Олесь Янчук – сміливець, який чи не першим пішов супроти радянських авторитетів і міцно усталеної тогочасної думки. А нині він один із найактивніших українських режисерів, відомий як постановник історичних картин із виразним національно-патріотичним акцентом. Майже всі його роботи розповідають про постаті й теми, табуйовані за радянських часів і чомусь не досліджені зараз. Він не боїться писати про народну святиню, щоб, бува, не осквернити її, не втікає від високих цілей, бо не боїться залишити їх невиправданими. Повний текст
Що нам робити? Любити Янчука тільки тому. що він робить патріотичні фільми? Але коли ж вони невдалі, безталанні. Ще не бачив фільму про Шептицького, але голод, Чупринка -- нікудишні, далекі від фільмів того жанру що роблять латвійці, поляки, чехи. Хочеться, просто, заборонити (жах!) Янчуку робити фільми. Або післати його на науку до Вайди, або Шнора, або Грабаля!
Є безліч дійсно цікавих і дійсно патріотичних тем, на які чомусь ніхто з кінематографістів не звертає уваги. А те що робить Янчук, поперше абсолютно невдале, а подруге така показна "патріотичність" викликає нудоту.
Якраз для масового глядача ці фільми і не цікаві. А от порівняння зі шкільними підручниками вдале як учбві фільми які в примусовому порядку мають переглянути школярі- саме воно. А щодо "Лєніна в октябрє", то дивлячись "осіннє вбивствор у Мюнхені" мене не покидало дежавю на апредмет фільмів про Лєніна.
