Украина и Российская империя. Как это было

На Украине последние годы усиленно культивировалось представление о том, что Малороссия в составе Российской империи была притесняемой колонией. О том, что со времени Хмельницкого и до восемнадцатого века из Малороссии не одной копейки не поступало в царскую казну, как-то украинские историки забывают. Не служили малороссы и в царской армии. Можно еще долго перечислять льготы, которыми пользовалась Малая Русь, однако достаточно просто посмотреть на судьбы выходцев из нашего края, чтобы понять лживость утверждения о притеснении со стороны Москвы.

Первыми малороссами, сделавшими головокружительную карьеру в Московском государстве, стали князья Глинские, владельцы современной Полтавской области. Братья Михаил и Василий занимали немалые должности при дворе, княжна Елена стала законной супругой великого князя Московского Василия Третьего, а ее сын вошел в мировую историю под именем Ивана Грозного.
После воссоединения с Россией в 1654 году, а особенно после вступления на престол Петра Великого, перед малороссами открылся путь к высшим постам империи. Первыми дорогу в Москву, на высокие должности, освоило киевское духовенство. Образованные, начитанные и поднаторевшие в дискуссиях с католиками и униатами, священники и монахи высоко ценились и священноначалием и светской властью. На личности одного из них остановимся поподробнее.
Идеолог великодержавности
Мальчик Елизар родился 7 июня 1677 года в семье киевского купца Церейского, рано осиротел и был взят на воспитание к своему дяде, чью фамилию и взял - Прокопович. После учебы в Киево-Могилянской академии он много путешествовал по Европе, затем в 1702 году Прокопович возвращается в Киев, где принимает монашеский постриг под именем Феофана. Полученные в Европе опыт и богословская эрудиция легко открыли монаху Феофану двери Киево-Могилянской академии, где он становится преподавателем. Спустя семь лет Прокопович обратил на себя внимание Петра Первого, после чего император уже никогда не забывал киевского монаха. С подачи царя Прокопович стал ректором Киево-Могилянской академии, а затем Псковским епископом. Однако в Псков он так и не доехал, предпочтя остаться в Петербурге в качестве сподвижника Петра I в его государственных и церковных преобразованиях. Феофан Прокопович инициировал создание нового церковного устава - Духовного рег­ламента. Это был последний, формальный шаг к упразднению в России патриархии и окончательному подчинению Церкви монаршей власти. Этому воспротивился еще один выходец из Малороссии - местоблюститель патриаршего престола митрополит Стефан Яворский. Так что судьба Русской православной церкви в начале семнадцатого века была в руках двух малороссов. После смерти Яворского оппонентами Прокоповича стал опять же малоросс архиепископ Великоновгородский и Великолукский Феодосий Яновский. Уже после смерти Петра Великого Прокопович стал главой Святейшего Синода, а, следовательно, и наивысшим авторитетом в российской церковной иерархии. После смерти он был погребен в одном из старейших соборов Руси - Софии Новгородской.
Феофан Прокопович был одним из идеологов построения империи и величия царской власти. Он сыграл важную роль в теоретическом обосновании и практическом осуществлении церковной реформы, в упразднении патриаршества и учреждении подконтрольного государю Синода.
Из грязи в князи
Дочь Петра Елизавета, как сказали бы сегодня, была меломанкой, поэтому лучшие певцы империи находили ее покровительство. В 1734 году полковник Вишневецкий, отбиравший исполнителей для создания придворного хора, в каком-то Богом забытом селе на Киевщине встретил паренька с чудным голосом - Лешку Разумовского. Начав свою карьеру в Петрбурге с должности придворного запевалы, Алексей к концу жизни был, по сути, некоронованным царем. Он приглянулся будущей императрице, затем помог Елизавете Петровне взять власть, а в конце-концов стал мужем царицы, хоть и не был коронован. Разумовский стал графом, генерал-поручиком и обер-егермейстером, получил огромные земельные владения. Под влиянием своего фаворита Елизавета восстановила Киевскую митрополию, а затем в 1747 году она распорядилась восстановить в Малороссии гетманство. Новым гетманом стал родной брат Алексея – Кирилл, впоследствии ставший еще и президентом Императорской академии наук.
При матушке царице
Переход престола к Екатерине Великой поставил точку на любых «автономиях» в создаваемой ею централизованной империи. Но ликвидация Гетманщины, как и Запорожской Сечи мало сказались на ситуации в Малороссии. Вместо ликвидированного гетманского управления, выгодного лишь части казацкой верхушки, была введена Малороссийская Коллегия во главе с генерал-губернатором Петром Румянцевым. Половина членов Коллегии была малороссами. При Румянцеве в Малороссии впервые появилась почта. Кстати, и в это время из Малороссии в центральную казну не поступало ни копейки, более того из Петербурга ежегодно выделялись дотации на развитие края. Так кто кого кормил в империи?
И хотя Малороссия действительно потеряла самоуправление, позиции малороссов при дворе были по-прежнему сильны. Примером этому может быть судьба выходца из семьи казака Переяславского полка Александра Безбородько. Александр Андреевич начал свою службу в канцелярии генерал-губернатора Румянцева. Обладающий неординарными дипломатическими способностями Безбородько принимал непосредственное участие в заключении Куйчук-Кайнарджийского договора с Турцией. С 1775 года он уже личный секретарь Екатерины II. С 1780 года член Коллегии иностранных дел, через четыре года возглавивший ее. Именно ему принадлежат знаменитые слова имперского политика: «Не знаю, как будет при вас, а при нас ни одна пушка в Европе без позволения нашего выстрелить не смела!»
Даже после смерти императрицы он имел огромное влияние на Павла I, добился восстановления Генерального войскового суда и некоторых элементов гетманского управления. Организаторские способности делали его незаменимым при дворе. По словам Гумилева, «Безбородько сформулировал свое политическое кредо в следующих словах: «Як матушка-императрица захоче, так хай воно и буде». Ни акцент, ни происхождение не помешали ему быть первым чиновником государства...

 

Херова было. А Вам кажется иначе?)
В Результате теперь Украина имеет две политические нации: Украинцы и малоросцы.

 

Соткавший славу из побед
Сегодня только любители истории на Украине слышали имя Ивана Федорович Паскевича. В отличие от Мазепы или Бандеры, этому уроженцу Полтавы не ставят памятников и не присваивают звания Героя Украины. А зря! Фельдмаршал Паскевич, которого император Николай Первый считал своим учителем, за свою жизнь выиграл четыре военные кампании (персидскую, турецкую, польскую и венгерскую) не проиграв при этом ни одного сражения, был удостоен высших наград империи. Кстати, за всю историю Российской империи только четыре человека стали полными кавалерами Ордена Святого Великомученика и Победоносца Георгия М.И.Кутузов-Смоленский, М.Б.Барклай-де-Толли, И.И.Дибич-Забалканский и наш герой... За военные успехи Паскевич удостоился титулов Граф Эриванский и Князь Варшавский.
Иван Фёдорович Паскевич родился в1782 году в богатой семье полтавского помещика. В 1800 году закончил Пажеский корпус. Свой первый боевой опыт он получил в ходе Русско-турецкой войны 1806-1812 годов на болгарской земле. На пятый год войны 28-летний Паскевич был назначен командиром Витебского мушкетёрского полка. Подлинная воинская слава пришла к полковнику Паскевичу под стенами крепости Варна, где его полк смелой атакой сначала захватил вражеские артиллерийские батареи, а затем удерживал их, отбивая одну за другой атаки османской армии.
Свою генеральскую славу Иван Фёдорович Паскевич снискал во время Отечественной войны 1812 года, командуя 26-й пехотной дивизией. Генерал Паскевич участвовал во всех сражениях с Наполеоном. Новый карьерный рост генерала начался с коронацией императора Николая I. Он становится не просто его приближённым, но одним из самых доверенных людей государя. Паскевич, будучи уже командиром армейского корпуса, являлся членом Верховного суда по делу декабристов, в котором подавал свой голос только за самые строгие наказания мятежникам. В 1826 году он назначается командующим русскими войсками в Закавказье. А с марта следующего года становится царским наместником на Кавказе, наделённым огромными полномочиями. На Кавказе Паскевич возглавил действующую армию в ходе второй Русско-персидской войны 1826-1828 годов. Под командой Ивана Фёдоровича русская армия несколько раз громила превосходящие силы персов и брала штурмом считавшиеся неприступными крепости. За победу в Русско-персидской войне Паскевич был награждён орденом Святого Георгия 2-й степени и получил титул графа Эриванского. Едва закончилась война с Персией, как началась Русско-турецкая война 1828-1829 годов. Паскевич во главе Отдельного Кавказского корпуса двинулся в пределы Оттоманской Порты, штурмом взял доселе неприступную крепость Карс, гарнизон которой по численности превосходил штурмующих. Здесь трофеями русских стали полторы сотни орудий и 33 знамени султанской армии. Затем Паскевич направился к Ахалцыхской крепости. Под её стенами сошлись 30 тысяч турецких и 17 тысяч русских воинов. И здесь главнокомандующий граф Паскевич-Эриванский вновь одержал полную победу. После трехнедельной осады Ахалцыхская крепость с огромным гарнизоном пала.
Далее последовала ещё одна, более весомая победа. В полевом сражении русские наголову разбили султанское войско под командованием Гакки-паши. Итогом этих двухдневных боев у деревни Каинлы стала гибель всей азиатской армии Турции. После этой блистательной победы русская армия устремилась в глубь Анатолии — к крепости Эрзерум, на чей сильный гарнизон так надеялся воинственный султан Махмуд II. Крепость являлась сердцем азиатских провинций империи османов, так как там сходились несколько важных дорог. В Стамбуле даже и не помышляли о том, что противник может с боями по горным дорогам зайти так далеко. Но именно так и случилось - 27 июня 1829 года русские вступили в Эрзерум. Над древней цитаделью взвился флаг России... За взятие Эрзерума генерал от инфантерии Иван Фёдорович Паскевич удостоился высшей награды Российской империи — ордена Святого великомученика и победоносца Георгия 1-й степени. За победное окончание войны с Турцией в Закавказье Паскевич получил также звание генерал-фельдмаршала.
Дальнейшая военная биография Паскевича сложилась не менее славно. С 1830 по 1850 год Паскевич был царским наместником в Польше. Это назначение было связано с началом Польского восстания 1830-1831 годов. Паскевичу понадобилось всего четыре месяца, чтобы усмирить Польшу. Наградой графу И.Ф. Паскевичу-Эриванскому за победный штурм Варшавы, где он получил контузию, стало возведение его в княжеское достоинство.
Когда в Венгрии в 1848 году вспыхнуло восстание против австрийского господства, император Николай I послал полководца «спасать» австрийского императора Франца-Иосифа. Русская армия из Польши незамедлительно выступила в поход и действовала на двух направлениях — в Венгрии и Трансильвании. Умело маневрируя войсками, генерал-фельдмаршал Паскевич добился сдачи венгерской революционной армии под Вилагошем. Венгры, так успешно сражавшиеся против австрийцев, сложили своё оружие перед русскими.
Крымская война стала последней кампанией для престарелого полководца. В её начале он был назначен главнокомандующим русскими войсками на западной государственной границе, а в 1853-1854 годах — на Дунае. Во время осады крепости Силистрия 74-летний фельдмаршал получил ранение, от которого уже не оправился.
Можно перечислить еще немало имен тех малороссов, для кого империя была любящей матерью, щедро одаривавшей за проявленные таланты. Вот такая судьба ждала талантливых малороссов, когда Украина входила в Россию. Поэтому и сегодня в интересах Украины является наиболее тесная интеграция с Российской Федерацией

 

Тугрик...
дальше, перечисляйте.

 

это исторически обусловлено,две политические нации,
и было отнюдь неплохо, иначе сейчас бы все в украинство были бы окунуты

 

А вы себя к какой нации относите? Украинцам или малороссам?Тут речь вообще не про ваш народ.

 

Блин....не форум а союз писателей....:rolleyes:

 

Вообще-то любимый племянник Мазепы, которого он хотел гетманом после себя сделать, скончался от ран полученных на Северной войне. А сколько там украинских казаков вообще погибло..., а сколько на строительстве Питера, а крипостничество уничтоженное в Украине при Хмельницком, кем вновь насаждалось?

 

невеличка помилка у назві теми. Потрібно писати: Украина и Российская империя. Как я это себе представил на основе кремлёвской истории.

 

"Многа букаф" на "багато букв"

[FONT=&quot] МОСКОВІЯ [/FONT]
[FONT=&quot] Географічні та кліматичні умови життя нашого північного співмешканця по Київській Русі виростили люд з дещо відрізняючимся від нашого менталітетом. Особливо цю різницю посилив перехід наших предків до землеробства. Якщо українець в середині ХVII століття все більше освоював риси "толерантного порпача в землі", то в так званому "нечорнозем'ї" все ще в основі було мисливство, збирання інших дарів природи. До речі, навіть в ХХ столітті Москва викидала величезні гроші для підняття сільського господарства в Нечорнозем'ї. А мисливство та інше "збирання" породжує більш агресивний менталітет ніж у хлібороба. [/FONT]
[FONT=&quot] До цього треба додати, що після татаро-монгольської навали ці два народи (українці і москалі) жили в різних культурних середовищах. Якщо Подніпров'є з Києвом було просто спочатку законсервоване в розвитку, то західні регіони України були в контакті з європейськими сусідами (Литва, Польща, Угорщина). А північний осколок Русі (Ростов, Суздаль, Володимир над Клязьмою і Москва) пішов шляхом співробітництва і союзництва з Золотою Ордою (до речі цим грішила і Сіверщина). Ставши фактично улусом Орди, Московія ввібрала в себе кадровий і культурний потенціал татаро-монголів. При такій підтримці вона почала "збирання земель", яке велось суто азійським методом. Те, як поводилися суздальці при взятті і руйнуванні (разом з монголами) Києва, згодом перекинулося в фактичне знищення (разом з людьми) більш цивілізованого ніж вони Новгорода. Московська історіографія потім охарактеризує це "збирання земель" як суцільне "добровільне приєднання". А по суті Московія стала просто спадкоємицею поволжської частини розвалившоюсі Золотої Орди з подовженням багатьох її азійських традицій. Це перенеслося навіть на і так гнилу православну церкву, яка, не пізнавши суті християнства, ще за часів правління ханів почала служити їм. Москва служила Орді до кінця. Навіть міфічна битва Д.Донського з «монголами» була по суті каральною операцією всередині Орди відносно самозваного хана не чингізського походження, в війську якого були в основі представники кавказьких народів. Тому перший, хто поздоровив Донського з перемогою, був справжній хан Орди. [/FONT]
[FONT=&quot] Історія досить часто грає в непередбачуваність. Москалі на даний час зверхньо називають узбеків "чурками" зі своєї столиці імперії Москви. А столиця спадкоємців імперії Чингізхана могла стати не в Москві чи Стамбулі, а в Самарканді, якби Тімур після ряду блискучих перемог в північному напрямку не зробив безглуздий поворот на південь, де небезпеки і стратегічних інтересів для його не існувало. Тим самим він звів нанівець свої попередні перемоги для майбутнього свого народу і залишив вакуум для панування в постмонгольському просторі москалів на півночі і турків - на півдні. Якби він не зробив свій безглуздий поворот, на весь Євразійський степ був би поширений ісламський вплив і столиця постмонгольської імперії була б в Самарканді, з якої вже узбек міг би зневажливо називати москаля "чуркою". Але Тімур зробив те, що зробив і наступниками монголів стали не менш жорстокі ніж він спадкоємці. Кількість забитих мирних людей москалями в Батурині ніяк не менша ніж Тімуром в Ісфарагіні в 1381 році. Деструктивний вплив татаро-монголів на терени східної Європи не зникли з розвалом Золотої Орди, бо залишилися її достойні агресивні спадкоємці (Москва та Стамбул), які боролися між собою за спадок аж до ХХ століття. При цьому в них були схожі стратегічні поведінки як в зовні-ній так і внутрішній політиках. Зовні вони старалися перенести свій вплив вглиб Європи (боротьба між ними за Балкани йшла до кінця ХІХ століття), а на захваченій території жорстоко подавлявся навіть натяк на непокору – для прикладу нищення турками вірмен, а москалями – українців. Якщо турки визнали хибність такої агресивності ще 100 років назад (за винятком, хіба що, відношення до курдів), то москалям ця істина до цих пір не дійшла. При цьому хочеться відмітити, що відносно турків тут йшлося про «османську» їх гілку, яка тільки давнім корінням була зв’язана з іншими тюрськими народами, як, наприклад, москаль з поляком. [/FONT]
[FONT=&quot] Отже по причині своєї лояльності монголам Московія не зазнала таких руйнувань і людських втрат як Київ. Відсутність сильних сусідів і відносна територіальна віддаленість від потенційних військових загроз під крилом у татаро-монголів давали можливість цьому люду не тільки виживати а й кріпнути чисельно. Але, знищивши більш цивілізований Новгород, в культурному відношенні Московія фактично ізолювала себе від Європи, варячись в своєму азійському соку. Вона легко долала опір менш чисельних народів на схід від себе, розширюючи свою територію.
[/FONT][FONT=&quot]Якщо Україна, попри всі негаразди боротьби за своє виживання під натиском агресивних сусідів, до кінця XVII століття мала не тільки мережу шкіл, а й елементи вищих учбових закладів, то в Московії навіть правителі були напівграмотними. Україна, в супереч своєму нестабільному положенню, пробувала рости культурно, а Московія приділяла увагу лиш росту своєї територіальності. Для прикладу, теперішнім українським олігархам з їх культурою ніколи не дорости до князя Констянтина-Василя Острожського, який знехтував боротьбою за польський престол (цього нинішнім жлобам-правителям ніколи не зрозуміти) і присв'ятив себе культурному відродженню свого народу, продовжуючи справу свого батька, але вже не військовим шляхом. Одна лиш Острожська академія, створена ним, може бути достойним пам'ятником служіння цьому народові. Вона виховала велику плеяду видатних людей і була центром освіти в Східній Європі. Але повернемося до Московії. [/FONT]
[FONT=&quot] Малокультурна, відірвана від цивілізованого світу, вона формувала свою унікальну культуру, яку до цих пір "миру умом не понять". Основою цієї культури став централізований деспотизм, перейнятий в Орди, в яко-му людині була відведена другорядна роль по зрівнянню з державою. Також були збережені колись перейняті гнилі елементи державності Візантії, тому Московію по культурі можна назвати візантіє-ординською. До сьогодні цей народ живе по цих правилах, коли життя людей в залі "Норд-Осту" чи дітей осетинської школи ставлять нижче за "порядок в державі". Навіть в наш час, після 350-річного спільного проживання, у росіян і українців відчувається різниця в ментальності (не плутайте з культурою). Росіяни і зараз тягнуться під "тверду руку", а українці продовжують на емоціях вибирати "гетьманів", а потім їх ганьбити. Зверніть увагу, що в москалів в пошані були тільки деспотичні правителі: І.Грозний, біснувата Єкатеріна, Пьотр, Сталін. А тепер в цей ранг "великих" вони готують хоч вузьколобого (історія це докаже), але "твердого" Путіна. [/FONT]
[FONT=&quot] Ось до такого "єдиновірця" звернувся з протягнутою рукою дружби заплутавшийся Б. Хмельницький. Він, зрозуміло, не знав ціну підпису москалів, бо ще не було Ялтинської угоди і багатьох інших, де європейці та росіяни один і то й же текст трактували по різному. Найкраще цю суть охарактеризував великий Бісмарк: «Договори, підписані Росією, не варті навіть паперу, на якому стоять ці підписи». Богдан не думав, що, попросивши сусіда допомогти виорати город, залишиться не тільки без городу, а й без хати. Переяславська угода мені нагадує крок правителів Британії, коли вони запросили саксів для підтримання порядку після виходу римлян з островів. Саксонці так навели "порядок", що корінні британці до цих пір не відчувають себе господарями на своїй землі. Англо-сакси донині встановлюють який вид автономії надати валлійцям.
[/FONT]
[FONT=&quot]
[/FONT]

 

продовження "багато букв"

[FONT=&quot] Але повернемося до України. Якщо варяги типу Ярослава Мудрого та литвини щось корисне приносили нашим предкам, татари періодично вищипували у нас якісь куски, не вмішуючись в нашу культуру, поляки чванливо експлуатували, посилаючи лиш періодично війська для "наведення порядку", то з приходом "єдиновірців" наш народ відчув справжню хватку хижака, який вгледів нашу ментальну неорганізованість при великому потенційному багатстві. Впустивши цього хижака в наш двір, ми вже 350 років не можемо його вигнати. І натворив він тут такого, що порядок (по європейських мірках) прийдеться наводити не одному поколінню. Якщо зрівняти Україну з Ірландією, то прийшлий на острів останньої англосакс все ж приніс і дещо позитивне. На відміну від англосаксів москаль, завойовуючи території, приносить туди, як і його вчитель – монгол, тільки шкоду. Від занедбаних взуттєвих фабрик Баті (стала при московському "соціалізмі" фірмою "Цебо") в Чехії, які до приходу промосковських владик обували весь світ, до сплюндрованої тундри зі споєним і вимираючим корінним народом. Пофантазуйте і уявіть якою була б сучасна Фінляндія, якби залишилася в лоні культури Москви, або Австрія, якби звідти Москва не вивела окупаційні війська. Тому не дивина, що братній в повоєнні роки москалю чех тепер дозволяє США будувати на своїй території системи стеження за військовими потугами "миру умом непонятных Иванов". [/FONT] [FONT=&quot] Наш українець з Києво-могилянки створював перший в Росії університет, гречкосій з Слобожанщини освоював на Далекому Сході та Сибіру землеробство, отаман Головатий з українським людом подарував голодній Росії житницю на Кубані та Ставропіллі, виросла в культурі Австро-Угорщини школа нафтовиків Прикарпаття освоїла заклади нафти та газу на теренах Росії, маси українців гинули та були скалічені в боях за "велич Росії" (скільки таких полягло, наприклад, в Порт-Артурі чи в війнах з турками). Навіть євреями ми "нагородили" Росію, бо до загарбання України москаль не знав “богообраного народу". А що ж приніс москаль нам? Я глибоко вдячний і вибачаюсь перед окремими постатями з Росії, які прийшли в Україну не як паразити, полюбили її, принесли їй користь. Але людей типу Марії Віленської, Н. Амосова чи мого однокашника по інституту Колі Конкіна на жаль Росія дала мізер. В основному це був малоцивілізований нахлібник, який не тільки паразитував на багатствах України, але й нахабно знищував її культуру. Не тільки Валуєв від царя, але й неграмотний Васілій з Тамбовщини, приїхавши до Запоріжжя по колоніальній вербовці Москви, прямо з вокзалу нахабно заявляв: "А почему вы разговариваете на непонятном мне языке". Чи в Кременчуці, де я виростав, приїжджі зайди при підтримці жандармського апарату імперії глузливо обзивали корінний люд “рогатими”. Ось навіть на такому прикладі відслідковується різниця в ментальності українця та москаля і розшифровується «інтернаціоналізм» останнього. Наш Петро з Франківщини, який разом з азербайджанцями освоював в Західному Сибіру згадувану нафту та газ, в силу своєї ментальності і культури навіть зп'яну не виставив би подібних претензій десь в Сургуті чи Тюмені:" А чого ви не розмовляєте на українській мові?" [/FONT]
[FONT=&quot] Ця різниця в ментальності (покірного гречкосія та нахабного пройдисвіта) начисто перекреслює міф про "єдину братську кров", який продовжує нав'язуватися нахабним пройдисвітом зовсім одурілому в "семье братних народов" гречкосію. Цей міф підтримується лиш з однією метою - продовжувати паразитувати на потенціалі України. Навіть в культурі не знищили різницю сумісні 350 років. Українець продовжує обоготворяти матір в піснях, а москаль далі "мать твою ..." так і не пішов. Отже ми такі ж єдині, при певній попередній схожості, як корейці та китайці чи як згадувані турки-османи і туркмени. Як останніх зв'язує тільки сива давнина, так і нас зв'язували лиш спільні державоутворення, в основному склепані силою. Казка ця придумана (єдність слов'ян) лиш для затвердження гегемонії Москви в цьому середовищі. А на мою думку цим гегемоном міг би стати, в першу чергу, чех в силу своєї більш розвинутої цивілізованості, але такій єдності слов'ян вже перечив би москаль, бо його мало цікавить сама “єдність» по зрівнянню з «гегемонією» в ній. Але на цьому повернемося до головного. З 1654 року "єдиновірець" вичавив з України все що міг, залишивши в повному занепаді нашу культуру і екологію. Вже в ХVIII столітті українець згадував як благодать залишений йому поляком кожен 6-й сніп, бо москаль залишав лиш 13-й. При поляку в Україні хоч якось розвивалась освіта. А самозвані "брати" розорили нашу перлину - Києво-Могилянську академію, силком вивозячи з неї бібліотеки разом з викладачами типу Ф. Прокоповича. "Єдиновірці" зруйнували нашу більш освічену церкву, підкоривши її своїй, догматично відсталій і зовсім далекій від справжнього вчення І. Христа. Але й цю відсталу загнали під "синод", який служив не Богу, а "государю-батюшке". Під проводом цієї "церкви" забитий і зомбований "гречкосій" до цих пір ще піддає анафемі І. Мазепу, який приклав стільки зусиль для розбудови суто української церкви. [/FONT]
[FONT=&quot] ХVIII століття стало для українського народу тим жахом, який переслідує нас до цих пір. Закріпачення зробило з українця справжнього раба, чого до цього ніколи не було. Деспотичний загарбник за рахунок нашого потенціалу почав будувати імперію під амбітною назвою "3-й Рим". Уявіть криву знецінення розуміння "Рим", коли навіть в ХХІ столітті цей самозванець так і не зрозумів суть римського права, а продовжує жити по ординським "понятиям", інколи скочуючись взагалі в «беспредел». Замість цивілізованого Риму виросло те, що Р.Рейган назве "імперією зла", яка марить всесвітнім пануванням. Для цього протягом 300 років Москва використовує різні важелі - єдиновірці, панслав'янізм, близькість мов, всесвітня революція, енергетичний диктат і військова потуга. Одного лиш для цього їй не достає - культури та розуму. Московська історіографія свідчить, що Пьотр І пробував цивілізувати свій народ, "прорубуючи вікно в Європу", тим самим підтверджуючи факт його азіатськості. Але що цей народ взяв через подібне вікно? Гоління борід, танцювання мазурки з шаблею, тютюн, модний одяг та новорічну ялинку - це все було для москаля лиш як те дзеркальце для папуаса. Головна суть культури Європи так і не була пізнана. Навіть в збудований за рахунок обдирання України на кістках козаків європейськими зодчими С.-Петербург (навіть назву свою не змогли придумати) був занесений дух невігластва Росії. Це майстерно описують М. Гоголь та Ф. Достоєвський. Не "великий" а "большой по размерам Пьотр" мені дещо нагадує "нового русского", який, обзавівшись на награбовані гроші "мерседесом", вважає себе європейцем. Ось тільки Петру і "новому русскому" так і не дійшли до розуму основи європейської культури типу Господніх заповідей чи англійської "хартії вольностей". Тому й не жаль би було, якби турки не повернули взятого в полон цього “великого Петю” і, не позарившись на великий викуп, зробили б з ним те, що “біснувата Катря” надала потім Калнишевському. [/FONT]
[FONT=&quot] Основою цієї держави були й залишаються невігластво і деспотизм. І ніякий, закуплений за нашу пшеницю, французький балет, а також побудовані на ці ж кошти космічні кораблі та атомна зброя не прикриють цього факту. А ті, кого вони називають гордістю своєї культури (до згаданих вже Гоголя та Достоєвського можна добавити В.Соловйова і багатьох інших), нещадно критикували цю культуру. Манія величі з'явилася в цього народу не завдяки "реформам" Петра, а завдяки закабаленню України і занепаду сусідів з Заходу (зі Сходу конкурентів не було). Так з'явився двоглавий орел в вигляді державного символу, який означав наміри панування на Сході і Заході. Цей двоглавий орел змінювався навіть на символ панування у всьому світі. Йдеться про п'ятикутну зірку більшовиків - символ всесвітньої революції з московським центром керування. І розповсюджувати по всьому світу ця "імперія зла" хотіла основи своєї культури – державний деспотизм і зневагу до особистості людини. [/FONT]

 

[FONT=&quot] Росія не тільки відмовлялася від переходу на європейські рейки основ тамтешньої культури, але й була гальмом розвитку Європи, ставши її офіційним жандармом з кінця ХVIII -го століття. Цей жандарм підтримував консервативні сили на Заході, які стояли перешкодою на шляху необхідних реформ для Європи. Прикладом такого "жандармства" може служити відомий похід Суворова через Альпи. По невігласьки знищивши масу своїх військ (уявіть досвід альпінізму рязанця в ті часи), цей "знаменитий полководець" першим почав показувати європейцям "кузькину мать". Франція на той час була рушійною силою перемін на континенті, роповсюджувачем ідей своєї революції, яка крім іншого несла норми Декларації прав людини та громадянина. Ось проти цієї сили і воював разом з загниваючою імперією Гасбургів "великий" Суворов, від військової шантрапи якого ховалися по підвалах навіть союзні рядові австрійці. А "лояльність" США в період їх війни за незалежність (при повній неприязні до повсталих республіканців) пояснюється ще більшою ворожістю до Англії, яка була прямою перешкодою європейським загарбницьким устремлінням Росії. [/FONT]
[FONT=&quot] Гонор цього народу дійшов до того, що він називає себе "великим". А на мою думку, більш "великим" можна назвати скромний естонський народ, який виріс не по розмірах чисельності і території, а по своїй культурі. Тому що "великий" мав би, в силу своєї культури, не присвоювати заслуги українців Івана Піддубного чи Міклухо-Маклая, називаючи їх "русскими". Він би хоч в ХХІ столітті визнав Гоголя за українського письменника, який в силу російського колоніалізму вимушений був користуватися чужою мовою, яку він знав досить посередньо. Чи може називатися "великим" народ, маючий в основі своєї культури постулат "после первого гранчака не закусываем". "Великий", в силу своєї культури, не складав би зневажливі анекдоти про чукчів, а поважав би останніх за те, що вони вижили в таких кліматичних умовах. "Великий" не розповсюджував би міф про те, що "русские победили Гитлера", забуваючи про туркмена, грузина чи серба. І нарешті, не може називатися "великим" той, хто так і не зрозумів роль України в становленні його держави. А він віднісся до неї, як невіглаське дитя, яке, висмоктавши материнське молоко, зневажливо поставилося до своєї годувальниці.
[/FONT]
[FONT=&quot]Ще причина такого гонору цього народу в тому, що йому протягом історії мало в виховних цілях "давали по пиці" (кримських компаній зразка 1855 року було мало), тому він себе почав відчувати "великим", наскрізь просякнутим шовінізмом. І чекає його той же результат ізгоя, що і іншого "богообраного" народу - несприйняття і відсторонення від нього решти світу, якщо він не приборкає свій гонор.
[/FONT]

 

КрЕпостничество, т.е. превращение крестьян в зависимых проводилось казацкой старшиной. Особенно в этом преуспел Мазепа и старшина его времени. Помните: "богат и славен Кочубей, его пля необозримы..."

 

Что курили??? Или назовите когда суздальцы совместно с монголами руйнували Киев или признайте, что автор цитируемой вами статьи соврал

 

Давай еще вспомним латышских стрелков и маршала рокоссовского (который урожденный Казимир) и расскажем, как латыши и поляки хотели советскую власть.

 

Він навіть не знає основ кріпосництва, прирівнює його до "зависимих". "Зависимий" і токар на заводі.

 

Не спрыгивайте, Прокоп, где данные о совместных действиях монголов и суздальцев?

 

Там же, де й про фактичне знищення Вел.Новгорода чи Батурина.
Раджу почитати навіть російських істориків про те, з ким воював Дмітрій на Куликовому полі і чому його поздоровив дійсний хан Орди.

 

Конкретно, назовите источник, где написано о разрушении киева совместными силами суздальцев и монголов. летопись такая-то, запись под таким-то годом.

 

„…саме колабораціонізм Олександра (Нєвського) по відношенню до монголів, зрада ним братів Андрія і Ярослава в 1252 році стали причиною встановлення на Русі іга Золотої Орди”.

Цю думку виклав і деталізував англійський історик Дж. Феннел у своїй книзі „Криза середньовічної Русі”.