Дивлячись як форумчани інколи нудяться на форумі в пошуках теми спілкування, я вирішив тут опублікувати деякі уривки зі своєї книжки "Історія українського невігластва". На жаль формат сайту (не більше 10000 знаків) не дозволяє це зробити в повному масштабі. Тому для проби я кину тут деякі кусочки, а по реакції визначу - продовжувати чи ні. Світе тихий, краю милий, моя Україно! За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш? Т. Шевченко. 1843 рік. ВСТУП Початок ХХІ століття. Цивілізоване суспільство продовжує свій прогресуючий поступ в розвитку. Європа, як той локомотив, своєю культурою веде перед в цьому, відшуковуючи кращі шляхи, аналізуючи свої помилки. Відійшли в минуле багатовікові протиборства Англії, Франції, Німеччини, цей шкідливий егоїзм середньовіччя, віднайдено спільні позитивні риси, на базі яких будуються Сполучені Штати Європи. Цей приклад європейської культури розноситься по всьому світу. Навіть віддалена Японія, відкинувши 100 років назад свій національний консерватизм, перейшла на європейські рейки, зберігши свої кращі здобутки попереднього життя. Чому ж ми, українці, так близькі територіально до культурних європейських центрів, але менш зрозумілі для них ніж ті ж японці чи китайці? Україна - це Богом даний благодатний край, в якому панують невігластво та злидні, невизначеність та вимирання. Навкруги розкинулися ще далеко не виснажені плодородні землі, панує не найгірший клімат, достатній запас копалин, але мільйони здорових людей бідкаються в пошуках заробітку для нормального життя. Паразитизм та культурна деградація донищують ту частину Європи, яка зветься Україною. Чому ми на даний час являємося одним із саме відсталих народів континенту поряд з болгарами, білорусами, росіянами чи молдаванами з румунами? Кого ми тільки не звинувачуємо в наших бідах. Монголів, поляків, москалів, які загарбували нашу територію і паразитували на ній. Наших керманичів, нав'язаних нам і вибраних нами - за їх шокуючу безвідповідальність. Навіть Бога клянемо за відсутність його співчуття. Ось тільки сам народ не винимо, бо, бачите, він - "працелюбний та толерантний". Алогічність такого підходу очевидна на прикладі відносин людини та воші на ній. Але ж остання не винна, що людина допустила її до себе паразитувати. Тому будемо шукати причини в народі, починаючи з стану його та кожного із нас. ДАЛІ БУДЕ
УКРАЇНА - ВЧОРА. СЬОГОДНІ. ЗАВТРА. ОБ'ЄКТИВНІ ЧИННИКИ Одним з головних факторів нашої відсталості є наше географічне положення. Те, чим ми зараз пихато пишаємося (транзитна територія), колись було жахом для народів-державотворців. Територія від Алтаю до Карпат, ця рівнина під назвою Євразійський степ, була до пізнього середньовіччя володінням кочівників. Ні одному народові не вдалося на цьому просторі державно закріпитися. На зміну хвилі одних степових бродяг приходила інша. Безслідно зник хозарський каганат, пробувавші осісти половці розділили долю колись могутніх скіфів та греків-колоністів. Такої ж долі, певно, дісталася і прадавня велична трипільська спільнота. Нашим некочовим предкам було не до снаги встояти під цими навалами, тому далі поліських околиць теперішньої України виходу їм майже не було. Навіть зміцнення нашої культури військовою дисципліною прийшлих вікінгів призвело лиш до тимчасової державності, хоча і ця тимчасовість дала великий внесок в нашу культуру. Отже географічне положення не давало умов для створення сталої держави, а без цього був неможливий наш розвиток. Ще одним об'єктивним фактором затримки нашого розвитку є багатство нашої землі. По висновках англійського дослідника цивілізацій А. Тойнбі природні умови впливають на розвиток суспільства. Чим більше зростає дармових бананів - тим менше розвивається інтелект людини та його енергійність життя. Тільки загнані в болота Нілу єгиптяни змушені були його розвивати для свого виживання. Далі для прикладу дивіться різницю півдня та півночі Італії (з їх різними кліматичними умовами). Чи чому багатий природними умовами (плюс раби) південь США програв громадянську війну штатам з більш бідною територією типу Нової Англії. Був би в прусаків наш чорнозем замість їх піску та суглинків, то не було б вирощено їх дисциплінованості. Афіни зі своєю убогою землею інтелектуально перевершили сусідню Беотію (з багатою землею), бо першим потрібно було "думати" як прожити на своїй неродючій землі. А нашому Петру навіщо напружувати мозок? Він, як і тисячу років назад, на похмілля сипне весною ячменю в благодатну землю, а вона сама вирощує врожай. Навіщо мати великий розум, коли навколо багато дармової риби, ягід, меду. Проживемо і без навчання агрономії, не кажучи вже про філософію. «Земля нас прогодує» - ось хибний стовп нашої культури, на якому ми бездумно паразитуємо понад тисячу років. Це було можна допустити в далеку давнину трипільцям, які, виснажуючи одні простори, переміщалися на інші. А нам вже давно переміщуватися з занедбаної нами чи іншими при нашій бездіяльності території нікуди. Це паразитування породило екстенсивність нашої праці, інертність життя та інтелектуальну лінь. В "працьовитості" українця важко знайти розумову складову, тому нас можна причислити до вказаних беотійців , яким в їх часи давали лиш подібні характеристики: «селюкуватий, флегматичний, грубий та позбавлений уяви». Моногамність діяльності наших предків - черговий недолік нашого розвитку. Протягом останніх років семисот основна частина українців кваліфікувалася в хлібороби. Цей тип людського життя породжує вайлуватий (дивись того ж беотійця), неагресивний індивідуум. Отакий собі віл, який тягне свою лямку від весни до осені, ліниво ремегаючи взимку. Ця терпимість та неагресивність принесли в нашій історії величезної шкоди в відсутності достатньої спромоги захисту своїх інтересів. З людини такого типу можна досить швидко зробити раба. Віл тягне лямку бездумної праці, а прийшлі, більш агресивні зайди користуються плодами її. Раніше це були просто загарбники, а зараз - свої кровопивці в вигляді олігархів, різних там трейдерів, паразитичних "держслужбовців", а також іноземці через неоколоніалізм. ДАЛІ БУДЕ
НАША МЕНТАЛЬНІСТЬ Тут йтиметься про ті глибинні риси, які в'їлися в нас протягом багатьох століть, які також, по зрівнянні з культурою, не можна змінити за десятиліття. Я буду описувати ці риси менталітету не систематизовано і поруч, підмічені як в Х так і в ХХ століттях, тому що суть їх мало змінилася. Також тут йтиметься про так званий середньостатистичний тип, тому що Україна є великою і різнорідною. Виходячи з цього, в тонкощі різниці, наприклад, темпераменту черкащанина і гуцула в такому невеликому творі непрофесіонала не стоїть заглиблюватися. Отже, перейдемо без посередньо до аналізу того, хто ми є. Інколи про дитину кажуть: «Що з нього візьмеш – таке вродилося». Ось так і з нашим народом, який формувався в нетрях якогось полісся, відірваний від інших спільнот землі, допотопно живучи на дарах природи. А Бог наділив дану нам цю природу досить великими багатствами, на які було багато претендентів, і які для нас перетворювалися в конкурентів і ворогів. В такому середовищі завдяки невмінню організувати достойний захист своїх інтересів від цих «конкурентів» історія протягом тисячоліття виробила в нас менталітет хитруватого, а часто і підленького пристосуванця до нав'язаної кимсь ситуації. Якщо євреї та цигани виділили в собі ці риси для виживання в чужому середовищі, то ми опустилися до цього на своїй території. Як описує француз Г. де Боплан (ХVII століття) – «недовірливі, зрадливі, підступні, звірятися їм можна з великою обережністю». Це описувала людина, яка ставилася до наших земляків навіть з більшою прихильністю ніж до поляків чи москалів. По виходу з полісся в степ подальша сліпа прив'язка до вічного порпання в землі зробила нас також одноосібниками. А цей тип людей не здатний до пристойної організації суспільства. "Моя хата скраю" - ось та наша риса, яка знищувала всі потуги для об'єднання зусиль по досягненню спільної мети. Тільки якісь радикальні події заставляють нашого Петра залишити це «порпання» і підтримати "Хмельниччину" чи вийти на «Майдан». Тому в буденному житті навіть на початку ХХІ століття українець, розваливши колективне господарство, індивідуально спасається на малопродуктивному особистому клаптику землі, не розуміючи ступінь свого невігластва. Паразитування на багатій землі породило в нас лінь до навчання, малоінтелектуальність, що в поєднанні з примітивним гонором одно осібника дає дуже погані наслідки нашого життя. Багата природа не привчила нас до достатнього аналізу, тому ми більше піддаємося впливу слів, показушних ефектів ніж результату справ. В типових українців алергія на діяльність людей, не схожих на себе. Розумніших він просто не любить, причисляє їх до "вискочок" і пробує опустити до свого рівня. Тому маса талановитих земляків вимушена розкривати свої здібності десь за кордоном, або розділила долю знищення так званих куркулів. Людей, шляхтніших за нього, наш герой записує в ранг "білої ворони" і пробує заклювати. Відповідальність за свої слова та вчинки моєму землякові не присуща, він навіть гордиться тим, що "там, де побував хохол, єврею робити нічого". В цьому національному постулаті проявляється поєднання явної переоцінки свого «я» та чергового елементу невігластва. Праця століттями "на того парня" і, особливо, закріпачення породили байдужість до якості цієї праці і недисциплінованість при виконанні її. Якби автор був фахівцем в галузі культурної соціології, то з задоволенням науково дослідив би вплив кріпосництва XVIII та XX століть на цю якість нашого земляка чи вивчив би культурну різницю українських і москальських сіл Сибіру чи Зеленого клину на Далекому сході. В цьому дослідженні явно проявилося б, що висланий до Сибіру куркуль (не дав себе зламати до рівня раба) зберіг при собі більше свого позитивного "я" ніж залишений на батьківщині духовний та фізичний злидень, який став опорою побудови рабства колгоспного ладу. Історія показує, що багатство навколишньої природи і відчуження її на користь якогось чергового загарбника привело нашого земляка до нехтування в збереженні її. Оте в душі одноосібника "не моє" робило в ньому байдужість до вказаної якості праці і відношенню до природи, тим самим руйнувало одні з головних принципів культури людини. Працелюбність українця дещо надумана, тому що вона явно програє подібній корейця чи шотландця, особливо в частині ефективності. Розумова складова праці явно атрофована в українця. Українець по натурі неагресивний, бо Бог нагородив його достатніми запасами природи. Історія це підтверджує - чисто українські загарбницькі дії (без поводирства варягів чи москалів) були дуже поодинокими і абсурдними по задуму. Для прикладу згадайте безглуздий похід Тимоша Хмельницького в Молдову. Навпаки - вічне чекання нападу звідкись без планування своїх агресій породило в нас якусь знівечену і алогічну миролюбність. В сфері захисту своїх інтересів в нашого «героя» більша схильність до емоцій ніж до розуму, тому його супротив в основному приводив лиш до гайдамаччини чи махновщини з їх малопродуктивними наслідками. Ці емоції привили нам короткоплинний, імпульсний деспотизм, а не постійнодіючий, як у наших деяких сусідів. Хоча на даний час наш герой не здатний і на махновщину, бо він опустився до стану базікаючого раба, який вміє проявляти лиш "кухонний" героїзм, коли з кумом за чаркою обговорює високу політику - "От би мені автомат, я б цім паразитам показав". Після чого вранці, маючи похмільний синдром, він спокійно терпить знущаючогося над ним маленького начальника. Отже, як не вперта ментальність, але тисячолітня історія поступово (чи з явним зламом) з непокірливого древлянина робила раба, хоча він цього не помічав і продовжує на даний час себе помилково причисляти до вільних людей. З суспільного життя українцю до вподоби лиш сімейна структура, далі він з впертістю одноосібника ігнорує громаду, державу. Йому присуща терплячість раба і примітивна кмітливість останнього. Він весь час "на сторожі" з боязню, що хтось постійно хоче його надурити, але й не гребує це зробити з кимось іншим. Шляхетність - це не те середовище, в якому привик жити і формувався наш земляк, тому, попадаючи в нього, він часто досить позитивно міняє свою поведінку, відкриваючи глибинні і несподівані навіть для нього риси характеру. Для прикладу, основна маса українських емігрантів стали порядними громадянами цивілізованих країн. Але, якщо він попадає в погане іноземне середовище (типу "рашен" на Брайтон Біч), то і в еміграції продовжує залишатися зі своїм зіпсованим "я". Візьміть порівняйте українців з Тюмені і Бостона з однаковим стажем еміграції і ви побачите дуже різних людей. Отже не українець створює моду життя, а середовище ліпить його, тому він з легкістю може позбутися свого хорошого культурного здобутку (наприклад мови) ради того, щоб бути "як всі". Оце мавп'яче "як у сусіда" може привести і до позитиву, якщо підсуне життя відповідну моду. Як колись Париж "розкрутив" нам наші ж чоботи (тамтешні модельєри помітили такі в 60-х роках в ансамблі Вірського), то може якась розумна людина підкине нам моду і на рідну мову. Тому десь в Канаді, бачачи, що представники інших народів бережно ставляться до своєї доеміграційної культури, наші земляки теж дублювали їх, зберігаючи свою. Але поки що ми беремо з цієї "моди" в більшості випадків лиш малопідходяще для нас - типу коротких курточок з омитої теплим Гольфстрімом західної Європи, які при нашій континентальній погоді нічого нам крім замученого попереку не приносять. По цій же причині і наші менші мавпенята, не вивчивши історію свого народу, позитиви гопака, подібно копіюють заморський брейк. І це невігластво вони називають "круто", тому що не мають достойних вихователів в вигляді батьків чи вчителів, в яких самих немає достатньої "клепки" в голові, яку цивілізований світ називає аналізом. Але з приведеного витягнемо позитив - з українця можна щось ліпити, потрібен лиш хороший скульптор з підходящою для нашого майбутнього модою. [FONT="]Та ж недосконалість аналізу привела нашого земляка в полон догм і до консервативної інертності життя. Він весь час живе в порівнянні з минулим. При "совєтах" він з ностальгією згадував царя, а зараз жалкує за ковбасою в 2руб з 70-х років. Погляд в конструктивне майбутнє у нього майже відсутній. Замість побудови цього "майбутнього" українець паралізований отим невпевненим - "щоб не було ще гірше". Він не пробує звільнитися від рабства, а всі сили направляє на пристосування в ньому. І це інколи досить непогано виходить, якщо згадувати історію перетворення української Насті в турецьку Роксолану. До цього можна додати приклад реакції на зовнішні чинники – на відміну від народів західної Європи наші предки майже не чинили опір вікінгам. Здоровий глузд наш «герой» замінює сумішшю алогічних догм, які є невід'ємною частиною його відсталої культури. Язичницький дух продовжує керувати ним. Не розуміючи основ християнства, він вперто б'є поклони перед іконою, при цьому так же бездумно, як язичником стрибав через вогнище. Абсолютно не ознайомившись з принципами НАТО, він готовий кидатися з вилами на це незрозуміле опудало. [/FONT]
. Українець напивається 8-го березня, не розуміючи що він святкує давнє єврейське свято на честь жінки, яка допомогла євреям в вавілонському полоні. Він, не знаючи хто такі кельти, навчився їхніх страшилок в вигляді свічки в порізаному гарбузі. Подібно наш герой по невігласьки може відкинути традиції вшанування свого воїна на Покрову ради підкинутого якимось пройдисвітом Троцьким "23 лютого" на честь неіснуючого бою лиш надуманої на той час армії. Також невігласька догма хуторянина "хоч поганий, але свій" продовжує вести мільйони сліпих українців і в теперішньому політичному житті, приводячи до влади чергових Януковичів та Кендзьорів. "Чорна кішка", "пусте відро", "тринадцяте число" продовжують керувати нами. А все тому, що логіка є чимось чужим для українця. Звідси стільки тупиків і помилок в нашому житті. Тому ми ніколи не мали хоч посередніх філософів чи достойних організаційних лідерів. Тут вже можна сформулювати ланцюжок формування наших негативних рис. Багата природа - лінь думати –загальмована зупинка на щаблі життєвої філософії ВИЖИВАННЯ по зрівнянню з повноцінним ЖИТТЯМ ЦИВІЛІЗОВАНОЇ ЛЮДИНИ. Отже, ми в процесі еволюції знаходимося лиш на примітивній відмітці "виживання", не дійшовши розумом до більш цивілізованих методів життя. А суспільство, діюче по функціях лиш виживання з його нешляхетними правилами і відсутністю стратегічного погляду в майбутнє, являється загальмованим, поїдаючим себе і приреченим на загибель, тому може й не добратися до наступного цивілізаційного щабля. Є й нав’язані постороннім середовищем міфічні ментальні риси українця. Так москалі, по причині елементарної зневаги до нас (поряд з подібною до багатьох інших народів), придумали казку про "надкушені українцями яблука". Придивившись до спустошливої дії москалів на наших теренах і зрівнявши з подібною ситуацією перебування українця в Росії, можна з впевненістю вказати на справжнього "надкушувача яблук" – москаля. Ось і зараз Путіни, наносячи перш за все собі збиток, пробують куснути нас неподачою газу, хоча розуміють (а може тупі й не розуміють), що час повного впливу на нас вже закінчився. Але сліпий українець не може оцінити справжнього "надкушувача яблук", тому під диригентську паличку дресирувальника він здатний все ще опорочувати себе отим шевченківським "моголи ми, моголи". Цей поверхневий огляд нашого "я" можна продовжувати і далі, але достатньо і цих не дуже приємних рис. Не буду також зупинятися на позитивних аспектах нашої ментальності (типу згаданого вже ефекту хорошого середовища), бо мета цих роздумів - пошук наших хвороб для подальшого лікування. Хоча все ж для доказу позитивності в нашій історичній ментальності наведу ще одну строчку з аналізу того ж Г. де Боплана: "Вони кмітливі і проникливі, дотепні й надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате люблять свободу, без якої не уявляють життя". Але це йшлося про козаків, які формувалися в нетиповому для пересічного українця (особливо теперішнього) середовищі, тому мало хто з нинішніх нас зміг би причислити себе до них, бо останні століття знищили в нас ці принади чи приховали їх десь глибоко для реалізації при інших умовах нашого існування. А отой сурогат з теперішнього "козацтва", з його жлобськими лампасами та еполетами, є лиш доказом нашого теперішнього невігластва. Наша ментальність дещо трансформувалася під впливом змін культури життя протягом століть, але головні негативні риси все таки вперто продовжують гальмувати наш розвиток. І помиляється той, хто думає, що Інтернет та присутність сучасних комунальних послуг дуже віддалили нас від того древлянина, який і свого достойного правителя не міг виховати і чужинця Ігоря розіп'яв на березах. Ми, навіть, програємо йому, тому що древлянин не проходив через спотворюючу особистість школу рабства (сплата данини хозарам і кріпосництво Московії – це зовсім різні речі), а ми вже її пройшли. Нам також далеко до греків 2500-річної давнини, тому що ми так і не пізнали основ сучасного цивілізаційного розвитку, поштовх якому дали ці греки. Ми продовжуємо паразитувати на Богом даній благодатній землі, користуючись здобутками цивілізації, які створили більш розвинуті народи. І існує це наше невігластво лиш тому, що ми не маємо свого погляду на життя, а тупо дивимося на нього через підсунуту кимсь стороннім скривлену лінзу. Отже, оглянувши поверхнево нашу суть, спробуємо розібратися "чому". ДАЛІ БУДЕ
[FONT="] ІСТОРІЯ ПОХОДЖЕННЯ [/FONT] [FONT="]Не будучи фаховим істориком, покладаючись лиш на загальновідомі факти, я не буду гордовито описувати, що людство пішло з теренів України, що наші предки винайшли колесо та приручили коня. Це було б писаниною для інтелекту електорату п. Вітренко. Тим паче я знаю, що навіть в ХVІІ столітті коней у українців було мало (предки наші не були скотарями), тому й кіннота у козаків була слабенькою, яка боялася подібної татар, а ще більше - добре озброєну польську. Якщо татарин-кочівник їв конину, то наш земляк налягав на галушки, круп'яну саламаху, сушену рибу в походах. Тому й мав гірший зір ніж невегетаріанець-татарин, по цій причині й боявся нападу в степу зненацька. Так що обійдемо міфи про "приручення коней" і т.п. нашими предками. [/FONT] [FONT="] Як встановили вчені ми відносимося до слов'ян. Антропологічно ми (чи більшість з нас) найближчі до південної їх гілки (адрійської). До неї належать серби, чехи, хорвати. В ХІХ столітті встановлено, що наш предок своєю статурою відносився до одних із саме розвинутих народів Європи. А краса наших жінок видна наяву і зараз. Достеменно, що гени по фізичних даних наші пращури зібрали не серед найгірших. Як і кожен народ ми брали щось від природи, сусідів, формували себе своєю культурою. На відміну від євреїв та інших народів наші далекі пращури не залишили нам письмових свідчень їхнього прадавнього життя, тому зупинимося на загальновідомому. Що нам залишилося від кіммерійців, скіфів, сарматів та маси інших готів, які пройшли територією України, одному Богу відомо. Ось тому і я зовсім не впевнений в відсутності в моїй плоті їхніх генів. [/FONT] [FONT="] Тому зупинимося на полянах, древлянах, сіверянах, уличах, хорватах, дулібах, які, сформовані в племена, оточували степовий простір теперішньої України. Це нинішня Київщина, Житомирщина, Чернігівщина, Галичина, Волинь, Причорномор'є від Дніпра до Дунаю та Дністра. Від роду до племені цих людей зв’язували: спільне походження, звичаї та територія. Грек Маврикій описує їх устрій: "Вони не мають однієї влади, живуть у ворожнечі між собою. Багато в них керівників і вони не живуть у злагоді." Тут ми можемо проаналізувати, як ми за тисячоліття просунулися по цивілізаційній драбині свого суспільного устрою, порівнюючи описане з теперішнім буттям. Наступний грек Прокопій відмічає: "Слов'янами не володіє один муж, вони живуть громадою і спільно вирішують все приємне та прикре". Як ми тепер "вирішуємо громадою" можемо проаналізувати з роботи нашої Верховної Ради. [/FONT] [FONT="] Тодішній відсталий суспільний лад був наслідком ізоляції окремих громадських формувань і не міг привести до укріплення загальних позицій і сталого розвитку. Хоча вже створювались міста, але далі племінного укладу справа у нас не йшла. Найбільше звичаєвих джерел тогочасного життя збереглося в теперішньому Поліссі. [/FONT] [FONT="] Деякий час ці племена були під владою Хозарського каганату, якому вони вимушені були платити дань. Але крім отримання дані хозари не вмішувалися у внутрішні справи наших племен і їх культуру. В противному випадку ми зараз могли б бути іудейської віри, яку сповідував Хозарський каганат. [/FONT] [FONT="] РУСЬ Перший поштовх до створення сучасної нації дали прийшлі скандинави, вікінги-варяги. Цей непосидючий, войовничий народ (кліматичні умови їхньої батьківщини примушували це робити) пробував освоїти і Британські острови, і Францію, і, навіть, Середземномор’є. Є докази, що вони до Колумба побували на американському континенті. Тому не дивно, що варяги з Балтики через систему річок почали освоювати південний схід. Спочатку був Новгород, а потім річками вони дісталися полянського Києва. Ніде в світі вікінги не принесли стільки користі, як на нашій землі. Якщо на заході Європи ці бродяги наштовхнулися на консолідований опір народів, що в кінцевому результату привело до утворень Англії та Франції (тиск скандинавів прискорив об'єднання в держави), то зі сторони наших предків такого опору не відбулося, тому варяги фактично створили державу під назвою Русь. Вони дали анархічним, неконсолідованим племенам наших предків елемент організації через військову дисципліну. Варяги теж почерпнули в місцевих жителів багато того, чого їм бракувало в їхній культурі. Прийшлі завойовники на цій території з часом осіли і асимілювалися як ніде в світі. Якщо француз до цих пір не зовсім признає за своїх залишки норманів, то у нас за сторіччя Ігорі та Ольги вже стали Ярославами та Володимирами. Цей могутній поштовх у нашому розвитку і на даний час зберігся в "тризубі" та кольорах прапора, які прийшли зі Скандинавії. Інколи навіть деспотичними методами варяги (для прикладу, дії Ігоря та Ольги відносно древлян) об'єднували племена наших предків, але, в кінцевому результаті, це принесло позитив. Цьому також сприяло вдале доповнення двох культур, слов'янської та скандинавської. [/FONT] [FONT="] Варяги, осівши в нашому середовищі, трансформувалися від простих мандруючих завойовників (Олег та Святослав) до вже розвинутих державотворців (Ярослав Мудрий, Володимир Мономах). Місцевий народ навчився дисципліни, її позитивності, можливості виходу в багатий чорноземом степ до вже пануючих на деяких його частинах уличів. Це був багатообіцяючий початок. Почала розвиватися торгівля, що давало можливість вийти з режиму ведення простого натурального господарства (зараз в розваленому селі ми знову повернулися до нього). Занесене хоч з вже загниваючої Візантії християнство дало місток поєднання з культурою Європи, а також розвитку освіти через становлення граматичного письма. Вихід в степ почав масово перетворювати наш люд в хліборобів. [/FONT] [FONT="] Цей багатообіцяючий розквіт зруйнувала чергова навала кочівників. Цьому сприяло недалекоглядне знищення Св'ятославом хозарської держави, яка була заслоном захисту від кочівників сходу. Підточена міжусобицями тодішніх правителів, нащадків великих князів, Київська Русь рухнула. Деякі з князівств Русі прийняли правила, встановлені татаро-монголами і, навіть, стали їх союзниками. До таких можна віднести суздальців, які брали вже участь в захваті та руйнації Києва. Ці так звані «нечорноземні» князівства фактично добровільно приєдналися до Золотої Орди, ставши одним з її улусів. Їхні князі призначалися ханами, московсько-суздальські попи виконували забаганки нехристів-монголів. Ці князі вже керували своїми територіями, майже не покидаючи кочуючий стан хана. Вони, як союзники, водили свої війська в складі завойовницьких походів Орди. До таких можна віднести похід їх вздовж Каспію на Кавказ. Тому й не дивно, що в культурі цих князів була вже татаро-монгольська складова (дивись біографію Алєксандра Нєвського та Дмітрія Донского). Київ, який найбільше опирався Орді, по суті як оплот Русі припинив існувати. Ще якось продовжувало діяти Галицько-волинське князівство, але й воно було під непосильним тиском Орди (зі сходу) та кріпнучої Польщі і Угорщини (з заходу). Так підійшла пора великих руїн та поневірянь для нашого народу під ігом загарбників, тому що взамін фактично знищеного Києва не знайшлося достойного об'єднавчого центру для організації консолідованоого опору насівшим звідусіль загарбникам. [/FONT]
[FONT="]ЛИТОВСЬКА ДЕРЖАВА [/FONT] [FONT="]Татаро-монголи далі українського степу не принесли таких руйнацій, хоча і пробували перенести свій вплив на захід Європи. Таким чином литовським племенам вдалося уникнути подібного Києву удару і об[/FONT][FONT="]’[/FONT][FONT="]єднатися в князівство. Цей народ зв'язує з українцями дохристиянська, поганська релігія та багато звичаїв. Ще і в наш час литовці полюбляють купляти наші вишиті сорочки та інші ознаки тих часів. В ХІІІ столітті литовські племена завершили своє об'єднання і почали свою експансію на південь. При житті Данила Галицького цей князь ще чинив деякий опір цьому, але з часом і Галицько-волинське князівство слабшало, тому литовці поступово, починаючи з Берестейщини (до 70-х років ХХ століття на цих теперішніх білоруських землях домінувала українська мова), поширювали свій вплив на наші землі. Це був не стільки військовий наступ, як дипломатичний та через родинні стосунки литовських та галицько-волинських правителів. Ця експансія поширювалася аж до Сіверщини, але не доходила до Києва, бо там ще правив татарський баскак. По суті литвини поступово витісняли все більш слабіючу українську владу. [/FONT] [FONT="] Цей період можна якось порівнювати до правління варягами. Подібне взаємодоповнення культур, відносна толерантність в стосунках давали можливість розвиватися литовській державі, а нашому народу оговтатися від кочової навали. Край цьому поклало все більше союзництво Литви з кріпнучою Польщею. Особливо сприяло цьому процесу окатоличення тоді ще язичеських литвинів. Литва розкололася, поділившись на католицьку пропольську основу і частину "наших", українізованих православієм. Розколовшись, Литва поклала край своєму розквіту, була фактично поглинута Польщею і відкрила шлях для покорення України останньою. Ще пробували українізовані Гедиміновичі та Свидригайло захищати наш народ, але сили були нерівними. [/FONT] [FONT="] Позитив, який залишив цей період – це фактичний початок формування суто української нації через збереження культурної еліти і закладу основи національної мови. Невздозі це дало можливість створити в Україні перший вищий учбовий заклад (Острозьку академію), який виховав цілу плеяду видатних людей нашого народу та й всього сходу Європи, та розпочати створювати національну освітянську мережу. [/FONT] [FONT="] ПОЛЬЩА [/FONT] [FONT="] Польсько-литовська унія після окатоличення литвинів фактично ро- звалила литовсько-українсько-білоруську державу. Це дало шлях полякам для їх експансії на схід. Вже не міг дати супротиву останній редут колиш-ньої Русі - Галицько-волинське державоутворення. Почалася колонізація поляками українських земель. Спочатку це була Галичина і Холмщина, далі підкорилася на той час найбільш заселена та економічно розвинута Волинь. Якби на цьому поляки зупинилися, то ці території для України були б навіки втрачені через окатоличення і ополячення. Але подальший кусок з Поділля, Подніпров'я та інших територій виявився завеликим для не в міру пихатої (після об'єднання з Литвою та перемогою над хрестоносцями) Польщі. [/FONT][FONT="]Татари грабували наш народ зі сторони, не вмішуючись в нашу культуру. Литовці експлуатували дуже помірно, а культуру навіть підтримували. А ось поляки вже дуже боляче почали обдирати та нав'язувати свою культуру. Але кусок виявився завеликий і навіть церковна унія між православними та католиками не змогла сприяти зарозумілим на той час полякам. Така поведінка колонізаторів привела до сприйняття їх як явного ворога (з литвинами такого не було). Розумний Стефан Баторій ще розумів справжню ціну України для Польщі хоча би через те, що вона служила щитом від агресивних дій зі сторони турків та татар. Але шляхта не дуже прислухалася до думок свого короля. А після його смерті і зовсім втратила здоровий глузд. Якби не надмірний гонор та пихатість шляхти після тимчасових успіхів (поляки в бій вже ходили, маючи в своїх обозах більше золота ніж зброї), то Польща могла б створити велику та могутню державу, включаючи Литву, Білорусь і Україну. Але їх зарозумілість призвела до руйнації колонізованих земель і свого подальшого занепаду, а також оголила Європу зі сходу для спадкоємців Золотої Орди. Невміння ефективно скористатися загарбаними територіями майже завжди в історії приводило до занепаду самих завойовників (попередником цьому у Польщі була та ж Золота Орда). [/FONT]
[FONT="] КОЗАЧЧИНА [/FONT] [FONT="] В цей час наростаючого поневолення наш гречкосій (бездумний порпач в землі) на рівні підсвідомості почав вирощувати генні елементи самозахисту від цього. З маси працюючих на загарбників напіврабів почали виділятися особи, які були здатні противитись поневоленню. Цьому сприяв дохліборобський, більш вільний духом, спосіб життя наших предків. Спочатку це були стихійні гурти з людей, які тікали від рабського життя. В боротьбі з кочівниками вони відстоювали свою дещо анархічну вольницю. Це тривало до тих пір, поки серед них не почали з'являтися освічені люди. Одним з таких був легендарний Д. Вишневецький, який в середині ХVІ століття почав вводити якусь централізовану організованість для цього стихійно виниклого осередку непокори. Найближче, на кого були схожі козаки, являлися корсари західної Європи. Та ж відчайдушність, неприхотливість, відчуття ліктя товариша і любов до цього способу життя. Поєднувало також те ж саме в подальшому використання коронами Англії, Польщі та інших держав цих формувань в своїх інтересах. Як корсари допомагали Англії завойовувати світовий океан, так і козаки освоювали бувші володіння татаро-монголів – Євразійський степ. Але українське козацтво виділило і свої неповторні риси, які так дивували навколишній світ. Багато чого було запозичено у бувших кочівників, з якими наші земляки постійно стикалися в степу, воюючи та співпрацюючи. Звідси з'явилися у нас шаровари, слова типу "майдан" чи назви населених пунктів (Кременчук - син каменю). Та й самі наші призвіща подоби Іванчук взяли ту ж саму тюркську приставку "чук". Тікаючи на волю, в степ, козаки вимушені вступати в боротьбу з його володарями - кочівниками, що в решті-решт призвело до тривалого протистояння від Дніпра далеко на схід, куди розповсюдилося започатковане на наших теренах козацтво (Єрмак був вже дещо спотвореним клоном нижньодніпровського родоначальника). Вплив козацтва на освоєння бувшої території Золотої Орди величезний. Ось тільки використав це народ, який по своїй суті був далеким від цього витвору людства. Мається на увазі Московія. [/FONT] [FONT="] Та повернемося до організації козаків. Основою закладеного статуту стало правило - "або плуг, або шабля". Несумісне по темпераменту зайняття гречкосія і воїна ради якості змішувати не дозволялося. Це дало змогу створити хоч невеликий прошарок з вільним духом все більш схильного до рабства народу. Ця частина вже могла вибирати якісь шляхи буття, а не пливти по течії невігластва в напіврабстві. Це був нелегкий шлях - відірватися від землі, яка вже як наркотик тягла до себе наш люд. До того ж, ще був розрив у воїна з сім'єю, що також нелегко давалось, бо, як попередньо вказувалося, українець цінував цей інститут суспільства . Саме тому в той час все більш утверджувалась традиція української сім'ї, коли в хаті і коло дітей майже повним господарем ставала жінка. За відсутності чоловіка вона привчилася самостійно давати раду в сім'ї. Не було б козаччини, ми були б зараз щось на шталт білорусів з повною відсутністю історичної пам'яті та ідентичності. Ми б в подальшому не виростили Т. Шевченка, хлопчаків під Крути, В. Стуса і багатьох інших патріотів свого краю. Найбільшу користь з козаччини, на мою думку, зумів направити народу П. Конашевич-Сагайдачний. Він беріг козацьку кров, вміло і ефективно маніпулював цією військовою потугою, поступово у Варшави відвойовуючи права козаків та й всього народу і служачи щитом від татаро-турецької агресії. Для прикладу наведу його похід на Московію в 1618 році. Без особливих зусиль розбивши місцеві війська під командуванням Пожарського і Волконського, він відмовляється брати беззахисну Москву для поляків. Цей достойний політик розумів, що цим лиш підсилить вже й так нездоровий гонор Речі Посполитої. Тому всупереч тиску Варшави повернув свої війська назад. Але, навіть після цього, побоюючись та поважаючи Сагайдачного, поляки задовольнили його вимоги, які він виставив до них (гроші з польської казни та збільшення реєстрового війська). [/FONT] [FONT="] Коли теперішні росіяни гоноровито святкують 300-річчя свого флоту в Севастополі, який за своє існування майже ніде не перемагав, то просто для порівняння згадуються походи по Чорному морю того ж Сагайдачного на початку ХVII століття. Результати цих походів - розбиті десятки турецьких галер, взяті Перекоп, Сіноп, Кафа, Варна. Це в той час, коли предки нинішньої кримської "5 колони Москви" мало знали взагалі про існування Криму. Ну а про перемогу П. Сагайдачного (разом з поляками) турків під Хотином навіть малоосвіченим людям відомо. Та найбільший внесок в розвиток України Сагайдачний зробив не військовими потугами. Цей освічений провидець (пройшов школу Острожської академії з її граматикою, риторикою, діалектикою, геометрією та астрономією) довірив велику частину козацької казни для відновлення Київської метрополії і фундації освітянських закладів. Ці гроші також було виділено для будівництва церков, але при умові, щоб при кожній церкві була школа. Результат такої дії стало те, що вже в кінці ХVII століття іноземці дивувалися грамотності українського населення. Навіть більшість жінок могла хоч якось читати та писати, що було недосяжно, наприклад, для Франції на той час. Цей важливий крок зробив величезну опору для підтримки української культури в подальшому поневоленні. На мою думку, потуги Сагайдачного, розумного і несхильного до не прогнозованих емоцій, виявилися набагато кориснішими ніж подальші дії Б. Хмельницького. Сагайдачного я привів як приклад, бо можна згадувати багато яскравих і талановитих особистостей того часу. Це був також період багатьох історичних подій, які формували майбутнє України. Були й неефективні яскраві особистості, які бездарно потратили свій талант лиш собі на втіху, не приносячи майже ніякої користі українському суспільству. До таких я відніс би І. Сірка. Цей відважний і талановитий "характерник" (вища стадія козацької майстерності) провів все своє дієве життя в переможних боях (навіть воював разом з Б. Хмельницьким в складі загону на боці французів в війні з іспанцями), але його наймитування по різних господарях мені дещо нагадує результат дій також талановитого, але малоефективного Н. Махна. Типова для українця відсутність стратегії життя руйнувала дієвість багатьох інших талановитих ознак наших земляків. [/FONT] [FONT="] Причини руйнування козаччини, цього доказового елементу незламності народу в період поневолення, різні. Найпростіше звинуватити в цьому біснувату німкеню, відому під москальським ім'ям Єкатєріна. Але все набагато складніше. Я впевнений, якби в цьому середовищі продовжували діяти правила, закладені Д. Вишневецьким, то ніякі б москалі з турками не змогли б подолати це бойове суспільство. Порушення навіть одного правила "плуг або шабля" внесло паростки гнилі в цю організацію. Старшина почала приділяти вже більше уваги своїм багатствам в вигляді землі ніж своїм прямим обов'язкам. Вже й середній прошарок замав хутори, які роздвоювали особистість воїна. Також підточила основу козацтва так звана "реєстрація", яка примушувала за певні гроші їх виконувати "чужу" волю. Якщо до цього додати ще й руйнівну силу перебільшеної військової демократії, яка вводила елементи анархії, руйнувала дисципліну, а також відсутність чіткої централізованої стратегії дій, то такий інститут захисту інтересів народу був вже неефективним. Ментальність "одноосібника-гречкосія" в кінці кінців переборола централізовану дисциплінованість, так необхідну народу для відстоювання своїх інтересів. "Там, де є три українці, шукай трьох гетьманів" - цей ментальний постулат з'явився в часи занепаду козацтва і понині робить свою чорну справу, роблячи Україну малокерованою і беззахисною. Як наслідок, для прикладу, потуги І.Виговського в подальшій боротьбі з москалями були зруйновані егоїстичними діями І. Сірка та І. Богуна. Перший подався в бездумний похід на татар, а другий взагалі став на бік москалів, тим самим зруйнувавши здобутки конотопської битви. [/FONT]
[FONT="] ХМЕЛЬНИЧЧИНА [/FONT] [FONT="] Долаючи стримуючий фактор польського короля, розбещена багатствами шляхта Речі Посполитої замала вже такий гонор, що почала переступати існуючі до цього межі експлуатації України. Після смерті С.Баторія Польща вже не мала видатних керівників, які б змогли оцінити перлину на ім'я Україна. Шляхта і сейм Польщі того часу мені дещо нагадують нашу Верховну Раду. Те ж перевищення оцінки свого "его" при відсутності достатнього інтелекту і зверхність особистого над суспільним, така ж жадоба багатств "на дурняк" привели до цілковитої розгнузданості та безкарності в діях відносно України. Зрівнюючи своє положення з часами Литовського князівства, народ почав давати супротив зарвавшимся експлуататорам. І до цього вже були неодноразові спроби українців протистояти полякам (для прикладу - під проводом К. Косинського чи С.Наливайка), але пік невдоволення настав в середині ХVII століття. [/FONT] [FONT="] Невдоволеним був народ не тільки діями поляків. Були й свої гнобителі. Яскравим прикладом останніх був Я. Вишневецький. Цей зрадник інтересів свого народу шляхом ополячення примножував свої величезні багатства. Це був свого роду олігарх тих часів, мав свою армію і часом поводився більш жорстоко до невдоволеного свого народу ніж поляки. По зрівнянні з князями Острожськими це вже був "олігарх-манкурт", зрадивший культурі, виростившій його. [/FONT] [FONT="] Була й третя сила, проти якої повстав народ. Розбещений поляк сам особисто часто не обдирав людей, а призначав управителів, які до цього теж прикладали свою руку. Багато з них були прийшлі з поляками "жиди". Так в Польщі називали євреїв. Цей народ за тисячоліття життя вигнанців зі своїх територій навчився паразитично пристосовуватися на користі служби загарбникам. Пройшовши з арабами Північною Африкою, вони проникли з ними в Європу через захоплену Іспанію. Підтримуючи завоювання маврів "грішми і людьми", вони навчилися живитися здобутками завойовників як шакали після піру левів. З часом, після розгрому маврів в 1492 році, ця малопримітна тінь завойовників, вірніше штаб її, перемістилася в Польщу. Там, по суті, сконцентрувалося об'єднання вигнаних з Іспанії палестинських євреїв і місцевих "ашкеназі", які збереглися в Європі після розгрому Хозарського каганату. Це об'єднання по вірі автентичних євреїв та іудеїв тюрко-монгольської раси в ХVI столітті створило, фактично, свою невидиму державу в Речі Посполитій. Ця держава ("Кагал") управлялася талмудистами залізною дисципліною. Ось такий маловидимий паразит проник з допомогою напівсліпих від гонору шляхтичів в Україну. Управителі, лихварі, корчмарі - ось головний вид діяльності по експлуатації економіки українця польськими євреями. Вони, як і скрізь, живучи на чужих територіях, ігнорували правила і норми місцевих, що найкраще охарактеризував в ультиматумі їм Наполеон-Бонапарт. Я акцентую це на тому, що не тільки поляк призвів до військового супротиву народу. [/FONT] [FONT="] Стрімкий пік невдоволення українського народу співпав з особистою образою на поляків освіченого, організаційно талановитого Б.Хмельницького. Так відбулося вдале поєднання нестримних емоцій мас і достойного лідера. Поглядаючи на наступні століття, Україна більше не мала такого масштабу організатора до часів діяльності ОУН - УПА. Б.Хмельницький спочатку хотів вирішити конфлікт невійськовим шляхом. Але сам король на скаргу Хмельницького вказав шлях вирішення конфлікту. Владислав IV, не маючи достатньої влади над своїми підданими (ця ліберальність і неоднозначність державного устрою, подібного до теперішньої України, в кінці кінців і погубила Польщу), сам направив на дії українців: "Що я можу вдіяти? Хіба ви не маєте своїх шабель? Перестали бути колишніми козаками?" Так почалася кровопролитна війна, яка розвалила Польщу і завела Україну в глухий кут. [/FONT] [FONT="] Не буду описувати відомі події 1647 - 1657 років. Важко мені судити Б. Хмельницького, який віртуозно крутився в цьому місиві навколо України з боку Польщі, Туреччини з татарами та виповзаючої з хирлявості Московії. Вийшло по модному нині вислів'ю - "хотіли як краще, а отримали - як завжди". Проливши скільки народної крові, зруйнувавши економіку, надірвавши віру та надію народу, Хмельницький завів останній в таке болото, з якого він не може виборсатися до цих пір. [/FONT] [FONT="] А причина, на мою думку, в наступному. По перше, європеїзований Б. Хмельницький почав гру з Москвою за своїми правилами, не розуміючи, що партнер привчений грати зовсім по інших законах, ординських. Він не розумів, що має справу з майбутнім деспотом світового масштабу, якого до цих пір "миру умом не понять". Друга помилка Б. Хмельницького була в тому, що він значно менше потреби приділяв уваги розбудові держави. Інтриги з навколишніми сусідами України забирали майже весь його час. Він більше шукав опору в союзництві з татарами, турками, москалями, на- віть вів переписку з далеким Кромвелем, але не укріпляв таку в особі народу. А останній, виснажений війною, потребував якоїсь організованості для реанімації економіки, становлення елементу цивільного права, підтримки віри в відновлюючусь державу (порівнюй стосунки Ющенко - народ і найдеш повну аналогію). Також після певних успіхів, досягнутих пролитою народною кров'ю, у Хмельницького з'явилася негативна самовпевненість, яка вкупі з його природною імпульсивністю принесла шкоду як йому особисто, так і всій Україні. Йдеться про безглузді походи, наприклад в Молдавію, де загинув його кращий син Тиміш і так звану "Переяславську Раду". Тому, на мою думку, на Софіївському майдані повинен стояти пам'ятник більш достойній по результатах діянь на користь України людині. Пам'ятник йому за подарунок долі поставила Москва, чим підкреслила його заслуги перед нею. Хмельницький, як і його колега Кромвель, був «кровопускачем» народу, а не достойним будівничим. Кромвель хоч своїми діями посприяв виходу Англії з гальмуючого її розвиток феодального ладу, а Хмельницький, для мене особисто, залишився просто як символ нескореності нашого народу, але не як видатний стратег. Сагайдачний, я впевнений, таких помилок не наробив би і він зараз стоїть в історичній тіні Хмельницького тому, що малодумаючому народу підсунули подібну градацію особистостей зацікавлені в цьому москалі. [/FONT] [FONT="] Ще однією суттєвою причиною попадання нашого народу "з вогню та в полум'я" була догматичність нашої церкви. Вона не виховала в народі хоч якісь ознаки аналізу. Тому, тупо б'ючи поклони перед створеними людьми образами і застиглими без розвитку попами в рясах, народ пішов в прірву, яка була прикрита туманним символом "єдиновірці". Розумні англійці, щоб спасти свою автентичність і не відійти від вчення Христа, не побоялися створити на базі католицизму свою англіканську церкву, а наш напівсліпий "порпач в землі" до цих пір іде на поводі у московських попів, які зробили з християнства те ж саме, що і їх земляки-більшовики з марксизму та соціалізму. Отже потуг Сагайдачного та П.Могили виявилося замало для освіти народу. Якщо сліпо неусвідомлена православна віра спасла наш народ від ополячення, то в стосунках з москалями вона зробила свою вже «чорну справу». [/FONT]
[FONT="] ХМЕЛЬНИЧЧИНА [/FONT] [FONT="] Долаючи стримуючий фактор польського короля, розбещена багатствами шляхта Речі Посполитої замала вже такий гонор, що почала переступати існуючі до цього межі експлуатації України. Після смерті С.Баторія Польща вже не мала видатних керівників, які б змогли оцінити перлину на ім'я Україна. Шляхта і сейм Польщі того часу мені дещо нагадують нашу Верховну Раду. Те ж перевищення оцінки свого "его" при відсутності достатнього інтелекту і зверхність особистого над суспільним, така ж жадоба багатств "на дурняк" привели до цілковитої розгнузданості та безкарності в діях відносно України. Зрівнюючи своє положення з часами Литовського князівства, народ почав давати супротив зарвавшимся експлуататорам. І до цього вже були неодноразові спроби українців протистояти полякам (для прикладу - під проводом К. Косинського чи С.Наливайка), але пік невдоволення настав в середині ХVII століття. [/FONT] [FONT="] Невдоволеним був народ не тільки діями поляків. Були й свої гнобителі. Яскравим прикладом останніх був Я. Вишневецький. Цей зрадник інтересів свого народу шляхом ополячення примножував свої величезні багатства. Це був свого роду олігарх тих часів, мав свою армію і часом поводився більш жорстоко до невдоволеного свого народу ніж поляки. По зрівнянні з князями Острожськими це вже був "олігарх-манкурт", зрадивший культурі, виростившій його. [/FONT] [FONT="] Була й третя сила, проти якої повстав народ. Розбещений поляк сам особисто часто не обдирав людей, а призначав управителів, які до цього теж прикладали свою руку. Багато з них були прийшлі з поляками "жиди". Так в Польщі називали євреїв. Цей народ за тисячоліття життя вигнанців зі своїх територій навчився паразитично пристосовуватися на користі служби загарбникам. Пройшовши з арабами Північною Африкою, вони проникли з ними в Європу через захоплену Іспанію. Підтримуючи завоювання маврів "грішми і людьми", вони навчилися живитися здобутками завойовників як шакали після піру левів. З часом, після розгрому маврів в 1492 році, ця малопримітна тінь завойовників, вірніше штаб її, перемістилася в Польщу. Там, по суті, сконцентрувалося об'єднання вигнаних з Іспанії палестинських євреїв і місцевих "ашкеназі", які збереглися в Європі після розгрому Хозарського каганату. Це об'єднання по вірі автентичних євреїв та іудеїв тюрко-монгольської раси в ХVI столітті створило, фактично, свою невидиму державу в Речі Посполитій. Ця держава ("Кагал") управлялася талмудистами залізною дисципліною. Ось такий маловидимий паразит проник з допомогою напівсліпих від гонору шляхтичів в Україну. Управителі, лихварі, корчмарі - ось головний вид діяльності по експлуатації економіки українця польськими євреями. Вони, як і скрізь, живучи на чужих територіях, ігнорували правила і норми місцевих, що найкраще охарактеризував в ультиматумі їм Наполеон-Бонапарт. Я акцентую це на тому, що не тільки поляк призвів до військового супротиву народу. [/FONT] [FONT="] Стрімкий пік невдоволення українського народу співпав з особистою образою на поляків освіченого, організаційно талановитого Б.Хмельницького. Так відбулося вдале поєднання нестримних емоцій мас і достойного лідера. Поглядаючи на наступні століття, Україна більше не мала такого масштабу організатора до часів діяльності ОУН - УПА. Б.Хмельницький спочатку хотів вирішити конфлікт невійськовим шляхом. Але сам король на скаргу Хмельницького вказав шлях вирішення конфлікту. Владислав IV, не маючи достатньої влади над своїми підданими (ця ліберальність і неоднозначність державного устрою, подібного до теперішньої України, в кінці кінців і погубила Польщу), сам направив на дії українців: "Що я можу вдіяти? Хіба ви не маєте своїх шабель? Перестали бути колишніми козаками?" Так почалася кровопролитна війна, яка розвалила Польщу і завела Україну в глухий кут. [/FONT] [FONT="] Не буду описувати відомі події 1647 - 1657 років. Важко мені судити Б. Хмельницького, який віртуозно крутився в цьому місиві навколо України з боку Польщі, Туреччини з татарами та виповзаючої з хирлявості Московії. Вийшло по модному нині вислів'ю - "хотіли як краще, а отримали - як завжди". Проливши скільки народної крові, зруйнувавши економіку, надірвавши віру та надію народу, Хмельницький завів останній в таке болото, з якого він не може виборсатися до цих пір. [/FONT] [FONT="] А причина, на мою думку, в наступному. По перше, європеїзований Б. Хмельницький почав гру з Москвою за своїми правилами, не розуміючи, що партнер привчений грати зовсім по інших законах, ординських. Він не розумів, що має справу з майбутнім деспотом світового масштабу, якого до цих пір "миру умом не понять". Друга помилка Б. Хмельницького була в тому, що він значно менше потреби приділяв уваги розбудові держави. Інтриги з навколишніми сусідами України забирали майже весь його час. Він більше шукав опору в союзництві з татарами, турками, москалями, на- віть вів переписку з далеким Кромвелем, але не укріпляв таку в особі народу. А останній, виснажений війною, потребував якоїсь організованості для реанімації економіки, становлення елементу цивільного права, підтримки віри в відновлюючусь державу (порівнюй стосунки Ющенко - народ і найдеш повну аналогію). Також після певних успіхів, досягнутих пролитою народною кров'ю, у Хмельницького з'явилася негативна самовпевненість, яка вкупі з його природною імпульсивністю принесла шкоду як йому особисто, так і всій Україні. Йдеться про безглузді походи, наприклад в Молдавію, де загинув його кращий син Тиміш і так звану "Переяславську Раду". Тому, на мою думку, на Софіївському майдані повинен стояти пам'ятник більш достойній по результатах діянь на користь України людині. Пам'ятник йому за подарунок долі поставила Москва, чим підкреслила його заслуги перед нею. Хмельницький, як і його колега Кромвель, був «кровопускачем» народу, а не достойним будівничим. Кромвель хоч своїми діями посприяв виходу Англії з гальмуючого її розвиток феодального ладу, а Хмельницький, для мене особисто, залишився просто як символ нескореності нашого народу, але не як видатний стратег. Сагайдачний, я впевнений, таких помилок не наробив би і він зараз стоїть в історичній тіні Хмельницького тому, що малодумаючому народу підсунули подібну градацію особистостей зацікавлені в цьому москалі. [/FONT] [FONT="] Ще однією суттєвою причиною попадання нашого народу "з вогню та в полум'я" була догматичність нашої церкви. Вона не виховала в народі хоч якісь ознаки аналізу. Тому, тупо б'ючи поклони перед створеними людьми образами і застиглими без розвитку попами в рясах, народ пішов в прірву, яка була прикрита туманним символом "єдиновірці". Розумні англійці, щоб спасти свою автентичність і не відійти від вчення Христа, не побоялися створити на базі католицизму свою англіканську церкву, а наш напівсліпий "порпач в землі" до цих пір іде на поводі у московських попів, які зробили з християнства те ж саме, що і їх земляки-більшовики з марксизму та соціалізму. Отже потуг Сагайдачного та П.Могили виявилося замало для освіти народу. Якщо сліпо неусвідомлена православна віра спасла наш народ від ополячення, то в стосунках з москалями вона зробила свою вже «чорну справу». [/FONT]
[FONT="] МОСКОВІЯ [/FONT] [FONT="] Географічні та кліматичні умови життя нашого північного співмешканця по Київській Русі виростили люд з дещо відрізняючимся від нашого менталітетом. Особливо цю різницю посилив перехід наших предків до землеробства. Якщо українець в середині ХVII століття все більше освоював риси "толерантного порпача в землі", то в так званому "нечорнозем'ї" все ще в основі було мисливство, збирання інших дарів природи. До речі, навіть в ХХ столітті Москва викидала величезні гроші для підняття сільського господарства в Нечорнозем'ї. А мисливство та інше "збирання" породжує більш агресивний менталітет ніж у хлібороба. [/FONT] [FONT="] До цього треба додати, що після татаро-монгольської навали ці два народи (українці і москалі) жили в різних культурних середовищах. Якщо Подніпров'є з Києвом було просто спочатку законсервоване в розвитку, то західні регіони України були в контакті з європейськими сусідами (Литва, Польща, Угорщина). А північний осколок Русі (Ростов, Суздаль, Володимир над Клязьмою і Москва) пішов шляхом співробітництва і союзництва з Золотою Ордою (до речі цим грішила і Сіверщина). Ставши фактично улусом Орди, Московія ввібрала в себе кадровий і культурний потенціал татаро-монголів. При такій підтримці вона почала "збирання земель", яке велось суто азійським методом. Те, як поводилися суздальці при взятті і руйнуванні (разом з монголами) Києва, згодом перекинулося в фактичне знищення (разом з людьми) більш цивілізованого ніж вони Новгорода. Московська історіографія потім охарактеризує це "збирання земель" як суцільне "добровільне приєднання". А по суті Московія стала просто спадкоємицею поволжської частини розвалившоюсі Золотої Орди з подовженням багатьох її азійських традицій. Це перенеслося навіть на і так гнилу православну церкву, яка, не пізнавши суті християнства, ще за часів правління ханів почала служити їм. Москва служила Орді до кінця. Навіть міфічна битва Д.Донського з «монголами» була по суті каральною операцією всередині Орди відносно самозваного хана не чингізського походження, в війську якого були в основі представники кавказьких народів. Тому перший, хто поздоровив Донського з перемогою, був справжній хан Орди. [/FONT] [FONT="] Історія досить часто грає в непередбачуваність. Москалі на даний час зверхньо називають узбеків "чурками" зі своєї столиці імперії Москви. А столиця спадкоємців імперії Чингізхана могла стати не в Москві чи Стамбулі, а в Самарканді, якби Тімур після ряду блискучих перемог в північному напрямку не зробив безглуздий поворот на південь, де небезпеки і стратегічних інтересів для його не існувало. Тим самим він звів нанівець свої попередні перемоги для майбутнього свого народу і залишив вакуум для панування в постмонгольському просторі москалів на півночі і турків - на півдні. Якби він не зробив свій безглуздий поворот, на весь Євразійський степ був би поширений ісламський вплив і столиця постмонгольської імперії була б в Самарканді, з якої вже узбек міг би зневажливо називати москаля "чуркою". Але Тімур зробив те, що зробив і наступниками монголів стали не менш жорстокі ніж він спадкоємці. Кількість забитих мирних людей москалями в Батурині ніяк не менша ніж Тімуром в Ісфарагіні в 1381 році. Деструктивний вплив татаро-монголів на терени східної Європи не зникли з розвалом Золотої Орди, бо залишилися її достойні агресивні спадкоємці (Москва та Стамбул), які боролися між собою за спадок аж до ХХ століття. При цьому в них були схожі стратегічні поведінки як в зовні-ній так і внутрішній політиках. Зовні вони старалися перенести свій вплив вглиб Європи (боротьба між ними за Балкани йшла до кінця ХІХ століття), а на захваченій території жорстоко подавлявся навіть натяк на непокору – для прикладу нищення турками вірмен, а москалями – українців. Якщо турки визнали хибність такої агресивності ще 100 років назад (за винятком, хіба що, відношення до курдів), то москалям ця істина до цих пір не дійшла. При цьому хочеться відмітити, що відносно турків тут йшлося про «османську» їх гілку, яка тільки давнім корінням була зв’язана з іншими тюрськими народами, як, наприклад, москаль з поляком. [/FONT] [FONT="] Отже по причині своєї лояльності монголам Московія не зазнала таких руйнувань і людських втрат як Київ. Відсутність сильних сусідів і відносна територіальна віддаленість від потенційних військових загроз під крилом у татаро-монголів давали можливість цьому люду не тільки виживати а й кріпнути чисельно. Але, знищивши більш цивілізований Новгород, в культурному відношенні Московія фактично ізолювала себе від Європи, варячись в своєму азійському соку. Вона легко долала опір менш чисельних народів на схід від себе, розширюючи свою територію. Якщо Україна, попри всі негаразди боротьби за своє виживання під натиском агресивних сусідів, до кінця XVII століття мала не тільки мережу шкіл, а й елементи вищих учбових закладів, то в Московії навіть правителі були напівграмотними. Україна, в супереч своєму нестабільному положенню, пробувала рости культурно, а Московія приділяла увагу лиш росту своєї територіальності. Для прикладу, теперішнім українським олігархам з їх культурою ніколи не дорости до князя Констянтина-Василя Острожського, який знехтував боротьбою за польський престол (цього нинішнім жлобам-правителям ніколи не зрозуміти) і присв'ятив себе культурному відродженню свого народу, продовжуючи справу свого батька, але вже не військовим шляхом. Одна лиш Острожська академія, створена ним, може бути достойним пам'ятником служіння цьому народові. Вона виховала велику плеяду видатних людей і була центром освіти в Східній Європі. Але повернемося до Московії. [/FONT] [FONT="] Малокультурна, відірвана від цивілізованого світу, вона формувала свою унікальну культуру, яку до цих пір "миру умом не понять". Основою цієї культури став централізований деспотизм, перейнятий в Орди, в яко-му людині була відведена другорядна роль по зрівнянню з державою. Також були збережені колись перейняті гнилі елементи державності Візантії, тому Московію по культурі можна назвати візантіє-ординською. До сьогодні цей народ живе по цих правилах, коли життя людей в залі "Норд-Осту" чи дітей осетинської школи ставлять нижче за "порядок в державі". Навіть в наш час, після 350-річного спільного проживання, у росіян і українців відчувається різниця в ментальності (не плутайте з культурою). Росіяни і зараз тягнуться під "тверду руку", а українці продовжують на емоціях вибирати "гетьманів", а потім їх ганьбити. Зверніть увагу, що в москалів в пошані були тільки деспотичні правителі: І.Грозний, біснувата Єкатеріна, Пьотр, Сталін. А тепер в цей ранг "великих" вони готують хоч вузьколобого (історія це докаже), але "твердого" Путіна. [/FONT] [FONT="] Ось до такого "єдиновірця" звернувся з протягнутою рукою дружби заплутавшийся Б. Хмельницький. Він, зрозуміло, не знав ціну підпису москалів, бо ще не було Ялтинської угоди і багатьох інших, де європейці та росіяни один і то й же текст трактували по різному. Найкраще цю суть охарактеризував великий Бісмарк: «Договори, підписані Росією, не варті навіть паперу, на якому стоять ці підписи». Богдан не думав, що, попросивши сусіда допомогти виорати город, залишиться не тільки без городу, а й без хати. Переяславська угода мені нагадує крок правителів Британії, коли вони запросили саксів для підтримання порядку після виходу римлян з островів. Саксонці так навели "порядок", що корінні британці до цих пір не відчувають себе господарями на своїй землі. Англо-сакси донині встановлюють який вид автономії надати валлійцям. Але повернемося до України. Якщо варяги типу Ярослава Мудрого та литвини щось корисне приносили нашим предкам, татари періодично вищипували у нас якісь куски, не вмішуючись в нашу культуру, поляки чванливо експлуатували, посилаючи лиш періодично війська для "наведення порядку", то з приходом "єдиновірців" наш народ відчув справжню хватку хижака, який вгледів нашу ментальну неорганізованість при великому потенційному багатстві. Впустивши цього хижака в наш двір, ми вже 350 років не можемо його вигнати. І натворив він тут такого, що порядок (по європейських мірках) прийдеться наводити не одному поколінню. Якщо зрівняти Україну з Ірландією, то прийшлий на острів останньої англосакс все ж приніс і дещо позитивне. На відміну від англосаксів москаль, завойовуючи території, приносить туди, як і його вчитель – монгол, тільки шкоду. Від занедбаних взуттєвих фабрик Баті (стала при московському "соціалізмі" фірмою "Цебо") в Чехії, які до приходу промосковських владик обували весь світ, до сплюндрованої тундри зі споєним і вимираючим корінним народом. [/FONT] [FONT="] [/FONT]
[FONT="]Пофантазуйте і уявіть якою була б сучасна Фінляндія, якби залишилася в лоні культури Москви, або Австрія, якби звідти Москва не вивела окупаційні війська. Тому не дивина, що братній в повоєнні роки москалю чех тепер дозволяє США будувати на своїй території системи стеження за військовими потугами "миру умом непонятных Иванов". [/FONT] [FONT="] Наш українець з Києво-могилянки створював перший в Росії університет, гречкосій з Слобожанщини освоював на Далекому Сході та Сибіру землеробство, отаман Головатий з українським людом подарував голодній Росії житницю на Кубані та Ставропіллі, виросла в культурі Австро-Угорщини школа нафтовиків Прикарпаття освоїла заклади нафти та газу на теренах Росії, маси українців гинули та були скалічені в боях за "велич Росії" (скільки таких полягло, наприклад, в Порт-Артурі чи в війнах з турками). Навіть євреями ми "нагородили" Росію, бо до загарбання України москаль не знав “богообраного народу". А що ж приніс москаль нам? Я глибоко вдячний і вибачаюсь перед окремими постатями з Росії, які прийшли в Україну не як паразити, полюбили її, принесли їй користь. Але людей типу Марії Віленської, Н. Амосова чи мого однокашника по інституту Колі Конкіна на жаль Росія дала мізер. В основному це був малоцивілізований нахлібник, який не тільки паразитував на багатствах України, але й нахабно знищував її культуру. Не тільки Валуєв від царя, але й неграмотний Васілій з Тамбовщини, приїхавши до Запоріжжя по колоніальній вербовці Москви, прямо з вокзалу нахабно заявляв: "А почему вы разговариваете на непонятном мне языке". Чи в Кременчуці, де я виростав, приїжджі зайди при підтримці жандармського апарату імперії глузливо обзивали корінний люд “рогатими”. Ось навіть на такому прикладі відслідковується різниця в ментальності українця та москаля і розшифровується «інтернаціоналізм» останнього. Наш Петро з Франківщини, який разом з азербайджанцями освоював в Західному Сибіру згадувану нафту та газ, в силу своєї ментальності і культури навіть зп'яну не виставив би подібних претензій десь в Сургуті чи Тюмені:" А чого ви не розмовляєте на українській мові?" [/FONT] [FONT="] Ця різниця в ментальності (покірного гречкосія та нахабного пройдисвіта) начисто перекреслює міф про "єдину братську кров", який продовжує нав'язуватися нахабним пройдисвітом зовсім одурілому в "семье братних народов" гречкосію. Цей міф підтримується лиш з однією метою - продовжувати паразитувати на потенціалі України. Навіть в культурі не знищили різницю сумісні 350 років. Українець продовжує обоготворяти матір в піснях, а москаль далі "мать твою ..." так і не пішов. Отже ми такі ж єдині, при певній попередній схожості, як корейці та китайці чи як згадувані турки-османи і туркмени. Як останніх зв'язує тільки сива давнина, так і нас зв'язували лиш спільні державоутворення, в основному склепані силою. Казка ця придумана (єдність слов'ян) лиш для затвердження гегемонії Москви в цьому середовищі. А на мою думку цим гегемоном міг би стати, в першу чергу, чех в силу своєї більш розвинутої цивілізованості, але такій єдності слов'ян вже перечив би москаль, бо його мало цікавить сама “єдність» по зрівнянню з «гегемонією» в ній. Але на цьому повернемося до головного. [/FONT][FONT="]З 1654 року "єдиновірець" вичавив з України все що міг, залишивши в повному занепаді нашу культуру і екологію. Вже в ХVIII столітті українець згадував як благодать залишений йому поляком кожен 6-й сніп, бо москаль залишав лиш 13-й. При поляку в Україні хоч якось розвивалась освіта. А самозвані "брати" розорили нашу перлину - Києво-Могилянську академію, силком вивозячи з неї бібліотеки разом з викладачами типу Ф. Прокоповича. "Єдиновірці" зруйнували нашу більш освічену церкву, підкоривши її своїй, догматично відсталій і зовсім далекій від справжнього вчення І. Христа. Але й цю відсталу загнали під "синод", який служив не Богу, а "государю-батюшке". Під проводом цієї "церкви" забитий і зомбований "гречкосій" до цих пір ще піддає анафемі І. Мазепу, який приклав стільки зусиль для розбудови суто української церкви. [/FONT] [FONT="] ХVIII століття стало для українського народу тим жахом, який переслідує нас до цих пір. Закріпачення зробило з українця справжнього раба, чого до цього ніколи не було. Деспотичний загарбник за рахунок нашого потенціалу почав будувати імперію під амбітною назвою "3-й Рим". Уявіть криву знецінення розуміння "Рим", коли навіть в ХХІ столітті цей самозванець так і не зрозумів суть римського права, а продовжує жити по ординським "понятиям", інколи скочуючись взагалі в «беспредел». Замість цивілізованого Риму виросло те, що Р.Рейган назве "імперією зла", яка марить всесвітнім пануванням. Для цього протягом 300 років Москва використовує різні важелі - єдиновірці, панслав'янізм, близькість мов, всесвітня революція, енергетичний диктат і військова потуга. Одного лиш для цього їй не достає - культури та розуму. [/FONT][FONT="]Московська історіографія свідчить, що Пьотр І пробував цивілізувати свій народ, "прорубуючи вікно в Європу", тим самим підтверджуючи факт його азіатськості. Але що цей народ взяв через подібне вікно? Гоління борід, танцювання мазурки з шаблею, тютюн, модний одяг та новорічну ялинку - це все було для москаля лиш як те дзеркальце для папуаса. Головна суть культури Європи так і не була пізнана. Навіть в збудований за рахунок обдирання України на кістках козаків європейськими зодчими С.-Петербург (навіть назву свою не змогли придумати) був занесений дух невігластва Росії. Це майстерно описують М. Гоголь та Ф. Достоєвський. Не "великий" а "большой по размерам Пьотр" мені дещо нагадує "нового русского", який, обзавівшись на награбовані гроші "мерседесом", вважає себе європейцем. Ось тільки Петру і "новому русскому" так і не дійшли до розуму основи європейської культури типу Господніх заповідей чи англійської "хартії вольностей". Тому й не жаль би було, якби турки не повернули взятого в полон цього “великого Петю” і, не позарившись на великий викуп, зробили б з ним те, що “біснувата Катря” надала потім Калнишевському. [/FONT] [FONT="] Основою цієї держави були й залишаються невігластво і деспотизм. І ніякий, закуплений за нашу пшеницю, французький балет, а також побудовані на ці ж кошти космічні кораблі та атомна зброя не прикриють цього факту. А ті, кого вони називають гордістю своєї культури (до згаданих вже Гоголя та Достоєвського можна добавити В.Соловйова і багатьох інших), нещадно критикували цю культуру. Манія величі з'явилася в цього народу не завдяки "реформам" Петра, а завдяки закабаленню України і занепаду сусідів з Заходу (зі Сходу конкурентів не було). Так з'явився двоглавий орел в вигляді державного символу, який означав наміри панування на Сході і Заході. Цей двоглавий орел змінювався навіть на символ панування у всьому світі. Йдеться про п'ятикутну зірку більшовиків - символ всесвітньої революції з московським центром керування. І розповсюджувати по всьому світу ця "імперія зла" хотіла основи своєї культури – державний деспотизм і зневагу до особистості людини. [/FONT] [FONT="] Росія не тільки відмовлялася від переходу на європейські рейки основ тамтешньої культури, але й була гальмом розвитку Європи, ставши її офіційним жандармом з кінця ХVIII -го століття. Цей жандарм підтримував консервативні сили на Заході, які стояли перешкодою на шляху необхідних реформ для Європи. Прикладом такого "жандармства" може служити відомий похід Суворова через Альпи. По невігласьки знищивши масу своїх військ (уявіть досвід альпінізму рязанця в ті часи), цей "знаменитий полководець" першим почав показувати європейцям "кузькину мать". Франція на той час була рушійною силою перемін на континенті, роповсюджувачем ідей своєї революції, яка крім іншого несла норми Декларації прав людини та громадянина. Ось проти цієї сили і воював разом з загниваючою імперією Гасбургів "великий" Суворов, від військової шантрапи якого ховалися по підвалах навіть союзні рядові австрійці. А "лояльність" США в період їх війни за незалежність (при повній неприязні до повсталих республіканців) пояснюється ще більшою ворожістю до Англії, яка була прямою перешкодою європейським загарбницьким устремлінням Росії. [/FONT]
[FONT="] Гонор цього народу дійшов до того, що він називає себе "великим". А на мою думку, більш "великим" можна назвати скромний естонський народ, який виріс не по розмірах чисельності і території, а по своїй культурі. Тому що "великий" мав би, в силу своєї культури, не присвоювати заслуги українців Івана Піддубного чи Міклухо-Маклая, називаючи їх "русскими". Він би хоч в ХХІ столітті визнав Гоголя за українського письменника, який в силу російського колоніалізму вимушений був користуватися чужою мовою, яку він знав досить посередньо. Чи може називатися "великим" народ, маючий в основі своєї культури постулат "после первого гранчака не закусываем". "Великий", в силу своєї культури, не складав би зневажливі анекдоти про чукчів, а поважав би останніх за те, що вони вижили в таких кліматичних умовах. "Великий" не розповсюджував би міф про те, що "русские победили Гитлера", забуваючи про туркмена, грузина чи серба. І нарешті, не може називатися "великим" той, хто так і не зрозумів роль України в становленні його держави. А він віднісся до неї, як невіглаське дитя, яке, висмоктавши материнське молоко, зневажливо поставилося до своєї годувальниці. [/FONT] [FONT="] Ще причина такого гонору цього народу в тому, що йому протягом історії мало в виховних цілях "давали по пиці" (кримських компаній зразка 1855 року було мало), тому він себе почав відчувати "великим", наскрізь просякнутим шовінізмом. І чекає його той же результат ізгоя, що і іншого "богообраного" народу - несприйняття і відсторонення від нього решти світу, якщо він не приборкає свій перебільшений гонор. [/FONT]
