Колишній есер, уродженець Миргородщини став президентом Української головної визвольної ради - підпільного парламенту і уряду, надпартійного органу, який керував визвольною боротьбою УПА. Кирило Іванович Осьмак народився 9 травня 1890 року в містечку Шишаки Миргородського повіту на Полтавщині. На береги Псла його батько, міщанин Іван Юхимович Осьмаков, переїхав з Курської губернії. Про матір, Тетяну Андріївну Власенко, знаємо, що вона походила з козацького роду і привела на світ п'ятеро дітей. З них трійко померли під час епідемії тифу. Після закінчення народної школи в рідному селі Кирило навчався чотири роки в повітовій школі Миргорода, а потім у Полтавському реальному училищі. У віці 20 років Осьмак, очевидно, визначився з майбутнім фахом і вступив до Московського сільськогосподарського інституту. Навчання він поєднував з журналістикою. Цікаво, що молодий студент співпрацював з журналом "Украинская жизнь", редагував який ще тоді маловідомий громадський діяч і публіцист Симон Петлюра. Перша світова війна Її Кирило зустрів на Південно-Західному фронті, де, як представник Всеросійського земського союзу (земства - виборні органи місцевого самоврядування, а земські збори, земські управи в Російській імперії завідували освітою, охороною здоров'я, будівництвом доріг тощо), Осьмак займав посаду завідувача казенного харчового пункту для цивільного населення. Тут Кирило зустрів свою першу велику любов Марію Юркевич. Вона походила з Волині, закінчила Бестужівські жіночі курси у Санкт-Петербурзі і з патріотичних переконань поступила на службу в Комітет Червоного Хреста. Звідти її направлено у Збараж керувати яслами для сиріт, батьків яких забрала війна. Вінчалися молодята на Різдвяні свята 1916 року, а в жовтні світ побачив їх син Олег. Родина Осьмаків поселяється в Києві, Марія вчителює у трудовій колонії, а Кирило працює у постачанні війська. Кирило Осьмак під час Першої світової. Фото: exo.in.ua 17 березня 1917 року Осьмак - серед тих, хто створює у Києві організацію, котра незабаром перетворилася на парламент революційної України. Кирило Іванович представляв у Центральній Раді губернське земство. У січні 1918 року українські есери (соціалісти-революціонери) висунули від Румунського фронту вже шанованого діяча на вибори до Установчих зборів у своєму партійному списку під першим номером. Осьмак працює в Генеральному секретаріаті земельних справ, де завідує видавничим відділом. Будучи прихильником Центральної Ради, він не сприйняв гетьманський переворот Скоропадського, навіть взяв участь у чиновницькому страйку, за що був попертий з роботи новою адміністрацією. Опісля приходу більшовиків геть відійшов від політики, знайшовши своє покликання у радянській кооперації. Майбутній лідер повсталої України завідував буряківництвом у Центральному сільськогосподарському кооперативному союзі. Як склалася доля членів Центральної Ради в СРСР В 1922 році, коли влада Країни Рад стабілізувалась, Осьмака затвердили головою Термінологічного бюро Сільськогосподарського наукового комітету Радянської України. Ця структура готувала до видання словник українських сільськогосподарських термінів. Їх було класифіковано понад сорок тисяч. Це була дуже кропітка робота і майже ніким не знаний тоді напрям. Опрацьовувалися не лише літературні, а й народні розмовні джерела. Розпочате Кирило Осьмак продовжив в Інституті української наукової мови Всеукраїнської Академії Наук. Репресії 5 березня 1928 року - перший арешт. Кирило Іванович загримів на нари, як учасник "контрреволюційної організації правих українських націоналістів у буряковій кооперації", але слідчі довели лишень його пряму причетність до підозрілого буряківництва, проте колегія ОГПУ 28 вересня 1928 року про всяк випадок вислала науковця за межі республіки, присвоївши йому тавро "соціально небезпечного елемента". Осьмак їде в Курськ, на батьківщину батька, де продовжує співпрацю з Академією Наук як нештатний працівник. Та 2 березня 1930 року каральний меч пролетаріату все-таки дістав лінгвіста-буряковода. По горезвісній справі СВУ (Спілка визволення України) він отримав три роки таборів і вирушив прокладати залізницю до Сиктивкару. Наприкінці 1933 року Осьмак звільняється і переїжджає з родиною під Москву, де працює директором радгоспу імені Лазаря Кагановича. Через чотири роки Осьмаки потрапляють в Рязанську область, село Катіно, де Кирило Іванович стає головним агрономом колгоспу. Там знову він потрапляє у лабети сталінських опричників. Заарештований на початку тридцять восьмого Кирило Осьмак провів в застінках більше двох років. Та вже тертий калач і твердий горішок знав, як себе поводити на слідстві. Він категорично не визнав жодного звинувачення. Можливо, його врятували численні апеляції і листи у всі можливі інстанції, на які він був справжній мастак, і навіть допомагав в цьому ремеслі своїм братам по нещастю. Кирило Осьмак. Фото для ІП надане Наталією Осьмак Репресований агроном займав агресивну позицію (кращий захист - атака) всіляко дезавуюючи наклепи людей, які спричинилися до його арешту. "На допиті я можу подати матеріал, що повністю викриває Колдєєва, як наклепника і винуватця загибелі моєї дружини... Я прошу ретельного розслідування усієї моєї справи, я прошу направити мою справу до суду". Це з листа на ім'я наркома Лаврентія Берії. Його листи знайшли свого читача. А з громадянином Колдєєвим Осьмаку навіть довелось їсти баланду в одній камері. І знову за браком доказів Осьмака звільнили у лютому 1940 року. Але не дочекалася з тюрми чоловіка дружина. Вчителька місцевої школи не витримала наруги "від громадськості". Її цькували сусіди, колеги та учні, які бойкотували її уроки. Марія кинулася під колеса поїзда на станції з символічною назвою Кремльово. "В кінці лютого, коли я мав змогу вже рухатися, я прибув на Марусину могилу. Гірко тужив над її гробиком. Не думав виїздити з тих місць", - пише Кирило до сестри Анни. У березні 1940 року після дванадцятирічної перерви Осьмак повертається в Україну. Одружується з Людмилою Богдашевською. Прихід німців застає його у Чернігівській області на посаді технічного директора санаторія в селі Качанівка.
Друга світова І за нових "господарів" України наш герой вирішив займатися улюбленою справою, створивши бюро Всеукраїнської спілки сільськогосподарської кооперації. І повертається, так би мовити, в політику. У жовтні 1941 року Осьмак стає членом очолюваної професором Миколою Величківським Української Національної Ради. За задумом організаторів, цей український орган, ініційований мельниківцями і особисто Олегом Ольжичем, мав би стати законодавчим державним органом незалежної України. На прес-конференції УНР були присутні німецькі, італійські, шведські, японські журналісти. Заява Величківського була коротка: "Україна в 1918 році проголосила незалежність, яка була визнана цілим світом і, зокрема, Німеччиною. В 1920 році Україна була незаконно окупована більшовицькими бандами, які протягом 20-ти років тероризували країну, морили голодом, знищували село, вивозили на Сибір національну еліту. Тепер, коли окупанти з України втекли під ударами німецьких військ, Україна відновлює порядки, що існували до її окупації, на основі Конституції УНР 1918 р., яка вважається найдемократичнішою у світі. Майно, награбоване комуністами у народу, повертається йому". Німці швидко припинили ці визвольні здвиги, розігнали Раду, розстріляли в Бабиному Яру бургомістра Києва Володимира Багазія, провели інші каральні акції. Визволення чи окупація. Німці та українці в 1941 році Осьмак очолив відділ земельних справ і кооперативне товариство "Сільський господар", тобто став таким собі "міністром" аграрної політики. Після репресій Осьмак втратив будь-які ілюзії щодо намірів німецьких окупантів. Саме через структури "Господаря" Осьмак надавав допомогу харчами членам похідних груп українського підпілля. З літа 1942 року Кирило Іванович вже на контакті з ОУН(б) проводить підпільну організаційну і пропагандистську роботу в Києві. З під його пера виходять листівки "До збройної боротьби!" і "Злочини німецьких загарбників на Україні". Проте Осьмак не забуває й минулого. Великими тиражами виходять його антикомуністичні доробки: "Україна - колонія Москви", "Покладаймося на власні сили", також з під пера колишнього директора радгоспу виходить твір "Колектив як засіб поневолення українського селянства". Цікаво, що ще у травні 1942 року у праці "В єднанні сила нації" Осьмак закликає створити об'єднавчу політичну організацію "Спілка української державності" для координації боротьби всіх українців. Печатка Президії УГВР, виготовлена підпільним художником УПА Нілом Хасевичем. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху Учасник однієї з похідних груп, а потім член Української головної визвольної ради (УГВР) і емігрант, Мирослав Прокоп у 1996 році розказував дочці Осьмака: "Ми почали шукати людей, які перше брали участь в періоді революції 17-20 років, тих українських патріотів, які не були знищені і які були готові в умовах німецької окупації вести боротьбу". У згаданій уже праці "В єдності сила" Кирило Осьмак вказав застанові пункти об'єднання всіх українських сил: суверенна українська держава, земельна реформа в інтересах селянства, восьмигодинний робочий день і вироблення законодавства майбутньої держави. Після певної обробки через два роки цей документ став програмою УГВР . Восени 1943 року сім'я Осьмаків переїздить до Львова. Старша дочка Лариса (Ляля) залишилася в Житомирі, де офіційно працювала в земельній управі, а реально була зв'язковою ОУН. Дівчина зникла в Новограді-Волинському в кінці 1943 року. Організація УГВР У Львові Кирило Осьмак мав тривалу аудієнцію у Андрея Шептицького. Саме там, на Святоюрський горі, почалися перші консультації з керівництвом ОУН(б) і УПА в особі Романа Шухевича про створення об'єднавчого органу повсталого українського народу. Легально обіймаючи посаду директора Стрийського окружного товариства "Сільський Господар", Осьмак допомагає готувати програмні документи Української Головної Визвольної Ради - як член Ініціативного комітету по проведенню Великого Збору. Отримав псевда "Марко Горянський", "Гірняк". 10 червня 1944 року на ініціативному комітеті були остаточно затверджені назва УГВР і основоположні документи: Універсал, Платформа, Устрій. Назву "Універсал" запропонував саме Осьмак, щоб провести історичну паралель з універсалами гетьманів і Центральної Ради. З 11 липня 1944 року поблизу лісництва в селі Сприня, біля підніжжя гори Виділок на Самбірщині, протягом п'яти днів відбувався Великий збір УГВР. Після дебатів затверджено, крім програмних документів, присягу вояка УПА. Підпільний парламент воюючої України. Як була створена УГВР 15 липня Кирило Осьмак був обраний президентом Української Самостійної Соборної Держави. Як писав потім Роман Шухевич: "Глибока тиша запанувала на залі нарад, коли голова президії УГВР станув перед головою Великого Збору УГВР, поклав руку на український державний герб та почав повторювати слова присяги. То присягав президент України перед усім українським народом". "Не можна формулювати, що ОУН є ініціатором створення УГВР. Ініціатором швидше є УПА, - сказав під час дебатів майбутній член Президії УГВР Мирослав Прокоп. - УГВР - це не нова політична організація, яка буде конкурувати з іншими. Це непартійний орган народу, завдання якого - координувати існуючі угруповання для боротьби за державність". Повноваження Президента УГВР та компетенція Президії були врегульовані в розділі третьому Тимчасового устрою УГВР. Великий збір УГВР, що обирав Президента, ухвалював також основні закони, розглядав та вирішував основні політичні питання, встановлював лінію визвольної політики та програму і тактику боротьби українського народу, приймав звіти від усіх органів УГВР та вирішував організаційні й кадрові питання. Сотня УПА "Леви", яка охороняла 1-ий Великий збір УГВР. Зброя, обмундирування і вівчарка - трофейні. На чолі УГВР був Президент, і саме він мав репрезентувати її перед зовнішнім світом. До повноважень Президента входили також скликання і закриття Великого Збору УГВР, ведення засідань Президії і головування на конференціях УГВР, затвердження за поданням Голови генерального Секретаріату УГВР генеральних секретарів з окремих справ, затвердження за поданням генерального Судді двох членів генерального Суду, а на подання генерального Контрольного - двох членів Контрольної Колегії. Президент мав також затверджувати закордонних делегатів УГВР, а також приймав присягу від членів Президії, Голови генерального Секретаріату, генеральних секретарів, членів генерального Суду та Контрольної Колегії. Президент мав також право помилування. Присутніми були 21 особа. На порядку денному було дванадцять питань: 1. Слово голови Зборів. 2. Доповідь Володимира Орловича (Мирослава Прокопа) про внутрішнє і зовнішнє становище українського народу. 3. Дискусія з приводу доповіді. 4. Доповідь Петра Лозовського (Романа Шухевича) про діяльність УПА (про взаємодію ОУН і УПА.). 5. Доповідь про зовнішньополітичне становище українського руху. 6. Дискусія з приводу доповіді. 7. Доповідь Івана Чепиги (Ростислава Волошина) про внутрішні проблеми. 8. Дискусія з приводу доповіді. 9. Інші питання. 10. Затвердження структури УГВР. 11. Вибори органів УГВР. 12. Інше "Наша мета - Українська Самостійна Соборна Держава на українських етнографічних землях. Наш шлях - революційно-визвольна боротьба проти всіх займанців і гнобителів українського народу. Будемо боротися за те, щоб Ти, Український Народе, був володарем на своїй землі. На вівтар цієї боротьби кладемо свою працю і своє життя". Це - слова присяги, яку склав Президент УГВР Кирило Осьмак (який тепер отримав псевдо "Псельський") 15 липня 1944 року. Віце-президентами обрані віце-спікер польського сейму Василь Мудрий, капелан "Нахтіґалю" о. Іван Гриньох і Іван Вовчук (справжнє прізвище Федір Вовк), районний провідник ОУН Нікопольщини 1941-1943 рр. За врятування ним родини Бакстів меморіалом Яд Вашем йому було присвоєно почесне звання "Праведника народів світу". Лісництво в селі Сприня у дні проведення 1-го збору УГВР. Прогулюються майбутні віце-президенти отець Іван Гриньох і Василь Мудрий Головою Генерального Секретаріату, виконавчого органу Президії УГВР, був обраний Роман Шухевич (Лозовський). Він же став генеральним секретарем з військових справ.
Секретарем закордонних справ став Микола Лебідь, генеральним секретарем внутрішніх справ - колишній керівник Української студентської репрезентації в Польщі Ростислав Волошин, генеральним суддею призначено прихильника Скоропадського педагога Ярослава Біленького. В УГВР лише згодом кооптований Василь Кук. Чому згодом? Протиріччя і боротьба за лідерство між Шухевичем і Куком, не дивлячись на свідчення останнього, таки мали місце. Підкилимні ігри На цю проблему проливають світло виявлені у фонді Р-30 Державного архіву Рівненської області документи Народно-визвольної революційної організації. Саме під такою назвою як керівний політичний орган Української Повстанської Армії та всіх антирадянських чинників влітку-восени 1944 р. виступала Організація українських націоналістів на Волині. Комплекс виявлених документів є невеликим за обсягом, але дуже інформативним. Серед матеріалів НВРО, зокрема, виявлено: "Статут НВРО", "Резолюції установчого з'їзду", наказ від серпня 1944 року, "Тимчасову інструкцію" для політвиховників УПА. Збереглася також незначна кількість пропагандистських листівок українською і російською мовами. На сьогодні це єдині відомі оригінальні матеріали, що характеризують період та напрями діяльності названої вище організації. Засновниками НВРО у липні 1944 р. стали Василь Кук ("Леміш"), Михайло Степаняк ("Сергій"), Яків Бусел ("Заславський"). Михайло Степаняк. Комуніст і член Проводу ОУН Заарештований 25 серпня 1944 р. органами НКВС М. Степаняк свідчив, що в результаті загострення протиріч між керівниками ОУН у грудні 1943 р. його взяли під варту у Львові і відправили в Рівненську область до Ростислава Волошина ("Горбенка"). Саме в цей період М. Степаняк разом із уже згаданими членами Центрального проводу ОУН вирішили створити нову організацію, яка б оминала назву "ОУН". З цією метою поблизу с. Дермань Здолбунівського району Рівненської області у липні 1944 р. "Леміш" як командир УПА-Південь і керівник усіх клітин ОУН на Східній Україні скликав конференцію, у якій брали участь М. Степаняк ("Сергій"), Я. Бусел ("Заславський"), шеф окружної пропаганди "Середа", Я. Дудар ("Верес"), командир групи УПА "Богун" П. Олійник ("Еней"), шеф штабу з'єднання "Холодний Яр" Є. Басюк ("Чорноморець") та ін. (разом 10 осіб). Конференція ухвалила рішення про створення Народно-визвольної революційної організації. Василь Кук ("Леміш"), відбувши у листопаді 1944 р. на засідання Центрального проводу, прозвітував Р. Шухевичу про діяльність нової організації, але отримав догану від керівника ОУН, який повідомив його, що вже створено Українську головну визвольну раду (УГВР) і тому недоцільно мати ще одну подібну організацію. Тим часом голова президії УГВР разом з родиною оселився в селі Недільна Стрілківського району - то була база УПА-Захід. 25 липня біля станції Бусовисько було вирішено, що в Україні мають залишитися: Кирило Осьмак - президент, Роман Шухевич - голова уряду, та ще три особи. Решта членів УГВР мають виїхати закордон, щоб там представляти інтереси УГВР перед іноземними державами. Останній арешт 5 серпня 1944 року на галявині під лісом, між селами Свидник і Ластівки (Старосамбірський район) відбулася перша збірна присяга вояків УПА за текстом, ухваленим УГВР. Церемонію присяги проводили шеф Головного військового штабу УПА Дмитро Грицай - "Перебийніс", командир Дрогобицької воєнної округи Іван Белейович - "Дзвінчук" і генеральний секретар внутрішніх справ УГВР Ростислав Волошин. Присяга солдата УПА. Текст затверджено УГВР - керівним органом підпільної боротьби. Детальніше про присягу УПА читайте тут 3 серпня 1944 року біля села Орів, на Сколівщині, сталася сутичка між частиною Червоної Армії і відділами УПА. Президент УГВР Кирило Осьмак був поранений. Його допровадили до села Дорожів біля Дублян. Тут у хаті Михайла Летнянчина, на пагорбі Вільнику, 12 вересня 1944 радянські спецслужби й схопили немолодого високого чоловіка, який порався біля хати. Замість документів Осьмак мав лише довідку від старости Дорожівської сільської управи на ім'я Коваля Івана Пилиповича, уродженця міста Скалат, мешканця Тернополя. У протоколі про затримання зазначено: "Коваль Йван Филипович подозревается в принадлежности к контрреволюционной националистической организации ОУН, его задержать й заключить в тюрьму на 48 часов". Кирилу Івановичу Осьмаку довелось пережити кількарічне слідство. Він добре знав правила гри. Знову навідріз відмовлявся від інкримінованих йому гріхів. Ба, він довго відмовлявся від самого себе.
Збереглася "Справка об имеющихся в деле наиболее существенных показаниях свидетелей в отношении Осьмака К.И.", в якій відображено процес з'ясування його особи. З цього документу випливає, що аж у 1947 р. Кирила Івановича впізнала під час очних ставок його прийомна донька. У 1925 році Кирило та Марія Осьмаки всиновили Валентину, батьки якої померли в голодному 1919-му. Дівчинка була на рік молодша за Ларису, їх рідну дочку. Зокрема, Валентина Орлова (з 1924 до 1931 року вона мала прізвище Осьмак, а потім повернула своє) свідчила, що в період нацистської окупації Києва "стало зрозуміло, що Осьмак є українським націоналістом, бо мені доводилось від нього чути, як він висловлювався, що Україна повинна бути самостійною державою і що для цього є всі передумови... Дочка Осьмака - Лариса, повністю перебувала під його впливом і неодноразово висловлювала мені свої націоналістичні погляди, вказуючи на те, що ось, мовляв, ми - східняки-українці, не вміємо захищати своїх самостійницьких національних інтересів, а на Заході українці - зовсім інші люди, які твердо борються за свою самостійність... Буваючи в нього на квартирі, я іноді в Осьмака бачила літературу, яку видавали у Львові та Рівному. Цієї літератури я ніколи не читала". Кирило Осьмак. Тюремне фото 1958 року, Розкритий Осьмак відверто розповів про факт свого президентства в УГВР. Але далі пробував водити гебістів за ніс. Старий каторжанин знову намагався писати "наверх". Затято намагався вискочити з лещат. Оголошував голодування. Навідріз відмовився від співпраці й використання його в "грі" проти повстанців і українського закордоння. 10 липня 1948 року ОСО (Особое совещание при МГБ СССР) винесло вирок про 25 років ув'язнення в тюрмі "за участь в контрреволюційній банді українських націоналістів та активну керівну контрреволюційну націоналістичну діяльність". Сім'я репресованого жила в селі Підбуж Дрогобицької області без будь-якої інформації про батька і чоловіка. Тільки в березні 1954 року прийшов лист з Владимирського централу до доньки Наталії, яка потім багато зробила для реабілітації і увічнення пам'яті свого батька. Невиправний По смерті Сталіна Лаврентій Берія, тоді перший заступник голови Ради Міністрів СССР, наказав перевезти з місць ув'язнень до Москви керівників українського Опору, в тому числі митрополита Йосипа Сліпого та президента УГВР Кирила Осьмака для проведення з ними переговорів про замирення на Західній Україні з залишками бандерівців. Повстанські листівки з закликом бойкотувати вибори до Верховної Ради СРСР в 1946 році. В кінці зазначено, що справжнім парламентом для підпілля є УГВР Та Хрущов і компанія не дала збутися ніяким планам грузина. На відміну від багатьох діячів УПА, які покаялися, лідер УГВР не потрапив під хрущовську амністію. "Враховуючи, що Осьмак є запеклим українським націоналістом, який свої націоналістичні погляди не змінив за період перебування в тюрмі, і за своєю ворожою діяльністю становить особливу небезпеку, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 17 вересня 1955 року щодо скорочення терміну наполовину до в'язня Осьмака Кирила Івановича не застосовувати". Пам'ять Емігрантські залишки визвольного руху сварилися, хто виступатиме від імені УПА і УГВР на берегах Ізара, Потомака і Саскачевана, а президент Української головної визвольної ради помер 16 травня 1960 року у Владімірському централі. Його поховали на цвинтарі під номером 5753. Квітень 1960 року. Останній бій УПА Лише 1 грудня 2004 року Кирило Осьмак повернувся в Україну навіки. Панахиду за упокій душі відслужив Патріарх Київський Філарет у Володимирському соборі. У 1994 році Кирило Іванович офіційно реабілітований Генеральною прокуратурою України, як "безпідставно репресований у 1948 році", а також на початку 1995 року прокуратурою Харківської області за репресії 1928 і 1930 рр. Могила Кирила Осьмака на Байковому кладовищі у Києві Рішення про монументальне увічнення пам'яті свого земляка сільрада ухвалила 5 грудня 2006 року. У ніч з 27 на 28 грудня 2007 було сплюндровано цей пам'ятний знак президентові УГВР. Сволота пошкодила меморіальну дошку з портретом К.І.Осьмака, по ній кидали асфальтові брили та уламки бетонного бордюру. Рішенням сесії Шишацької селищної ради, яка відбулась 11 лютого 2008, частину вулиці Леніна в центрі селища перейменовано на майдан Кирила Осьмака.
