Географічні та кліматичні умови життя нашого північно-східного сусіда виростили люд з дещо відрізняючимся від нашого менталітетом. Особливо цю різницю посилив перехід наших предків до землеробства. Якщо українець в середині ХVII століття все більше освоював риси "толерантного порпача в землі", то в так званому "нечорнозем'ї" все ще в основі було мисливство, збирання інших дарів природи. До речі, навіть в ХХ столітті Москва викидала величезні гроші для підняття сільського господарства в Нечорнозем'ї. А мисливство та інше "збирання" породжує більш агресивний менталітет ніж у хлібороба. Ця держава виникла на задвірках Русі та й всієї Європи на базі неконсолідованих народів угро-фінської групи. Подальші матеріали будуть спиратися частково на книгу В. Білінського «Країна Моксель». КОРІННЕ НАСЕЛЕННЯ Угро-фіни були автохтонним населенням межиріччя Оки й Волги, які прийшли в Европу з Азії і до своєї монголоїдної бази частково увібрали в себе европеоїдну домішку ще до приходу слов'ян. Їх племена есті, весь, меря, мордва, чемерис входили до готського королівства Германаріха в ІV ст. Літописець Нестор в Іпатіївському літописі вказує близько двадцяти племен уральської групи (угрофінів): чудь, ліви, води, ямь весь карели, югри, печери, самоїди, пермяки,черемис, литва, зимегола, корсь, нерома, мордва, меря, мурома і мещери. Згідно археологічних даних, ареал розселення чудських племен у східній Європі залишався незмінним протягом 2 тисяч років. Ця сталість викликана географічною ізоляцією серед боліт та лісів, через які не відбувалася міграція народів. Угро-фінські племена належать до урало-алтайської групи і тисячу років тому були близькі до печенігів, половців, хозар, але знаходились на значно нижчому, ніж останні, рівні суспільного розвитку, фактично, предки московитів були тими ж печенігами, тільки лісовими. На той час це були найпримітивніші і найвідсталіші у культурному відношенні племена на території географічної Європи. Не лише в далекому минулому, але ще на зламі 1 та 2 тисячоліть вони були канібалами. Грецький історик Геротод (5 ст. до н.е.) називав їх андрофагами (пожирачами людей), а Нестор-літописець уже в період Руської держави - самоїдами. По способу економічного життя ці племена відносилися до примітивної збирально-мисливської культури. На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали відносно мирну вдачу, тому процес колонізації їх не потребував великої енергії КОЛОНІЗАТОРИ На той час (зачатків Московії) поряд з цими племенами (через Валдайську височину) жили слов’яни, східна частина яких варягами була сформована в державу Русь. В цієї держави були два культурних та адміністративних центри, які постійно сперечалися між собою за лідерство. Йдеться про Київ та Новгород, перший з яких поступово став столицею, але й Новгород не втрачав своєї цивілізаційної самобутності. В часи Русі різні народи та племена обирали для свого життя басейни річок. І тут можна кордон між слов’янськими та угро-фінськими племенами провести по Валдайській височині, з якої виходило багато річок. Ті, які виходили з західної частини, слугували транспортними артеріями для слов’ян, а зі східної частини – для угро-фінських племен. А для обопільного сусідського співжиття слов’ян та угро-фінів не було відповідних водних артерій, а по лісах та боло тах не дуже просунешся. А ось тюркські народи типу булгар мали доступ до цих лісовиків через спільні водні артерії, тому й були для них віконцем в навколишній світ, торгуючи з ними. Вони завозили лісовикам хліб, тканини, зброю, вивозячи від них хутро та інші дари лісу. Доказом цього може слугувати навіть слово «калач», яке від булгар попало до угро-фінів. ХІХ столітті археолог Уваров при розкопках на території колишньої Москво-Суздальщини не знайшов якихось помітних слідів слов’ян в період до XVI століття. Дивись відносно цього його працю «Меряни та їх побут». В цій праці дослідник вказує про наявність в мерян грошей з Азії (торгівля з булгарами) і відсутність таких з Русі. Але колонізація цих угро-фінських племен булгарами не була такою агресивною, як вигнанцями з Русі. Природні кордони нетрів між слов’янами та угро-фінами переборювали лиш відчайдухи. Такими були монахи з вже християнської Русі, які шукали усамітнення для медитації та пройдохи-вигнанці звідти ж, яким на її землі не було місця. Перші в віддалених нетрях угро-фінів будували примітивні монастирі, з яких творили месіанство серед чужих племен. Другі, такі як Ю. Долгорукий, який був в батька та киян в ролі «в сім’ї не без виродка», не отримавши землі в Русі, подався з найманою військовою ватагою загарбувати таку в сусідів. Він, вибравшися за межі володінь батька та Русі, силою відібрав на території угро-фінського племені Меря поселення Кучкове (майбутня Москва) в торговця з Булгарії Кучки, вбивши його. По суті такі люди, як Ю.Долгорукий, були для цих угрофінських племен як Рюрик для східних слов’ян. Ми можемо прирівняти також обрусившихся варягів типу Юрія Долгорукого до іспанців-конкістадорів з їх агресивністю та організованістю, а колонізоване місцеве населення – до ацтеків, які не були в змозі дати адекватну відсіч маленькій кучці колонізаторів. Так ці київські ізгої внесли в ці краї якусь частку культури Русі, але разом з тим занесли до цих народів варяжську агресивність. Але все ж більш масштабно на ці землі мову та культуру Русі принесли монахи, тим самим заповнивши вакуум безграмотності місцевим племенам. Мусульманство з Булгарії не так настирно просувалося в ці краї. Першим таким святителем місцевого люду (плем’я Меря) був Леонтій в 1073 році, але за настирність чужинця через ксенофобію він був вбитий місцевими. Найбільше просунув християнство мерянин Авраамій, який прийняв християнство та почав поширювати його серед упираючихся угро-фінів. Хоча й появився на цих землях і військовий колонізатор в образі Ю. Долгорукого з дружиною, але у церковних і військових не було взаємної підтримки. Тому опір хрещенню в угро-фінів був досить потужний. Меряни продовжували служити своїм богам, які в них були в образі рідких в цих боло тах каменів (Кардо-сярко). Яскравий приклад такого зворотнього впливу своїм варварством угро-фінів на колонізаторів був син Долгорукого по прозвищу Боголюбський. Народившийся та виросший вже в цих краях він був по суті двоєвірцем, продовжував разом зі своїми вже одноплеменцями поклонятися каменям і одночасно засвоїв частково місцевий сурогат від християнства. Спинаючись на ноги сурогатна церква цих болот них народів доходила до такого стану, що навіть константинопольські патріархи зі своєю вже не зовсім чистою репутацією не завжди вирішувалися висвячувати для цих варварів єпископів. Так в 1185 році лиш після 13 (!) років роздумів та заборон був висвячений єпископ Лука. А перед цим єпископ цієї варварської землі по імені Феодор був позбавлений сану за судом митрополита через нечувану жорстокість. Отже варварство цього середовища доводило до падіння моралі і тих, хто повинен був її піднімати. Так єпископи Іоанн І, Пахомій, Кіріл складали свій сан, сприймали схиму й віддалялися в монастирі відмолювати свої гріхи. Як бачите, тодішні Кіріли хоч були більш самокритичними ніж теперішні. Отже прививати для оцивілізованості християнську мораль з відомих Заповідей було нікому. Замість божих Заповідей в цих краях виросли свої «понятия», по яких до цих пір живе і цей народ і сурогатна його християнська церква. Поступово вона під фактично фіговим листком християнства замість служіння Богу поступово перейшла на служіння «хану та отєчєству», що робить по цей день.
Продовження Та й військові колонізатори теж змінювалися в цьому середовищі. Так кияни були шоковані поведінкою (попри знання його попередніх вад) Ю. Долгорукого, коли він повертався до Києва. А про його сина, Андрія Боголюбського, кияни вже казали, як про відвертого чужинця та ворога. Якщо опертися на аналіз становлення культури людини по А. Тойнбі, то тут середовище проживання (ліси, болота, культура угро-фінів) теж робила свою справу відносно зміни культури прийшлого люду. Отже, найбільший внесок в створення цієї країни Моксель внесли географічні умови, які охороняли цей люд від достойних супротивників і занесенню сюди цивілізації. Ліси та болота робили край не дуже доступним не тільки для цивілізації, а й для войовничих кочівників, які не дуже бажали відходити за межі Великого євразійського степу. Та й для європейських народів він був малопривабливим. Ці болот ні нетрі породжували людей з якимись варварськими ментальними рисами, яких ми не помічаємо в такій мірі в інших угро-фінських народах. Великий внесок в цю трансформацію вніс пройдисвіт Долгорукий, який наклав на культуру мерян свою, загарбницьку та жорстоку, яка згодом переросла в ментальну рису. До цього місцеві племена якось мирно уживалися в своїх кордонах, а ватага вигнанців з Києва внесла в їх життя загарбницький елемент, який потім посилили часи перебування в складі Золотої Орди. Складається враження, що вигнаний з Києва за сказ Ю.Долгорукий своїми укусами переніс цю хворобу на колись мирних мерян. Так різниця між родичами, естонцями та рязанцями, на даний час дуже суттєва. Причому елемент загарбництва тільки зростав, тому так званий Боголюбський по імені Андрій був ще розбещенішим та жорстокішим ніж його батько. По цій же причині вони майже всі вмирали не натуральним способом. Долгорукий був вбитий ненавидячими цього ізгоя киянами. Кияни навіть заборонили його ховати в Києві. Син його, Боголюбський, теж був вбитий казалось би вже своїми людьми з племені Меря. В той період ця братія вже відкололася від Русі, але не стала ще в повній мірі місцевою. По висновках московського історика В. Ключевського роком народження Московської держави є 1169 рік. В цей рік вирослий в мерянських болотах Андрєй Боголюбський напав з цих своїх болот них нетрів на ослаблений постійною боротьбою з кочівниками та відсутністю консолідації влади Київ, спалив його, знищив велику частину його мешканців, пограбував його церкви (навіть потім монголи цього не робили). Це було в таких масштабах, що потім київський літописець напише : «Суздальці так зруйнували Київ, що потім монголам залишилося лиш доруйнувати його». Після цього походу на ненависний Київ Боголюбський заклав свою столицю в якійсь угро-фінській дєрєвні на Клязьмі під претензійною назвою Владімір.Вони любили копіювати з Русі назви типу Галича чи Владіміра, хоча крадену з Вишгорода ікону ці «боголюбські» перейменували вже в Влідімірскую. І оця ненависть до бувшої батьківщини прослідковується до цих пір за вихідцями з наших країв в ті болота. Чимось в такій ненависті Долгорукого нагадують мені деякі бувші українці на теренах сучасної Московії, для прикладу дивіться дії такого собі головного санлікаря Оніщенко. Ще одним чинником, який сприяв виживанню цього «нечорноземного» люду, були деякі ментальні риси. Вміле пристосуванство до більш сильних, незамаскована підлість в стосунках з сусідами, агресивність з безпощадністю до більш слабких дали змогу цьому народові вижити в круговерті войовничих походів азійських народів в сторону Європи. З впевненістю можна сказати, що Московія стала на ноги завдяки нашестю монголів, які знесли на своєму шляху більш цивілізовані геополітичні центри, звідки до цього вона могла контролюватися. Йдеться про гіпотетичний контроль (якби не втрутилися монголи) над цим диким краєм від Русі чи Булгарії. Але за супротив монголам ці держави ними були по суті знищені, хоча в запасі в булгар була й одна з не багатьох перемог над монголами. Йдеться про розгром булгарами монгольського війська після їх успіху проти русів та половців на Калці. Ось тому К.Маркс і писав про це так: «В кривавому болоті монгольського рабства, а не в суворій славі норманської доби стоїть колиска Московії». Якщо Київ, який вчинив опір і був потенційною загрозою монголам, був зруйнований вщент, як і болгарські міста, то майбутня Московія зуміла пристосуватися до нового господаря. Отже по причині своєї лояльності монголам Московія не зазнала таких руйнувань і людських втрат як Русь і Булгарія. Відсутність сильних сусідів і відносна територіальна віддаленість від потенційних військових загроз під крилом у монголів давали можливість цьому люду не тільки виживати а й кріпнути чисельно.
Продовження саги про москалів Як же цьому росту посприяли монголи? По перше вони ділили народи по їх супротиву їм на тих, хто повинен був бути знищеним, та той, який згідний йти до монголів в союзники (татари). Русь попала в першу когорту, Суздальщина – в другу. Ще загарбники зі сходу при консультаціях своїх китайських радників побудували контроль та експлуатацію нових територій наступними шляхами: - призначення свого баскака чи контроль за призначеним ярликом керівником; - перепис населення для ясності чисельності експлуатованих; - підтримка та контроль над церквою, як могутнього важеля впливу та контролю за експлуатованими. Яскравим прикладом виконання першого пункту була доля А. Нєвського та його батька Ярослава. Монголи взяли на виховання, як заручника, сина Ярослава Суздальського Алєксандра, зробили з нього те, що потім турки-османи назвуть яничаром. Алєксандр (в майбутньому Нєвський) виховувався поряд з сином хана Сартаком, навіть поріднився з ним кров’ю, використовуючи звичаї монголів. Потім цей яничар на посаді керівника улусу вже діяв як істинний представник монголів, навіть мав ярлик на самостійне збирання податей на користь монголів, що було край винятковим. Він, стоячи на сторожі інтересів монголів, навіть «здав з потрохами» свого брата Андрія та Д.Галицького, які планували організацію супротиву монголам. Та не тільки ці особи (Алєксандр та Ярослав) вірно служили ханам. Важливим доказом такої служби було право збирати дань. В цьому лизанні ханських задів досягли немалих успіхів сини Данііла Московського : Юрій (1281-1325) і змінивший його Іван (1282-1340), прозваний Калитою. Для цього перший женився з сестрою хана Узбека Кончакою, а другий вірно подавив повстання в Твері проти ханських ставлеників, після чого став головним збирачем дані в цьому регіоні Орди. Це значило, що Москва, як другий по значенню після Сарай-бату політичний центр, з цього часу замала право головного союзника Орди, хоча правителі Москви продовжували часто перебувати в Сарай-бату при ханах. Але поки ці яничари вірно служили ханам, доки й монголи давали можливість їм жити. А по закінченню користування цими прирученими рабами вони їх просто труїли. Так загинули і Нєвський, і його батько. Поки Золота Орда була в силі москово-суздальці досить справно служили ТАТАРАМИ (представники немонгольських племен – військове м’ясо) в війську чингізидів. Вже тоді вони стали справними жандармами в руках правителів. Дружини Суздальського та потім Московського улусів: 1240 брали участь разом із військом хана Батия в захопленні й знищенні Києва. 1240-1242 брали участь у поході хана Батия в Європу. 1247-1249 брали участь в поході хана Батия проти хана Гуюка. 1258-1260 були послані ханом Берке у війська хана Хубилая для завоювання Китаю. 1262-1263 беруть участь у поході Орди для завоювання хулагидів (Азердбайджан). 1269-1271 брали участь у поході хана Менгу-Тимура на Візантію. Командував володимирівською дружиною молодший брат Олександра (Нєвського) Василій. 1275 у складі татаро-монгольських військ брали участь у поході на Литву. 1270-1278 у складі татаро-монгольських військ здійснили похід на Кавказ. 1281-1290 у складі військ Орди брали участь у загарбницьких походах в Угорщину, Польщу та Іран. Походи були невдалими, з великими втратами. 1319-1320 у складі військ хана Узбека брали участь у поході на Арран, володіння Хулагидів (Азердбайджан). 1330 посилаються в підкорений монголами Китай, де виступають окремий гвардійський полк в церемоніальних подіях. Згодом був сформований окремий полк вартових із московітів, що "прославляли вірність імперії". 1335-1336 у складі військ хана Узбека здійснили ще один похід на Арран (Азердбайджан). 1339- за наказом хана Узбека і в складі його військ, пішли війною на Смоленськ, який на той час уже входив до складу Великого Князівства Литовського. Похід був невдалий. 1356-1357 на чолі зі "святим" Дмітрієм (Донським) за наказом хана Джанібека брали участь у його поході на Персію. Туди ж за наказом хана був викликаний митрополит Алєксій, який після перемоги отримав в подарунок 400 верблюдів різних коштовностей. Відносно контролю монголами за населенням угро-фінів в цих нетрях. Для цього Золотою Ордою були проведені три переписи населення: - 1238 рік, - 1257-1259 роки, - 1272 рік.
Монголи для своєї вигоди взяли під контроль і церкви на території Русі та майбутньої Московії. Для цього вони перенесли спочатку єпархію з розгромленого непокірного Києва в свою столицю Сарай-бату, навіть збудували там перший християнський храм (знищений потім Тамерланом). Також через тиск на фактично підконтрольний їм після війни з ним 1269-1271 роках Константинополь почали призначати туди своїх попів. Таким чином ця сурогатна церква вже контролювалася по суті не прогнившим Константинополем, а ханами Золотої Орди. Першим таким підконтрольним став монах Кіріл, якого монголи вивезли зі зруйнованого Києва та поставили собі на службу. Так ця сурогатна церква почала служити не Богові, а «хану и отечеству», що продовжується по цей день. Сарайська єпархія фактично стала колискою становлення нинішньої РПЦ. Лиш в 1454 році єпископська кафедра з загниваючого Сарай-бату була перенесена в Крутиці поблизу Новоспаського монастиря біля Москви, хоча в 1326 році при митрополиті Феогності, отримавшому ханський ярлик на право управляти церквою, центр цієї сурогатної церкви вже частково перемістився до Москви, яка почала відбудовуватися тими ж ханами. Ось як охарактеризував це потім Н. М. Карамзін : «Москва…зобов’язана своєю величчю ханам». Ще одним яскравим прикладом монгольського впливу на формування нинішньої РПЦ та Московії взагалі є історія появи назви «крестьянин». Московська історієграфія воліє приховати справжню суть цього слова. Для контролю над експлуатацією угро-фінських племен Московії в другій половині XIV століття монголи дозволили при церковних монастирях мати приписаних насильноохрещенням рабів з до цього вільних угро-фінів, яких назвали КРЕСТьяне. Так лише за часи правління тодішнього Алєксія цією сектою засновано більше 60 монастирів-власників, які залучали собі та монголам на користь величезні матеріальні та людські ресурси. Цей хід закріпачення тандемом монголи-секта величезної кількості людей тривав і в наступних двох століттях. Але суздальці не тільки брали участь у завоюваннях Орди, а й самі пробували розширюватися при патронаті ханів, приєднуючи до себе сусідні території. Це все дуже нагадувало становище євреїв при маврах на Піренеях. Одні завойовували, а інші користувалися плодами цих завоювань. Спочатку вони розширювалися під патронатом ханів: 1301 Підкорення Москвою Коломни. 1302 Підкорення Москвою Переяслава-Заліського. 1303 Підкорення Москвою Можайська. 1346 Підкорення Московією земель Комі 1371-1386 Війна Московії проти Смоленська, захоплення Медині. 1392 Підкорення Московією Мурома. Але з часом Золота Орда загнивала в паразитизмі, з’явилися нові гравці на цьому стратегічному полі, та москово-суздальці в ролі шакала при леві все ж потихеньку набирали жирок. Тому вони вже почали не дуже боятися своїх дряхліючих господарів, в деяких випадках навіть підміняти їх. Так в 1380 році москово-суздальці вже самостійно почали грати певну роль за спадок дряхліючої Золотої Орди. На так званому Куликовому полі вони виступили проти самозваного нечингізида хана Мамая. Розбивши війська Мамая, які були сформовані з представників народів Кавказу, вони фактично повернули до влади хана Тохтамиша. Але в ролі нових гравців в цьому регіоні з’явився Тімур (Тамерлан), який теж почав посягати на спадок дряхліючої Золотої Орди. Перша битва між двома левами (ханом Тохтамишем та Тамерланом) відбулася в 1391 році на р.Кундурчі (теперішня Башкирія). Самовпевнений Тімур дуже відірвася від своїх баз постачання (потім таких же помилок в цих нетрях зроблять Наполеон та Гітлер) і був фактично битий Тохтамишем, який затягнув його в цю далеку пастку. Рештки військ Тімура зализували рани на якомусь острові і могли бути остаточно знищеними ординцями, але Тохтамиша зрадили … колишні вірні москово-суздальці, які відвели свою частину військ. Ось так проявилася роль шакала в битві між двома левами. Це була не остання підлість шакала. Коли Тохтамиш, очухавшись від зради при Кундурчі, почав знову збирати похід проти Тамерлана, він знову взяв з собою москалів, сформувавши з них одне крило армії. Але й тут в битві на території Дагестану в 1395 році москово-суздальці зрадили його. Військо Тохтамиша було вщент розбите завдяки цій зраді, яка мені нагадує дії кримських татар під Берестечком з подібними наслідками. Завдяки цій перемозі Тімур позбавив влади хана Тохтамиша, розорив його володіння, але пожалів зрадника. В 1395 році він зробив найвизначнішу для його земляків помилку. Дійшовши з військом до теперішнього Єльця, він не пішов на Москву для знищення останнього осередку стратегічної невпевненості. Він пожалів шакала, дочекавшись від нього лиш військову данину. Як наслідок цієї помилки теперішні нащадки москово-суздальців зневажливо називають нащадків Тамерлана «чурками», хоча могло бути все навпаки. І в випадку руйнування Тімуром цього «болотного» осередку панував би іслам далеко за межами найпівнічнішого тюркського народу – булгар, яких чомусь продовжують називати «татарами» ті, хто сам був колись теж в цій ролі.
А що ти в своєму військовому ПТУ крім "бабы, водка, преферанс" осилив? Ти хоч казку про Колобка до кінця осилив?
Окріпші на ханських харчах суздальці вели себе, як достойні учні монголів. Як відомо, стратегія Чингіз хана була в необмеженій жорстокості до непокірних. Потім і суздальці почали себе так вести. Те, як поводилися суздальці при взятті і руйнуванні (разом з монголами) Києва, згодом перекинулося в фактичне знищення (разом з людьми) більш цивілізованого ніж вони Новгорода. Далі було те ж при взятті Казані, коли вони підступно пообіцяли булгарам пощадити їх при здачі останніми міста, але потім вирізали без винятку всіх чоловіків. Московська історіографія потім охарактеризує це "збирання земель" як суцільне "добровільне приєднання". Хоча крім просто загарбань йшла боротьба за фактичне успадкування завоювань Золотої Орди. Найдовше на таке успадкування протистояло Москві кримське ханство, яке ще в другій половині XV століття тримало в московському кремлі свого баскака для контролю за збиранням дані в Крим. Знищивши більш цивілізовані Київ та Новгород, в культурному відношенні Московія фактично ізолювала себе від Європи, варячись в своєму азійському соку. Вона легко долала опір менш чисельних народів на схід від себе, розширюючи свою територію. Пізніше Герцен про цю вже ментальну рису свого народу неодноразово запитував себе: “Отчего наши руки не принимаются за большой труд, а все лезут с оружием на чужие земли?” 1389-1393 Підкорення Московією Мордовії. 1397-1398 Підкорення Московією Вологди, Устюга, частини Комі. 1389 Початок підкорення Московією Таруського князівства. 1425-1462 Підкорення Московією Зарайського, Тульського князівств. 1447. Підкорення Московією Ростова Великого. 1452 Підкорення Московією Касимівського ханства. 1463 Підкорення Московією Ярославля. 1465 Похід московських військ в Черемиську землю, який супроводжувався неймовірною жорстокістю і пограбуванням. 1463-1496 Війна Московії проти Великого Новгорода. 1469 Похід Московії на Казань. 1472 Підкорення Московією Пермської землі. 1478 Підкорення Московією Карелії 1485 Захоплення Московією Тверського князівства. 1487 Похід Московії на Казань 1489 Північна Удмуртія "приєднана" до Московії 1499 Загарбницький похід Московії за Урал. 1489 Війна Московії проти Пскова і Вятки. 1493-1494 Війна Московії проти Литви (конфедерація України, Білорусії, Литви), захоплення Вязьми. 1500-1505 Війна Московії проти Литви, захоплення Брянська, Чернігова, Новгорода-Сіверського, Путивля, Гомеля та інш. 1506 Московський похід на Казань. 1508 Підкорення Московією Курська. 1510 Захоплення Московією Пскова. 1512 Війна Московії проти Польщі. 1512-1514 Війна Московії проти Смоленська. 1517 Похід Московії на Рязань. 1521 Підкорення Московією Рязані. 1524 Похід Московії на Казань. 1530 Похід Московії на Казань. 1545 Похід Московії на Казань. 1550 Війна Москвії проти Казанського ханства. 1552 Завершення війни Московії проти Казані та її цілковите знищення. 1555-1557 Підкорення Московією Великої Ногайської Орди. 1556 Війна Московії з татарською Ордою. 1556 Захоплення Московією Астрахані. 1557 Башкирські племена "добровільно" приєднались до Московії. Але на протязі сотень років вони піднімали безліч повстань проти Московії. 1557 Завершення підкорення Удмуртії Московією. 1557 Адигея захоплена московськими військами. 1557 Війна Московії проти Криму. 1558 Московські війська знищили та підкорили Сібірське Ханство. 1558-1563 Лівонська війна Московії. 1570 Знищення Московією Великого Новгорода. 1579 Війна Московії проти Польщі (конфедерація Польщі та ВКЛ). 1581-1598 Завоювання Московією Сибіру (Кашлик, Чинги-Тура, Пелим, Кизил-Тура та ін.). 1590-1595 Війна Московії проти Швеції. 1598 Війна Московії проти сибірского хана Кучума. 1600 Військовий похід московських військ до ріки Об у Сибіру. 1608-1618 Війна Московії проти конфедерації (Польща-Велике Князівство Литовське). 1610-1617 Війна Московії проти Швеції. 1611 Придушення московськими військами повстання Болотнікова 1619-1689Продовження Московією колонізації Сибіру (Південий Урал, Курган, Ішим, Прибайкалля, Якутія, Бурятія, Колима, Анадир, Беріг Охотського моря та ін.). 1632-1634 Війна Московії проти конфедерації (Польща-Велике князівство Литовське). 1632-1634 Війна Московії проти Смоленська. 1637 Війна Московії за Азов. 1643-1652 Війна проти Московії Китаю. 1654-1656 -Війна Московії проти Польщі, зрада Переяславських домовленостей та початок окупації України.
И не буду. Прокопий цей высер не сам сочинил а гдето слямзил. Да же если и правда- он всё одно Боголюбского не любит бо он в своё время Киеву пиздюлей отвешал.До встречи- забанит ривнянин недели на 3 а я в поезде буду!!
Злямзіл, злямзіл ... зі своєї книги. Читай москалик далі в поїзді. Тут варто підкреслити, що частина награбованих грошей від захвачених територій йшла частково на наведення зовнішнього лоску на дику Московію. Якщо раніше її розбудовували хани, то потім вже самі москалі почали запрошувати для цієї мети європейців Ренесансу для побудови своїх хоромів. Так були збудовані італійцями: Алоизио да Карезано (Каркано) Aloisio da Milano 1475—1479: Успенский собор в Кремле1494—1499: укрепления Московского кремля1499—1508: старый Большой Кремлёвский дворец (дворец московских царей) 1508—1519: стены, башни и рвы Кремля со стороны Неглинной, в том числе Троицкая башня Алоиз Ламберти да Монтиньяна (?) Aloisio Lamberti da Montignana (?) 1504: прибыл в Москву 1505—1508: Архангельский собор (Москва)1505—1508: Церковь Рождества Иоанна Предтечи у Боровицких ворот (Москва)1509—1513: Троицкий собор (Александров) 1509—1513: Покровская церковь 1509—1513: Успенская церковь (Александров)1509—1513: Распятская колокольня (Александров) 1515—1516: Церковь Рождества Богородицы на Сенях1514—1516: Церковь Благовещения в Старом Ваганькове (Москва)1514—1516: Храм Святого Владимира в Старых Садех1514—1515: Церковь Благовещения в Воронцове (Москва) 1514—1517: Собор Петра митрополита в Высоко-Петровском монастире 1514—1515: Церковь Усекновения главы Иоанна Предтечи, что под Бором (Москва)1514—1518: Собор Алексеевского монастиря 1516—1518: Церковь Леонтия Ростовского за Неглинной (Москва)1514—1518: Церковь Введения на Сретенке (Москва)1516: Церковь Введения за торгом (Москва)1514—1516: Церковь Афанасия и Кирилла Александрийских у Фроловских ворот (Москва)Антонио Джиларди из Виченцы Antonio Gislardi 1485: Тайницкая башня (1-я башня нового кремля) Марко Руффо Marco Ruffo 1485: Казённый двор (не сохр.) 1487: Малая Набережная палата (не сохр.) Спасская башня, Беклемишевская башня, Никольская башня 1487—1491: Грановитая палата (совм. с. Пьетро Антонио Солари) Пьетро Антонио Солари, Pietro Antonio Solari 1487—1491: Грановитая палата (совм. с Марком Фрязиним) 1490: Боровицкая башня 1490: Константино-Еленинская башня 1491: Спасская башня 1491: Никольская башня 1491: Сенатская башня 1492: Угловая Арсенальная башня Пьетро Франческо, Pietro Francesco 1494: Нижегородский Кремль Пьетро Франческо Анибале Pietro Francesco Annibale 1532: Воскресенская церковь в Кремле при колокольне Ивана Великого (завершена в 1552 году без Петрока, не сохр.) 1534: заложил земляной Китай-город 1535: каменный Китай-город 1534—1535: земляная крепость в Себеже 1536: земляная крепость в Пронске Церковь Вознесения в Коломенском (приписывается ему)
Але повернемося до витоків. Для ясності зрівняємо долі двох народів, москалів та українців. Після монгольської навали два народи жили в різних культурних середовищах. Якщо Подніпров'є з Києвом було просто спочатку законсервоване в розвитку, то західні регіони України були в контакті з європейськими сусідами (Литва, Польща, Угорщина). А Московія (Ростов, Суздаль, Володимир над Клязьмою і Москва) пішов шляхом співробітництва і союзництва з Золотою Ордою. Ставши фактично улусом Орди, Московія ввібрала в себе кадровий і культурний потенціал татаро-монголів. Маса мурз (знаті Золотої Орди) перейшла в знать Московії. Так, царь Борис Годунов був татарином. Татарами були також князі Хованский, Юсупов, Урусов, Уваров, Салтиков, Ордин-Нащокін, Мансуров, Сумбатов и др. Татарами были дворяни Архвалуков, Алимонов, Аракчєєв, Аксаков, Ахматов, Арбатов, Асланбеков, Баскаков, Бурдюков, Бахметьєв, Бурнаков, Барабанов, Беклемишев, Базаров, Бакчєєв, Барханов, Балахонов, Берендеев, Бакунин та інш. Ще доказом того, що Москву побудувала Орда, є сучасні назви вулиць та поселень, які збереглися з тих часів. Це найперше Балчуг, вулиця поряд з Кремлем, Арбат, Таганка, Ординка, Ізмайлово, Басманна вулиця, Толмачевські та Татарські провулки, Кадашевська набережна… В ординські часи були закладені кам’яні будівлі соборів, почав складуватися ансамбль сучасного Кремля. На цій базі стало хрестоматійним висловлювання І. Тургенєва : «Поскреби любого русского, знайдеш там татарина». Хоча потім це (угро-фінство та тюркство) пробували штучно прикрити слов’янством. Так для цього, для прикладу, в «русскіє» (єдина в світі назва національності з прикметника – мабуть скорочено від «руські піддані») записали: А. Пушкін – один дід (Ратша) із славонців, а друга лінія – з ефіопів. П. Чайковський – був з роду українця Петра Федоровича Чайки, який потім змінив призвіще на Чайковський. Ф. Достоєвський - Андрій Достоєвський, дід письменника, був священиком у 1782—1820 рр. на Житомирщині, своє ім'я підписував по-українськи — «Андрій» К. Ціолковський – вів свою генеалогію від українця Северина Наливайка. Корольов – в анкеті студента КПІ чітко пише «національність – українець». Можна й продовжити про міфічну "русскость" І.Піддубного, Колчака (половця), Бердяєва (тюрка), Уварова (булгарина). Міклухо (нашого козака)-Маклая(шотландця)... Якщо Україна, попри всі негаразди боротьби за своє виживання під натиском агресивних сусідів, які пробували дотерзати розшматоване тіло, до кінця XVII століття мала не тільки мережу шкіл, а й елементи вищих учбових закладів, то в Московії навіть правителі були напівграмотними (Пьотр І вчився «у тьоток» чи то «у дяків»). Україна, всупереч своєму нестабільному положенню, пробувала рости культурно, а Московія приділяла увагу лиш росту своєї територіальності та приданні вказаного вище зовнішнього лоску. У нас в кінці XVI століття вже діяла вища школа, якою була Острожська академія. Вона виховала велику плеяду видатних людей і була центром освіти в Східній Європі. А як же було в цьому полі в Московії?
Малокультурна, відірвана від цивілізованого світу, вона формувала свою унікальну культуру, яку до цих пір "миру умом не понять". Датський посол до Москви у своїх спогадах 1712 р. свідчить: „Хоча тепер москвини намагаються мавпувати культурні народи; хоча вони перевдягнулися у французькі шати і виглядають зовні ніби цивілізованішими, ніж раніше, проте кожний з них залишився і тепер тим, чим він був – дикуном і рабом. Бруд такий жахливий, що я радше їв би на підлозі найбіднішої української хатини, ніж за столом московського вельможі». Основою цієї культури став централізований деспотизм, перейнятий в Орди, в якому людині була відведена другорядна роль по зрівнянню з державою. Ось як охарактеризував це французький монархіст маркіз А. де Кюстін, який поїхав 1839 року до Петербурга - „Всі народи ненавидять рабство та деспотію. Москвини ж люблять деспотію, а рабську покору вважають за велику чесноту. Деінде Івана IV вважали б потворою, що її виригнуло пекло, і огида до нього жила б у наступних поколіннях. Москвини, навпаки, люблять і поважають Івана IV. Коли він помер, то вся нація його оплакувала (як і смерть Сталіна.– Р.Н.) Покора (не плутайте з повагою) москвинів своїм царям – це справді релігійний культ, незнаний європейським народам, знаний хіба азіатським. Москвини мають свого царя справді за земного, непомильного бога і тому не коритися йому вважають за великий, неспокутний гріх. Вони плазують біля його ніг і благають його берегти те, що кожний європейський народ ненавидить – це деспотію і рабство». В побудові Московії, як держави, були використані кальки Орди. Це знайшло відображення в організації військової справи, фіскальної системи, дипломатичного протоколу, в манерах поведінки, деталях побуту та одягу (типовий приклад - так звана шапка Мономаха), а також в відомій практиці навчання дітей московських http://os1.i.ua/3/1/6455891_adb73aea.jpg правителів ординському політесу, включаючи мову, в Сараї при ханському дворі. В Московії соціальна престижність всього ординського мала на той час такий же рівень, як все зовнішньо-французьке після того, як в 1812 році ці варвари побували в Європі. Також були збережені колись перейняті гнилі елементи державності Візантії, тому Московію по культурі можна назвати візантіє-ординською. До сьогодні цей народ живе по цих правилах, коли життя людей в залі "Норд-Осту" чи дітей осетинської школи ставлять нижче за "порядок в державі". Навіть в наш час, після 350-річного спільного проживання, у росіян і українців відчувається різниця в ментальності (не плутайте з культурою). Росіяни і зараз тягнуться під "тверду руку", а українці продовжують на емоціях вибирати "гетьманів", а потім їх ганьбити. Зверніть увагу, що в москалів в пошані були тільки деспотичні правителі: Ю.Долгорукий, А. Боголюбський, А.Нєвський, І.Грозний, біснувата Єкатеріна, Пьотр, Сталін. А тепер в цей ранг "великих" вони готують хоч вузьколобого (історія це докаже), але "твердого" Путіна.
Та да. Що ви без тих викопних робили б, лапотнікі? Так і їли б варену полбу та щи лаптями... :o ЗІ Принципово московити непоганий народ, але слабохарактерний. Дозволили сісти собі на голову незрозуміло кому, а тепер поробити з тим нічого не можуть. Шкода вас, нерозумних...
Ось до такого "єдиновірця" звернувся з протягнутою рукою дружби заплутавшийся Б. Хмельницький. Він, зрозуміло, не знав ціну підпису москалів, бо ще не було Ялтинської угоди і багатьох інших, де європейці та росіяни один і то й же текст трактували по різному. Він і не читав і висновки австрійського посла у Москві 1654 р., який писав: „Розмови московської аристократії ниці, простацькі, гидкі культурній людині. Головна тема їхніх розмов та гумору – це очорнювання інших, плітки та обмови і дикунська похвальба. Бре-шуть москвини з неймовірною безсоромністю та нахабством: аніт-рохи не зашаріються, коли зловите їх на брехні. В переговорах з чужинцями московські міністри вживають всіляких можливих і не-можливих способів, щоб обдурити їх. Всім відомі факти вони без-соромно перекручують. Московські торгівці та ремісники неймові-рно нечесні. Злодіїв та шахраїв повно на кожній вулиці в Москві, і вони ходять безкарно“. Найкраще цю суть охарактеризував вели-кий Бісмарк: «Договори, підписані Росією, не варті навіть паперу, на якому стоять ці підписи». Богдан не думав, що, попросивши су-сіда допомогти виорати город, залишиться не тільки без городу, а й без хати. Переяславська угода мені нагадує крок правителів Бри-танії, коли вони запросили саксів для підтримання порядку після виходу римлян з островів. Саксонці так навели "порядок", що корін-ні британці до цих пір не відчувають себе господарями на своїй зе-млі. Англосакси донині встановлюють який вид автономії надати валлійцям. Але повернемося до України. Якщо варяги типу Ярослава Мудрого та литвини щось корисне приносили нашим предкам, та-тари періодично вищипували у нас якісь куски, не вмішуючись в нашу культуру, поляки чванливо експлуатували, посилаючи лиш періодично війська для "наведення порядку", то з приходом "єди-новірців" наш народ відчув справжню хватку хижака, який вгледів нашу ментальну неорганізованість при великому потенційному ба-гатстві. Впустивши цього хижака в наш двір, ми вже 350 років не можемо його вигнати. І натворив він тут такого, що порядок (по європейських мірках) прийдеться наводити не одному поколінню. Якщо зрівняти Україну з Ірландією, то прийшлий на острів остан-ньої англосакс все ж приніс і дещо позитивне. На відміну від англо-саксів москаль, завойовуючи території, приносить туди, як і його вчитель-монгол, тільки шкоду. Від занедбаних взуттєвих фабрик Баті (стала при московському "соціалізмі" фірмою "Цебо") в Чехії, які до приходу промосковських владик обували весь світ, до сплю-ндрованої тундри зі споєним і вимираючим корінним народом. По-фантазуйте і уявіть якою була б сучасна Фінляндія, якби залиши-лася в лоні культури Москви, або Австрія, якби звідти Москва не вивела окупаційні війська. Тому не дивина, що братній в повоєнні роки москалю чех тепер дозволяє США будувати на своїй території системи стеження за військовими потугами "миру умом непонят-ных Иванов". Наш українець з Києво-могилянки створював перший в Росії університет, гречкосій з Слобожанщини освоював на Далекому Сході та Сибіру землеробство, отаман Головатий з українським людом подарував голодній Росії житницю на Кубані та Ставропіллі, виросла в культурі Австро-Угорщини школа нафтовиків Прикарпа-ття освоїла заклади нафти та газу на теренах Росії, маси українців гинули та були скалічені в боях за "велич Росії" (скільки таких по-лягло, наприклад, в Порт-Артурі чи в війнах з турками). Навіть єв-реями ми "нагородили" Росію, бо до загарбання України москаль не знав “богообраного народу". А що ж приніс москаль нам? Я гли-боко вдячний і вибачаюсь перед окремими постатями з Росії, які прийшли в Україну не як паразити, полюбили її, принесли їй кори-сть. Але людей типу Марії Віленської, Н. Амосова чи мого однока-шника по інституту Колі Конкіна на жаль Росія дала мізер. В основ-ному це був малоцивілізований нахлібник, який не тільки парази-тував на багатствах України, але й нахабно знищував її культуру. Не тільки Валуєв від царя, але й неграмотний Васілій з Тамбовщи-ни, приїхавши до Запоріжжя по колоніальній вербовці Москви, пря-мо з вокзалу нахабно заявляв: "А почему вы разговариваете на непонятном мне языке". Чи в Кременчуці, де я виростав, приїжджі зайди при підтримці жандармського апарату імперії глузливо обзи-вали корінний люд “рогатими”. Ось навіть на такому прикладі від-слідковується різниця в ментальності українця та москаля і розши-фровується «інтернаціоналізм» останнього. Наш Петро з Франків-щини, який разом з азербайджанцями освоював в Західному Сибі-ру згадувану нафту та газ, в силу своєї ментальності і культури на-віть зп'яну не виставив би подібних претензій десь в Сургуті чи Тю-мені:" А чого ви не розмовляєте на українській мові?" Ця різниця в ментальності (покірного гречкосія та нахабного пройдисвіта) начисто перекреслює міф про "єдину братську кров", який продовжує нав'язуватися нахабним пройдисвітом зовсім оду-рілому в "семье братних народов" гречкосію. Цей міф підтримуєть-ся лиш з однією метою - продовжувати паразитувати на потенціалі України. Навіть в культурі не знищили різницю сумісні 350 років. Українець продовжує обоготворяти матір в піснях, а москаль далі "мать твою ..." так і не пішов. Отже ми такі ж єдині, при певній попе-редній схожості, як корейці та китайці чи як згадувані турки-османи і туркмени. Як останніх зв'язує тільки сива давнина, так і нас зв'язу-вали лиш мова, яка була на нашу голову дана цим угро-фінам, та колоніалізм. Казка ця придумана не слов’янами (єдність слов'ян) лиш для затвердження гегемонії Москви в цьому середовищі. Від-носно цього лорд Г. Палмерстон 100 років тому говорив: „Політи-кою і практикою Московщини завжди було і є поширення меж мос-ковської імперії, наскільки це дозволяла слабкість чи нерішучість її сусідів. Але вона завжди втримувалася від загарбництва, зустрів-ши твердий опір сусідів. Та втримувалася лише до часу, коли той опір слабшав“. А на мою думку цим гегемоном в слов’янському се-редовищі міг би стати, в першу чергу, чех в силу своєї більш розви-нутої цивілізованості, але такій єдності слов'ян вже перечив би мо-скаль, бо його мало цікавить сама «єдність» по зрівнянню з «геге-монією» в ній. Але на цьому повернемося до головного.
