«Нам нема куди поспішати, ми сімдесят років не молилися»

Най пробачить мені Петро Дідула, але, прочитавши сьогодні (в автобусі) його репортаж зі Сходу України, не можу не запостити уривки на форум.

[...]
Сила проповіді священика
Дуже часто греко-католицькі парохії сформовані з місцевої інтелігенції, яка особливу увагу звертає на рівень проповіді священика. Пан Леонід із Запоріжжя переконаний, що в греко-католицьких парохіях є відповідний рівень проповіді священика. «Я колись ходив до протестантів, а потім до православних, — говорить пан Леонід. — Можна сказати, що у греко-католиків богослужіння, як у православних, а проповідь — як у протестантів. У православних проповідь мене втомлювала через те, що в ній бракувало власне Євангелія. Тут, в отця Андрія (ред.: Бохвата), я вперше відчув, що чекаю на момент, коли священик почне проповідувати…».
[...]

Новий тип православ’я для Росії
У Луганську, Донецьку, в багатьох парохіях Херсонщини членами греко-католицьких громад стають етнічні росіяни. До того ж їх частка стає щоразу більшою. На моє запитання, чи не перешкоджає їм українська мова у богослужіннях, п. Розалія з Луганська відповіла: «Українська мова для мене зрозуміліша, ніж церковнослов’янська». Потребу впровадження російського перекладу богослужінь у літургійне життя Греко-Католицької Церкви п. Анатолій із Донецька пояснив місійним покликанням Церкви. «Ви зрозумійте, — каже пан Анатолій, — до Росії з українською мовою Церква йти не може. А власне Греко-Католицька Церква є єдиною на сьогодні діючою церковною інституцією, яка може витягнути Росію з того багна, в яке вона забрела через сотки літ панування у ній державної форми православ’я». Після довшого вияснення думок провідних російських філософів Чаадаєва, Бердяєва, Соловйова пан Анатолій дійшов висновку: «Лише новий тип православ’я, позбавлений шовіністичного і монархічного змісту, православ’я, що перебуває в євхаристійній єдності з Папою Римським, може відродити справжній дух російського народу».

В цілому ця думка не є новою. Новим у цій бесіді для мене виявилася сама духовна постава цього надзвичайно статечного й інтелігентного росіянина. Він говорив, як говорять люди, сповнені віри, і в кожному його слові й жесті було видно переплавлену вірою у Бога біль за свою Батьківщину — Росію.

[...]

Між Великою Україною і Галичиною
Абсолютна більшість священиків греко-католиків, які працюють на Східній Україні, — це вихідці з Галичини, найчастіше — це колишні питомці Івано-Франківської та Дрогобицької семінарій УГКЦ. Але практика показує, що сам факт походження священиків із Галичини, не є визначальним.
[...]
За свідченням багатьох осіб, з якими мені доводилося спілкуватися, власне священики УПЦ (МП), що походять з Галичини, діди і прадіди яких були греко-католиками, інколи навіть греко-католицькими священиками, дуже часто стають найбільшими поборниками «уніатствующіх схизматиков», а відтак творцями непримиримого образу Західної України на Сході.
[...]
Нижче я зупиниюся на цих двох формуючих дійсностях УГКЦ на Східній Україні. При цьому, як і в попередніх розділах, я буду опиратися на думки, висловлені моїми співрозмовниками. Визначальним є те, що будь-яка розмова про характерні риси місцевих людей, переважно мала порівняльний характер. Розмірковуючи про специфічні риси місцевих людей, мої співрозмовники, священики - вихідці із Галичини вдавалися до порівняння з Галичаною.

«Повноти нема ніде»
Усі відзначали інший характер релігійности місцевих людей, який має чимало зовнішніх відмінностей щодо релігійности галичан. Декотрі якості наводили як свідчення на користь місцевих людей — щирість, людяність, простота, інші — на користь галичан — обізнаність в церковних справах, усвідомлення своїх обов’язків щодо Церкви, впорядкованість і здатність до системного провадження справи, прив’язаність до живої традиції Церкви. Але «ніде нема повноти — ні на Заході, ні на Сході, — вважає сестра-служебниця Марія. — Але ми можемо навзаєм дуже добре доповнити одне одного. Хіба це не те, що Господь очікує від нас?» «Для прикладу, тільки тут, у Донецьку, я відчула те, чого так бракує нам у Львові чи Тернополі, — продовжує сестра Марія. — Хто сюди приходить з духовенства, той дійсно віддає себе, щоб місцеві люди розвивалися, щоб пізнавали Господа Бога. На Заході ж уважають, що всі люди мають бути при Бозі ледь не автоматично».

Скажімо, такою типовою, можливо, одною із найбільш очевидних відмінностей між релегійністю галичан і східняків, є недільний обов’язок брати участь у богослуженні.

«Релігійність людей із Східної України базується на тому, щоб відвідати святі місця, освятитися через торкання святої речі (ікони, мощів святих тощо), зробити даток на різні церковні потерби, — розповідає владика Степан. — У жителів Галичини релігійність насамперед виявляється обов’язком щонеділі і у свята йти до Церкви, мати належну катехизацію тощо». «Люди тут не звиклі ходити до Церкви, — говорить о. Іван Цухуляк. — Якщо на Великдень може прийти і 700 осіб, то звичайної неділі збирається до 100».

Варте уваги те, що факт браку обов’язку місцевих людей брати участь у недільній Літургії, священики подавали без якогось негативізму, але радше з певним вирозумінням і часто навіть оправдовуючи.

«Якщо вже повірили, то цілим своїм серцем»
Усі співрозмовники відзначали якусь особливу щирість, довіру і якусь особливо людяну, не відірвану від землі побожність місцевих людей. «Вони вже як повірили, то живуть і діють згідно з цією вірою, вони вірять цілим своїм серцем, не хитаються, не сумніваються. — говорить о. Миколай з Донецька. — Попри переповнені храми в Галичині, тут якось частіше можна зустріти в Церкві людей справді віруючих».

Отець Іван Цухуляк (Бердичів) розповів одну історію зі свого священичого досвіду. «Був празник Успення Богородиці. Я повертався після святкового богослуження додому. По дорозі побачив, що якісь люди працюють у полі. Мені стало просто цікаво, оскільки знаю, що місцеві люди, як правило, саме на це свято в поле не підуть. Зупиняю машину, беру хрест у руки і йду просто до цих людей. Підходжу до першого, а він відвернув лице, кинув сніп і так у півголоса: «Ней би його шляк трафив, я казау сегоднє не йти в поле». Виявилося, що це наші люди з Галичини приїхали на заробітки в місцевий колгосп. От їм голова колгоспу, православний комуніст, влаштував випробування. Запропонував за подвійну оплату працювати під час празничного дня, натомість взяти собі відгул у будній день. От наші люди і спокусилися», — розповідає отець Іван. «Мені здається, що місцеві люди на таку умову ніколи б не пристали», — припускає отець Іван і продовжує. — Галичани мають багато зовнішньої побожности, яка є навіть небезпечною для місцевих людей. Місцеві люди, дивлячись на ці зовнішні ознаки побожности, можуть навіть мати почуття меншовартости: от, мовляв, як ті люди з Галичини гарно моляться, гарно клячать, гарно б’ються в груди… При цьому вони посідають щось багато більше, ніж зовнішній вияв побожності». «Мене вразила простота, щирість і відкритість цих людей, — розповідає владика Степан Меньок. — Шукають Бога. Tabula rasa: бери крейду і пиши. «Благослові, владико, на пост», - звертається до мене одна жінка. А далі піде до церкви, купить свічок, стане десь у куточку й довго та глибоко молиться».
[...]

Становище священиків
Без перебільшення найсвітліше враження цієї подорожі виніс із зустрічей зі священиками та їх сім’ями. Неминуче у це враження закрався і суб’єктивний момент, адже саме священичі родини приймали й гостили нас у цій дорозі. Але, без сумніву, є кілька об’єктивних моментів, які це враження не пов’язують виключно з гостинністю наших добродіїв. Священикам УГКЦ на Східній Україні до великої мірі справді нема на кого покладати надію, хіба тільки на Бога. Не мають вони ані якоїсь сталої, стабільної допомоги від церковної інституції, ані від місцевих людей. У абсолютній більшости випадків священики залишені сам на сам із своїми проблемами: сім’я, пошук землі під забудову церкви, церковне служіння, катехизація... Тому-то витримують тут тільки ті, в яких, за словами владики Богдана Дзюраха, ця віра здатна «зрушувати гори». «Звісно, є й такі, які не витримують, — говорить владика Степан. — Без глибокої віри священик тут раз-два - і зламається». «Священиків у цих регіонах пускають на самовиживання: випливеш — добре, не випливеш — прикро, знайдемо на твоє місце когось витривалішого, — розповідає о. Андрій Бохват(Запоріжжя). — Це прикро, адже через таке ставлення до багатьох священиків вже тут, на місцях, у них прийшло розчарування». Владика Василь Івасюк переконаний, що священики отримують допомогу від інституції Церкви, «але очевидно, вона далека від того, щоб покрити реальні потреби священичих родин». «Я роблю те, що від мене залежить, а далі нехай Господь робить», — говорить владика Донецько-Харківський Степан. Частково вихід із ситуації владика Василь бачить у тому, щоб на Схід України все більше зголошувалися монаші чини та згромадження. Наразі, однак, бажаючих мало. Кілька зустрічей владик із східних регіонів із настоятелями та настоятельками монастирів не дали якогось очевидного зрушення. Якщо хтось і продовжує їхати на служіння зі Західної України на Схід — то це й далі переважно одружені священики, причому з Івано-Франківської та Дрогобицької семінарій. «Але нема так зле, щоб на добре не вийшло, — говорить з цього приводу отець Василь Пантелюк (Донецьк), один із перших священиків на Донеччині. — Бог покликав сім’ю для праці на цих теренах. Спершу нас це тривожило, тепер ми бачимо великий позитив від того, що саме одружені священики попровадили місійну працю на Східній Україні».
[...]

Усю статтю можна прочитати тут.

 

Відповідь: «Нам нема куди поспішати, ми сімдесят років не молилися»

І багато вони заробили в тому колгоспі? Смішна історія - приїхали в колгосп заробляти.....

 

Відповідь: «Нам нема куди поспішати, ми сімдесят років не молилися»

Тим не менше їздять на сезонні роботи. на помідори особливо.

 

Відповідь: «Нам нема куди поспішати, ми сімдесят років не молилися»

та я й не заперечую, але вислів смішний.

 

Відповідь: «Нам нема куди поспішати, ми сімдесят років не молилися»

А мене вразили слова священиків, котрі порівнювали загальний дух вірних. Бо я вже давно відчувала, що є ота поверхневість. Сумно, але факт, як виявилося.