На фоні білого снігу легко виділявся рухливий чорний силует. Під старим, розлогим кедром могутній вепр перекидав своїми закрученими іклами пласти снігу, докопуючись до злежаного прошарку обсипаної хвої в пошуках кедрового горіха. Час від часу він задоволено піднімав голову і чувся хруст знайденого лакомства, перемеленого страхітливою пащею велетня. Успішний пошук калорійних ласощів притупив обережність кабана. В семи метрах, за зваленим стовбуром мертвого дерева, затаїлась напружена полосата спина рудого велетня, уссурійського тигра. По своїй природі дикі кабани не є гострозорими. Зате мають надзвичайно розвинутий нюх, який допомагає їм вижити в жорстокій боротьбі за життя. На цей раз, нюх кабана був направлений глибоко під сніг, в шар хвої, що перетлів і видавав принадливі, багатообіцяючі запахи. Кружляючи під деревом, кабан наблизився на кілька метрів до засідки тигра. Блискавичний стрибок господаря тайги, здавалось поставив безсумнівну крапку в віковічнім протистоянні цих двох видів. Та, за долю секунди, якимось звіриним відчуттям, вепр впізнав наближення смерті і стрибнув вгору, назустріч, глибоко вгрузнувши задніми ногами в рихлу землю. Замість загривка, тигр замкнув свої щелепи на морді не менш грізного противника. Два велетня, піднявшись на задні ноги, всією напруженою масою тиснули один одного, намагаючись звалити. Змішана кров, з розпоротої іклами морди тигра і прокушеної рийки кабана, яскраво зачервонила сніжне місиво. Лишень хвилину, а може й більше, своїми холодними, сталевими отворами рушниця дивилася цей двобій лісових гігантів. Я знав, що один з них має програти цю битву. Я вибрав кабана…
