Перше післявоєнне десятиліття для західного регіону України відзначилося запеклим протиборством між радянським режимом і рухом і т і політичним кермом ОУН(Б). Цей збройний конфлікт поєднував риси національно-визвольного руху та громадянської війни, мав далекосяжні наслідки для суспільної свідомості й людських доль. Під час Великої Вітчизняної війни український народ урятувався від знищення або поневолення III рейхом, ставши водночас одним з німих творців перемоги. У 1945 р. зі входженням Закарпаття до УРСР загалом завершилось об'єднання етнічних українських земель імлі одного державного утворення. Радянська Україна стає членом організації об'єднаних націй від моменту її створення 24 жовтня 1945р. Водночас українська радянська державність не позбулась формального статусу у фактично унітарному СРСР. За цих умов не втратив актуальності головний ідейно—політичний постулат українського націоналістичного руху — «Українська Самостійна Соборна Держава, що є точно означеним поняттям і не може бути підмінена жодними «совєтськими Українами» чи іншого роду експозитурами чужого імперіалізму. Як зазначалося в «Меморіалі» Української головної визвольної ради (УГВР) до голови Паризької мирної конференції (1 вересня 1946р.), уряд УССР не є результатом вільного волевиявлення, накинутий Україні московською централею комуністичної партії». Сутність і методи політичного курсу компартійного керівництва, раніш апробовані на решті населення Радянського Союзу, не зазнали істотних змін і поширилися на звільнені землі Західної України. При цьому слід ураховувати, що населення регіону відчувало страшний тягар наслідків окупації, втрат від масштабних бойових дій між радянськими силовими структурами та повстанським рухом, афективну історичну пам'ять про репресії 1939 — 1941 рр. З висоти десятиліть годі сумніватися, що виважена поступовська політика радянської влади, спрямована на модернізацію суспільно-економічного життя відсталого за панування Польщі та виснаженого Другою світовою війною регіону підтримала б переважна більшість населення, знесиленого роками кровопролиття. Однак реалії буття виявилися суперечливішими й драматичнішими. Не можна нігілістично ставитися до об'єктивно—прогресивних плодів політики радянської влади щодо західноукраїнських земель. Тільки протягом 1944 р. на відбудову продуктивних сил регіону витрачено 100 млн. крб., до ладу введено 1700 промислових підприємств. Прискорено розвивалися традиційні галузі виробництва (видобуток нафти і газу, лісообробка), поставали нові передові ділянки промисловості — нафтохімічна, електроенергетична, машино— і приладобудівна, будівельних матеріалів, легка. До 1949 р. місцевий промисловий потенціал становив 2,5 тис. великих і середніх підприємств. Значну допомогу коштами й кадрами надали інші регіони СРСР та УРСР Тільки в 1946 — 1948 р. на західноукраїнські землі (ЗУЗ) прибуло 2 тис. інженерів і техніків, 14 тис. кваліфікованих робітників. Не менш рельєфними виглядали здобутки в культурно—освітній сфері. До 1950 р. у 24 вищих закладах освіти (до 1939 р. — чотири) навчалося 33 тис. студентів. До регіону прибуло понад 35 тис. вчителів зі Сходу України, до 1947 р. 93 % шкіл були українськими. Тільки у Львівській області працювало 790 районних і сільських клубів, 388 бібліотек, 217 кіноустановок. Відкривалися науково—дослідні установи. Розгорталися програми охорони здоров'я та соціального забезпечення6. Я далекій від спрощеного підходу щодо ставлення мешканців як до радянського режиму, так і до націоналістичного руху. Людність Західної України була диференційована за соціально—економічними й ідейними, та й власне його ставлення до згаданих політичних сил змінювалось із плином ситуації в регіоні, зростанням утоми від кровопролиття й протистояння, вкоріненням нової влади. Безглуздо заперечувати, що радянський лад у Західну Україну індустріалізацію, соціальні програми та загальну освіту, тобто можливості зростання добробуту й соціального статусу для багатьох галичан і волиняків, буковинців та мешканців Закарпаття. Однак радянізацію ЗУЗ здійснювали традиційними для сталінського тоталитаризму командно—адміністративними методами, ігноруючи суспільно—економічну та духовно—культурну специфіку, форсованими темпами й підтримували карально—репресивною машиною. Лише в 1945 р. сюди прибуло 35 тис. нових управлінсько—адміністративних кадрів (зокрема й 1337 партійних і 1210 комсомольських керівників). Була жалюгідною частка управлінців місцевого походження — наприкінці 1946 р. із 15120 номенклатурних посад вони обіймали 1839 (12, 1 , до 1 квітня 1947 р. — 16,2 % (посади не вище районного рівня). На травень 1946 р. у Дрогобицькій області на керівній роботі не було жодного галичанина. Прибулі управлінські кадри вирізнялися низьким освітнім рівнем, незнанням і не повагою регіональних особливостей, брутальним адмініструванням. Навіть у 1953 р. з 742 секретарів органів компартії на західноукраїнських землях (ЗУЗ) тільки 62 були місцевими, в нижчій владній ланці вони становили 44%, в прокуратурі 12% працівників. Ставлення населення до режиму промовисто характеризує участь у виборах. Виборчі кампанії, за визнанням влади, проводилися «під великим тиском агітації», «населення налаштоване антирадянсько». До охорони виборчих дільниць залучали тисячі військовослужбовців і бійців винищувальних батальйонів («яструбків»). Зокрема, за виборів до Верховної Ради СРСР (лютий 1946 р.) у с. Ременів Львівської області з 819 виборців на дільницю з'явилося 547. Щоправда, такі випадки не завадили заявити про участь понад 98 % електорату. Необхідно враховувати й такий важливий чинник — учасники руху ОУН та УПА, воюючи зі сталінським режимом, вважали його зовнішнім агресором, окупантом (гасло двофронтової боротьби проти «імперіалізму Москви та Берліна»). Правда полягає в тому, що борці проти тоталітарного режиму, і та поважна частина населення, що їм допомагала (і яку можна правомірно відносити до комбатантів згідно з нормами міжнародного гуманітарного права) не вважала радянський режим своїм і легітимним для себе. З огляду на реальний статус української радянської квазідержавності й особливості методів дії тоталітарного режиму така ситуація виявляється цілком зрозумілою. Однак радянська влада трактувала цих людей як громадян СРСР і поширювала на них свою юрисдикцію. Цікаво, що й радянська сторона, формально називаючи національно—визвольний рух «політичним бандитизмом», рефлекторно розглядала протиборство з ним різновидом справжньої війни. Про це опосередковано свідчить надання згодом військовослужбовцям, задіяним в антиповстанських операціях післявоєнного періоду, статусу учасників Великої Вітчизняної війни (хоч зі всіх боків порівнювати ці історичні явища безглуздо), і навіть така деталь, як нагородження офіцерів органів і військ держбезпеки, що брали участь у протиборстві з ОУН та УПА, орденами ВВВ І та II ступенів (що суперечило й статутові ордена). Насильницький характер «соціалістичних перетворень» яскраво проявився в колгоспному будівництві. Тут упродовж століть на тлі складних аграрно—технічних умов склався одноосібний, тип господарювання, а приватну власність на землю селянин плекав як найвищу матеріальну цінність. Першого удару завдали по заможних і середняцьких господарствах. Якщо раніше так звані «куркулі» мали понад 15 га землі, то до 1946 р. частка господарств з наділами у 2-5га становила 2,4 % одноосібників. Від 1947 р. норми здачі видів сільгоспродукції для «міцних» господарств збільшили на 25%-300%. До нього додалося примусове виселення одноосібників. У 1945р., наприклад, до списків виселення по Волинській області внесли 2175 осіб 3 426 хуторів.
До колгоспів селянство залучали методами економічного примусу, залякування, кримінального переслідування й унаслідок інших заходів. На селі зростала внутрішня напруга. Під колективізацію в її перші роки не заклали належної матеріально—технічної бази що разом з руйнуванням традиційного укладу призводило до підриву сільськогосподарського виробництва та зубожіння населення. Про загальний відчай свідчить вислів переселенця на Волинь з Чехословаччини І. Мархвевка: «Я пройшов Болгарію, Польщу, Францію, Чехословаччину...але гіршого життя, ніж у Росії, не бачив...Причина всього колгоспи... Я своїми руками виріжу свою сім'ю, але в колгоспи не попущу. Якщо у когось побачать коня, корову і в кімнаті в нього чисто, відразу його в Сибір —куркуль». Праця в колгоспі не забезпечувала селянинові прожиткового Мінімуму, оскільки давала 5% грошового прибутку, 35% збіжжя, по одному — сала та м'яса, 0,5 % молока. Однак шляхом примусових та інших заходів до вересня 1950 р. у колгоспи вдалося залучити 96,1% господарств регіону. Враховуючи наведені факти, стає зрозуміло перетворення сільської місцевості на основну базу підтримки ОУН. Об'єктом експлуатації ставали й трудові ресурси. Лише в 1948 — 1949 рр. з регіону мобілізували на навчання до фабрично—заводських училищ 312345 молодих людей, зяких43539 «дезертирували». Частина втікачів «трудового фронту» поповнила підпілля (в Дрогобицькій області, наприклад, 40 з 755 «дезертирів»). У духовній сфері насаджували монополію марксистсько-ленінської офіційної ідеології. Наприкінці 1940х — на початку 50х рр. Починається русифікація освітньої сфери. Станом на 1953 р. з 1718 викладачів Львова місцевими були 320 (з-поміж 42 деканів два, з 25 проректорів — один, серед ректорів — жодного). Там же в лісотехнічному інституті лише 4 дисципліни з 41 викладали українською мовою, в політехнічному з 412 викладачів 15 викладали предмети українською, в торговельно—економічному українською взагалі не викладали. Радянська влада інспірувала «саморозпуск» на Львівському соборі 8 березня 1946 р. греко—католицької церкви, що мала величезний авторитет серед населення, закрила тисячі її парафій, засудила 344 священиків, які не бажали об'єднуватися з православною церквою. Слід зазначити, що саме владний режим став ініціатором силового супроводження радянізації. Органи компартії й радянської влади неодноразово ухвалювали рішення щодо «посилення боротьби з українськими буржуазними націоналістами», вимагали від силових структур рішучих дій у цьому напряму. Крім оперативно-військових ударів по озброєному підпіллю, вдавалися до суворих заходів так званих «бандпосібників» (осіб, що в той чи інший спосіб допомагали підпіллю або їх безпідставно в цьому звинувачували), членів сімей учасників руху опору. Найпоширенішим репресивним заходом стосовно них була примусова депортація. Згідно з розпорядженням глави НКВС СРСР Л. Берії від 31 березня 1944 р. № 7129 було розроблено «Інструкцію про порядок висилки членів сімей оунівців й активних повстанців у віддалені райони Союзу РСР», затверджену наркомом внутрішніх справ УРСР І. Сєровим 5 квітня 1944 р. Під дію інструкції підпадали всі повнолітні члени сімей підпільників ОУН та вояків УПА, як арештованих і тих, що перебувають у розшуку, так і вбитих, а їхнє майно підлягало конфіскації. Неповнолітні члени сімей мали слідувати разом з рідними у відведені для депортації Омську, Новосибірську, Іркутську області та Красноярський край. При цьому документальними підставами для виселення могли бути довідки сільрад, свідчення арештованих підпільників, оперативні матеріали НКВС-НКДБ. У 1944 —• 1952 рр. з регіону виселили 203 тис. осіб. Застосовували затримання заручників за проведення господарсько—адміністратив¬них кампаній, кругову відповідальність населення. Зокрема, після загибелі в засідці боївки ОУН підполковника МДБ О. Колодяжного виселили мешканців трьох сіл, за вбивство чотирьох партійних пра¬цівників та активістів (вересень — жовтень 1949 р.) із чотирьох сіл тієї ж області виселили 91 родину (385 осіб). Партійно-радянські структури в документах для службового користування відверто констатували негативне ставлення знач¬ної частини населення до політики режиму. Як зазначено в довідці Станіславського обкому КП(б)У (кінець 1949 р.), рідні підтримують учасників підпілля, молодь поповнює «банди», ухиляючись від призову до армії, «більшість мешканців... що втратили рідних за зб¬ройних зіткнень з військовими групами МДБ, активно підтримують рештки оунівських банд і вороже ставляться до радянської влади». Можна лише погодитися зі словами з листа до Президії Верховної Ради СРСР (10 липня 1971 р.) колишнього керівника підпільного «Українського червоного хреста» Г. Дідик, що без масової підтримки «при насиченні Західної України регулярними і спеціальними військами кількарічний спротив був би неможливий. Це не був виступ проти радянської влади і соціалізму, а насамперед всенародна боротьба проти... окупації і терору». Принципово оцінено наслідки десятиліття «радянського будівництва» на Пленумі ЦК КПУ 2-4 червня 1953 р. (йому передувало ініційоване Л. Берією рішення ЦК КПРС від 26 травня «Питання західних областей Української РСР»). Констатувалося, що «серед значної частини населення західних областей існує незадоволення господарськими, політичними і культурними заходами, які проводяться на місцях». Зроблено висновок, що «таке становище... створює ґрунт для підривної роботи ворогів радянської влади, особливо буржуазно-націоналістичного підпілля», яке «не зважаючи на багаторічну боротьбу з його ліквідації, все ще існує, а його банди продовжують тероризувати населення». Розкритиковано односторонні методи протидії антира-дянському рухові опору: «...Боротьбу з націоналістичним підпіллям не можна вести лише шляхом масових репресій і чекістсько—військових операцій, безглузде застосування репресій викликає лише невдоволення населення... Протягом 1944 — 1952 років у західних областях піддано різним репресіям дуже велику кількість людей». Поступове залучення до різних сфер радянського будівництва та збройного протистояння підпіллю десятків тисяч мешканців регіону надавало конфліктові братовбивчого характеру, крайньої гостроти й обопільної жорстокості, ірраціонального насильства. Свавілля та репресивні заходи влади викликали невибагливі в засобах «відплатні акції» підпілля. Останні каталізували оперативно—військові удари, маховик насильства дедалі розкручувався. Відчувалась і різниця в рівні життя між СРСР та «панською Польщею» (при тому, що землі Західної України становили чверть території та населення Другої Речі Посполитої, вони давали менш як 10% промислового виробництва країни). Як згадував радянський службовець-емігрант Ф. Пігідо, після приєднання Західної України до УРСР «пропасниця службових відряджень до «визволених» земель охопила всіх партійних, а подекуди позапартійних службовців... їхали всі... вживали самих карколомних заходів, щоб якось одержати відрядження десь до Львова, Тернополя чи іншого значнішого міста», де за кілька сотень карбованців можна було придбати приймачі, «буржуазне вбрання для дружини», коштовності, піаніно, навіть авто, «везли все — відомі гуцульські мережані кожушки, вбрання, светри, годинники, дорогоцінні намиста, так само сало, м'ясо, свинину..» Згадана регіональна специфіка, до якої додалися й певні партійно—політичні та зовнішньополітичні уподобання, притаманні західному регіонові і за умов державної самостійності України. Відчутною мірою вони становили основу для протистояння в українському суспільстві кінця 2004 р. (точніше кажучи, регіональні відмінності безсоромно використовували різні політичні сили з кон'юнктурною метою). Водночас самі по собі вони не є фатальними причинами для територіального розколу, руйнування соборності України. Зокрема, заданими опитувань Центру Разумкова (2001 р.), 71% респондентів заявили, що об'єднавчими чинниками українського народу як громадянської спільноти є спільні політичні принципи й ідеї, співіснування та рівні права в рамках єдиної держави.
Окремо зачепити проблеми ступеня участі населення Західної України в повстансько—підпільній боротьбі проти тоталітаризму особливо важливо не тільки для визначення політичного й правового статусу ОУН та УПА, але й на тлі тверджень радянської історіографії про участь у переважно селянському за складом русі опору міфічних українсько—німецьких націоналістів», «спантеличених націоналістичною пропагандою» маргінальних осіб, «куркульських синків» томі о Тут своє компетентне слово мають сказати демографи. Окреслимо лише ту частину людності в регіоні, яка потенційно могла стати ком6атантами ОУН та УПА (певну частку учасників визвольного руху, особливо УПА, становили вихідці з інших регіонів України та СРСР). Отже, за переписом 1931 р., у західноукраїнських воєводствах Польщі мешкало загалом 8,9 млн. чоловік (66 % етнічні українці), тобто до розгляду доцільно брати близько 6 млн. осіб, лише частина і яких, зрозуміло, могла через вікові та інші показники брати участь у протиборстві. З-поміж них слід не враховувати частину і громадян: у 1939 — 1941 рр. з регіону депортовано близько 400 тис. осіб різних національностей, приблизно 60 тис. засуджено (розстріляно й позбавлено волі, в перші дні війни в регіоні знищено 10—15 тис. в'язнів, переважно етнічних українців); до них необхідно додати втрати періоду війни та нацистського терору, «переміщених осіб» до Німеччини, галичан — учасників збройних і допоміжних формувань на боці Німеччини (лише перший набір до дивізії СС «Галичина» становив близько 14 тис. осіб); значна частина самодіяльного чоловічого населення потрапила на Червоної Армії на завершальному етапі війни. Тільки до березня 1944 р. лише в Рівненській і Волинській областях до радянської армії мобілізовано понад 66 тис. осіб (невелику їх частину відбила УПА й «вивела в ліс»); чимала частка чоловічого населення влилася до радянських парамілітарних формувань — винищувальних батальйонів (згодом — груп охорони громадського порядку, ГОГП). До квітня 1946 р. вони налічували 37,7 тис. бійців, у 1948 р. чисельність ГОГП перевищила 86 тис. багнетів. Вони були розформовані тільки 1954 р. «у зв'язку з остаточним розгромом банд оунівського підпілля»; необхідно врахувати ту частину громадян, яка змінила місце проживання у зв'язку з економічними заходами радянської влади, наприклад, через направлення їх на відновлення гірничопромислових об'єктів Сходу УРСР. Лише в 1948 — 1949 рр. з регіону мобілізували на навчання до фабрично—заводських училищ 312345 молодих людей, з яких 43539 «дезертирували». Певна їх частка потрапила до підпілля: в Дрогобицькій області, наприклад, 40 з 755 «дезертирів». Світло на залученість населення до руху ОУН та УПА проливають статистичні дані органів держбезпеки: стверджували про загибель у ході оперативно-військових операцій та внутрішнього терору в ОУН та УПА в 1944 — 1956 рр. 155108 учасників руху опору. При цьому документальні матеріали дають підстави обчислювати кількість жертв внутрішнього терору СБ ОУН у русі опору щонайменше в кілька тисяч осіб. Певна частина повстанців загинули в результаті бойових зіткнень між різними формуваннями підпілля внаслідок ворожнечі між їхніми лідерами. Скажімо, в 1948 — 1949 рр. у результаті зіткнень між прихильниками керівника крайового проводу «Одеса» С. Янишевського («Далекого») та провідника ОУН Волині Б. Козака («Смока») загинуло близько 120 членів ОУН; за офіційними даними, в 1943 — 1956 рр. за звинуваченнями в причетності до ОУН та УПА було арештовано 103866 й з них засуджено 87756 осіб, а до 77 тис. (у 1944 — 1945 рр. — 30 тис.) учасників руху та тих, що їх підтримували, добровільно відмовилося від опору («вийшли з повинною»), скориставшись кількома оголошеними владою амністіями; у 1944 — 1952 рр. з регіону депортували в інші райони СРСР 203 тис. осіб, поважну частку виселених і депортованих становили, за тодішньою термінологією, «бандпосібники». У 1944 — 1946 рр. кількість українців у таборах зросла на 140%, і до кінця 1946 р. «населення» ГУЛАГУ складалося з них приблизно на 23%. Чимало з них опинилося в створених за таємною інструкцією МВС СРСР від 7 лютого 1948 р. 15 таборах «особливого режиму» для «особливо небезпечних політичних злочинців». Звичайно, до числа вбитих радянськими силовими структурами Повстанців зараховували чимало некомбатантів, про що свідчать дані про співвідношення між загиблими та вилученою кількістю стволів зброї (від 1943 і до 1 січня 1957 рр. радянська сторона вилучила на ЗУЗ 131510 одиниць вогнепальної зброї, тобто майже 111 15 тис. менше, аніж заявлених убитих повстанців). Чимало осіб постраждало за сфальсифікованими звинуваченнями в причетності 10 підпілля. Однак, як бачимо, офіційна радянська статистика свідчить про участь в опорі або активну допомогу повстанцям понад 300тис. соціально самодіяльних мешканців регіону, тобто справді масовий характер руху, залученість до нього високої частки населення. За статистичними даними КДБ УРСР, у 1972 р. тільки в Україні мешкало 132 тис. учасників руху ОУН та УПА й «активних посібників», до 50% яких «залишаються на ворожих позиціях», встановлюють зв’язки з учасниками руху «шістдесятників» (на серпень 1981 р. КДБ тримав у полі зору понад 75 тис. колишніх повстанців). Другим серйозним чинником, що викликав потребу антирадянського руху опору в ефективному спецоргані, була оперативно—розшукова та військова діяльність радянських силових структур: органів безпеки (НКДБ-МДБ-КДБ) та внутрішніх справ (НКВС-МВС), Внутрішніх і Прикордонних військ НКВС—МВС—МДБ, парамілітарних формувань з—поміж місцевого населення (винищувальних батальонів, груп охорони громадського порядку, озброєних груп партійно-комсомольського активу). Діяльність згаданих компонентів радянської силової машини безпосередньо обумовлювала особливості протидії їй Служби безпеки ОУН. Третім, зовнішнім, чинником, стало післявоєнне протистояння між США та їхніми союзниками (від 1949 р. — блоку НАТО) та СРСР і його сателітами, відоме як «холодна війна». Ворожі сторони балансували на межі тотальної війни, застосовуючи й увесь арсенал розвідувально-підривних засобів. Керівництво підпілля багато в чому пов'язувало успіх визвольних змагань з війною «Захід — Схід», а закордонні центри українських націоналістів активно співпрацювали зі спецслужбами США й країн НАТО (докладніше про це йтиметься в 2-у розділі монографії). Така ситуація обумовила певні завдання спецпідрозділу ОУН в Україні, насамперед — у сфері розвідувально— підривної діяльності. Декларація Проводу Організації Українських Націоналістів після закінчення другої світової війни в Європі [травень 1945 р.]. — Б.м., б.в., 1948. -С. 2. Українська Головна Визвольна Рада. Збірка документів за 1944 — 1950 рр. - Б.м.: Видання 34 ОУН, 1956. - С. 29. Материалы научно—практической конференции, посвященной 70—ле-тию ВУЧК-КГБ УССР (2-3 декабря 1988). - К.: КГБ УССР, 1988. - С. 83-84. Політичний терор і тероризм в Україні. XIX — XX ст. Історичні нариси. - К.: Наукова думка, 2002. — С. 744. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах системної кризи (1946 — 1980—ті рр.). — К.: Альтернативи, 1999. — С. 44-45; Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГОУ). — Ф. 1. — Оп. 106. - Спр. 181. - Арк. 1-36. Див.: ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп. 23. - Спр. 1853. Першина Т.С. Утвердження тоталітарної адміністративної системи в Західно-українському регіоні (1944 — 1950 рр.) Сторінки воєнної історії України. Збірник наукових праць. — К., 1997. — Вип. 1. — С. 93 — 94, 99, 106; ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 20. - Спр. 61. - Арк. 1; Оп. 1. - Спр. 1117.-Арк. 8. Державний архів Служби безпеки України (ДА СБУ). — Ф.2. — Оп. 56. -Спр. 1.-Т. 2.-Арк. 9. Ленартович О. Репресивний характер реформ у західноукраїнському селі (1944 - 1949) Пам'ять століть. - 1997. - № 5. - С. 117, 119. Там само. - С. 117. Там само. — С. 119. Див.: ДА СБУ. - Ф. 2. - Оп. 101. - Спр. 26 Там само. — Оп. 100. — Спр. 6. — Арк. 55 ЦДАГОУ. — Ф.1. — Оп. І.-Спр. 1117.-Арк. 9 Баран В.К., Даниленко В.М. Вказ. праця. — С. 25—26. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917 — 1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. — К.: Либідь — Військо України, 1994. - Т. 2. - С. 502-506. Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. — К.: Генеза, 2001. — С. 48. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 5944. - Арк. 96-97. ДА СБУ - Ф. 2. - Оп. 26. - Спр. 2. - Т. 2. - Арк. 5-9. ЦЦАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 23. - Спр. 5681. - Арк. 306. Літопис УПА. — Торонто: Видавництво Літопису УПА, 1989. — Т. 12. -С. 137. ЦЦАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 1. Спр. 1117. - Арк. 7-10. Американская стратегия и тактика «партизанской войны». — М., 1964.- С. 74. Пігідо—Правобережний Ф. «Велика Вітчизняна війна». — К.: Смолоскип, 2002. — С. 17; Див. також: Луцький О. Львів під радянською окупацією 1939 - 1941 рр. Український визвольний рух. — 2006. — 36. 7. — С. 89 — 119. «2000». - 2007. - 12 января. - С. А8. ЦЦАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 20 - Спр. 117. - Арк. 33 ДА СБУ. - Ф. 2. - Оп. 100. - Спр. 6. - Арк. 55. Там само. — Ф. 13. — Спр. 490. — Арк. 197. Там само. — Ф.2. - Оп. 26. — Спр. 2. - Т. 2. — Арк. 9. Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. — К.: Генеза, 2001. — С. 48
