраш був солдатом на тій війні. Як же воювалося Якову Петрашу? Так, як і тисячам солдат Російської імперії. Вже після перших сутичок з німцями він потрапив у німецький полон і вимушений був працювати на якомусь будівництві в суцільному болоті, по коліна у воді. Полонених майже не годували, і вони вмирали десятками кожен день. Передчуваючи близьку смерть, мій дід з двома друзями влаштували побіг. Родич розповідав, що перед втечею йому наснилась Божа Матір, яка простягла до нього руку й перехрестила. Треба зазначити, що моя бабуся – дружина Якова - була дуже набожною. Навіть за радянські часи вона кожен день перетинала усе місто, щоби помолитися в єдиній працюючій церкві. Певно, її молитва врятувала коханого? Під час втечі з концтабору обох друзів Якова було заколото багнетами, і лише мій дідусь чудом врятувався. Перетнув фронт і дістався російських військових укріплень. Тут вже був пійманий своїми та поставлений до стінки як німецький шпигун… Не було б на світі ні моєї матусі, ні мене, коли б, знов за дивовижним збігом обставин, його особисто не впізнав та не врятував од розстрілу полковник Петраш – дальній наш родич. То скажіть: яке свято я – онучка солдата - маю відзначати встановленням пам’ятника Першій світовій війні з двоглавим орлом на чолі? Тому, що мого діда силоміць відірвали од сім`ї на догоду Російській імперії та ледве не вбили? Це ганьба, моральна деградація останнього ступеня - встановлення пам’ятників людському горю. Не випадково такого безглуздя нема не лише на Донеччині, а, мабуть, і в цілій Україні. Якщо і зводити пам’ятний знак, то не для заохочення початку нових війн під крилами зухвалих орлів, а траурну стелу на честь невинно загиблих у Першій, не Українській, чужинській війні. Це моральний бік проблеми. Є й суто прагматичний. Як повідомила газета „Іллічівець” (2.06.11, ст.2) „Фінансування робіт передбачається за рахунок видатків міського бюджету”. Тобто, кожного маріупольця, зокрема й мого, моїх дітей та внуків. Мені не зрозуміло, чому забаганки Харлампія Хавалиця він здійснює не за власний кошт, на територій своєї садиби чи за кошт активістів Сартани, а за кошт усіх жителів Маріуполя? Я, наприклад, як свідома українка разом із міською „Просвітою” неодноразово висловлювала побажання назвати одну з вулиць міста іменем В`ячеслава Черновола, який працював у Маріуполі, але нас - просвітян ніхто не чує. Навіть не дають дозволу повісити вже готову меморіальну дошку на честь маріупольського краєзнавця, українського письменника Миколи Фененко. А ось побажання пана Хавалиця із задоволенням підтримала міська рада. У чому секрет? Чи можливо, в Маріупольській Раді просто грошей подіти нема куди, так добре у нас йдуть справи? Та де там! Місто потопає у смітті, у самому центрі нема чим дихати через дим заводів, і ганебна холера прославила нас на всю Європу. А діточки Маріуполя? Малюкам навіть не роблять планове щеплення від загрозливих хвороб… бо на те в бюджеті нема грошей! Про це пишеться у тому ж числі „Іллічівця” (2.06.11, ст.5), зате на пам’ятники – є! Яка жахлива смертність у нашому приморському „раї” – відомо кожному. Кладовище в Старому Криму за площею перше в Європі, а незабаром посяде „почесне місце” – перше у світі! Знай наших… покійників! Проте ніколи в Маріуполі не виплачували екологічні – бо нема грошей. А для пам’ятника на честь програної війни – є! Кожний п’ятий літній маріуполець кульгавий. Від важкої праці в металургії та поганої екології пенсіонери страждають на ревматизм, хвороби суглобів та хребта, однак у місті нема жодного ревматолога – на нього не вистачає грошей. Зате на пам’ятники війнам – є! Навіть у самого голови Іллічівського УОПТу Юрія Тернавського кілька років тому померла дочка, бо нестерпні у місті умови життя. Не витримують діточки шаленої суміші з диму, холери та бруду. Тому життєвою потребою Маріуполя є підтримка малюків – медична, харчова, оздоровлення в екологічно чистих місцевостях, а не встановлення гранітних обелісків чужинськім орлам. Давно пора перекувати мечі на рала, якщо ми захищаємо життя, а не славимо смерть. Ірина Молчанова, член НСЖУ 6.06.2011
А чем мы хуже французов? "Во вторник в центре Парижа на набережной реки Сены Владимир Путин открыл памятник русским солдатам – героям Первой мировой. В 1916 году союзники России попросили ее о помощи. Во Францию были отправлены четыре русских отдельных бригады, 750 офицеров и 45 тысяч солдат. Русские воины вместе с французами участвовали в боях в Районе Шампань-Арденн и в районе форта Помпель вблизи Реймса. В сентябре 16-го года Русский экспедиционный корпус благодаря мужеству остановил немецкие войска у города Реймса и защитил один из национальных символов Франции – Кафедральный Собор, в котором с 12-го века короновались французские короли. Французский маршал Фош говорил, что Франция не была стерта с лица Европы благодаря мужеству русских солдат. В этих боях погибли более пят тысяч русских солдат и офицеров. После революции 17-го года полки российского экспедиционного корпуса были расформированы." http://www.kp.ru/daily/25706/907210/
- я всё думаю, когда ж наши (постсоветские) люди отойдут от ассоциаций любого памятника с "бюстом деятеля" или "товагищем в кепке с поднятой гукою", когда перестанут судить о необходимости/возможности установления памятника в зависимости от политической моды и конъюнктурной трактовки истории и начнут понимать, что памятники служат для увековечивания того, о чём забывать нельзя, а не только для "возвеличивания"? Иногда вроде понимают - голодомор (ужасную трагедию) увековечить сочли нужным. Но на этом, почему-то, всё
Дуже сумно , що таке відбувається у рідному місті((. Поки є таки люди , як І.Молчанова і інші патріоти рідної землі Україна в Маріуполі не помре! Слава Україні!
