Метафізична, містична та окультна поезія. Феномени Смерті.

Пропоную авторам – поетам не байдужим до відомих та маловідомих окультних феноменів, містики, метафізичного дослідження реальності, передати з допомогою поезії, як найкращому засобу сконцентрованої передачі думки, суті явища – публікувати свою поезії даної тематики в цьому розділі. Прохання додавати серйозні вірші чи поеми – не публікуйте звичайного чорного юмору.

Цікаво побачити роботи щодо передачі поетичною мовою психологічного напруженного чи байдужого, чи розпачливого, чи спокійного і т.п. стану людини напередодні підступаючої Смерті, котра підступно так чи інакше чекає кожного…

Для початку пропоную деякі свої твори:


***

Холодне око Смерті


Зірки далеко…
Але Місяць,
Крижаним поглядом
Чатує в щілці вікон,
Шукає сон лихий,
І наче чує,
Як нишком б’ється серце
Й кров вирує,
В глибинах тіла,
Та як вві сні
Пильнує хитре
Й підступне око Смерті…

Вона чека,

Бо вже послабла воля,
Страшними зморшками посічене обличчя,
Твій стан стрункий колись, немов тополя,
Скрутила м’язами старими міцно
Примхлива й швидкоплинна доля…

Вона чека…

А ти не спиш, хватаєш скибку,
Тремтячими руками тягнеш склянку,
Зі страху що помреш до ранку,
Беззубим ротом хапаєш хлібину…

Та сил нема вдержати!

Немита склянка, падає додолу, б’ється,
Розбите скло повітря ріже дзвоном,
І сяйво місячне в брудні осколки ллється,
Блисне очима та зникає згодом…

На ранок,
Чорний крук з’явивсь
Раптово,
Й моторошно
Кричить в гілляках,
Осоружно,
На здобич він чекає
Душу, темну,
Шукає пильно,
Як стерв’ятник
Тушу, смачну …

Хочеш гнати крука - сил нема піднятись,
І ноги відтялися - немов важкі колоди,
Дихання перехоплює, байдужа і холодна

Вона прийшла...
Охоплює,

Крижаним оком вп’ятись прагне,
Рукою волохатою вже тягне Душу,
Вхопила міцно й вириває з тіла…

Потроху…

Останній крик! І тіло розчахнулось,
Як дуб старий, знівечений в негоду,
Та в пазурах розпечених сталевих,
Свідомість зі своєю смертю погодилась…

***




В домовині (чорний вірш)



***
------------------------------------------
Для посилення ефекту в творі
використані «інверсні» рими,
наприклад сТОгін - пОТім, і т.п.
------------------------------------------

***
В домовині…
(Чорний вірш)

***

А чи пам’ятаєш ти,
Що прийде час
Твого останнього
Дихання,

Котрий всмокче
Стогін тяжкий,
А потім виплюне,
Хриплячи,

Ковток гіркої
Крові
Рокової миті,

Тієї страшної
Хвилини болі,
Коли вже кепсько
Дихати й судомить,

Пекельно тягне
В’язи,
Й кістки ломить,
Язик німіє
Та зникає мова,

Коли поволі
Відтинаються кінцівки,
Та мозок ціпеніє,
З жаху,

А тіло,
Безпорадне,
Поступово охолоне…

О лихо!
- Помер схоже! -
Заскиглив голос,
Близько,
Поряд ложе;

А що робить?
Сказати вже
Не в змозі,
Що відчуваєш ще,

Лишень
Лежиш,
Вмираєш.

Свідомість ще
Жевріє, дивно,
А кляте тіло - вмерло,
Трясеться в катафалку,

Щоб гнити,
В домовині,
Напевне.


- Невже я вмер? -
Питаєш.

- Як це можливо,
Щоб бачити довкола
Та відчувати одночасно
Мертве тіло, разом?

Чому всі люди, ці,
Ридають, скиглять,
Даремно побиваються,
Коли я поряд, близько -
Я існую також?

Але ж вони не бачать…
Тільки плачуть,
Ніяк не відчувають
Дотик мій, прозорий…

Роботу копачі – зробили:
Ось вона – глибока яма,
Як підсумок та результат
Конкретний, мого життя,
Матеріального й тяжкого…

Чогось було тоді
Так турбуватись,
За тлінне тіло,
За його відчуття?

Невже тепер
Не маю я нічого,
Того, що здобував я
Працею своєю довго,
Щоб краще жити,
Добре, у достатку?

Так, маю дещо:
Добру домовину !
Дубову, дорогеньку
Й славну – це родичі
Потурбувались, вдячні,

А що ж – їм добрий
Спадок буде,
От тільки жаль,
Вони мене не бачать,

Турбуються лишень
Про те, щоб бідне тіло,
Скоріше кинути під землю,
Та найглибше, й поділити
Майно небіжчика найкраще.

Оце так доля в тіла –
В темряві, без світла,
В домовині гнити!

І дивно, й страшно – бо надвоє
Свідомість розділилася частини:
Одна над тілом - чує, та все бачить,
А інша, що матеріальна – ніби плаче,

Страдає тіло мовчки,
Відчуває нерухоме,
Але не так, як у житті
Звичайно, а інакше:

Ледве – ледве:
Оціпеніле, охололе,
Дерев’яне - немов
в’язниця темна;

Така собі труна
В труні незвична,

Це відчуває
Клітин розум,
А не мозок,

Бо кожна кліточка
Повинна зберігати
Свідомість коду –
Генетичного та
Коду форми також,

Тому, поки ця
Форма не зотліла,
Свідомість тіла
Стан свій
Відчуває й досі.

Ось піп прийшов,
Понурий, тужний,
Співає молитви,
З розп’яттям
Ходе, сумовито,

І родичі всі
Плачуть,
Й як один -
Хустинками вологими
Втирають дрібні сльози,
Колючий вітер віє жалісно
Й болюче…

Та час спливає -
Вичерпалась туга,
Що журно капала
З очей, стоячих
Біля гробу,

І піп вже
Закінчив молитись;
Мовчки
Тривають цвяхи
Копачі,
А інші тягнуть
Кришку
К домовині ближче.

То може це мені
Все сниться?
Авжеж? -
З надією питаєш
Простір хибкий…

Аж ні!
Свідомість
Затьмарилась,
Зчорніло все
Довкола,

Здригнулась
Домовина рипом
Низьким,

Тяжкая кришка
Впала на обличчя
Грюкнув,

І стукіт лине,
Й міцно втинаються
Цвяхи
У свіжі дошки,

Трясеться гроб,
Коли їх забивають,
Та мрець трясеться
Також.

Коли ж затих
Моторний гуркіт
Звуків,
Вбиваючих
Дебелих цвяхів,

Гойдаючись,
В забитій домовині,
Відчув, як в яму
Опускають тіло,
В останню путь саме,
Бо що воно ще може?
Для чого ще придатне?

І жах охоплює
Свідомість тіла,
В міцній труні,
Холодній, тісній,

Нервова оболонка
Клітин цілих -
Останні імпульси
Проводить слабко,

Тому живцем
Тебе похоронили,
Майже,

Не дали
Відлежаться тілу –
Швидко поховали!

А треба було
Зачекати лишень,
Хоч тиждень…

Та даремно!
Найшвидше краще
Родичам
Мерця здихатись,

Цураються його
Бо він вже помер,
Звісно,

Тепер, бач, з нього
Толку ніякого,
Тільки тягар
Печальний їм
Зостався.

А ти лежиш -
Все більше
Ціпенієш,

Втрачаєш,
поступово,
Життєву силу -
Її слабкі остатки,

Втрачаєш,
Розкладаючись,
Свідомості малі
Шматочки…

Не відав ти,
Що страшно
Помирати,

Та думав «здохну»,
Потім поховають,
Але не мене –
Бо мене вже не буде,
А тільки бруд тілесний,
Оцей непотріб блідий…

Аж, ні!

Доба за добою
Минає,
Пліснява вогка
Покриває в домовині
Очі мертві,

Дощі пройшли –
І кришка промокає,
Та капає в обличчя
Підземная волога,
Й бридкими плямами
Вкриває поступово тіло,

Що гнити починає,
З провалених очей
Й липких кінцівок,

А черви трупні –
Вже чекають,
Поживну суміш
Костомах та м’яса,

І особливо прагнуть,
Залізти жерти
Мозок напівгнилий,
Та в черево, де кишки…

***

 

Шлях до пекла

Шлях до пекла (містичний)


***

Вечір,
Сонце іржавіє,
Уприскує повільно
Іржаву кров
У хмари, мовчазно,
Ніби скорпіон
Гірку отруту
В жертву;

Птахи великі,
Довгодзьобі,
По кладовищу
День у день
Кружляють
Над хрестами,
Повітря ріжуть
Крила чорні,
Кричать тужливо
Круки, і холодом
Могильним відлуння
Лине, плачем,
Відбиваючись у небо
З надгробків старих;

З облізлою фарбою,
Порепані хрести
У бур’янах схилились,
Під тягарем років
Вростають в землю,
Трухлявіють,
Жуки їх точать
З середини живучи,
Трухляк з них сипле,
Та вороння на них
Відпочиває, колючим
Поглядом пильнує
На могили свіжі,
Чатує недаремно,
Хоча напевне знає,
Що не дістане смачні
Очі з домовини,
Але у темряві,
У схованках таємних,
Чекає здобич відчуттів,
Як їжу ласу,

Солодку страву жахів:
Душ померлих стогін,

В полоні тіла
Що перебувають
Та страждають -
Німі, безвольні,
Стогнуть,
Як розчахнута
Навпіл береза,
Хитається
По вітру в полі,
Одинока,
В лиху негоду
Плаче, і байдуже
Холодний дощ
Січе по листям
Сльози…

Бо пам'ять
Тіл земна,
У простір вільний
Не пускає
Линуть душу,
Тримає тілом
В сирій домовині,
У ланцюги
Відчуттів старих
Закувало міцно -
Життя земного
Притяжіння хибне,

Ридають тихо
Полонені душі,
К тілам захованим
Невидимо прикуті,
Охоплює туманом
Вогким, кладовище,
Ховає щільно він
Чиїсь страждання…

Вже тиждень
Як ти помер,
І тонко
Відчуваєш єством,
Ті муки тяжкії
В труні, так,
Нечутно стогнеш
Над могилою,
Але ніхто не чує,
Тільки круки,
Стогін той хапають,
Упиваються,
Твоїм страхіттям
Смерті, жадібно,
Воно їх живить -
Ніби соки
З плоду
Поступово
Кровоточать,
Бо знають
Птахи чорні -
Що не тільки очі
Є найсмачніша
Та поживна
Страва їхня;

А в тебе,
Бідолашного,
Колишнього життя
Тілесна насолода,
У пам’яті живе ще -
І стинає криком,
Вкарбована тавром
Пекельно ріже,
Гнобить душу,
Захоплює свідомість,
Покриває брудом,
І мучить, мучить,
Біллю безпорадною,
Тупою…

Коряві пальці –
Вже тягнуться
К обличчю,
Звідкілясь із мороку
Повільно виринають,
Огидні, волохаті,
Слизькі,
Хапають пазурами,
Та шматують,
Пронизають,
Втинаючись в
Нестійку оболонку,
Встромивши
Довгі кігті тягнуть,
В діромаху чорну,
Бо розірвати
Прагнуть й
Витягнути єство:
Такий маленький
Промінь світла,
З горошину…

Ці сірі тварі з пекла,
В тенета спіймали:
Жадібно хапають,
Рвуть астральне тіло,
Втинаються іклами,
І муки ці жахливі,
Так, ніби шкіру зняли
І оголили нерви,
Бо втратив
Земне тіло,
І вже не захищає,
Воно тебе надійно,
Від світів ворожих,
Немов броня міцная
Та тепла одежина.

Була колись
Фортеця,
Тепер її немає -
Бо помер,

Немає сил,
Щоб захищатись –
Бо слабкий,

Немає знання
Що робити –
Бо не відав,

Немає полум’я
Живого –
Бо нечистий…

Кричиш до неба –
Та гріхів тяжкії пута
Оплутують в тенета
Липкі, душать,
І тягне, мороку
Істот огидне
Павутиння бридке,
Світів надземних,
Тонких, світів
Істот пекельних -
Бо темрява їх родить.

Свідомість хитка
Мліє, мутно
Відчуваєш, як
Щупальця волочать
В холодну
Прірву заглибенну,
Лишень ціпенієш
Від мороку отрути,
Але чуєш,
Клекоче пекло в глибині
Та хриплий стогін,
Моторошно сповзає
Із під склепіння жахів;

Аж ось гучніша клекіт,
Криваве сяйво лине,
Вогняні смолоскипи
Освітлюють закутки,
Розпечений, гарячий,
Багряний пар вирує
Повз очі мінотавра,
Й почавлені потвори
Ворушаться довкола,
Утворюючи суміш
Потворних тіл, бридких,
Зашморгом душить
Огидний сморід
Розкладаючих останок,
Й розтинає
Вогняне лезо жахів,
Хватаючи розп’яттям
Мороку хижого,
В глибинах єства ріже,
Спотворює свідомість й
Хрипом німим стогне,
Тугою п’явкою вже
Вп’ялося у очі,
Та смокче душу…





***



Примітка: це є
продовження твору
«У домовині»

 

Не розумію таких творів.Хочеться позитиву, а не думок про смерть і як то воно в домовині.Якесь , на мою думку, збочення.
Повторюю, це моє ІМХО.

 

Думки про смерть є природнiми, а самий лише позитив межує iз iншими вiдхиленнями вiд норми Тобто усього должно бути в мiру Хоча танатична поезiя менi також не до вподоби абсолютно.

Дещо антиофтоп -- приклад того, як можна розмiрковувати про власну смерть без оцього усього "гатышного" дрiб'язку:

Я скоро буду сослан в память.
В былое буду выслан я.
В пустыне прошлого, друзья,
мой след ищите под песками.

У смерти выскользнув из рук,
умру, уйдя от вечной боли:
ведь я всерьез был жизнью болен,
а жизнь - смертельнейший недуг.

Но и уже сотлевший в прах,
уже сочтенный вами дважды
и трижды мертвым, я однажды
затрепещу у вас в руках.

Взяв эту книгу, ты берешь
меня. И если - дрожь по коже,
то знай, читатель: это тоже
тебя моя колотит дрожь.

(Мiгель де Унамуно / Сергiй Гончаренко)

 

Якщо хочеш позитиву - треба пам'ятати що всі не вічні і не забувати про смерть. Тоді кожний прожитий день буде цінний. Поки що ніхто від Смерті не втік. Це коли хочеш миру - готуйся до війни, будь на сторожі.

 

Уходитъ человекъ изъ Мiра
Какъ гость с прiятельскаго пира;
Онъ утомился кутерьмой,
Бокалъ свой допилъ, кончилъ ужинъ,
Усталъ, – довольно! Отдыхъ нуженъ:
Пора отправиться домой!

(эпитафия с надгробия в Александро-Невской Лавре)

 

А до речi. Якраз до теми буде оця штучка -- дуже рiдкiсний зразок iронiчної поезiї Х.Р. Хiменеса:

РОСТОВЩИЦА

Серебряной ночью, под сводами Райского Треста,
она побрела, когда ключ повернулся в замке,
к агентам небесным - себе обеспечить место
на старом, как мир, уплывающем вдаль челноке.

Рихард Штраус, когда бы он только сумел вдохновиться
этой старостью трудной, угасшей во мраке ночном,
посвятил бы ей пьесу, наверно: "Одной ростовщице,
с пожеланьем покоя блаженного в мире ином".

Жаль, что небо не банк, не песеты небесные звезды -
долговые расписки с собой захватила она!
...Но зато ей достались бесплатно дочерние слезы -
их в тенета могильной травы заманила весна.

Про смерть (принаймнi, не свою ) можна, виявляється, писати i не без гумору

 

- а можно и совместить, про свою и не свою, и не без юмора. Из того же некрополя, эпитафия с надгробия петербургского букиниста Ивана Лисенкова (сумчанина).

"Прохожий, бодрыми шагами
и я ходил здесь меж гробами,
читая надписи вокруг,
как ты мою теперь читаешь.
Намек ты этот понимаешь?
Прощай же! До свиданья, друг!»

 

Пропонуєте вже зараз починати уявляти себе в домовині?Я і без таких думок ціную життя.Про потайбічний світ НІЧОГО не знаю і не дуже то й хочу знати.Я живу ЗАРАЗ і ТУТ!

 

- Вы меня с кем-то перепутали. Живите, пожалуйста, здесь и сейчас! Очень Вас прошу!

 

Кроме любимого Лорки, которого иногда помещаю в соседнем разделе, вспомнилось вот такое:

http://www.youtube.com/watch?v=rRrTIH5yP-Y

"Человек отживе" в исполнении Ольги Арефьевой и пластического театра Калимба. Русский народный духовный стих.

 

Точно! переплутала)Мала на думці звертання доавтора цієї теми

 

То сплутали зі мною.

Але про смерть, як і про старість - незавадить подбати заздалегіть. Тоді її не так будеш лякатися ..

 

А хто її боїться? Особисто я- ні Мене більше лякає безпомічність , щоб не стати "валізою без ручки "для близьких

 

А нащо крайнощi?

Ну, як раз за контрастом його можно почати цiнувати ще бiльше

 

Нема на вас СЄ.... там ж чорний екран...нє?

 

Іруська,про нього ніхто нічого не знає...
Ліпше про життя вірші...правда...хто його яким бачить...

По жизни дороге иду не спеша.
Куда торопиться?
Устала душа.
Бреду потихоньку.
Бреду наугад.
Душе отдохнуть бы,
Забыться…
Но как?

 

Когда я буду умирать
(а умирать конечно буду) -
Взгляни-ка под мою кровать
И сдай
..........порожнюю
..........................посуду !

(автор - досить оптимістичний оператор Київського телеценру)

 

То як хворому лікар призначив "грязі". А пацієнт питає: а шо, лікарю, воно дуже помічне?
А лікар:
- ну помічне, не помічне, а до землі тре привикати, нє?

 

В тему,ніби?

Краяли небо сірі гуси, звиняйте мамо - я не вернувся.
Звиняйте неню - лиха недоля мене лишила на цьому полі.
І затягнуло землю туманами, лежу посічений я ятаганами,
А по залитім кров'ю полю волочить турок вас в неволю.

Краяли небо сірі гуси, звиняйте мамо - я не вернувся,
Звиняйте неню - калина в тузі, шо ви садили на щастя в лузі.
А ту калину гей піднімали ми, з ворогом лютим потанцювали ми,
Та залишили лиш зневіру, і ще дороги важкі в Сибіру.

Краяли небо сірі гуси, звиняйте неню - я не вернувся,
Звиняйте неню - то Божа воля, моя могила не серед поля.
На ній ялина уверх здіймається, Карпатьське небо на ній тримається,
Сонячний промінь там через річку, на ній у тіні засвітить свічку.

Краяли небо сірі гуси, звиняйте мамо - я не вернувся,
Лиш не ломіть з розпуки руки, попідростають ваші внуки.

Я не вернувся
Василь Чудик
[MP3]http://www.playcast.ru/uploads/2009/08/17/1148985.mp3[/MP3]

ЗІ.Пісня виявилась віщою...

Сторінка пам'яті Василя Чудика