Модераторы не ругайте меня ХронікиЛьвова 04.02.2008 08:29 Чебуреки-пиріжки. Хроніки ностальгії Ці заклади були всюди. Напроти головної пошти ще досі можна прочитати «Пиріжкова». Просто і доступно. Пиріжки були великі, круглі і теплі. З сиром, повидлом, маком, какао, капустою, рисом і м’ясом, лівером. Їх їли одразу, бо вони завжди були свіжі. В духовку на повторний розігрів їх не ставили, бо це ж не піца. Тарілка, піднос і великі склянки гарячого молока, чаю, какао або кави з молоком. Чи були вони настільки смачні? Так, але і ми були голодні, як партизани. Студенти. Дивлячись, як народ на вулиці «рубає» хот-доги, виникає підозра, що це здорова і смачна їжа. В принципі, там багато моркви і капусти, а їсти сирі овочі корисно. Сучасні пиріжки, які продають на вулиці, також створюють ілюзію ситості. Зрештою, все відносно. Я знаю одного Буратіно, якого переслідує ідея фікс віднайти той індійський чай, зі слониками, який він пив у дитинстві. Аргументи «коли ми були молодими, то трава була зеленіша, сніг - біліший, жінки - без целюліту» його не переконують. Він все валить на «хімію». Тоді був органік, а тепер - фаст-фуд. Не знаю. Якщо брати до уваги теперішні і тодішні ресторани Львова, то минулі програють в одні ворота. Чого варті лише ресторани національної кухні? Всі ці китайські, вірменські, грузинські, в'єтнамські, узбецькі кухні... А майстерність кухарів, інтер'єр, рівень обслуговування та й власне продукти? Додайте до цього урізноманітнену українську кухню. Але що стосується фаст-фудів, то це вже не буде збірна Бразилії проти Канади. Тут, скоріше, нічия. Чанахи, вареничні, пельменні, просто «Їдальні», усілякі «Домові кухні» перестали існувати в центрі міста, не витримавши конкуренції та натиску міжнародного і українського фаст-фуду. Їх ще можна надибати на межі міста і вокзалу, але це вже суто ковбойські заклади. Економічно вигідна і швидка в приготуванні піца відправила на домашні кухні вареники, пельмені, налисники, чанахи і чехомбілі. Така їжа в часи масового рекламного психозу приречена на забуття. Це все і не погано, і не добре. Так було завжди і всюди. На місце старому приходить нове. Нові інтер'єри, нові назви, нові меблі цих закладів - це просто фантастика. Але новою стає й атмосфера. Фаст - швидко і яскраво. Тоді були інші правила гри. Люди приходили поїсти, а не повимахуватись. «Їдальні» були на кожному розі і не обов'язково називались «Чанахи», «Варенична», «Пельменна». Вивіски з простими, мало не півметровими буквами. Скромно оформлені. Куток продавця. Книга скарг. Колір стін - такий жовтий, мокре жито. Під псевдофанеру. До неї прикручували якісь залізяки. Але написи акуратні. Від руки зроблені. Народна творчість. Народний заклад, де заходили люди з непростими біографіями і думками. Запах спрацьованих тіл, штукатурки і машинного масла. За касою чомусь завжди були жінки з неповторними українським формами і розмірами. Зажди в білому. Невеличка черга, щоб відчути серйозність моменту. Потрібно усвідомити - процес вимагав певної концентрації. Великі дядьки з вусами розривали хліб руками, який стояв на тарілочці, і розливали «сотку» у двістіграмові склянки. Склянки мали грані, їх було легко тримати. Відразу. А потім їли. Алюмінієвими ложками. Серйозно так, ніби читали заповіт. Чанахи були густі, теплі, там плавало м'ясо. Тепло нагрівало вас зсередини і люди відчували себе братами. Потім замовляли ще. Розмова переходила в тости, роздуми і вітання. Вареники з м'ясом були политі топленим салом зі шкварками і цибулею. Великі, жирні шматки, як кури в грилі, які давали в ресторані на Високому замку. Кури брали руками. Відривали ногу і в соус. Гострий і червоний. В піалі. Його робили з хороших помідорів. Горілка стояла в графинчику. На білій скатертині. Великі скляні стіни, за якими велике місто. Дерева, природа, краса. Особливо чітко її контури проглядалися, коли закінчувався вміст графинчика. У керамічних горщиках подавали запіканку (картопля, м'ясо, зелень), пельмені в грибному соусі і деруни з м'ясом. В «Бістро» (там зараз магазин електротехніки) давали запіканку. «Сто грам» приносили з собою і наливали під столами. Центр, діти, жінки деколи заходили. Їли стоячи. Не роздягаючись, у пальтах і шубах. Коли наливали, для конспірації дивились на фотошпалери. Дерева, ліс якийсь, листя. Настрій - відповідний. Враження, коли випили, а шлунок порожній, що стоїш у лісі. Запіканку не чіпали. Спочатку салат. Велика така миска. Оливки чорні ставили. Народ так і не знав, для чого ці гіркі сливки. Дехто їх їв. Руками. Порожні пляшки ставили акуратно під батарею. Ніхто не курив. Ніяких матів. Довкола інтелігентні люди. Напівстишені голоси перекривав стук підносів. Їх відносили самі. Після першої півлітри ставало сумно. Як на вокзалі. Одяг підсилював враження тимчасовості. Розмови велися на філософські теми. Деруни з м'ясом давали «під стіною». Не пили. Приходили вже «у формі». Можливо, відсутність стоячих місць не надихала. Все було спокійно. Без фанатизму. Вірші не читав ніхто. Це все ж не «Мюнхен» і навіть не Грюндік. У цих «пивнухах» пари пива і курева так тиснули на голову, що ви слухати поезію іноземною і... вірили. Свіже повітря та брак грошей змушували їсти чебуреки і пити сухе вино. Екстремали пили «Золоту осінь». Чебуреки рвали зубами. Хто мав. «Тошнотики» (пиріжки з лівером) тримали руками. Брали декілька штук. Разового пластикового посуду люди тоді ще не знали, тому пили, як аристократи, зі скляної тари. Екологічно чисті паперові стакани, в яких часто продавали катастрофічно дешеве і просте плодово-ягідне морозиво, були. Але спробуйте їх дістати. Пельмені, зроблені вручну, плавали в грибному соусі. Залишки грибів можна було побачити неозброєним оком, і це не були печериці. Ці гриби росли в лісі. Печериці ще не зайняли територію маслюків, рижиків, не кажучи вже про королів лісів - білих грибів. Їли їх перед відходом на вокзал. Електричку брали штурмом. Потрібні були сили. Не пили. Сильно. Покоління наших дітей відкриє свій світ запахів і звуків. Нові електрички чистіші і скоріше їдуть. Дорожчі. Мило з ароматом манго - це вже не розкіш, але чи краще воно миє? На зміну чанахам і чебурекам прийшли піцерії. Свій світ. Універсальний м'ясний салат витіснили крабові палички, солодка кукурудза і китайська капуста. Пиво стало пастеризованим, м'ясо - «рослинного походження», а жінки роздягаються тільки за гроші. Львів харчовий - там, де люди (чужі, свої, туристи, студенти) їли, - змінився раз і назавжди. Словосполучення «аромат, ідентичний натуральному», бензонат натрію, консерванти і барвники вже не пишуть чужою мовою. Все це можна прочитати, купивши своє, українське. Як порахувала одна київська журналістка, Леополіс - це місто піцерій, а не кав'ярень. МАЙКЛ для ZAXID.NET
Ми прийшли, а поїзд поїхав. Це покоління буквально загублене. Вони ж виїжджали не так, як зараз. Вони так шифрувались, що ти півтора роки нічого не знав. Одного чувака на Сихові я вчив англійської, бо він мені казав, що їде до Польщі, де буде працювати на голландську фірму. Коли приїхав Папа, то вони казали, що переїхали на квартиру до мами, бо тут вони роблять ремонт. А вони її просто продали, бо це ж офіційна еміграція. А чому шифрувались? Це реальні історії, оскільки люди гинули через те, що хтось комусь сказав, що хтось їде. Прийшли, навідались, вибили все, якщо були гроші. Це була гарантія, що тебе прийдуть бомбанути. Це ж не зараз, коли рекомендують не писати у фейсбуці, що ми поїхали на море. Тоді достатньо було щось необережно сказати. В сучукрліті про це покоління чогось такого непомітно і 90-ті Адольфича сюди точно не заточиш. Це не просто 90-ті, а 90-ті у Львові. Я не знаю, куди люди дівались на Сході. У них не закривали заводів. У мене там брат працював на заводі і він шикарно собі жив та їв хліб з маслом на Запоріжсталі. Це у нас тут все закрили. Люди вивозили метал і так вивезли все. А там працювали і там були ті червоні директори, які Кучму вибрали. Це у нас такий досвід. У них такого досвіду не було. Це у нас тут все бабахнуло. Львів собі поміняв вулиці, зняв Леніна. Нам відразу дали свободу. Заводів відразу не стало і це ми поїхали у Польщі та Югославії, бо стали непотрібними. Наприклад, моя спеціальність – інженер електронної техніки, технолог напівпровідникового і пленарного виробництва. У нас немає таких заводів. Ніде у східній Європі. В Угорщині був Відеотон – його закрили. Їх просто не існує. Немає мого факультету електрофізики. На Поляроні (я вже мовчу про Телескоп та Електрон) працювало більше людей, ніж зараз працює у всій ІТ-індустрії Львова. У неділю скрізь була тиша, ніяких пив, бо вони в понеділок люди йшли на роботу. Неділя – це був мертвий час. А тепер, що неділя, що субота, що понеділок. Це раніше в Грюндіку нам чувак розливав пиво і декламував англійською Шекспіра. Навіть не знаю, хто він такий. Це б була благодатна тема для Винничука. Винничука таке не цікавить. Він має свій Львів. Львів польський, Львів бамбетлів, пляцків. Комерційний набір для туристів. Я не переконаний. Йому це подобається. У нього є така ідея-фікс, що колись у Львові стояла рогатка і людей не пускали. Коли зараз дивишся фотографії старі, то там люди босі стоять в центрі. Там болото в центрі. На площі Ринок був страшний базар. Щоб про цей Львів писати, потрібно не просто бути у його середині, не просто десь вчитись на факультеті філології. На Краківському базарі стояли фарцовщики і половина палених джинсів продавалась саме там. У нас один чувак купив там джинси і наступного дня усі закльопки на його Левісах злетіли і ми всі з того ржали. Хто зараз знає, що на оригінальних мала бути саме та стрічка , саме та нитка і так далі. Тоді це було ціле мистецтво. Люди лекції читали. А Махарані? Було таке мило, що продавали на Привокзальній. У нього був страшний запах, просто жах. Але його розбирали тому, що це було перше мило заокругленої форми. Потім сказали, що це мило для собак, але ж всі люди його вже купили. Наші кобіти дружили з іноземними лише тому, що ті їм продавали ліфчики та мило. Першу пачку Pall Mall та пляшку Coca-Cola привозили іноземці і їх вже за те, могли любити. Я колись своїй знайомій купував ліфчик "Тріумф" і там була ціла комбінація – мені поляк привозив плакати культуристів і ці тонни плакатів я вже міняв на ліфчик. http://www.varianty.net/13968-mykhailo-myshkalo-maikl-inshoi-molodosti-u-nas-ne-bulo
Цікаво, а з якого чанахи чи чебуреки стали львіською наїдкою? Я, між іншим, знаю, що то є таке чебуреки (хоча не їла), але що то є таке "чанахи"?
Щось "львів'нкою" запахло! Цей шедевр львівської кухні відповідав трьом процесам: випив -закусив(вкусив),і так на три рази - якраз! Все було необхідно запити гальбою Львівського пива! Побачити ЦУМ, і львівський трамвай-повністю задоволений львівіський вояж!
Я не знаю "з якого" стали, знаю "з якого" перестали Судячи з другого Вашого питання, Вам просто замало років щоб ностальгувати. Чанахи то їжа Львова Просто в якийсь період, якогось покоління. Я ще памятаю своє захоплення чебуречною на вокзалі в котрих подавали чанахи з таким великим куском мяса, що його важко було дістати з горщика Чебуречна та досить "нова", збудована разом з Приміським вокзалом... Уявіть собі його "колись" теж не було Правда останні раз коли я заходив туди поностальгувати, мяса в чанахах було замало, а пяниць і бомжів - забагато...
53. Ностальгувати за їжею столових?! Я туди не заходила. Ніколи і нігде за своє життя. Їжу, яку не робили вдома, могла знати, тобто що то є таке, наприклад, "солянка", знаю, що то зупа, але не коштувала ніколи. Чанахи якось пройшли взагалі так, що я їх і не знала. З другого боку, баранину люблю, але в Грузії не була ніколи (а в нас ії дуже часто не бачила взагалі). А от моя ностальгія, гастрономічна, то по тому теляткові, що приносили з передмістя бабі. Яке ж воно смачне було.....
Раз вже заговорили за страви - про паради не згадую. А була колись така смакота-нирківка. Це не та нирківка, що сьогодні. Теперішні масарки толком і не знають, що то таке. А це був кусок телятини з реберцями і залишками нирки. Стушена нирківка була неперевершеною . А ще домашня мелена ковбаса по 4,50 від масарки з Личаківської.
Ностальгія, то ностальгія... Спогади про певні приємні почуття. Зазвичай мозок залишає до тих спогадів, якісь "маркери". Місце де то було, страву що їлась, музику яка чулась і т.п. Ось і чебуречна багато, для кого - ностальгія.
