Питання про те, чому саме Росія виявилася най*піддатливішою з усіх країн світу до вчення Маркса і Енгельса і майже ціле ХХ століття намагалася на практиці втілити в життя теорії двох бородатих кла*сиків, аналізується в науковій літературі та публі*цистиці вже не один десяток років, проте й надалі залишається актуальним. Долучилося до обговорення цієї теми й DT.UA статтею Юрія Соболєва «Маркс, Енгельс і Росія» (№16, 28.04.11). Можна погодитися з усіма основними аргументами автора, з допомогою яких він намагається пояснити, чому марксизм пустив у Росії таке глибоке коріння. Проте певних аспектів цієї проблеми Соболєв у своєму матеріалі не зачепив узагалі. Йдеться про месіанство росіян, яке чи не від самого початку формування цієї етнічної спільноти стало однією з найважливіших складових її національного менталітету. І широку підтримку з боку російського народу «першої у світі держави робітників та селян», яка мала на практиці стати дороговказом «для всього людства», можна розглядати як нову фор*му тради*цій*ного ро*сійсь*кого месіа*нізму. Месіанство, тобто уявлення про якусь особливу місію все*світнього масштабу, покладену Богом (як варіант — історією) на той чи інший народ, було (і певною мірою залишається досі) притаманне національній психо*логії багатьох «великих» націй. Лише побіжно згадаємо китайців, біль*шість яких протягом століть і ти*сячоліть були щиро переко*нані, що лише їхня Серединна імперія є єдиним у світі осередком справж*ньої культури та ци*ві*лізації і самою долею призначена керувати «варварами», якими, поза всякими сумнівами, є абсолютно всі інші народи світу. Єв*реїв, священне писання яких виз*нає їх «богообраною нацією». Анг*лійців, на котрих, за твердженнями співця британського імперіалізму Редьярда Кіп*лінга, фатум поклав «ношу білої людини», — обов’язок цивілізувати в усіх куточках світу «дикунів», «на*півбісів-напівдітей». Зреш*тою, американців, значна частина яких, якщо не більшість, і досі перекона*на, що лише Сполучені Штати є «взірцевою демокра*тією», а отже, мають право і обо*в’язок «просувати демократичні цінності» в усьому світі, навіть якщо це й суперечить бажанням народів країн, куди ті цінності «просуваються». Та й для Німеччини нацистсь*кого періоду основною ідеологіч*ною парадигмою пропаганди, яка мала легітимізувати в масовій свідомості намагання Гітлера захопити всю Європу, а далі — і весь світ, була аж ніяк не «ница» вимо*га підкорити «вищій расі», тобто німцям, усі інші народи, «унтер*меншів», перетворити їх на рабів арійських господарів. Навпаки, ідеологи нацизму стверджували, що на німецький народ, який зав*дяки НСДАП звільнився від влади «плутокра*тів» (звичайно ж, насамперед єврейського походження), покладено шляхетну місію допомогти всім іншим народам світу побуду*вати справедливий «новий порядок». А німецькі хлопці йдуть під кулі зовсім не для того, щоб під*корити собі інші народи, а щоб стати для них учителями і нас*тавниками в побудові раю на землі. І більшість німців щиро вірили чи старанно намагалися примусити себе повірити в ці твердження. З одного боку, ставити в тоталітарній державі під сумнів тези офіційної пропаганди небезпечно для власної свободи, самого життя. Але з іншого, суто психологічно набагато комфортніше позиціонувати себе і свою націю як «шляхетного лицаря», а не «темного злодія». Втім, німці отримали дуже ефективне щеплення від месіаніз*му ще багато десятиліть тому, після закінчення Другої світової. А от росіяни, національну свідо*мість яких месіанізм уразив аж ніяк не менше, ніж німецьку, слабують на цю недугу й досі. Після взяття 1453 року турка*ми-османами Константинополя да*леке Московське князівство, яке «перетравлювало» решту кня*зівств Північно-Східної Русі, залишилося єдиною православною державою у світі. Принаймні єди*ною державою, де православні не просто жили чи навіть становили більшість населення, як у сусід*ньо*му Великому князівстві Литовському, а де цей різновид християнства був панівною, державною релігією. Цю обставину московські князі та ідеологи їхньої держави використовували повною мірою. Московія XV—XVII століть навіть у ті не надто толерантні часи була однією з найбільш нетерпимих країн у Європі до інших, «чужих» християнських віровизнань. Досить навести лише один факт: навіть православних вихідців з України та Білорусі московські попи змушували «перехрещуватися» — ще раз приймати таїнство хрещення. Переконання в тому, що лише православ’я, і саме в московській версії, є єдиним «справжнім» християнством, що католики чи протестанти — то «єретики», які в принципі не можуть урятувати своєї душі, стало панівним у російській масовій свідомості. Саме «істинність» його релігії виступала для російського селя*нина-кріпака чи не єдиною пси*хологічною компенсацією за дику феодальну експлуатацію, корум*по*ваність та некомпетент*ність державного апарату на чолі з «царем-батюшкою». Забігаючи наперед, зауважимо, що й нині, у XXI столітті, переконаність у власній винятковості, нетерпи*мість до всіх інших християнських віро*визнань, принципове небажання брати участь в екуменіч*ному діа*лозі залишаються надзвичайно важливими рисами теорії та практики Московського патріархату.
Отже, на перших етапах існу*вання Московської держави теза про її особливі права та обов’язки як єдиної у світі право*славної дер*жави виступала, з одного бо*ку, ідеологічним обґрун*туванням територіальної експан*сії, пос*лідовного та жорстокого захоп*лення чужих земель, з іншого — своєрідною психологіч*ною ком*пенсацією за низький (на*багато нижчий, ніж у біль*шості євро*пейських країн) рівень життя переважної більшості населення, неефективність і про*дажність системи управління державою. У XIX столітті як додатковий аргумент на користь уні*каль*ності та «богообраності» Росії її панівні верстви почали викорис*товувати ту обставину, що на той час імперія Романових залишала*ся єдиною слов’янською державою у світі. Факту, що на*прикінці попереднього століт*тя саме Росія доклала найбільше зусиль до знищення й поділу іншої великої слов’янської держави — Речі Пос*политої, — уваги воліли не приділяти. Натомість скільки сліз було пролито над долею за*хідних братів-чехів, поневолених німця*ми, та південних братів — сербів і болгар, уярмлених турками! Ро*сійська суспільна думка ще тоді практично «приватизувала» сло*в’янство, поставила знак рівності між ним і «російсь*кістю». І цей ідеологічний «вивих» збе*ріга*ється в масовій сві*домості наших північно-схід*них сусідів і досі. Кілька років тому авторові цієї статті доводилося чути зди*вова*но-нерозуміючі реп*ліки болгар: більшість ро*сійських турис*тів ще й досі щиро пере*ко*нані, що «болгари пишуть ро*сійськими літе*рами». Але ж кожному, хто хоч трохи знає історію, відомо, що святі Кирило і Мето*дій розробляли свою абетку саме в Бол*гарії і для болгар. А отже, на**справ*ді це росіяни використовують болгарську абетку, а не навпаки. Про*те цей факт російська месіанська свідомість просто відмітає. Проте на початку ХХ століття для пересічного росіянина тих фактів, що він є православним і слов’янином, було вже замало, щоб відчувати свою винятковість і «кращість» порівняно з усіма ін*шими народами світу чи при*наймні відвернути його увагу від разючої соціальної несправед*ливості, з якою він повсякчас стикався у власній країні. Резуль*тат — Жовтневий переворот, який пройшов, зокрема, під гаслами інтернаціоналізму та вселюдського братерства. Проте соціальної рівності та, особливо, загального добробуту, він, як відомо, не приніс. І тут більшовицьке керівництво на чолі зі Сталіним абсолютно ге*ніально використало месіанські мо*тиви. Для багатьох, на жаль, дуже багатьох росіян перекона*ність у тому, що вони належать до великої нації і є «повноважними представниками» великої держави, дозволяла і досі дозво*ляє заплющувати очі на низький рівень задоволення своїх ма*теріальних потреб, на відсут*ність особистої свободи та приниження, яких вони постійно зазнають від нахабної і вкрай неефективної бюрократії. Радянська пропаганда протягом десятиліть наполегливо й послідовно втовкмачувала в голови громадян своєї країни, що «наш суспільний лад — найпере*до*віший», що «СРСР — надія всього прогресивного людства», що «наша країна — дороговказ для народів усього світу». А все це можливе лише тому, що на озброєнні в радянського народу найпередовіша, «найнауковіша» у світі ідеологія — марксистсько-ленінське вчення. Відтак адепт цієї ідеології — ти, саме ти, проста радянська людина, — є чимось вищим і досконалішим, ніж громадянин будь-якої іншої країни світу. «Соціалістичної», яка з благоговінням вивчає радянський досвід і вже йде нашим шляхом, чи, тим більше, капі*талістичної, якій «велика істина» ще не відкрилася... А отже, проста радянська людина повинна терпляче долати «тимчасові труднощі» на шляху до світлого майбутнього. Адже ти живеш не просто для того, щоб бути особисто щасливим. Ти є «гвинтиком» у потужному механізмі єдиного радянського народу, що має велику й шляхетну місію — прокласти дорогу до світлого комуністичного майбутнього всьому людству. Звичайно, далеко не всі піддані радянської імперії і навіть далеко не всі росіяни, в менталітеті яких ідеї месіанства, як ми спробували довести, сидять досить глибоко, вірили в маячню радянської пропаганди. Чим більше років існувала радянська влада, чим далі за виднокруг відсувалося оте «світле майбутнє», чим більше інфор*мації здобувала пересічна радянська людина про навколишній світ, тим менше віри в якусь свою особливу історичну місію, винят*ковість і «кращість» залишалося. І саме падіння тієї віри за критичну межу стало однією з головних причин краху СРСР. Проте хоч відтоді минуло вже 20 років, рудименти залишилися. Можна було б чимало писати про намагання частини ни*нішньої владної команди в Ук*раїні від*ро*дити серед своїх під*даних «гор*дість радянської людини», що особливо яскраво проявилося під час цьогорічного святкування 9 Травня під «обо*в’яз*ковими» червоними прапорами. Проте ме*сіанство, «усвідом*лення» якоїсь своєї «всесвітньо-історичної мі*сії» та «винятко*вості» ніколи не були притаманні українському менталітету. При*наймні тієї час*тини українців, які усвідомлювали себе саме україн*цями, а не «росіянами-малоро*сами» чи «радянськими людьми». Стосовно ж російської свідомості ситуація докорінно відрізняється. Великої історичної місії вже немає, але генетична звичка почуватися носієм тієї місії лишилася. Нинішній Росії нема чого запропонувати світові (та й власному населенню) як свою «мі*сію». Ні православ’я, ні слов’янст*во, ні марксистсько-ленінське вчення в цій ролі вже не проходять. Можливо, Росія запропонує світові «демократичні цінності на експорт», як це намагаються робити американці? Чи модель вдалої структурної перебудови економіки на основі високих тех*нологій, як це робить крихітний Сінгапур? Чи найвищу у світі якість життя, яку дає Канаді по*єднання високих доходів громадян, досконалої системи соціаль*ного захисту, ефективної охорони довкілля та одного з найнижчих у світі рівнів насильницьких злочинів? В коротко- і навіть середньо*строковій перспективі Росія сфор*мулювати якусь раціональну підставу для свого месіанізму просто не здатна. А отже, їй треба якомога швидше позбуватися месіанських передсудів у своїй суспільній свідомості. Оскільки така невідповідність «амбіції» та «амуніції» може мати дуже негативні наслідки для сусідів Росії та й для світу в цілому. Але насамперед — для самих росіян.
