Про жебраків і гроші подаючих

Статтю, що мені надіслали почала читати і здивувалась - та я знаю, що жебрачництво - це бізнес! На мій подив - знайомий того не знав... Справжніх знедолених навіть ніхто не допустить "просити" - поб"ють. Але є речі в цьому бізнесі, на які навіть я не звертала уваги... А дарма...
(Шкода було рубати статтю, бо дійсно талановито викладено)

Чому спить дитина?
У переході біля станції метро Лукьянівська сидить жінка невизначеного віку.
Їй можна дати з ходу й тридцять, і двадцять три, і сорок два.
Перед жінкою на запльованому постаменті переходу лежить кульок. У кульок жалісливі громадяни кидають гроші. І не кидали б, так на руках жінка тримає вагомий «аргумент» на користь того, що їй гроші просто необхідні. На руках у жінки спить дитина років двох...у брудній шапочці, у спортивному костюмчику.
Перехід – місце достатнє жваве. І тече нескінченним потоком людська юрба, і дзенькає дріб'язок у кульку, і шарудять купюри. Я ходив повз жінку близько місяця. Я здогадувався, кому йдуть гроші, що пожертвували численні перехожі.
Уже скільки говорено, скільки написано, але народ наш такий – жалісливий. Жалісливий, до сліз. Готовий народ наш віддати останню сорочку свою, останні копійки з кишені витрусити. Не озлобили народ ні ціни непід'ємні, ні тарифи за житло космічні. Вся злість у нас – мовою, у тролейбусах так вагонах метро що вихлюпує. Виплеснули – воно як би й легше стало. «Я б ЇХ до стінки!». «До стінки, правильно, туди ЇХ». Лікарі-психіатри знають, що, коли пацієнт розповідає про те, що йому заважає жити «вони» - це є першою ознакою параної. Наш народ ненавидить абстрактних «їх», і дуже любить і жалує цілком відчутних «нещасних» й «знедолених». Подав такому «нещасному» - і почуваєш, що в тебе усе ще не так погано.
Допоміг, начебто б як. Гарну справу зробив…
Я ходив повз жебрачку місяць. Не подавав, тому що не хотів, щоб на мої гроші який-небудь циган купив собі цегли одну штуку, так вставив у стіну нового дому-палацу свого.
Нехай буде діра в нього в стіні, у цигана цього. Не буде цегли від мене. Але, судячи з того, як жебрачці подавали, циган – хазяїн її мав уже кілька домів-палаців. Ну й жебрачці щось перепадає, звичайно. Пляшка горілки на вечір, так шаурма.Хазяї таких «крапок» жебрацтва мають чимало, але відрізняються жадібністю. І жорстокістю. На тім і тримається їхній супердохідний бізнес. На грошах так на страху.
Ніхто з подаючих не знає, що «стати» на місце біля Володимирського собору неможливо, а ходіння по вагонах метро з смутно-тягучим «простите, що я до вас обращаюся» коштує від 100 гривень у день. Або – знає? У такому випадку – знає, але подає? Ніхто з добряг, що жертвують «мадонні з дитиною» не замислюється над ще одним питанням.
Над однією невідповідністю, що буквально кидається в очі. Через місяць ходіння повз жебрачку, мене раптом як током ударило, і я, зупинившись у багатолюдному переході, уп'явся на маля, одягнене в незмінно-брудний спортивний костюмчик.
Я зрозумів, що саме здавалося мені «неправильним», якщо можна назвати «правильним» уже саме знаходження дитини в брудному підземному переході з ранку до вечора.
Дитина спала. Ні схлипу, ні зойку. Спав, уткнувшись личком у коліно тієї, хто представлялася його мамою. Жебрачка підняла на мене ока.
Наші погляди зустрілися. Думаю, вона зрозуміла те, що зрозумів я…
У кого з вас, шановні читачі, є діти? Згадаєте, як часто вони спали у віці 1-2-3-х років?
Година, дві, максимум три (не підряд) денні сни, і знову – рух. За весь місяць щоденного мого ходіння по переходу, я ЖОДНОГО РАЗУ не бачив дитини, що рухається! Я дивився на маленьку людину, що увіткнулась у коліна «мами», і страшна підозра поступово формувалась у тверду впевненість.
- Чому він спить увесь час? – запитав я, уп'явшись на дитину.
Жебрачка зробила вигляд, що не розчула. Вона опустила очі, і закуталася в комір потертої куртки.
Я повторив питання. Жінка знову підняла очі. Вона подивилася кудись за мою спину. У погляді її виразно читалося втомлене роздратування упереміш із цілковитою відчуженістю. Я нечасто бачив подібні погляди. Погляд істоти з іншої планети.
- Пішов на…-вимовила вона одними губами.
- Чому він спить?! - я майже кричав. Позаду хтось поклав руку мені на плече.
Я оглянувся. Чоловік якийсь, осудливо супив сиві брови:
- Ти чого до неї пристав? Бачиш – і так життя в неї…Ех...… На ось, дочка, - мужик витрусив зі своєї величезної п'ятірні монетки.
Жебрачка перехрестилася, зобразивши на обличчі смиренність і всесвітню скорботу.
Мужик забрав ручищу з мого плеча, побрів до виходу з переходу.
Удома він розповість, як захистив пригноблену, нещасну, знедолену жінку від негідника в дорогій дублянці. Міліціонер, що підійшов до мене в переході наступного дня, висловився майже так само, як і його «підопічна» жебрачка.
А дитина спала…
Я подзвонив знайомому. Це весела й сміхотлива людина з очима-маслинами.
Він з горем навпіл закінчив три класи. Повна відсутність освіти не заважає йому пересуватися по вулицях столиці на дуже дорогих іномарках, і жити в будиночку з незліченною кількістю вікон, башточок і балкончиків.
Знайомий був досить здивований моєю впевненістю в тім, що весь без винятку подібний бізнес контролюють представники його національності.
Я довідався, що жебраків «тримають» і молдавани, і українці. Причому, перші спеціалізуються, в основному, на «інвалідах війни».
Ми часто бачимо їх на переходах і світлофорах, що снують буквально під колісьми машин. Мнимі афганці «працюють» так само й у метрополітені.
Усілякими «хворими», кульгавими й « щоприїхали робити операцію» завідують із рівним успіхом як українці, так і цигани.
Бізнес цей, не дивлячись на гадану стихійність, чітко організований.
Курирується жебрацтво організованими злочинними угрупованнями, і гроші, кинуті напівзлиденними перехожими в кульок «знедоленого інваліда», ідуть «наверх».
Причому, настільки «наверх», що, довідайся про це жалісливий перехожий, він втратив би свідомість від подиву. Дітей беруть в «оренду» у родин алкоголіків, або попросту крадуть.
Але це все, що говориться, квіточки. Мені потрібно було одержати відповідь на питання – чому спить дитина?
І я його одержав. Причому, мій знайомий циган вимовив фразу, що кинула мене в шок, цілком буденно, спокійним голосом. Як про погоду сказав:
- Або під героїном, або під горілкою…
Я остовпів. «Хто під героїном? Хто – під горілкою?!»
- Дитина. Щоб не кричав, не заважав. Їй з ним цілий день сидіти, уявляєш, як він набриднути може?
Для того щоб дитина спала весь день, його накачують горілкою. Або – наркотиками. Зрозуміло, що дитячий організм не здатний справлятися з таким шоком.
І діти часто вмирають. Найстрашніше – іноді вмирають удень, серед «робочого дня».
І мнима мати повинна досидіти з мертвою дитиною на руках до вечора. Такі правила.
І йдуть мимо перехожі, і кидають дріб'язок у кульок, і вважають, що поводяться шляхетно. Допомагають «матері-одиначці»…
…Наступного дня я стояв у переході біля станції метро Лукъянівська. Міліціонера, що відповів мені вчора лайкою, не було видно. Я запасся журналістським посвідченням, і був готовий до серйозної розмови.
Але розмови не вийшло. А вийшло наступне…
У жінки на руках лежала ІНША дитина.
Мої питання жебрачка попросту ігнорувало. Мене цікавили документи на дитину, і, саме головне – де вчорашнє маля?
Жебрачка питання ігнорувала, зате їх не ігнорували торговки, що стояли поруч. Від жінки, що торгує трусиками, я довідався, що мені треба, м'яко говорячи, вийти з переходу.

До вигуків торговки підключилися її обурені сусідки по ремеслу. Слідом за ними – перехожі похилого років. Загалом, я був з ганьбою виселений з переходу.
Залишалося одне – дзвонити 02 або шукати міліцейський патруль. Але міліція знайшла мене сама. Сержант, аматор посилати на...…, підійшов до мене, і запитав документи.
Я документи надав, і висловив свою думку із приводу знаходження жінки з дитиною в переході. Сержант із мною погодився, і…відправився дзвонити комусь.
Я стояв перед переходом, з повним відчуттям того, що намагаюся боротися з вітряними млинами.
Через кілька хвилин у переході не було вже ні торговок, ні жебрачки зі сплячою дитиною…

Коли ви бачите в чи метро, на чи вулиці жінок з дітьми, що просять милостиню, задумайтеся, перш ніж ваша рука полізе за грішми. Подумайте про те, що не будь вашого й сотень тисяч милостинь, і бізнес цей умер би. Умер би бізнес, а не діти, накачані горілкою або наркотиками.
Не дивіться на сплячу дитину з розчуленням. Дивіться з жахом.

Тому що ви, що прочитали цю статтю, знаєте тепер – чому спить дитина…

Анатолій Шарий

Джерело: www.hw.net.ua

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Дуже легка для читання стаття і дуже важка за змістом. Автору моя повага за дивовижний матеріал, а вам, bora, за те, що розмістили його на форумі. До таких проблем слід звертати увагу суспільства.
В мене з жебрацтвом пов'язана наступна історія.

Я перестала подавати жебракам після одного випадку. Підлітком я працювала реалізатором на базарі. Майже кожного дня біля рядів ходіла бабця, просила "заради Христа". Ми завжди подавали старенькій - копійок по 20-50. Прилавків на базарі було під 600, тому за день жебрачка підіймала не меньш, як 200 гривень. Але ми не замислювались над тим, скільки грошей заробляє стара щоденна, ми просто проявляли співчуття.
Але одного разу по дорозі на роботу моя напарниця побачила, як нашу бабцю підвозять не мерседесі. Вона виходить, одягає на плечі котомку, бере іконку і йде заробляти. По базарній спільноті новини поширюються швидко, тож наступного ранку стару зустрічали ледь не усім ринком. Звісно, що досить скоро жебрачка нас покинула.
Ходила по нашому базарю ще одна бабця. Років на десять старша за стару з мерседеса - десь ій під 80 було. Худенька, у білій хустиночці, кожень день катила за собою візочок-"кравчучку", у якому був складений її товар - туалетна бумага. Ця стара мала гордість і не пішла просити милостиню, а вирішила заробити тяжким і не дуже прибутковим "бізнесом".
ЇЇ "Хотите туалеточку? Кому туалеточку?" ми чули теж кожен день, і кожен день купували руолнчик другий, даючи купюри та відмовляючись від здачі. В нас під прилавком накопичилось так багато "туалеточки", що ми могли скласти серьйозну конкуренцію старій. Але ми настільки поважали стійку бабусю і захоплювались її працелюбністю, що готові були скупити хоч весь туалетний-папір на світі, аби тільки підтримати "бізнес" трудівниці.

Якщо я й подаю на вулиці, то тільки вуличним музикам. Вони хоч відробляють свої копійки та вносять хоч трішки приємного до какофонії індустріального міста.

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Зі свого дитинства пам'ятаю жахливого вигляду дівчинку, яка багато років жебракувала біля входу до Краківського базару. В бідної дитини вся голова була спалена - чи то в пожежі, чи, швидше всього, кислотою. Дитина була явно не циганкою - на голові вціліло пасмо білявого волосся... Хто знає, можливо,це була чиясь вкрадена дитина, я колись читала про такі випадки. Власних дітей цигани калічити точно не стали би...
Хоча, цього року я була вперше приємно шокована: на тому ж Краківському циганчата заробляли співом, а молода циганка продавала дерев'яні лопаточки і букетики підсніжників, причому у декілька разів дешевше, ніж наші бабульки.

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Статтю читав давно.
Маю можливiсть, подаю, яка рiзниця кому? Вони що не люди? Кожен вибираю свою драбину в небо сам, а там розберуться.

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Головне - твій порух душі,твоє бажання допомогти

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

На все "помощи" одинаково полезны...

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

"Не роби добре - і не буде тобі зле"

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

"Усілякими «хворими», кульгавими й « щоприїхали робити операцію» завідують із рівним успіхом як українці, так і цигани."

А щодо поруху душі. Я не раз пробувала щось купити жербакам, замість давати гроші. Багато ж з них так і каже, що на хліб збирає. Булочку один хлопчик викинув просто в мене на очах. А на горілку подавати, то вже занадто. Озирніться - сто відсотків, що серед знайомих вам людей є ті, хто потребує допомоги, але не жебракує. Комусь призначили надто дороговартісну операцію, хтось просто залишився самотній на старості і т.д. Знайома вирішила так навчати дітей у дитбудинку англійської - анужбо буде легше потім в житті влаштуватись. Такий собі безкоштовний факультатив.
А кинути дріб"язок до кулька - це надто вже мізерно для того, щоб вважатись дійсно доброю справою. Не думаєте?

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Спочатку розповім про свій негативний досвід.

Якось у центрі Львова підійшла до мене досить пристойно вбрана бабуся і ледь не зі слізьми на очах почала просити в мене дві гривні. Мовляв, вкрали їй на базарі гаманця, і вона не має за що доїхати додому до Яворова. Я "повелася" і дала їй ті нещасні дві гривні. Думаю: з ким не буває... Аж ось за пів року бачу ту саму бабусю (вже в іншому районі міста, біля Винниківського базару), і вона з таким самим текстом ("Дайте дві гривні на маршрутку до Яворова") чіплялася до інших людей! Я була в шоці. Почувалася обманутою...

А тепер, на противагу, позитивний досвід. Якось біля хлібного кіоску підійшла до мене бабуся і дуже несміливо попросила купити їй рогалика з повидлом. Я купила, а вона так зраділа, ніби я невідомо що для неї зробила. Тому вважаю, що краще купити жебракові те, що він просить, ніж дати гроші. Ніколи не знаєш, чи ті копійчини підуть на добро, чи на зло.

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Точно. А разом і перевірити, насправді це знедолена людина, чи найманець, який вдає з себе жебрака.
Ваша розповідь про бабусю та проїзд нагадала мені декілька прикрих випадків. У нас у місті песніонерам надали право льготного проїзду в маршрутках. Але більшість водіїв це ігнорує і вимагає від старих сплачувати за сумнівне задоволення їздити цим видом транспорту. Хамлюги ледь не викидують стареньких з салонів, обкладаючи їх матюччям. І пасажири в салоні переважно зберігають мовчання.
Я постійно сперечаюсь з водіями через песніонерів, пропоную заплатити свої гроші за їхній проїзд. Незалежно від того, чи облає мене водій, чи мовчки дозволить старій людині їхати безкоштовно, жоден ще грошей моїх не взяв. Соромно, мабуть.
Чоловік мій робить так само. Я знаю ще декілька людей, які не будуть мовчати у подібній ситуації.
Та як не прикро, більшості людей до таких ситуацій просто байдуже.

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

На жаль,Ви праві,основна маса жебраків - просто шахраї.Поряд з нами дійсно багато людей,які дійсно потребують допомоги.
http://donor.org.ua.А сироти,а самотні старенькі?

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

В свете сегодняшнего разговора про Пана Ш..., я бы Вам не советовал!

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Так то ж пан Шахрай,а то просто... до слова.

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

:D

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Мушу Вас розчарувати

Десь зо 5 років тому, я працював в Ощаді на Хрещатику й в метрополітені стояла бабуся й продавала газети (така нещастна) й усі так само купували ті газетки й не брали решту...
Я дуже здивувався, що вона є депозитчиком в Ощаді й у неї там близько 50 000грн...

Хоча звичайно це таки краще ніж жебрацтво

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Згадався той циган, що у Львові в трамваях на баяні грає :D

 

Відповідь: Про жебраків і гроші подаючих

Ось і я про це. Хто зна на що та бабця гроші зберігає - може, улюбленому онуку на квартиру, чи не дай бог, на лікування, а на виручку від газет вона живе.
Колись я дивилась передачу про жінку, яка була оперною співачкою, але в 90 роки її театр закрили, і вона вимушена була співати у переході. І так гарно співала, що дитині квартиру купила (це було тоді, коли квратиру дійсно можна було купити). У такому випадку жебрацтво виправдане, бо спів - то був професією жінки і нічого більше вона якісно робити не вміла.
Ще один приклад згадала. У нас містом ходить здоровений дядько, а на його плечах сидить хлопчисько років 16 з явними ознаками психічної хвороби на обличчі. Але фізично він біль-меньш розвинутий. І уявіть: цілий день вони ходять містом, при чому хлопець не злазе з пліч дядьки, і жебракують. Їм вже пропонували влаштувати їх вантажниками за пристойну платню - скільки ж сили задарма пропадає. Але відповідь була очікувана - відмова.
А ввечері, у місцях тусовок молоді, де багато пивних пляшок бачу зовсім молодих та на вигляд здорових чоловіків, які збирають пусту тару. Звичайно, так набагато легше, аніж десь працювати, нести відповідальність, жити від авансу до получки.