quote=Spice;746879]"Донецкие" против Киева или зачем им наша столица?[/quote] Не втримаюся, викину деякий матеріал зі своєї ще не відредагованої книги.
З того часу почався занепад краю з відтоком від нього грошей та уваги Кремля. З відтоком інвестицій все більше відбувався технологічний занепад, падіння заробітку, а потім і масове безробіття, яке привело до протестів 80 – 90-х років. Ось така зміна ситуації в краї призвела до того, що регіон на фоні України став найбільш зараженим бандитизмом, алкоголізмом, наркоманією, туберкульозом. Цікаво те, що розподіл цих негативних явищ в Україні повністю співпадають з територією розповсюдження російської мови та опори більшовизму на наших теренах. Звичайно, що сама мова не винна в цьому, а винна культура, носієм якої ця мова є. Далі візьмемо матеріали від І. Гужви з його «Все про господарів Донбассу». Проголошення незалежності України Донбас зустрів в стані деякого заціпеніння і, піддавшись загальній інерції розпаду системи, покірно виконував вказівки київського начальства. Втім, заціпеніння це тривало недовго. Першими з нього вийшли "міцні господарники", швидко оцінивши вигоди нового положення. У 1992 році Москва вже не могла, а Київ ще не міг якось впливати на ситуацію в Донбасі. Більш того, київська центральна влада тоді відчувала себе невпевнено і тому була змушена йти на значні поступки регіоналам, щоб ті зберігали спокій і порядок у своїх областях. Це дозволило донецькій «еліті» відносно спокійно зайнятися первинним накопиченням капіталу. Ще в листопаді 1991 року найбільш "просунутими" керівниками донецьких підприємств - директором "Азовсталі" Олександром Буляндою і директором шахти імені Засядька Юхимом Звягільським був створений «Перший український міжнародний банк», покликаний обслуговувати експортні операції донецьких підприємств і управляти надходженнями валютної виручки. У цей же час була організована і корпорація "Дон", що мала, за чутками, в числі пайовиків представників тодішнього донецького керівництва. Ця корпорація, а також створений в 1992 році за її участю концерн "Енерго" вже до 1993 року стали найбільшими гравцями на ринку вугілля СНД, контролюючи постачання палива на підприємства України, Казахстану і Росії. До цього ж, ще раніше, в 1988 році на одній з далеких околиць Донецька, селищі Жовтневе, відбулися дуже важливі для майбутнього Донбасу зміни. Авторитетна (по «понятиям») в цьому районі людина, Ахать Брагін, встановила контроль над місцевим ринком. У його оточенні вже тоді був помітний молодий хлопець з простої шахтарській сім'ї - Рінат Ахметов. З інших бізнес-структур, що виникли в 1990-1992 роках, можна виділити також фірму "Атон" Євгена Щербаня і "Справа всіх" Володимира Щербаня. Втім, в описуваний час вся ця молода поросль поки залишалася в тіні донецького "червоного директорату". "Донеччани", швидко наростили свою фінансову міць, не склало їм особливих зусиль вийти і на лідируючі позиції в українській політиці. Для цього вони вміло використовували шахтарський рух. Найпотужніша хвиля страйків, що прокотилася в червні 1993 року по Донбасу, привела в уряд України нового першого віце-прем'єра - Юхима Звягільського. Прем'єром тоді, нагадаємо, був Леонід Кучма, однак спрацюватися зі своїм могутнім першим заступником він не зміг. У підсумку, як не дивно, з уряду пішов не Звягільський, а сам Кучма. Юхим Леонідович ж став в.о. прем'єра. Керував він країною на ті часи непогано. Зумів приборкати інфляцію, домовитися з Росією про постачання енергоносіїв і навіть призупинити спад виробництва. Одночасно росла й міць донецького бізнесу.
Ситуація кардинально змінилася, коли Президентом держави в 1994 році став Леонід Кучма. Почалося розслідування деяких справ, пов'язаних з перебуванням Звягільського на посаді в.о. прем'єра, і лідер донецького директорату визнав за необхідне виїхати в Ізраїль. Однак Донбас без «господарів» не залишився. Контроль над ситуацією в області перейшов від директорського корпусу "міцних господарників" до "комерсантів". А конкретніше - до вельми різнородному конгломерату структур, підконтрольних Євгену Щербаню, Ахатю Брагіну (до того часу, крім усього іншого, він вже став президентом футбольного клубу "Шахтар") і Володимиру Щербаню, обраному в 1994 році губернатором області. Основний суперник останнього, ставленик традиційної донецької номенклатури Володимир Логвиненко, ці вибори програв, пішовши потім на посаду виконавчого директора в концерну "Енерго", красномовно, таким чином, позначивши зміну "господарів" регіону. Ця "велика трійка" протягом найближчого року "перемкнула" на себе управління більшістю промислових підприємств Донбасу (благо Києву, де йшла запекла боротьба між президентом Кучмою і керівництвом парламенту, як і раніше було не до регіонів). Спираючись на таку потужну базу, Донецьк до кінця 1995 року вже не приховував своїх президентських амбіцій. "Хоче хтось цього чи не хоче, але Володимир Щербань стане президентом України", - заявляв Євген Щербань. З початку 1996 року Щербані, мабуть, приміряючись до майбутньої боротьби за президентський пост, встановили контакти з рядом впливових політиків. У тому числі тісний контакт був встановлений і з тодішнім прем'єр-міністром країни Євгеном Марчуком. Це було вже занадто, і відповідь була негайною. В кінці 1995 року був убитий Ахать Брагін. На початку 96-го протягом декількох місяців було знищено ще кілька іменитих донецьких бізнесменів. У липні 96-го року зі свого поста був знятий указом президента Володимир Щербань, а восени в Донецькому аеропорту був убитий Євген Щербань. Хто "мочив" "донеччан", до цих пір неясно. Одні кажуть, що це справа рук київських спецслужб, які намагалися таким чином відновити керованість найважливішим регіоном країни, інші вказують на російських олігархів, яких не пускали в область (Євген Щербань, до речі, незадовго до своєї смерті попереджав про небезпеку, що виходить для донецьких підприємців від російського бізнесу). Нарешті, згідно з версією генеральної прокуратури України, замовником убивств був екс-прем'єр Павло Лазаренко, який намагався таким чином розчистити у Донбасі поле діяльності для дніпропетровської корпорації ЄЕСУ (остання дійсно з кінця 1996 року почала активно працювати в регіоні). Крім того, існує думка, що вбивства були наслідком розборок між самими донецькими лідерами (його свого часу озвучив екс-міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко). Так чи інакше, але головний підсумок кривавої бійні очевидний - переможний хід "донеччан" у велику політику було зупинено.
Та все ж бережно, відступаючи коли треба, і рясно "відкочуючись" впливовим київським і дніпропетровським олігархам, донецька група повільно, але впевнено рухалася до досягнення поставленої мети. Одночасно група відновлювала і свій політичний контроль над регіоном. Причому відновлювала досить швидко - до моменту повернення в Донбас навесні 1997 року Юхима Звягільського (якого Київ готував в нові господарі регіону на противагу ставленику Лазаренка губернатору Полякову.). Та повернувшийся Звягільський у повній мірі відчув, що ситуацію в області контролюють вже зовсім інші люди.У липні 1998 року в Донецьк приїхав Кучма і заявив, що губернатора Януковича він змінювати не має наміру, "поки я президент". За деякими відомостями, між Донецьком і Києвом (Кучмою) тоді було укладено негласну угоду: "Донеччани" не ведуть самостійної політичної гри, виконують установки "партії і уряду", а натомість "партія і уряд" дають їм "зелене світло" за всіма їх "господарським" проектам у межах області. Знаковою подією, підкресливши зміни у відносинах Президента і регіональної еліти, став перехід під контроль "Індустріального союзу Донбасу" в кінці 1998 року одного з найбільших підприємств країни - металургійного комбінату "Азовсталь". Втім, донецьке "алаверди" Кучмі було не менш щедрим - традиційно "червоний" Донбас у другому турі президентських виборів підтримав не лідера комуністів Симоненка, а діючого Президента, фактично забезпечивши того другим терміном перебування при владі. До 2001 року донецький клан шляхом проб вийшов на політичну структуру так званої «Партії регіонів». Свою головну мету (закріплення свого господарювання на фактично відібраних в народу національних багатствах та розширення меж цього господарювання) вони прикрили скопійованим з ідеологічних гасел симоненківців-вітренківців – не допуск розширення функціонування української мови, загравання з Росією за рахунок відмежування від «клятого Москвою» НАТО. На це постколоніальний жлоб з Донбасу та інших регіонів володарювання культури «рашен» клюнув. Якщо до цього додати ще й присущу культуру злодійства цього люду, яка вилилася до таких фальсифікацій на виборах Президента 2004 року, то можна вже мати уявлення про банду, яка йшла на всеукраїнський масштаб. Ось як охарактеризував її Ігор Коломийський :«Мы все должны отдавать себе отчет в том, что Янукович и компания – это устоявшаяся, хорошо структурированная, сплоченная и циничная промышленно-политическая корпорация, которая убеждена, что ее интересы выше интересов страны и народа, живущего в этой стране. Для нее власть – это и цель, и средство, и они ни перед чем не остановятся на пути к власти и для удержания этой власти. Пусть рухнет Украина, но останется Партия регионов» Так на зміну дніпропетровському клану керувати в Київ йшов донецький.
