Нарізаючи тупим до неможливості ножем скибочки лимону, я подумала: мабуть, якщо б в комп'ютері була програма для загострення кухонних ножів, мій чоловік їх би таки наточив. Втім, так і в політиці: якби нинішні політики мали би програму кращого життя - ми би жили інакше. Натомість ми намагаємося розчавити нестерпно закислі мізки нашої свідомості, вірячи в те, що це не Вони на нас тиснуть - а просто ми надто пручаємося. І ми щасливі. Ми розуміємо, що всі політики однакові, і не розуміємо головного - що ми такі самі. Просто ми з ними знаходимося в різних умовах. А поміняй місцями будь-кого з народу із тим, хто ссе цицьку державної кормушки - і вже за пару днів стане зрозуміло, що народ не кращий за своїх правителів. Ми тут, унизу держави, жаліємося - влада паршива, уряд зажрався, опозиція - гнила. А ми бідні нещасні. Все це брехня. Ми щасливі, бо не маємо вибору. Тільки в нас його ніхто не забирав. Ми його просто ігноруємо. Ми - політичні наркомани. Знаємо, що це все фігня, що потім буде погано, але все одно приймаємо дозу передвиборчої агітації і віримо в те, що цей кайф і є справжнє життя. Та вибори закінчаться і почнеться стандартна ломка. До нових виборів. До нової дози. Та чи довго так протягнемо - невідомо. А хіба ми хочемо це знати? Ми щасливі. Бо встигаємо помріяти перед тим, як в черговий раз упасти обличчя у багнюку. З якої,чомусь, не надто поспішаємо вилазити. Чекаємо. Коли прийде добрий дядя чи працьовита тьотя і нас звідти витягне. Нам не потрібні лідери. Нам не потрібні вожді. Нам вистачає клоунів. Ми щасливі. Бо сміємося з того, що обираємо лицедіїв. Вони танцюють, б'ються, співають - а ми дивимося, і радіємо з того, що наш улюбленець придумав новенький прикол, чим можна нас ще повеселити. Підняти зарплату - будь-ласка, зробити доступною медицину - залюбки, посадити у тюрми злодіїв - без проблем. І нам вже добре, бо про нас дбають. А чи зроблять вони все це - нас не цікавить, бо після виборів це вже нас не стосується. Будь-які ідеї кращого життя, "одягнені" нашими політиками у слова передвиборної агітації, втрачають сенс. Для всіх. Нас не турбує, що робиться. Нам треба знати, що нам ще пообіцяють. І ми знатимемо це, бо у нас найвільніша преса. Добре, що лайно у нас безкоштовне. І це - найпопулярніша валюта для наших політиків, коли настає час розплачуватися із народом. Погодьтеся, це справедливо. Адже це вторинний продукт. Політики беруть від нас найкраще, бо вони цього гідні, і повертають нам природну відповідь. Ця валюта скрізь - але найбільше її в пресі і ток-шоу. Адже ми так любимо ці словесні мордобійки! Ось де курс лайна перевищує навіть курси валют найпотужніших держав. А ми щасливі. Ми робимо вигляд, що не можемо з'ясувати - куди нам іти - до НАТО, чи до Росії. А насправді, нам все одно. Більше того, ми не хочемо рухатися нікуди доки не нагодуємо сім'ю, не заплатимо комунальні послуги, не купимо пральну машинку чи не поставимо на могилці рідним пам'ятника. І ми щасливі, що цієї важливою проблемою, куди країні йти, переймаються ті, кому вже не треба думати про наші проблеми. Ті, кого не хвилює нинішній геноцид, а більше турбують минулі голодомори. Ми багато чого не знаємо у цьому житті. І тому щасливі. Ми не знаємо чому зникли таргани і горобці, і чия черга наступна. Ми не знаємо чому хворіють наші діти - ми суємо їм в руки мобілки, а потім дивуємося, чого це в них, в такому юному віці, голова болить, серце не витримує навантаження звичайного уроку фізичного виховання. Ми радіємо, що можемо з ними завжди зв'язатися і не помічаємо, як втрачаємо із ними зв'язок назавжди. Наші діти не віднімають мобільних телефонів від вух і добами сидять біля моніторів комп'ютерів. Вони поїдають концентровану емульгаторну модифіковану фігню і щодня, щохвилини втрачають сили, здоров'я, надію. А країна втрачає націю. Нам обіцяють що ми будемо їсти нормальну їжу, а самі знищують українське село. В нашій країні слово "селянин" вже давно стало синонімом слову жебрак. А ми щасливі, бо їх, селян, залишилося не так вже і багато, а нас міських дармоїдів набагато більше. Це не ми, а вони, встають вдосвіта нагодувати корову, видоїти та віддати за безцінь спекулянтам молоко, виорати землю та посадити хоч якоїсь картопельки. Це вони живуть у напівзруйнованих будиночках, що опалюють дровами, носять воду з криниць. Це від них ми в маршрутках крутимо носа, бо нам, місцянам, не подобається запах брудного загниваючого села. І ми не помічаємо, що це наш з вами запах - запах гнилого суспільства, де більше цінується паперова бюрократія аніж чесний трудар. Це у наших містах безробітних більше аніж тих, хто хоче працювати. В нас багато роботи. Але ми не хочемо за неї братися. Бо ми щасливі з того, що можемо поплакатися на свою тяжку долю. Ми йдемо вчитися не туди, де отримаємо професію для життя, а туди де штампують престижних безробітних. Це у нас стоять пусті новобудови, бо будівельна фірма не зі всіма поділилася. А молоді сім'ї, не маючи де жити, беруть у держави гроші за дитину і віддають її у державні сиротинці. Це наша країна займає одне з перших місць із корупції у світі. І ми щасливі. Бо принаймні хоч щось нам вдається зробити по справжньому щиро. Ми всі корупціонери. Ми даємо хабарі та проходимо з чорного ходу, ми віримо брехні і самі брешемо. Ми порушуємо правила дорожнього руху і гинемо від знахабнілих водіїв. Ми купуємо прострочені продукти і не повертаємо їх у магазини. Ми не віримо у власні можливості - і це наша найбільша проблема. Хоча ні, в нас проблем немає. Ми щасливі. Бо можемо допомогти нашим можновладцям експериментувати з ідеями не боячись жодних наслідків. Ми гарний дослідний матеріал - пасивні, але майданоспроможні, розумні, але надто ліниві, щасливі і ... просто щасливі. Слава щасливій Україні! Наталка Пастухова, для УП http://www.pravda.com.ua/columns/4b28a6e078e45/
Автор прав. Ключевое тут: Ми розуміємо, що всі політики однакові, і не розуміємо головного - що ми такі самі.
