міграція

Попробую я "розкрутити" тему.
Коли я виїзжав , мені було неповних 21.
В мене був виклик моєї покійної дуже далекої тітки. І в Канаді вже була моя рідна сестра.
Керувався я виключно авантюристичними ідеями- хотілося пізнати світу , попробувати себе на що здатний.
Мої батьки нерозкішували , але не були з бідних . Ми з сестрою завжди мали те що нам потрібно , навіть більше.Тому ідея "довгого $" на 1місці не стояла.
А потім життя тут взяло своє.
Тут я женився , тут народилася моя дочка, тут моя робота , спокій , дім(яких я вже 3 поміняв).Звідси я краще можу помогти по можливості моїм батькам-пенсіонерам (ось де тема "довгого $" всплила на поверхню) і родичам. Тут я впустив коріння.Наявність канадійського паспорта дає мені можливість подорожувати по світі без віз.
Ось такий комплекс причин мене тут тримає.


P.S. Як буде дальше? Жінка все частіше напівжартома ( з великою долею правди) поговорює про те , що коли ми будемо пенсійного віку , їхати жити до Хорватії ( її батьківщина) .Тримати канадське громадянство , діставати канадську пенсію і жити в Хорватії.
До Канади періодичо приїзжати до дочки і внуків....поживем -побачим.

 

....незнаю , як би моє життя склалося на Україні.Але щоб емігрувати , зараз я би довше думав , як тоді (в початкових 90х , тоді я думав 10хв. , коли мені сказали про можливість). Мусіли би бути вагомі причини.Одного авантюризму було би мало.Коли людина робиться старша , більше вагається щоб прийняти рішення.

 

А я залишилась колись в Україні, точніше 8 років тому, коли і можливість була, і більш того, вся моя сім'я виїзжала...Тоді мені здавалось, що, закінчивши тут університет, я зможу до них потім приїхати...Та з міграцією не вийшло... А тепер, дивлячись на них, і рада, що нікуди не поїхала. Тільки чого вартує ностальгія...

 

Ну, тоді дякувати Богові, що я такої спокуси не мав.

 

Чесно сказати, я колись бажав переїхати у якусь заморську країну, але зараз не хочу.

Просто в Україні можна більшого досягти, у тебе тут більше підтримки, можливостей. А бути середнім класом (без образ, я радий Patrick за вас) у Канаді чи Америці не хочеться.

Україна хоч повільно, але стає на ноги, ніяка політична гра не завадить. я можливо декілька років попрацював за кордоном, щоб відкрити свій бізнес в Україні (і то зараз це вже не дуже можливо), але не більше.

 

шота менi здається що Патрiк трошки бiльше нiж середнiй клас, судячи з давнiх розмов про бiзнеси, констракшн iтд...
Я сюди виїхала не по своїй волi, мене вивезли. Маму обговорювати не буду. Що менi подобається що тут немає мiлкого шахрайства, тобто не треба нiкому двадцятки по карманам розсувати. Шахрайство i корупцiя є але на дуже високому рiвнi яка практично немає великого впливу на (принаймнi моє) повсякденне життя.

 

Йой!
Якщо по тому судити, то в нас тут щоденно Президенти тусуються, не менше...

 

Не знаю у гаманець не заглядав :redface:.

 

Повністю згіден з паном Богуном...поскільки це повністю відображає мою позицію реаліста.
Як на мене,то Вiн реально і вчасно дивиться на ці нинішні речі,що діються.Пан Патрик також це розуміє подібно,але обставини його життєвої Одіссеї зовсім інші.Головне в цім всім немає протиріч.Шануймося!

 

Попробую представить свой взгляд на миграцию.
Мне кажется, что времена, когда люди бежали из страны без оглядки, уже прошли. Во многом сейчас это уже, но не всегда - расширение ареала обитания, свойственно наиболее активным homo sapiens. Хотя обстоятельства и личные мотивы могут тоже влиять на принятое решение. Это не всегда деньги, но и деньги подчас немаловажно, как и наличие родственников.

Вообше, конечно в своей среде привычнее, переезжая на новое место, каждый раз надо доказывать и окружающим и самому себе, что ты чего то стоишь. Это непросто, это стресс, это нагрузка, это надо учиться. Молодому легче адаптироваться, с возрастом сложнее. У меня есть всякие знакомые, есть те, что приехали с хорошим инженерным образованием в США, работают рабочими и не могут перешагнуть через барьер языка, хотя прекрасно ориентируются в чертежах и понимают техническую сторону. Есть те, что приехав, сделали карьеру, и вернулись уже с западным опытом в российские кампании.

Отдельно по гражданству. Большинство в конечном счете, принимают гражданство. Особенно, если это на Западе, и ты имеешь достойную работу. Это вопрос просто более гармоничного нахождения в той стране, где находишься и уменьшаешь беготню с бумагами.

Гражданство для чтраны - это во многом добавление налогоплательщиков. Им выгодно иметь у себя людей, которые имеют работу.

Но для мигрантов - это ИМХО все таки расширение его личного ареала обитания. Он отвоевывает (через стрессы и дополгительные усилия) жизненное пространсво, где он может находиться. А вот для детей уже нет. Они асссимилируются. Если и не по языку, так уж по духу точно.

По поводу возвращения. У Паркинсона в его законах, есть фраза (говорю по памяти)). "Каждый англичанин, находящийся в Новой Зеландии копит деньги и мечтает о маленьком домике в старой доброй Англии, и так и умирает в Новой Зеландии" С определенного момента начинается точка невозврата, несмотря на ностальгию.

Хотя сейчас мир другой. Спутниковое ТВ, Интернет без границ, Интернетовское ТВ. Смотри не хочу, читай не хочу. Мир становится маленьким.

Вообще в мир глобализации надо отменить ограничения для людей, пусть свободно передвигаются. Живут где хотят, работают где могут. Лишь бы не преступники, но с ними то беда, им уже и так наплевать на границы и они как-то их все равно пересекают.

Вообще постараюсь сделать так, чтобы и мои внуки были активны. И чтоб имели и образование, желательно техническое, и знание языков (2-3). Пусть будут подвижны. Глобализация будет продолжаться.

 

i wish... але так воно не є.
Бо:
-живу з праці своїх рук , працюючи довгі години , деколи і суботи з неділями.
- ніхто мені великих маєтків в спадок не лишив , навіть маленьких теж не лишив.
- не маю слуг ; як і не маю розкiшних будинків і авт.
- як є можливість з економити на чомусь , то обовязково використаю.
Хоча з другого боку роботу свою люблю і знаю і маю від неї матеріальне задоволення. І через це, що другий раз знаю те , що інші не знають , свою роботу люблю ще більше.
Вигравши в лотерею "грубі гроші" ,навряд чи радикально змінили би моє життя . Роботу би точно не залишив.
А говорив я колись про субконтрактора (підрядчика) в геологічно-геодезичній компанії , яким я і є.

Невже Ви другий Пінчук?...

О це напевно , чи не ЄДИНИЙ раз , що я з Вами згідний на всі 100. Ви написали абсолютно все правильно , так як би тут були.

 

Не Пінчук, але зараз стати ним в Україні більш можливо, ніж в Канаді.

 

Поле Чудес, кажете..? :biggrin:

 

Ну можна стати зятем президента врешті-решт

 

Та напевне в різних людей є дуже різні причини. Багато парижанок з якими я вчився в всій час втікали аж на інший континент щоб бути подалі від своїх сімей, щоб останні не пхались в їхні відносини. Врешті знаю навіть декілька подібних прикладів і серед львівян.

На рахунок себе то я не дуже згадую. Десь до тридцяти років мені періодично снилась кров на нігтях ніг моєї матері. Справді колись в 1979 був випадок коли їх побили представники КГБ. Одного нашого гостя із Москви з яким ми приїхали із Таруси тоді викрали. Хоч опісля скандалу який мої батьки підняли через Москву його таки випустили з тим щоб він в Україну більше не приїздив ніколи (1980 він виїхав по за межі СССР). Сама дорога дорога на автобусі з Таруси через Україну була також переплетена обшуком в Умані. Властиво десь тоді моє дитинство закінчилось. Властиво щось подібне було і до того і опісля. Але до я ще нічого нерозумів. Опісля я розумів але жив подвійним життям. В ті часи інакше не могло бути. Не тещо я незнаю людей у Львові але всіх кого я знав мене насправді незнали. Вже у тридцять років я мав нагоду в цьому пересвідчитись. Чому я виїхав не знаю. В 15 років коли ми отримали дозвіл я вже був цілковитим трупом (власне на лікування батька в якого була певна хвороба(з"вязана з радіацією) з армії, хоч він так ніколи і нікуди не поїхав а помер) . Мені було вже всеодно що відбувається.

Тоді було моє життя, тоді третє. Зараз починається четверте. Яким воно буде я не знаю. Але ніщо ніколи не було гіршим від мого першого життя. Хоч та людина з першого життя живе в мені. І з цим я не можу нічого зробити. Хоч я її ховаю від посторонніх як ховають божевільних. Террор якщо поселяється в чиюсь душу він її принаймі повністю не залишає ніколи.

В мому першому житті єдине з справді позитивного що було, це була одна дівчина з Москви. Коли я з нею познайомився мені було сім років їй здається девять в тій же Тарусі, опісля вона була у Львові і зупинялась у мене дома. Останній раз я її бачив коли мені було 15. Через те що наші сімї були в подібній ситуації це була напевне єдина людина яка мене коли небуть розуміла. Я думаю остання також. Це напевне єдине що я згадую і хочу згадувати з свого першого життя. Більше нічого іншого. Хоч деколи спогади приходять самі. Тоді я як правило закриваюсь в себе дома і нікого небачу.

 

Да, пора вже Місяць і Марс заселяти, а то взагалі будемо, як в комуналці.

 

Ну то Ви і є Той,галицький хлоп,про якого ходять легенди в Україні.Гратулюю!