Євген Стахів: ОУНівець – ліберал, шукач згоди з євреями

Залишаємо на сумлінні пана Стахіва оцінки діяльності ОУН (б), чи того ж таки Миколи Лебедя під час відвідання Києва. На наш погляд, інтерв’ю цікаве з точки зору формування повоєнної української діаспори у США і розуміння того, як структури двох світових потуг намагалися задіяти і, на жаль, задіювали українську діаспору та українців України в своєму ідеологічному протистоянні. Але попри це, ламаючи установки і директиви, українці з різних сторін океану, відчували свою належність до одного національного кореня і спорідненість більшу й сильнішу ніж ідеологічні догмати.

Пан Євген Стахів народився у 1918 році. З 1934 року член ОУН. Брав участь в обороні Закарпатської України у 1939 році. У 1941-1943 роках член Південно-похідної групи ОУН, організатор нових осередків ОУН у Східній Україні. Один із засновників Української Головної Визвольної Ради (УГВР). З 1949 року проживає у США. Активний прихильник ліберально-національних ідей. Керівник Товариства українсько-єврейських зв’язків. У 2006 році був нагороджений орденом Ярослава Мудрого. В українській громаді США Пан Стахів найперше відомий як активний опонент Українському конгресовому комітету, організації з чіткішою українською національною позицією.
– Пане Євгене, добрий день! Я б хотів, щоб ми сьогодні поговорили трохи про українську післявоєнну еміграцію, до якої Ви належите: про 50 –ті, 60 –ті, 70 –ті роки. Щоб Ви розказали, що найважливіше, на Вашу думку, було в цей час в українській еміграції тут. Але перше, як Ви прибули до Америки, як Ваше приватне життя складалося по приїзді, яка робота Ваша перша була?
- Найважча робота, яка могла бути… яку робили чорні. Мити начиння в реставрації.
– I тепер велика частина новоемігрантів проходять через таке…
- Дуже тяжко було, але вижив. Певний час «скакав» з роботи на роботу. Насамкінець я скочив на дуже тяжку роботу до ливарні заліза. Там я працював тяжко, але там була профспілка. Профспілка помагала, опікувалася і можна було в межах профспілки міняти роботу. Так я мав початок доброї кар’єри. Пізніше працював у хімічній лабораторії. Легше було життя, більше грошей, не повинен був мучитися.
Як би сказати, доля є долею, коли тобі і добре і коли тобі зле. На фабриці обстежували працівників, приїхала автомашина і всі ми робили просвітлення легенів. І в мене знайшли, що мої легені є заражені туберкульозом. Автоматично мені заборонили працювати в тяжкій хімічній сфері. На фабриці дали мені роботу, але вже, нажаль, з меншою платнею.
Український лікар, збадав мене, і каже: «Треба тобі робити операцію!». Я був згідний. Він каже: «Операція є така, що витинають кусок легенів, які є заражені туберкульозом». І сказав, якщо я маю малі діти, то я би тобі радив піддатися під ніж, бо заразиш легко дітей. То є туберкульоз, який легко чіпляється до малих дітей.
Я пішов на різню і, на нещастя, був через то безробітним. Пів року був у шпиталю, бо мені вирізали пів легені. Але відважився на найтяжче і виграв. І родина виграла.
Після стало трохи краще. Я змінив фах, пішов до інженерного бюро, де будували дороги і мости. Служив 39 років, дослужився до керівника цілої групи. Думаю, що осягнув в Америці те, що було нелегко осягнути. Я пішов на пенсію, коли мав 70 років.
Це була не фізична робота, а тільки наукова. Я ще мав час на громадську роботу, на політичну діяльність.
- Я читав Вашу автобіографічну книжку. У мене таке враження, що Ви у молоді роки були особою досить високого політичного рангу. Особою, котра дуже сильно була втягнута в революційну державницьку боротьбу. Але коли Ви приїхали до Америки, то мусіли починати із звичайного чорнороба.
- Так є.
- В якій організації, як громадський діяч, Ви зреалізували себе в Америці?
- Ми, новоприбулі, зорганізували при допомозі малої групи однодумців, американських молодих людей, Організацію чотирьох свобід України під крилом у Лебідя. Вона мала тільки тутешніх, не нових емігрантів. Перший новий емігрант, з Німеччини приїхав, Білинський. Він мав повноваження від Миколи Лебідя організувати рух тих людей, котрі представляли еволюцію в ОУН.
- Так би мовити, рух поміркованих оунівців. Не революціонерів, а еволюціоністів.
- Він очолив, але скоро перейшов під егіду Бандери і стався розкол. Старі емігранти у більшості були прихильники ліберального націоналізму. Але звідусіль стали приїжджати нові люди, які, в більшості, підтримували Білинського, і Білинський перебрав від уроджених американських українців посох у свої руки і зробив його базою бандерівського напрямку. Ті люди, котрі підтримували УГВР, ліберальних націоналістів, лишилися без підтримки і мусіли створити нову організацію.
- Отже Ви залишилися в меншості і мусіли шукати, як створити нову організацію. Що далі було?
- Я організував Круглий стіл. Випадково нав’язав контакт з американськими євреями і з ними почав. Українці мали марку в Америці, що вони антисеміти. А в Америці антисеміти були під знаком нацизму. Треба було ту марку українцям направити, щоби ми тої марки не мали. Я знайшов знайшов ідеологічного спільника у цій справі, американського єврея, котрий був адвокатом з Польщі. Він належав до дуже впливової єврейської організації Атидефамейшн Ліґ та був масоном.
- Чи Ви також записалися до масонів?
- До масонів не було легко належати. Вони самі вирішували, чи Вас запрошувати, чи ні. Мене не запрошували.
- Після ОЧСУ ви, зорганізували цей Круглий стіл?
- Ми робили прес-конференції, влаштовували дискусії на єврейсько-українські справи. Я організував три українсько-єврейські конференції на англійській мові, де виступали єврейські та українські доповідачі. Ті конференції відбувалися в будинку Українського інституту Америки. Про наш Круглий стіл була інформація в «Нью-Йорк Таймс», були публікації в єврейських газетах у Брукліні. Одні писали добре, а інші казали до євреїв: «Не вірте, бо українці були, є і будуть антисемітами»
- То з євреями так само, як і з українцями. Були революційні євреї, були супернаціоналісти, були ліберали.
- І до того мішали пальці російські більшовики, комуністи. Москва старалася цілий час при помочі деяких євреїв показати світу, що українці є антисемітами. Москва страшенно старалася то все знищити. І, навіть була в якійсь газеті більшовицькій в Україні написана стаття, де ніби то питалося, чи той Стахів, котрий веде українсько-єврейські дискусії в Нью-Йорку, є той сам, який після німецької окупації бігав в уніформі гестапо? Більшовики не казали, що так і було. Питалися тільки, чи то той самий? Хитро пропаганду вели.
- Загальновідомим є, що у 50-тих роках багато українців Америки належали до лівацьких організацій і партій.
- Комуністична партія в Америці була дуже сильна. Українці мали відділ свій, мали свою газету, своє видавництво, мали свій будинок на Четвертій вулиці в Нью – Йорку. Як вмер Сталін у 53-тому, то перша була сутичка між українськими комуністами і нами, мною особисто. Напроти своєї редакції на Четвертій вулиці українські комуністи влаштували поминки, поставили труну і влаштували дійство. Я зорганізував невелику групу людей, котрі вирішили піти туди і там все розігнати. Ми пішли до будинку, там все перевернули. Комуністи закликали поліцію, бо поминки по Сталіну були легальні. Поліція мудро зробила: розігнала і їх і нас.
- Як Ви пам’ятаєте так звану «хрущовську відлигу»? Як вона була сприйнята українцями Америки?
- Почали приїжджати делегації з України. Ми мали круглі столи. Вели переговорили з євреями, запрошували польського соціаліста, словацького бувшого міністра. І навіть запросили руских «меншовиків» з білогвардійської еміграції. Ніколаєвського, Соломона Шварца запрошували на дискусії Круглого стола.
У кожнім разі, я особисто мав клопіт, бо наші крайні бандерівці не розуміли того, що робить Круглий стіл. Зачали атакувати, що ми продаємо Україну євреям і руским. Між іншим, Український народний союз, газета «Свобода», тоді були на боці бандерівців. Вони також не розуміли і атакували нас. Мені було особисто неприємно, що Братський союз та його газета «Народна воля» атакували нас. Головним редактором «Народної волі» був молодший брат мого батька Матвій Стахів. Якийсь читач «Народної волі» поставив питання редакторові: «Чи той Стахів у Нью-Йорку, що організував Круглий стіл, є ваш родич?». Мій стрийко, редактор газети, відповів, що випадково має те саме прізвище, що і я.

 

- Повертаючись до 60-тих років. Як Вам запам’ятався приїзд Хрущова до Америки?
- Ми робили демонстрацію велику. Багато людей прийшло під будинок, де тепер російська місія при ООН. Хрущов вийшов на балкон і всі почали кричати. Поліція була на конях, бо кіньми легше розганяти. Журналісти його питаються: «Що Ви думаєте про тих людей, що там демонструють?». Хрущов каже: «Видите того коня. А видите, що він робить?» А кінь у той час підняв хвоста і наклав на бруківку. «То я так думаю про тих, що демонструють». Хрущов все, мав дуже легкі відповіді на всі найгірші питання.
В 60- ті роки почали приїжджати сюди письменники, поети українські. Серед перших був Вінграновський. Ми мали маленьку зустріч з ним у приватнім домі. Але найбільша річ була в 66-тому році. Приїхав Павличко і Драч в делегації до ООН. З ними приїхав також хор «Верьовки».
На концерті «Верьовки» і хтось із моїх товаришів побачив Павличка і Драча, в лоджії вони сиділи. Не можу пригадати, як то сталося, що я їх зачепив і запросив, щоби вони прийшли на приватну розмову. Ми мали такі дві пані, Марію Клячко і Еву Піддубчишин. Ева була магістром, скінчила університет. Клячко робила докторат. Вони були ліберально наставлені люди і, мусимо припускати, мали контакти з державними чинниками, бо не боялися…
- З американськими мається на увазі. Може з ЦРУ?
- Ага, і не боялися контактувати з більшовиками. Американці дуже пильнували, щоби не було того. Я особисто знаю, бо як я одного чи другого разу стрівся з якимось Радянського Союзу, до мене до хати прийшли офіцери і питалися. Хотіли контролювати. Ми запросили співаків хору «Верьовки» в гості на квартиру Клячко. Прийшов сам керівник хору разом з хлопцями і дівчатами. Може, я думаю, 20 людей. Десять було молодих, а десять було старших. Думаю, старші не були співаками чи танцюристами, тільки були з КГБ.
Прийшли на ту зустріч двоє українських адвокатів. Я так зрозумів, що адвокати американські пізніше прозвітували, куди треба було.
- То з однієї сторони зустріч було контрольовано ФБР, а з другої сторони КГБ?
- Так є. Я так вважав.
Після першої зустрічі з хористами «Верьовки» ми нав’язали контакт з Павличком і Драчем. Ми їх запросили, вони прийшли. Але з ними прийшов Левицький, котрий був радянофілом, захоплювався комуністичними ідеями.
Ми запротестували проти присутності Левицького. Ми не хотіли, щоб з нами були і комуністи. Або ми, або комуніст. Ми виграли. Павличко і Драч позбулися опіки, але зате прийшов з ними секретар місії України до ООН, іншими словами дипломат-офіцер КГБ. Але про те, дискусії з Павличком і Драчем були цікаві.
Пізніше я допоміг зорганізувати творчу зустріч з Павличком і Драчем для загальної публіки у Нью Йорку. Це відбулося у будинку журналістів у Нью Йорку, недалеко відомої бібліотеки на 40-вій вулиці у Мангеттені. Обидва вони читали свої вірші. Було так дотримано, щоб не піднімати політичних питань на тих читаннях поезії.
– Пане Євгене, як Ви пригадуєте собі кінець 60-их років? Цей період буд дуже бурхливим в Америці, зокрема протести проти війни у В’єтнамі. Як у ті «революційні» роки поводилася українська громада? Які політичні настрої панували серед українців у той час?
– Після приїзду Павличка і Драча виникли непорозуміння в нашій громаді. Велика частина громади вважала, що не потрібно зустрічатися з людьми радянської України, тому що вони були комуністами. Тривала на ту тему дискусія. З однієї сторони був Народний союз і газета «Свобода» разом із бандерівцями, де головував Ігнат Білинський, дуже завзятий противник зустрічей з радянськими українцями. З другої сторони – круглий стіл під моїм головуванням, а потім головуванням Всеволода Голубничого, професора Нью-Йоркського університету. Він походив з українського міста Богодухів на Харківщині, був дуже розумним чоловіком і мав нахил до соціалізму.
– Він не належав до комуністичної спілки?
– Він був український патріот, але мав нахил до соціал-демократії. Очолював малу групу українців, яка мала своє коріння в Вінниччині, очолювану Іваном Майстренком (сам родом з Донбасу). Наш Круглий стіл розвивав ідею співпраці з Україною, шукав в Україні відповідник до наших патріотичних ідей.
Після Павличка, Драча приїхав до Америки письменник Коротич і ми зробили з ним зустріч. Було непорозуміння і ми перестали зустрічатися. Але скоро все змінилося, бо більшовики, Радянський Союз, Радянська Україна перестали висилати людей. У їхній газеті, котра виходила в Києві, вони надрукували статтю, в якій прозивали Євгена Стахова і Всеволода Голубничого. На одного вони казали, що він є агентом американської розвідки СІА, а другий – агентом американського FBI. І що обидва провокатори, які перервали всі контакти з людьми з України. Ми, два головних, вважали, що перемогли, а Народний союз і бандерівці програли. Бо більшовики настрашилися нас, а не ми їх. І що не ми стаємо прихильниками більшовизму, а більшовики настрашили ся, що ми є зараза, яка поширюється на Україну. Так що то була наша перемога і ми почувалися щасливі, що більшовики написали таку статтю.
– Отже, Ви трохи реабілітувалися перед бандерівцями?
– Так ми вважали. Я хочу тільки сказати, що ті зв’язки з радянськими були перервані, хоча й приїжджали люди до ООН. У делегації до ООН від України був хтось з письменників. Знаю, що один раз був Олесь Гончар і старався мати контакт з ним професор літератури Юрій Шевельов. Але не вдалося, бо більшовики не дозволити зустрічатися.
Помінялося, як прийшов до влади в СРСР Горбачов і амбасадним України до ООН був призначений Удовенко. Ми знову мали можливість зустрічатися з людьми Удовенка в домі Клячко і Піддубчишин. Пригадую, що ми мали зустріч з письменником Вінграновським із делегації до ООН, приблизно 85 – 86-ий роки. Вінграновський зустрівся в помешканні Клячко з пару нашими людьми, думаю, із так званої Нью-Йоркської групи письменників і поетів. Письменники Нью-Йоркської групи були ліберали, був Тарас Гончак і пару знаних науковців – Шевельов, Костюк, Йосиф Гірняк. Визначні українські діячі науки і культури вважали, що треба зустрічатися з людьми з України і показувати їм, що тут є демократично-патріотичний напрям також, не лише націоналістично-бандерівський.
З тими письменниками, що приїжджали до ООН, приходив секретар місії Юрій Кочубей, котрий тепер є академіком і патріотом. Я з ним зустрічався декілька разів. Кочубей став українським патріотом і призначений був у 90-их роках послом Української самостійної держави до Франції.
А другий, хто зустрічався з людьми з України, був Чорнявський, науковець, професор, але залишався більшовиком до кінця життя,
Але повернуся назад до Удовенка. Удовенко розумів і дозволяв мати контакти. І насамкінець так сталося, що 88-го року ми зустрілися не лише з членами його посольства, але і він прибув. Пригадую, що ми сиділи на канапі. З одного боку Тарас Гунчак, з другого я, а він посередині. Він сказав тоді важливу річ: «Вважають, що ми є ворогами націоналістів, а подивіться, я не боюся і не встидаюся сидіти між двома націоналістами».

 

Тоді також була присутня членкиня редакції «Ukrainian Weekly» Марта Коломиєць. Вона їздила на Україну, зустрічалася з Чорноволом і Михайлом Горинем. Хотіла знову їхати на Україну, але її вже не хотіли більшовики впустити. І я просив Удовенка: «Будьте такі добрі, поможіть тій дівчині дістати візу і поїхати знов на Україну. Вона нічого не винна». Він каже «Я не є всесильний, але я підтримаю її подання на візу». Вона дістала візу і поїхала знов на Україну.
Почалися дуже прихильні стосунки з Геннадієм Удовенком. В 90-му році, пригадую, українська УРСР мала все, крім посольства в Нью Йорку до ООН. Мала також і посаду міністра закордонних справ. Там були різні люди. А 1990-го, за рік до проголошення Незалежності, держава іменувала міністром закордонних справ Зеленка. І ми запросили Зеленка до Наукового товариства Шевченка. Його привів Удовенко. Удовенко сидів і не виступав нічого. Я з ним заговорив, а він мені каже: « Я Зленка привів, нехай він сам побачить, як то не є легко з тими буржуазними націоналістами сперечатися».
Зленко, між іншим, мав цікаву доповідь. Він говорив, що Міністерство закордонних справ тодішньої України продовжує традиції УНР. Почав говорити про політику УНР, і що УНР мала свої посольства в Франції, Німеччині. Отже, цілком інше бачення в Україні ще до проголошення Незалежності.
Першим дістав візу і поїхав в Україну Гунчак. Я старався поїхати на Україну також. Удовенко пробував мені зробити візу, але українське посольство на мало права видавати візи. Візу видавали у Вашингтоні. І мені дав запрошення Удовенко, бо треба було мати запрошення. Удовенко мені запрошення від імені Товариства «Україна», в якому босом був Лазебник. Я запрошення послав до Вашингтону, але мені щось не давали візу. Я тоді знову звернувся до Удовенка, Удовенко до Лазебника. Той за якийсь час зателефонував мені, щоб я поїхав у Вашингтон, що візу дістану. І я дістав. У кінці лютого 90-го року приїхав до Києва і перебував під охороною, під опікою Товариства «Україна». А воно в той час було стовідсотково «лавочкою» КГБ.
– Ну то Ви мали протекцію КГБ в Києві?
– Так є. І мені дали такого охоронця, котрий зі мною від ранку до вечора ходив. Я хочу їхати до Канева, він зі мною їхав до Канева. Я казав, що хочу поїхати до Чернігова, він зі мною до Чернігова. У Чернігові я зустрічався чи з сином, чи з внуком Коцюбинського, комуністом.
І, наприкінці, я поїхав до Донецька, бо мені кортіло в Донецьк. Як був референдум 1 грудня 90-го року, то я був у Донецьку. Там знайшов людей, українських патріотів і мені допомагали. Зокрема, Марія Олійник. Я дав інтерв’ю донецькій російськомовній газеті «Вєчєрній Донєцк», яка видрукувала статтю «Молода гвардія воювала під синьо-жовтим прапором».
В останні дні лютого я поїхав навіть до Карпатської України. Мною опікувалося товариство «Україна». Я їздив з Ужгорода до Хуста, то було або 9-го або 10-го березня 90-ого року. Українські патріоти відзначали річницю Шевченка і посвячували наріжний камінь під пам’ятник. Я там навіть виступив з малою промовою, бо боявся що не будь говорити. Я не мав можливості нікого зустріти в Ужгороді. Випадково в ресторані, бо вони мені давали окремий стіл. Не міг мати контакту з публікою. Але за другим столом було 20 людей і вони розмовляли по-українськи. Я підійшов до них і кажу: «Ей, я чую, ви говорите по-українськи, я українець з Америки». А то була комуністична партія Ужгорода. Вони мали уродини якогось свого, і там всі вони говорили по – українськи. Всі були дуже приємні, що мають змогу зустрітися і поговорити з українцем із Америки.
На тому соборі я боявся розмикати рота і говорити якусь пропаганду, так що ми тільки говорили у дозволених прийнятих межах більшовицької системи. Але, що цікаво, їдучи поїздом із Ужгорода до Києва, зустрів двох хлопців – українців, дітей тих знаних українців – комуністів. Я з ними зачав розмову й довідався, що вони їдуть до Києва на збори УНА-УСО.
У Києві я пішов до приміщення Руху за перебудову. Вони мали збори і я потрапив на них. Речниками тих зборів були той, що є тепер головою екстремістів – Корчинський, а головою – В’ятрович. Вони двоє тим керували. Корчинський більше був революційно налаштований. Я тоді виступив із критикою, бо вони казали, що як треба буде, то вони закликатимуть до зброї.
– То Ви з Америки приїхали втихомирювати революціонерів?
– Я кажу їм, що зараз мирний час, щоб не робили такої революції зі зброєю, бо зараз треба робити все мирним шляхом. То я тоді познайомився з тими двома панами. Потім дізнався, що В’ятрович оженився тут з донькою жінки, що працює донині в Народному союзі.
Тоді там, власне, в тім будинку, урядував Михайло Горинь. Я з ним познайомився.
Потім їхав ще до Львова і у Львові мені дав контакт Михайло Горинь до свого брата – Богдана Гориня. У Львові зустрівся з Богданом Горинем 13–14-го березня. А як уже від’їжджав, мені зробили прощальний вечір біля готелю «Дніпро» за гроші товариства «Україна». Несподівано з’явився Удовенко і був також на тій прощальній вечері. Тоді ми з Удовенком дуже дружили, але Удовенка незлюбив Кравчук і скінчилася його амбасада в Нью-Йорку, він став безробітним.
А я був у Києві знову на першу річницю Незалежності в 92- ім році разом з Миколою Лебідьом. Там була велика демонстрація коло пам’ятника Богдану Хмельницькому.
– Ви приїхали з Миколою Лебідьом до України? Лебідь не боявся їхати на Україну?
– То вже була перша річниця Незалежності! Але все одно боявся і тремтів. Ми разом мешкали в готелі «Дніпро», в кімнатах поруч. Лебідь весь час боявся, що його підслуховують. Але тоді віце-прем’єром у самостійній Україні був науковий професор Жулинський. Він дуже прихильно ставився до Лебідя і допомагав йому, сприяв Лебідю в зустрічі з міністром закордонних справ Зленком. Але Лебідь не хотів, він боявся.
Потім я мав зустріч із заступником Зленка. Був великий парад, святкування річниці УПА 14-го жовтня 92-го року. Лебідь на тім святкуванні був зі мною, ми сиділи поруч. Його запросили до слова, він вийшов на трибуну і виступав, але боявся весь час, дуже тремтів.
– Йому, ймовірно, було чого тремтіти. Лебідь мав біографію суттєво діяльнішу, ніж Ви. Я думаю, що радянське КГБ за ним не перестало дивитися…
– Не перестало, але тоді шефом СБУ був Євген Марчук. Я з Марчуком познайомився, як вернувся з Донбасу 1-го грудня, при допомозі голови Верховної Ради Плюща. На першу річницю самостійності було велике дійство коло пам’ятника Хмельницькому і на трибуні Кравчук, всі його люди, а імпрезою керував Михайло Горинь. А Михайло Горинь є далеким родичем Лебідя. І я з Лебідьом прибув і затягнув його на трибуну, мене просили на трибуну. Так що на трибуні був президент України Кравчук. Провадив усе Михайло Горинь, мали слово пані Стецько і Мирослав Прокоп. Ми зразу за ним стояли з Лебідьом. І як ми зійшли з трибуни, то там я побачив з групою людей в неофіційному шефа СБУ Марчука. Він збоку трибуни пильнував, що діється. Я його побачив, приступив до нього, і так познайомив Лебідя з Марчуком.
– То це шеф СБ ОУН і шеф СБ Незалежної України познайомилися тоді?
– Так є. І Марчук вже на третій день мав розмову з Лебідьом. То було 26 -го серпня. Великий здвиг народу і ми мали їхати. Я кажу до Марчука: «Ми живемо в готелі і нам тяжко буде добратися», а він каже: «Не журіться». Закликав якогось чоловіка: «Підвези тих двох панів до готелю «Львів». Нам дали авто КГБ і привезли до нашого готелю.
– Пане Євгене, Ви тепер читаєте газети, інтернет? Звідки берете інформацію про теперішні події?
– Я щодня читаю новини в інтернеті, переглядаю УНІАН, «Українську правду», «Історичну правду», «Високий замок», «Вільну Україну», «Майдан» і багато інших.
– І скільки годин у день Ви читаєте?
– Дві, а коли є щось цікаве, то і довше.
– З висоти своїх років яку Ви дали б пораду молодій людині, що хоче вибрати шлях у житті?
– Я контактую з багатьма молодими людьми. Переконаний, що молодь – це ті, хто буде вже завтра керувати Україною.