Том Николаевская область, стр. 288-304 Вознесенск (до 1795 г. Соколы) — город областного подчинения (с 1978 г.), центр района. Расположен на обоих берегах речки Мертвовод, в месте ее слияния с Южным Бугом, в 91 км к северо-западу от Николаева. Железнодорожная станция на линии Колосовка — Помошная Одесской железной дороги, пристань на реке Южный Буг. Население — 52 тыс. человек. Горсовету подчинены села Зеленый Гай и Прямое. Сведения о первых поселениях в этой местности уходят в глубь веков. Вблизи города обнаружены остатки поселения и клад бронзовых орудий труда (топоры, кельты, серп, долото и т. п.) эпохи поздней бронзы (конец II тысячелетия до н. э.). Известны курганы скифского времени (V—II вв. до н. э.), исследованы также остатки двух поселений первых веков н. э. [1737, с. 84]. Найдены римские монеты II в. н. эры. На территории, где расположен нынешний Вознесенск, жили кочевые скотоводческие племена скифов, пришедшие сюда из-за Дона. В VI—VII вв. междуречье Днепра и Днестра входило в состав антского политического объединения (антами древние историки называли восточнославянские племена). В последующие века здесь обитало восточнославянское племя уличей, которое под натиском печенегов вынуждено было покинуть эти места. В середине X в. после продолжительной борьбы уличи вошли в состав Киевской Руси [1715-а, с. 79-126, 281]./289/ В начале XV в. великий князь литовский Витовт, продолжая захватнические походы своих предшественников на Русь, расширил свои владения к Черноморскому побережью. В месте впадения речки Мертвовод в Южный Буг литовские воины построили крепость Соколец, превратившуюся позднее в форпост польской экспансии. После длительного и упорного штурма запорожские казаки овладели крепостью. В начале XVIII в. на этом месте был основан казацкий зимовник Соколы, входивший в состав Бугогардовской паланки. Здесь на Южном Буге казаки держали переправу, которая называлась Соколиной [1706, с. 62— 65]. После окончания русско-турецкой войны 1768—1774 гг. на пограничных землях вдоль Южного Буга в 1775 г. были поселены казаки Бугского казацкого войска. Управление полка находилось в Соколах. В 1785—1786 гг. в Побужье был расквартирован Бугский егерский корпус, в состав которого вошли и два бугских казацких полка. Корпусом командовал генерал-майор М. И. Кутузов [1424, с. 793, 794]. Бугские казаки принимали активное участие в русско-турецкой войне 1787— 1791 гг., штурмовали Аккерман, Бендеры, Измаил, Килию, Кинбурн, Очаков и другие крепости. В 1789 г. генерал-фельдмаршал Г. А. Потемкин обратился к Екатерине II с предложением построить на месте Соколова город под названием Вознесенск. 2 октября того же года царица подписала указ, которым разрешалось его основание. 27 января 1795 г. издан новый царский указ об основании Вознесенского наместничества и строительстве его центра — Вознесенска [1360, с. 641]. По проекту город должен был занять территорию между Южным Бугом и речкой Мертвовод, до нынешней Марьиной рощи — 20 кв. верст — и стать значительным административным и торговым центром на юге России. Но после смерти Екатерины II в 1796 г. Павел I своим указом вначале преобразовал Вознесенское наместничество в губернию, а вскоре ликвидировал и ее. Вознесенск как заштатный город был включен в Ольвиопольский уезд Новороссийской губернии. В 1803—1817 гг. он — главная станица Бугского казацкого войска. В 1817 г. население города составляло 7,8 тыс. человек. Это были главным образом военные, а также мещане, купцы, крестьяне. В том же году царское правительство начало зачислять в военные поселенцы бугских казаков, лишая их даже тех незначительных казацких вольностей, которыми они пользовались ранее. Вспыхнуло восстание: казаки повсеместно противодействовали переписи их семей. Урядники А. Бабиченко и К. Гетманенко из Вознесенской станицы ездили по другим населенным пунктам и призывали к вооруженному восстанию. 16 июля 1817 г. отряд из пяти сотен повстанцев вступил в Вознесенск и предъявил свои требования атаману. Когда же тот попытался «утихомирить» их, казаки избили его. Стянув к Вознесенску около 10 тыс. солдат, царское правительство жестоко расправилось с участниками восстания, продолжавшегося около двух месяцев [1876, с. 125—127]. Новых военных поселенцев приводили к присяге под жерлами пушек. Бугское казацкое войско в 1817 г. окончательно ликвидировали, а казаков превратили в военных поселенцев. Станицы Побужья вошли в состав военных поселений 1-го и 2-го полков Бугской уланской дивизии. Здесь, как и во всех военных поселениях, проводились постоянные военные смотры, господствовал непосильный труд. Каждый поселенец обязан был работать три дня на себя и три дня — в пользу казны. В 1818 г. в Вознесенске снова вспыхнуло восстание, но его также жестоко подавили [1539, с. 358—364]. Однако и в последующие годы протест против феодально-крепостнического гнета не утихал. В первой половине XIX в. в городе возникли небольшие промышленные предприятия — 4 кожевни, 6 маслобоен, 11 мельниц. Значительная часть населения города занималась сельским хозяйством. Работали 12 лавок, винный погреб. Трижды в год собирались ярмарки, где торговали зерном, льном, лесом, который доставляли сюда по Южному Бугу, а также по сухопутью из Крюкова и Черкасс. Через Вознесенск проходил чумацкий тракт с Подолии, Волыни и Киевщины. Постепенно город рос. Сооружались дома для офицеров, помещения военных учреждений. Улицы прокладывались широкие, обсаживались тополями, белыми акациями. Функционировали гостиница, заезжий двор. Был построен военный госпиталь на 150 коек. В первой половине XIX в. Вознесенском управляла шестигласная дума, в которую входили городской голова и шесть гласных, избиравшихся на три года. В 1851 г. в городе открылась первая приходская школа, где учились всего 29 детей. После упразднения школы кантонистов в 1856 г. вместо нее начало действовать военное училище, принимавшее каждый год 250 мальчиков, преимущественно детей низших чинов, из которых готовили писарей [1424, с. 609—610]. В связи со всероссийскими военными маневрами, которые проходили здесь в июне — октябре 1837 г., были построены два дворца для царя, театр, разбит большой парк с бассейном, беседками; при въезде в город сооружены триумфальные ворота. Крестьян из окрестных сел и военных поселенцев гнали в Киевскую губернию, оттуда они на волах привозили деревья для парков. На период маневров сюда приехали весь царский двор и дипломатический корпус. Во время маневров в городе давали спектакли две театральные труппы — драматическая и оперная. С одесской труппой русских драматических артистов выступали выдающийся мастер сцены актер московского императорского Малого театра М. С. Щепкин и впоследствии известный украинский актер К. Т. Соленик. Спектакли с их участием, и прежде всего «Ревизор» Н. В. Гоголя, пользовались неизменным успехом у зрителей. Оба актера в комедии «Ревизор» исполняли свои лучшие роли: К. Т. Соленик — Хлестакова, М. С. Щепкин — Городничего [1566, с. 15]. В 1846 г. в Вознесенске гаст-/290/ролировал известный венгерский композитор и пианист Ференц Лист [2104]. В городе был большой оркестр духовых инструментов. В праздничные дни на городской площади собирались местные песенники, которые знакомили жителей города с народными песнями своего края. В 1857 г. бывших военных поселенцев перевели на положение государственных крестьян. К 1861 г. их в Вознесенске насчитывалось 3016. По закону от 24 ноября 1866 г. о поземельном устройстве государственных крестьян за крестьянами сохранились все земли, находившиеся ранее в их пользовании, но не более 4 десятин на ревизскую душу. Помимо различных платежей они каждый год вносили в казну т. н. государственную оброчную подать. Крестьянская реформа 1861 г. обусловила довольно быстрое развитие капитализма в сельском хозяйстве. Земли сосредоточивались в руках богатых немцев-колонистов, зажиточных крестьян-кулаков. Уже в 1875 г. на одно крестьянское хозяйство приходилось всего 2,35 десятины земли [1818, с. 5]. 159 хозяйств в 1885 г. были безземельными. Вознесенск входил в район сравнительно быстрого развития сельского хозяйства, где ощущалась нехватка рабочих рук для хозяйств помещиков и колонистов. В. И. Ленин в работе «Развитие капитализма в России» называет Вознесенск в числе крупных рынков найма рабочей силы [2, с. 238]. Больше всего людей приходило сюда из центральных губерний в период напряженных полевых работ — весной и в уборочную страду. Например, в 1897 г. на Вознесенском рабочем рынке 68 крестьян из Полтавской губернии нанялись на полевые работы с оплатой за весь срок: мужчинам — по 65 руб.", женщинам — по 30 руб. Рабочий день продолжался 16 часов [1514, с. 41]. Рабочие ютились в жалких хижинах вблизи промышленных предприятий, крестьяне — на окраинах города. Во второй половине XIX в. в Вознесенске ускорилось развитие промышленности. В 60—70-е годы вступили в строй свечной завод, каретные мастерские, пять кузниц и три маслобойни, расширилось производство кирпича, извести, вблизи города разрабатывали залежи строительного камня. Работали соледробилка и несколько мельниц, мастерские по ремонту сельскохозяйственных орудий, винокурня, салотопня, гончарня и три завода фруктовых вод. В конце 80 — начале 90-х годов появились кожевенные, гончарные, винодельческие предприятия, открылись заводы спиртовой, пивоваренный, мыловаренный, завод Шпехта, выпускавший сельскохозяйственные машины и орудия. На заводах и речной пристани (между Николаевом и Вознесенском курсировали пароходы) в конце XIX — начале XX в. трудилось около 4 тыс. рабочих. Через город проходили почтовые тракты из Киева, Екатеринослава, Подольской губернии на Одессу и Крым. Работала почтовая станция, была установлена телеграфная и телефонная связь. В городе торговало свыше 150 различных лавок.
С ростом промышленности и торговли увеличивалось количество жителей. В 1897 г. в Вознесенске проживало 15748 человек, из них более 8 тыс. рабочих и сельскохозяйственных батраков. Городские власти мало внимания уделяли медицинскому обслуживанию населения. Первая больница на 25 коек открылась только в 1887 году [1409, с. 108]. Не лучше обстояли дела и с народным образованием. По данным переписи 1898 г., 67 проц. жителей города были неграмотными. Только 35 проц. детей школьного возраста училось в школах. В конце XIX — начале XX в. здесь действовали земская двухкомплектная школа, двухклассное и четырехклассное начальные училища, мужская и женская гимназии. В начале XX в. в городе открылась небольшая публичная библиотека с книжным фондом около 1 тыс. экземпляров, которая, однако, не могла удовлетворить потребности всего населения. Сознание людей, особенно бедноты, одурманивали пять церквей и три молитвенных дома. Работал театр. На его сцене часто выступали приезжие профессиональные актеры. Дважды (в октябре 1902 г. и в феврале 1906 г.) гастролировала здесь труппа М. Л. Кропивницкого, в составе которой были М. К. Заньковецкая, Карпенко-Карый (И. К. Тобилевич), Н. К. Садовский, А. К. Саксаганский [1718, с. 198, 199]. Давались на сцене театра и любительские спектакли. Жестокая эксплуатация, бесправие и беспросветная нищета побуждали трудящихся к борьбе с капиталистами и помещиками. Все более организованными и активными становились выступления сельскохозяйственных рабочих, прибывавших на Вознесенский рынок найма. Летом 1898 г. они дружно выступили против немца-колониста, предлагавшего крайне неудовлетворительные условия найма. Имел место случай, когда батраки, возмутившись произволом хозяина, сожгли в экономии сельскохозяйственные орудия и машины [1650, с. 174, 183]. В стране все шире развертывалось революционно-освободительное движение, и Вознесенск не остался в стороне от него. В начале 1900 г. Е. Б. Бош (впоследствии профессиональная революционерка), жившая тогда в Вознесенске, наладив контакты с социал-демократическими кружками Одессы, распространяла в Вознесенске нелегальную марксистскую литературу. В 1901 г. в городе создается социал-демократический кружок из 11 человек, на базе которого уже в 1903 г. оформилась Организация РСДРП. Ею руководили Е. Б. Бош и рабочий мельницы (позднее профессиональный революционер) Е. А. Синяков. Организация проводила революционную пропаганду среди рабочих завода сельскохозяйственных машин Шпехта, спиртозавода, грузчиков речной пристани, а также среди жителей Братского, Соленого, Бугских Хуторов, Новокантакузенки и других сел. В апреле 1903 г. у рабочего М. Шора полиция обнаружила прокламации, призывавшие праздновать 1 Мая. Их привозил в Вознесенск матрос Г. Усов. В те-/291/
В томе Николаевская обл. также приведены сведения о Вознесенский район Вознесенск Александровка Щербани Белоусовка Бугское Вознесенское Вороновка Дмитровка Дорошовка Новогригоровка Прибужаны Таборовка Трикраты Яструбиново
ВОССТАНИЕ БУГСКИХ КАЗАКОВ ВОССТАНИЕ БУГСКИХ КАЗАКОВ ВОССТАНИЕ БУГСКИХ КАЗАКОВ ВОССТА́НИЕ БУ́ГСКИХ КАЗА́КОВ (июль-сентябрь 1817), восстание казаков Бугского казачьего войска (см. БУГСКОЕ КАЗАЧЬЕ ВОЙСКО) (центр — Вознесенск) в связи с переводом их в состав военных поселений. В 1817 году было принято решение преобразовать полки Бугского казачьего войска в уланские полки, включив их в систему военных поселений. В связи с этим в июле-сентябре 1817 года произошло вооруженное выступление нескольких тысяч бугских казаков, подавленное правительственными войсками (10 тысяч). 64 повстанца были наказаны шпицрутенами и отданы в солдаты. В мае 1818 года волнения повторились и вновь были подавлены. Энциклопедический словарь. 2009. Бугское казачье войско — казачье войско, располагавшееся по реке Южный Буг. Войско ведет свою историю от кавалерийского полка, сформированного в Турции в ходе русско-турецкой войны 1768-1774 гг. из представителей христианских народов (казаков-некрасовцев, сербов, валахов, болгар и других). В 1769 г. под Хотином полк в полном составе перешел на сторону России и принял участие в войне против Турции. В ходе войны он пополнялся украинцами. После войны полк был расселен на левобережье Южного Буга, ставшем границей между Россией и Турцией, и нёс пограничную службу. Центром войска стала станица Соколы (ныне г. Вознесенск). В русско-турецкой войне 1787-1791 гг. бугские казаки выставили три полка, которые участвовали в штурмах Очакова и Измаила, воевали на Кинбурнской косе, отличились под Бендерами, Аккерманом, у Килии. За храбрость при взятии Очакова орденом Святого Георгия 4 класса был награжден полковник 2-го Бугского казачьего полка Петр Михайлович Скаржинский. За храбрость при взятии Измаила орденом Святого Георгия 4 класса были награждены подполковник Бугского казачьего войска Алексей Петрович Орлов и Измаил Бей-Атажухов. В 1797 г. войско было расформировано. Казаки были переведены в разряд государственных крестьян. После многочисленных обращения к императорам Павлу I и Александру I, Бугское казачье войск был восстановлено в 1803 г. в составе трех полков пятисотенного состава, один из которых постоянно находился на Днестре. Бугскому войску было предоставлено право пополнять свой состав за счет беженцев с Балкан (молдаван, валахов, болгар и других). В русско-турецкой войне 1806-1812 гг. бугское казачье войско участвовало в боевых действиях в Молдавии, Валахии, вновь штурмовало Измаил. В результате войны граница была перенесена с Днестра на Прут и Дунай. В Отечественную войну 1812 г. три полка бугских казаков действовали в составе корпуса Матвея Платова. В отряде Дениса Давыдова воевали бугские казаки под командованием ротмистра Александра Николаевича Чеченского, который за отличие был награжден орденом Святого Георгия 4 степени. Бугский полк участвовал в Заграничном походе 1813-1814 гг., в том числе во взятии Парижа. В 1817 г. войско было переведено в разряд военных поселений. Это решение вызвало недовольство казаков, что вылилось в восстание в июле-сентябре 1817 г., для подавления которого было привлечено более 10 тыс. чел. войск. Зачинщики восстания были приговорены к смертной казни, замененной шпицрутенами и отдачей в солдаты. Из казаков было сформировано четыре уланских полка (Ольвиопольский, Бугский, Вознесенский и Одесский), сведенные в Бугскую уланскую дивизию. БУ́ГСКОЕ КАЗА́ЧЬЕ ВО́ЙСКО, создано в 1803 году на реке Южный Буг (см. ЮЖНЫЙ БУГ) в составе трех полков. В 1769 году турецкие власти сформировали полк из молдаван, валахов и болгар, который перешел на сторону России во время русско-турецкой войны (1768—1774). После окончания военных действий полк был поселен на реке Южный Буг, нес пограничную службу. В 1788 году полк вошел в состав Екатеринославского казачьего войска, расформированного в 1796 году. В 1800 году полк был расформирован, но в 1803 году на основе бывших казаков было создано Бугское казачье войско, выставлявшее три пятисотенных полка. В 1817 году бугские казачьи полки были преобразованы в регулярные уланские полки и вошли в состав военных поселений; вместе с двумя украинскими полками они составили Бугскую уланскую дивизию.
И.А. Анцупов КАЗАКИ И ВОЕННЫЕ ПОСЕЛЕНЦЫ НА ДНЕСТРЕ И БУГЕ В КОНЦЕ ХVIII - НАЧАЛЕ XIX ВЕКОВ Со второй половины XVIII века российское правительство стало широко пользоваться казачьими формированиями для охраны пограничных зон страны, далеко протянувшимися на юг и восток. Оно преследовало и другую государственную цель: закрепление окраин. В рассматриваемом нами регионе постоянно существовала конфликтная ситуация между Россией и Турцией, между Россией и Речью Посполитой; здесь почти беспрерывно противостояли крупные сухопутные и морские военные силы, царила обстановка враждебности. Для усиления регулярных армий правительство принимало меры к образованию новых казачьих войск. В Подунавье, Побужье и Приднестровье были сформированы и действовали Усть-Буджакское, Дунайское (Новороссийское), Екатринославское, Черноморское, Бугское и Украинское казачьи войска. В их состав зачисляли собственно казаков, а также представителей разных сословий и Групп (отставных солдат, «инородцев», государственных крестьян, мещан, старообрядцев и пр.). Вслед за перенесением границ подвигалось казачье население для их охраны. Одновременно осуществлялось заселение свободных земель. Почти всецело на казачьи полки была возложена сторожевая и карантинная служба. А с открытием военных действий казачьи полки и отряды для непосредственного участия в боях, с подчинением их общевойсковому командованию. Отметим, что лишь с конца XVIII века военные власти (Военная коллегия, а с начала XIX века в Военное министерство) приступили к выработке правового положения казачьих войск. Но до 1835 года удалось разработать лишь разовые юридические акты о порядке управления и внутреннем их устройстве. Их строевая служба, порядок комплектования и прохождения службы существенно отличались от общевойсковых боевых единиц. Казачество оставалось «иррегулярным» войском. Это было поселенное войско, со своими воинскими и боевыми традициями, нормами жизни и даже своей, казачьей культурой. Если для пополнения общевойсковых частей применялись рекрутские наборы, в казачьих войсках к воинской повинности привлекалось поголовно все способное носить оружие мужское население по чередному наряду (в возрасте от 18 до 38 лет). Казаки несли воинскую повинность со снаряжением боевого коня, с приобретением вооружения и обмундирования за свой счет, но и посемейный надел оставался довольно значительным. Из всех казачьих войск, находившихся в левобережном Приднестровье, лишь Черноморское оказалось стабильным. Екатеринославское было расформировано, а Бугское и украинское переведено в разряд военных поселенцев. [...] БУГСКОЕ КАЗАЧЬЕ ВОЙСКО. Судьба этого войска своеобразна и изменчива. Начало его формирования относится к 1769 году. Тогда шла очередная русско-турецкая война( 1768-1774 годов). Командование турецкой армии укомплектовало один кавалерский полк некрасовцами, валахами, сербами, болгарами и другими представителями балканских христианских народов и двинуло под Хотин, где дислоцировалась русская армия прославленного полководца Румянцева. Однако полк не стал сражаться и в полном составе перешел « под знамена Румянцева», который принял их и дал возможность воевать против Турции - «на собственном иждивении во все продолжение той войны безотлучно» (как сказано в одном из документов отразивших боевой путь Бугского войска). В ходе войны полк пополнялся конниками из местного украинского населения. Участвовал во многих сражениях этой продолжительной войны и сохранил требуемые боевые качества. С ее окончанием уже целое казачье войско было переведено на Украину и пополнено до установленных штатов. Румянцев, тогда уже фельдмаршал, заверил казаков, что « под покровительством Российской державы найдут они покойную жизнь и награждены выгодными для поселения и обзаведения, землями». А специальным манифестом им обещано тридцатилетняя льгота от налогов и повинностей. Действительно им выделили земли на левобережье Буга, ставшего границей между Россией и Турцией. Там несли пограничную службу. Рядом размещался другой казачий полк, известный под названием «Новонавербованного», тоже сформированного в годы войны «из разных иностранцев» («иноплеменников»). Отведенные казакам обширные прилегающие к Бугу земли были отдаленными от городов, обживались они « великим трудом». Восемь лет устраивались и пользовались льготами, а в 1783 году (с присоединением Крымского ханства к России) начальник Новороссии Г.А. Потемкин определил эти полки на боевую службу пока по Бугу, вблизи их очагов. А само войско (два полка) было усилено другими - подразделениями. В 1787 году вспыхнула новая война по вине Турции, подталкиваемой Францией. Потемкин отвел Бугское войско в тыл, дав участок фронта выдвинутой из глубины страны полевой Екатеринославской армии. Затем казаков снова подтянули к линии фронта, а семьи возвращены в свои жилища. До 1787 года войско укреплялось, доведено было до полторы тысячи казаков, т.е. составило фактически три казачьих пятисотенных полка. С этого времени до конца войны находилось «в беспрерывном действии», в частности, штурмовало Очаков и Измаил, было под Аккерманом и Бендерами. Конечно, многие бугцы были убиты, пали в боях, либо искалечены, и вдовы и сироты остались « без довлеющего призрения». Затем, в середине 90-х годов в Польше, куда их передислоцировали. И, наконец, войско придвинули к Днестру. Это было в 1786 году. Бугское войско вселилось в бывшие станицы и хутора черноморцев. Вопрос об окончательном, стабильном статусе бугцев рассматривался долго. Наконец Екатерина 2 «повелела решать» его князю П. Зубову, всесильному сановнику, который заступил в свои полные права после смерти Г.А. Потемкина1791 год) Новороссия, пополненная территорией бывшего Крымского ханства до Днестра (сюда включена была Очаковская область, присоединенная по Ясскому миру), приобрела особое стратегическое, экономическое и политическое значение в системе регионов Российской империи. Первоначально (короткое время) сама Екатерина 11 взялась управлять этим очень важным краем, но вскоре передала свои функции Платону Зубову, который сосредоточил в своих руках огромную полноту власти в стране вообще и Новороссии, в частности. П.Зубов являлся прямым начальником Бугского войска, которое было переименовано в Вознесенское казачье войско. Платон Зубов имел непосредственное отношение к истории Срединной (Тираспольской) крепости и, следовательно, самого города Тирасполя. Объясняется это тем, что с переводом А.В. Суворова с Украины в 1794 году на Польский фронт контроль за строительством крепости был возложен на П. Зубова, как на «главноуправляющего инженерной частью». С завершением в 1795 году строительства этой твердыни на Днестре, противостоявшей Бендерской крепости, благодарственный манифест был адресован ему. Как уже было сказано, П. Зубов в 1796 году по «повелению» императрицы обязывался заняться благоустройством Бугского казачьего войска, а именно: оставить его навсегда на службе, «причислить к сословию его» 3796 душ, купленных князем Потемкиным у разных помещиков, назначить ему при реке Днестре пограничную землю, офицеров наградить чинами, отвести им ранговые земельные дачи и «удовлетворить всеми прежде заслуженными суммами». Отметим, что бугские казаки пользовались в Левобережном Поднестровье земельными угодьями — даже закладывали многолетние плодово-ягодные насаждения (сады, виноградники и пр.), что свидетельствовало о формировании стабильных хозяйственно-военных казачьих поселений. Протекционистская политика правительства вселяла в казаков уверенность, об устойчивости надельного землепользования и обретения покоя, завоеванных страданиями и жертвами. «Иноплеменные» обретали себе родину. Однако в судьбе их произошел крутой пЬрелом. Павел I (как теперь говорят, непредсказуемый в своих поступках и решениях), став на путь отрицания наследия Екатерины II во внутренней и внешней политике, многое отверг сразу же, с ненавистью относился к Потемкину и Зубову, а, следовательно, и к их делам. В1797 году отклонил намеченные мероприятия в отношении Бугского казачьего войска. Больше того, приступил к расформированию его. Часть распустил по домам, не определил их социального статуса, другую часть оставил на Днестре и берегу Черного моря для продолжения кордонной службы - продержались до 1800 года и тоже были распущены - их «поверстали в крестьянское состояние», т.е. перевели в разряд государственных крестьян. Общее число казаков, обращенных в эту категорию крестьян, достигло 6383 д.м.п. (душ мужского пола), да плюс к тому уже ранее 600 поселенцев болгар. От Днестра и Черноморского побережья отвели их за Буг и постоянным их местопребыванием стали Елисоветградский, Ольвиотюльский и Херсонский уезды; размещение было рассредоточенное, некоторые станицы отстояли друг от друга на 100 и более верст. Всего по ревизии 1785 года их числилось 1595 семей с земельным фондом удобных угодий 169738 дес., или, считая с запасными юртовыми участками, на семью в среднем приходилось 106 десятин. Но это деление слишком усредненное, так как казачья старшина получала «ранговые дачи» по несколько сотен десятин на офицера, младший командный состав (урядник) также пользовался более обширными наделами, чем рядовые казаки (их наделяли по 15 десятин на мужскую душу). Однако такая метаморфоза не устраивала казачество. Особенно были недовольны Налогами и повинностями. Затем, с вступлением на трон Александра I, у казаков зародилась надежда на изменения к лучшему. Тем более что новый царь прослыл либералом, более доступным, чем его отец. Уже в сентябре 1801 года группа ходатаев отбывшего войска обратилась к Александру I с просьбой об «обращении их паки на службу крестьянского состояния».
Как и прежде, наступил период изматывающей кабинетной волокиты. Вопрос этот обсуждался в кругах генерал-прокурора, военных ведомствах и узком окружении царя, - непременном комитете. Решили ходатайство не отклонять, но и до окончательного вывода провести исследование на месте всех сторон этой проблемы. В итоге все инстанции высказались в пользу казачества и предложили снова сформировать относительно сильное войско из 3-х полков, один из которых должен поочередно находиться на Днестре. Царь с проектом восстановления войска согласился, 28 апреля 1803 года написал на проекте долгожданное - «быть по сему». Войско в составе трех полков снова начало функционировать. В законе о войске есть особая статья. Она касалась будущего личного состава войска. Вот ее текст: « Предоставить бугским казакам право приумножать сословие их людьми из-за границы, или единоплеменными, как-то: молдаванами, волохами, болгарами и проч., к чему они, содержа на Днестре стражу, могут иметь всякую удобность; но строго запретить им для предупреждения могущих случиться злоупотреблений, принимать природных поселян в казаки, равно как и поселять крестьян на их земли». Эта статья отразила внешнеполитические интересы царского правительства на Балканах и Подунавье. Она открывала для представителей названных народов возможности вливаться в казачество - привилегированное воинское сословие, т.е. для беженцев был открыт путь в Россию, что вытекало из всей системы балканской политики царского самодержавия. Только беженцам с Балкан предоставлялась такая возможность. В таком виде Бугское войско просуществовало до 1817 года. Оно участвовало в боевых операциях в войнах 1806-1812 годов, Отечественной войне 1812 года, в заграничном походе русской армии 1814 года. Войну казаки восприняли как обыденное дело. В мирные годы(1814-1817 годы) войско базировалось за Бутом. Граница России в 1812 года перенесена на Прут и Дунай, охрану ее доверили полкам донского войска. В 1817 году Александр I при прямом воздействии на него министра Аракчеева начал реформирование сухопутных сил страны путем насаждения дешевых для казны, но более тяжелых для личного состава оседлых войск, военных поселений, в частности, полуказацкой-полукрестьянской кавалерии. Эта позиция была реализована Аракчеевым, ревностным сторонником реформы, в ряде регионов страны, но наиболее широко на Украине. В 1817 году Чугуевское, Бугское и Украинское казачьи войска были аннулированы и на их основе созданы три уланские дивизии (два постоянных и одна резервная), в целом - кавалерийский корпус «поселенной кавалерии». Бугское войско с приписанными к его станицам и хуторам селениями государственных крестьян послужило базой для развертывания Бугской уланской дивизии. Военные поселения просуществовали почти до реформы 60-х годов. Оставили ли бугские казаки след в Левобережном Поднестровье? Безусловнр. Какая-то часть их осела навсегда еще в начале 90-х годов XVIII века, другие (по некоторым данным более двух тысяч человек) пришли и вселились тоже в молдавские села в период с 1797 по 1803 годов. И, наконец, как велико было число станиц Бугского войска за Бугом? По данным казачьей канцелярии за 1802 года их числилось: в Елисоветградском уезде 12, в Ольвиопольском --бив Херсонском - 8, всего 26. А за время пребывания войска на Днестре оно занимало 16 селений, включая город Тирасполь: Овидиополь, Калаглея, Беляевка, Маяки, Яски, Троицкое, Градиница, Чобручи, Коротное, Глиное, Завертайловка, Карагаш, Слободзея, Терновка, Суклея. Наконец, несколько слов об этническом составе Бугского войска. Пришло оно в' русскую армию в 1769 году как молдавско-болгарско-сербское. При передвижении вглубь Украины доведение до штатного состава осуществлялось за счет украинцев и отчасти за счет молдаван и русских. Некоторое время Бурский полк входил в крупное казачье соединение - Екатеринославский казачий корпус (он же Екатеринославское казачье войско, Екатерининская конница, Новодонское казачество). В период войны 1806-1812 годов войском командовал князь Кантакузен, полками - Ельчанинов и Бадаев. (примітка serg-shs: с.Прибужани раніше мало назву Кантакузівка, а гора й подальше зберігає назву Кантакузівська гора ) 2. Бугское казачье войско: 2.1. ЦГИА.ф.1350, оп. 56, д. 66, л. 5-16;ф. 1281. оп. 11, д. 165, л. 11, 193-194, 224, 249 2.2. Лобачевский В. Бутское казачество и военные поселения// Киевская старина, т. XIX, Киев, 1887, с. 592-626 2.3. Платон Зубов // Русская старина. 1876. т. XVI, с. 591-606: т. XVII. с. 39-52, 437-462, 691-762 2.4. Ден В.Э. Население России по пятой ревизии 1. I. М.. 1902, с. 160. 2.5. Хиони И.А. К вопросу о происхождении и национальном составе Бутского казачества.//Записки Одесского археологического общества, Т. 2. Одесса, 1967. с. 291 2.6. Полное собрание законов Российской империи, Т. XVII, № 20754; Т. XXXIII, №26481. 2.7. Военно-историческое обозрение Российской империи, Т. XI, ч. I «Херсонская губерния». СПб, 1849, с. 90-91. 2.8. Исторический очерк Херсонского земства за 1865-1899. 1 Херсон, 1904, с. 4-5. 2.9. Лонжерон. Записки. Война с Турцией 1806-1812. СПб, 1907.
О.А. Бачинська БУЗЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО 1785-1817 рр. Вихід до Чорного моря, який дістала Росія в результаті Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року, виявився могутнім поштовхом для заселення й освоєння степового Дніпро-Бузького межиріччя. Уряд Катерини II, зацікавлений в закріпленні досягнутих успіхів, всіляко сприяв масовому переселенському рухові. "Всякого звання людям", за винятком кріпаків, надавалося право одержання земельних ділянок на пільгових умовах. Селянам-втікачам, запорожцям, нижчим військовим чинам, українським посполитим оголошувалися амністії, пільги і різні привілеї за умови повернення їх з-за кордону і поселення на нових землях. Створюючи сприятливі умови для колонізації південних районів, царська адміністрація разом з тим розуміла, що заселення краю ще не гарантувало справжнього закріплення стратегічних позицій Росії на Чорному морі. Для вирішення цієї проблеми потрібна була збройна сила, спроможна протистояти підступам Порти, яка безперервно провокувала конфлікти у прикордонних районах. Проте, такої сили після ліквідації Запорозької Січі в краї не існувало. Утримання ж тут значної кількості регулярних військ з огляду на розтягнуті комунікації та загальний неблагоустрій краю було зв'язано з великими труднощами і вимагало величезних витрат. В цих умовах першорядного значення набувала військова колонізація краю. Особливу увагу на реорганізацію і збільшення місцевих військових формувань звернув призначений у 1774 році генерал-губернатором Новоросії Г.О. Потьомкін. 18 липня 1775 року, тобто через півтора місяці після зруйнування Запорозької Січі, Потьомкін вже дав вказівки підлеглим йому губернаторам про вишукування засобів для утримання дев'яти гусарських і шести пікінерних поселених полків. А 24 грудня 1776 року з'являється указ про формування і влаштування цих полків [1]. Проте, укомплектувати їх як слід, незважаючи на особисту участь в цьому Потьомкіна, так і не вдалося. Поширення на військових поселян податкової системи (поземельний та подушний податки) зробило ці полки вкрай непопулярними. Тому Потьомкін був змушений у 1783 році замінити їх регулярними частинами. Зазнавши невдачі у справі організації поселених гусарських і пікінерних полків, Потьомкін, однак, не відмовився від військової колонізації. У цей час в Україні великого поширення набули антикріпосницькі настрої селянства у вигляді так званого "пошуку козацтва". Потьомкін використав ці настрої для здійснення своїх задумів, звернувшись до іншої форми військових поселень. Він досить швидко створив у Новоросії ряд військових формувань козацького типу. Одним з них було Бузьке козацьке військо. Перша літературна згадка про бузьких козаків належить Є.Ф. Зябловському, який у своїй праці "Статистическое описание Российской империи'' зазначає, що Бузьке козацьке військо "взяло свій початок у 1769 році і утворилося з людей іноплеменних" [2]. Ці ж самі відомості про бузьких козаків, дещо доповнені за час існування війська, містяться в працях А. Скальковського та В. Лобачевського [3]. І це не випадково. Справа в тому, що всі згадані автори користувалися одним і тим самим джерелом - наказом Олександра І від 8 травня 1803 року про відновлення Бузького козацького війська [4], який, як тепер встановлено, передавав історію бузького козацтва у цілком спотвореному вигляді (див. док. групи А, № 4.1). Версія про іноземне походження і комплектування Бузького козацького війська, канонізована працями А. Скальковського та інших згаданих авторів, знайшла досить велике поширення в дореволюційній історичній літературі. Надзвичайно цінний фактичний матеріал до історії Бузького козацького війська знайшов місце в працях О. Петрова. Певний інтерес для дослідника являє і невеличка заміткакоментар А. Рудковського до опублікованого ним в "Киевской старине" документа [5]. Сам документ свідчить про участь бузьких козаків у Вітчизняній війні 1812 року і взятті Парижа. Різноманітні відомості з історії Бузького війська знайшли відображення і в мемуарній літературі дореволюційного часу. Значний інтерес являють, наприклад, записки одного з сучасників і свідків збройного повстання бузьких козаків 1817 року А.С. Пищевича [6]. За радянського часу Бузьке козацьке військо привертало увагу багатьох дослідників. У працях О.Д. Багалій-Татаринової, В.А. Федорова, І.О. Гуржія, С.М. Ковбасюка на основі архівних джерел певне висвітлення дістало збройне повстання бузьких козаків у 1817 року. Деякі нові архівні матеріали, що стосуються походження Бузького козацького війська, увійшли до праці О.І. Дружиніної "Северное Причерноморье. 1775-1800 гг.". Короткі відомості про бузьких козаків знайшли відображення і в працях інших авторів. Однак джерелом для цих праць, на жаль, лишилися тільки повідомлення А. Скальковського або інших авторів, близьких до нього за своїми поглядами, на історію Бузького козацького війська. Найбільш повно на основі широкого кола архівних джерел створив цілісну наукову концепцію історії війська І.О. Хіоні [7]. Його роботи торкаються майже всіх аспектів життя бузьких козаків. (Одну з його робіт див. с. 68-71). Виникнення Бузького козацького війська тісно зв'язане з російсько-турецькою війною 1768-1774 років. Ще на початку війни, в 1769 році генерал-майор О.О. Прозоровський сформував з населення Правобережної України, що терпіло від турецько-татарських нападів і гніту панської Польщі, Нововербований козацький полк. З самого початку свого існування Нововербований козацький полк зберігав військову самостійність і козацький устрій, беручи активну участь у бойових діях протягом всієї російсько-турецької війни. Одночасно, в міру просування російських військ по території Дунайських князівств, з місцевого населення - молдаван, валахів, а також болгарів і сербів, створювалися загони добровольців, так звані волонтерські або арнаутські команди. В складі російської армії ці арнаутські команди брали участь у військових діях.[8]. Нововербований полк та арнаути брали участь і відзначились в боях при Ларзі, Аржисі, Крайові (1770), Тульчі (1771). Таким чином, під час формування війська вони вже мали військовий досвід. Після закінчення російсько-турецької війни і укладення Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року до Росії відійшла територія між Дніпром і Південним Бугом. Прагнучи заселити і укріпити звільнений район, уряд в 1775 році поселив козаків Нововербованого полку й арнаутів у Херсонській (Миколаївській) губернії в межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу. Поселенцям було виділено 109.407 дес. землі для зайняття хліборобством, виноградарством, садівництвом та скотарством. В цьому ж році козаки і арнаути заселили населенні пункти Соколи (з 1789 року - м. Вознесенськ), де розміщувалось Військове правління, Раковиця, Новогригоріївське, Арнаутівка (тепер Дорошівка), Михайлівка, Троїцьке, Федорівське (тепер Нова Одеса), Скаржника (з 1803 р. - Білоусівка, тепер Трикати), Касперівка, Новопетровське, Себино, Гур'єво, Костянтинове, Баловневе, Матвіївка (тепер села у Вознесенському і Новоодеському районах Миколаївської області) [9]. 12 лютого 1785 року через загострення російсько-турецьких відносин за наказом Катерини II з колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів було сформовано 1500-й козацький полк. Дещо пізніше, 6 червня 1786 року, він був поділений на 1- та 2-й Бузькі козацькі полки [10]. Командиром 1-го було призначено підполковника І. Касперова, командиром 2-го - майора П. Скаржинського. Полки зайняли кордонну лінію по Бугу від Мертвоводу до Інгулу.
Напередодні нової російсько-турецької війни уряд вжив низку заходів для збільшення військових контингентів на півдні. В 1787 році бузькі козацькі полки були приєднані до складу щойно утворенного Катеринославського козацького війська (див. розд. 5). Бузькі полки зберігали свою військову самостійність, (їх штаб-квартира знаходилась в ст. Новопетровській.) Одночасно до бузького козацтва було зараховано 3.179 українських селян з Красносільських маєтків Єлісаветградського повіту (тепер Кіровоградська область), куплених Г.О. Потьомкіним у різних поміщиків для збільшення кількості військ. Новим місцем поселення козаків царська адміністрація вибрала Красносілля, куди їх почали переселяти восени 1787 року, незважаючи на опір [11]. Свавілля царських, урядовців і величезні матеріальні збитки, яких зазнали бузькі козаки внаслідок цього переселення, викликали серед них масові хвилювання, що вилилися у втечі з війська за дністровський кордон. Наштовхнувшись на рішучий опір козацтва, урядова адміністрація змушена була відмінити своє рішення і дозволити козакам повернутися в бузькі поселення [12]. Після повернення на Буг для більш ефективного керівництва обидва бузькі козацькі полки були об'єднані в один під командуванням полковника П.М. Скаржинського, з осені 1789 року - підполковника В.П. Орлова. Під час війни полк було поділено на сотні, до їх складу входив сотник, порутчик та 120 козаків. За штатним розкладом чисельність полку складалась з 1.500 козаків. У ході війни бузькі козаки брали участь в облозі і штурмі Очакова, Кінбурна, Акермана, Юлії, разом з частинами Донського війська полковника Ісаєва та чорноморцями отамана 3. Чепіги воювали під Бендерами, відзначились у штурмі фортець Гаджибей, Ізмаїл, у битві при Мачині [13]. По закінченні війни бузький полк стояв у Молдавії на р. Серет, а у вересні 1792 року був перекинений у Польщу. В цей час полк нараховував 1.534 козаків, в строю знаходилось 1.275. З 1793 року Бузький полк зайняв прикордонну лінію по Дністру і Чорноморському узбережжю від Ягорлика до Очакова [14]. У червні 1796 року через ліквідацію Катеринославського козацького війська бузькі козаки були підпорядковані Чорноморському адміралтейському правлінню, а в 1797 році за наказом Павла І розформовані [15]. Козаків, незважаючи на їхні протести, було перетворено на державних селян з наступною передачею під юрисдикцію місцевої земської адміністрації. Слід зауважити, що дві сотні, які охороняли кордон по Дністру, були розпущені лише у 1800 році. На початку XIX ст. через нове ускладнення російсько-турецьких відносин, царський уряд звертає велику увагу на укріплення південних кордонів. Зокрема, було вирішено за доцільне притягти на військову службу колишніх бузьких козаків. Ці заходи уряду збіглися з вимогами самих козаків про відновлення війська. Саме це відстоювала делегація козацької старшини, направлена в 1801 році до Петербургу. На час відновлення війська бузькі козаки оселили 27 станиць і хуторів, в яких було 2.322 двори з населенням понад 12 тис. чоловік. (Крім зазначених вище - Красносілля, Михайлівка-2, Григор'євка, Кучерові Байраки, Лагеря, Водяна, Ухівка, Руда, Гутницька, Лозоватка, Сердешна, Перина). Найбільшими за чисельністю були Красносілля - 1.293 особи, Михайлівка - 2.304, Гутницька - 541, Соколи - 517 [16]. За своїм складом Бузьке козацьке військо було багатонаціональним. Переважна більшість - це українці, які визначали національний вигляд, традиції та побут. До війська входили також росіяни, молдавани, болгари, чорногорці, серби і навіть цигани. Указом від 8 травня 1803 року Бузьке військо було відновлене на засадах Донського козацького війська, тобто на повному власному утриманні. До війська увійшли всі бузькі і красносільські станиці з адміністративним центром у м. Вознесенську. Крім того, до нього були також приєднані два болгарські поселення Щербані (тепер Вознесенського району) і Димовське (с. Диміно Новоодесь-кого району), де було 600 осіб [17]. В адміністративному та військовому плані військо повторювало устрій Донського та Чорноморського військ, незначна різниця була пов'язана з меньшими масштабами і привилеями у бузьців. Для внутрішнього цивільного і господарського управління вводилась Військова канцелярія під головуванням наказного отамана. У складі канцелярії працювали дві неодмінних особи (члена) зі штаб-офіцерів, два асесори, прокурор та секретар. Згодом штат канцелярії збільшився за рахунок: лікаря, учня лікаря, поліцмейстера, земського комісару, помічника поліцмейстера та земського комісара, казначея. Поселення війська були поділені на три округи: два бузьких і один красносільський. На чолі округів стояли окружні начальники зі старшин. По військовій частині військо підлягало військовому губернатору, по цивільній - цивільному губернському правлінню. В станицях були виборні отамани [18]. Військо мало виставляти три п'ятисотенних полки (згодом чисельність полків змінювалась. Див. док. групи Б.В.). Термін служби не визначався. Формою бузьких козаків були темно-сині куртки з білими лямівками та кушаками; темно-сині шаровари з білою тасьмою; чекмені сірі. Шапки смушкові з чорним околичком, білим верхом із витишкетами (шнурками) і білими султанами. Чепраки на сідлах червоного сукна з білою обшивкою. Озброєння складалось з пістолетів, карабінів, шабель та пік [19]. З відновленням війська бузькі козаки несли прикордонну службу на Дністрі, а з початком російсько-турецької війни 1806-1812 років у складі трьох полків брали участь в осаді Ізмаїла, у військових діях на території Бессарабії, Молдавії і Волощини. Особливо відзначилися козаки у боротьбі з чумою в Одесі у 1812 році. У період наполеонівської навали загони бузьких козаків, що добровільно влилися до складу діючої армії, виявили зразки самовідданості і відваги. Відомий герой Вітчизняної війни 1812 року Д. Давидов спеціально відзначав героїзм і мужність бузьких козаків. Успішно діяв 1-й Бузький полк і в закордонному поході, особливо у Франції при Краоні, Лаоні, Арсісі; брав участь у взятті Парижа. За це 14 січня 1816 року він був нагороджений найвищою нагородою для кавалерійських частин геор-гієвським штандартом (прапором) "За хоробрість" [20] (див. док. групи В). 2- та 3-й Бузькі полки боролися з французькою армією на Дніпрі, у складі партизанських загонів О. Фігнера та О. Сеславіна відзначились у боях під Дорогобужем, Крапівною, Борисовим. 2-й полк закінчив свій похід у Вільно [21]. Після закінчення військових дій козаки продовжували кордонну службу. Господарство нововербованих козаків та арнаутів спочатку складалося під впливом національних особливостей, традиційних виробничих навичок і потреб. Так, у поселеннях Нововербованого полку переважало характерне для України хліборобство з плугом і волами, в арнаутській частині провідне місце займало городництво, садівництво і виноградарство. Однак, з часом, в міру зростання економічних зв'язків, зближення укладу життя й побуту нововербованих козаків та арнаутів господарська діяльність бузького козацтва стає різноманітнішою і продуктивнішою. Основою господарського життя було землеробство і скотарство. В землеробстві переважали посіви пшениці-арнаутки, жита, проса, вівса; у скотарстві - розведення великої рогатої худоби, коней, вівців. Саме бузькими козаками була поширена в цьому районі відома порода української (черкаської) рогатої худоби. Займались козаки також рибальством, ремеслами, торгівлею. Освоєння пустинних земель Побужжя проходило у важких умовах, з великими труднощами, надзвичайно повільно. Стихійні лиха, недостатня кількість знарядь праці і робочої худоби поряд з постійною військовою небезпекою на прикордонні тяжко відбивалося на господарському житті і побуті поселенців. Частина з них, особливо з арнаутів, не витримавши важких умов, повернулася за кордон [22]. Створення Бузького козацького війська викликало до себе великий потяг селян-втікачів, колишніх запорізьких козаків, всіх, хто намагався позбутися кріпосницького ярма. Втім, прийом до бузького козацтва був дуже обмеженим. Зараховувати до нього селян було категорично заборонено. Приймати до війська дозволялося лише осіб іноземного походження. Тому значна частина селян-втікачів, яка потряпляла на територію війська, змушена була найматися до старшин і заможних козаків, господарства яких потребували робочої сили. Інша частина втікачів подавалася за кордон і повертаючись, приписувалася до війська під виглядом чужинців. Прийом такого роду осіб особливо полегшувався під час військових дій, оскільки командування, зацікавлене у збільшенні кількості козаків, крізь пальці дивилося на їхнє соціальне походження. Серед них були задунайські козаки. Так, в жовтні 1807 року Бузька військова канцелярія повідомляла, що до війська були зараховані 20 козаків та три жінки з-за Дунаю, уточнюючи що з Усть-Дунайського війська [23]. Поряд із наявністю на території війська значної маси пришлої сіроми, швидкий процес майнового і соціального розшарування відбувався безпосередньо і серед самого козацтва. Значною мірою це зумовлювалося земельною політикою царського уряду. Під час поселення рядове козацтво одержало лише 37.405 десятин землі, в той час як купка їхніх старшин і офіцерів - 72 тис. десятин. Старшина і заможне козацтво широко використовувало в своїх господарствах працю козацької голоти. Типовим господарством, в якому використовувалася наймана праця, може бути маєток бузького козака Єндорала в с. Тернівка, в якому нараховувалося 40 плугів, 600 коней, 6.000 вівців. Нерідко старшина вдавалася до прямої сваволі, примушуючи рядових козаків працювати в її господарствах [24].
Утиски і гноблення козацтва, зловживання старшини своїм становищем досягли у війську широкого розмаху. Загарбання козацького майна, військового спорядження, знущання, хабарництво набрали повсюдного характеру. Тяжко відбивалися на господарстві козаків переселення, участь у військових походах і прикордонній службі на власному спорядженні, переведення на стан державних селян. Рятуючись від гноблення і утисків старшини козаки нерідко тікали з війська, наймаючись навіть до поміщицьких економій. Тяжкий гніт, який відчувало рядове козацтво, приводив до виникнення у війську гострих соціальних конфліктів. Один з перших масових виступів бузьких козаків відбувся восени 1803 року. Ще більш гострий класовий конфлікт, що перетворився у тривале збройне повстання, вибухнув у війську в 1817 році. Поштовхом до повстання були чутки про ліквідацію Бузького війська і перетворення козаків на військових поселенців. Це загрожувало козакам найтяжчими формами військово-кріпосницького гніту. В липні 1817 року заворушення в бузьких станицях, спрямовані проти військових поселень охопили майже все військо. (Детальніше про соціальні конфлікти у війську див. статтю І. Хіоні с. 68-71 даного видання). Наказом від 8 жовтня 1817 року Бузьке козацьке військо було ліквідоване, а козаки перетворені на військових поселенців. Побузькі станиці увійшли до складу 1- і 2-го полків Бузької уланської дивізії. В красносільських станицях розташувався 4-й полк Української уланської дивізії [25] (див. № 4.23). До кінця придушити опір козаків військовим поселенням уряду так і не вдалося. В травні 1818 року, під час проїзду Олександра І через поселення Бузької уланської дивізії, знов спалахнyли хвилювання у станицях Федорівці і Себино. Однако і вони були жорстоко придушені. Дев'ять чоловік було покарано шпіцрутенами, трьох заслано до Сибіру. Бузьке козацтво перестало існувати, лишивши помітний слід у освоєнні нижнього Побужжя і героїчних традиціях визвольної боротьби. Список використаних джерел та літератури: 1. Загоровский Е.А. Военная колонизация Новороссии при Потемкине. - О, 1913. - С. 5; ПСЗ РИ. І. - Т. XX. 1776. -С.Пб., 1830.- № 14552. 2. Статистическое описание Российской империи. - С.Пб., 1815.- С. 120-123. 3. Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. - О., 1836. - Ч. 1. - С. 224-225, 248-249; Його ж. Еще раз о бугских казахах // Киев. старина. -1882. - Т. 34, апр. - С. 598-602. (Остання праця є вибіркою з попередньої); Лобачевский В. Бугское казачество и военнне поселення // Киев. старина. - 1887. - Т. 33, серп. - С. 591-626. 4. ПСЗ РИ. І. - Т. XXVIII. 1803. - С.Пб., 1830. - С. 589-596. 5. Петров А. Война России с Турцией й польскими конфедератами. - С.Пб., 1866. - Т. 1. - С. 139,254; ТЛІ. - С. 54-55: Т. V. -С. 10,122-125; Петров А. Война России с Турцией. 1806-1812.-С.Пб., 1885.-С. 78. А. Петров переніс на сторінки своїх книг необгрунтоване твердження про іноземне походження Бузького війська. 6. Пишевич А.С. Бугские казаки и украинские уланы // Киев. старина. - 1866. - Т. 32, март. - С. 387-394. 7. Хиони И. А. Бугские казаки и их борьба против феодально-крепостнического гнета (посл. четв. XVIII-перв. четв. XIX вв.): Дис.... канд. ист. наук /Одес. гос. ун-т им. И.И. Мечникова. - О., 1973.- 195 с. 8. Петров А. Война России с Турцией и польскими конфедератами. - С.Пб., 1866. -Т. 1. -С. 139; П.А. Румянцев. Сб.документов.- М., 1953.- Т. 2.- С. 159, 173,412,504. 9. Хіоні І. До історії заселення Побужжя //УІЖ. -1965. - № 8.- С. 126. 10. Казачьи войска. Хроники гвардейских казачьих частей / под ред. В.К. Шенк. - С.Пб., 1912. - С. 16. - (Репринт. изд., 1992). 11. Бумаги князя Г.А. Потемкина-Таврического / Сост. акад. Н.Ф. Дубровин. - С.Пб., 1994. - С. 116. - (Сборник военно-исторических материалов; внп. 7); ПСЗ РИ. І. -Т. XXII. 1788. - С.Пб., 1830. - С. 863-864. 12. Бумаги князя Г. А. Потемкина-Таврического / Сост. акад. Н.Ф. Дубровин. - С.Пб., 1893. - С. 222-223, 263-264. - (Сборник военно-исторических материалов; вмп. 6). 13. Там само; Хіоні І.А. До історії заселення Побужжя // УІЖ. - 1965. - № 8. - С. 127; Шиян Р. Козацтво Південної України в останній чверті XVIII ст. - Запоріжжя: РА "Тандем-У", 1998.- С. 34. 14. Хиони И. А. Бугские казаки й их борьба против феодально-крепостнического гнета .... - С. 44. 15. Там само. 16. Хіоні І.А. До історії заселення Побужжя // УГЖ. - 1965. - № 8.- С. 127. 17. ПСЗ РИ. І.- Т. XXVIII. 1803.- С.Пб., 1830. - С. 589-596. 18. ПСЗ РИ. І. ~Т. XXVIII. 1803.- С.Пб., 1830.- С.589-596. 19. Хиони И. А. Бугские казаки й их борьба против феодаль-но-крепостнического гнета.... - С. 50-51. 20. ДАОО, ф. 1, оп. 218, спр. З за 1807 р., арк. 132; ф. 2, оп. 1, спр. 23, арк. 266 зв.; Український народ у Вітчизняній війні 1812 р. 36. документів. - К., 1948. - С. 98; ПСЗ РИ. І. - Т. XXXIII. 1816. - С.Пб., 1830. - С. 440. 21. Хиони И. А. Бугские казаки й их борьба против феодально-крепостнического гнета .... - С. 69-70. 22. Татарінова-Багаліївна О.Д. Нариси з історії військових поселень на Україні // Ювілейний збірник на пошану Д. Багалія. -К., 1927. -С. 851; ДАОО.ф. 1,оп. 218,спр. 8 за 1807 р., арк. 308-308 зв.; спр. 9 за 1805 р., арк. 266-267. 23. ДАОО, ф. 1, оп. 218, спр. 2 за 1807 р., арк. 44-59, 69 зв. 24. Дружинина Е.И. Северное Причерноморье. 1775-1800 гг. - М., 1959. - С. 68; Скальковский А. Опыт статистического описання Новороссийского края. - О., 1853. - Ч. 2. - С.343. 25. ПСЗ РИ. І.- Т. XXIII. 1817.- С.Пб., 1830.- С. 793-794. [Стаття опублікована в кн.: Козацтво на Півдні України. Кінець ХVІІІ - ХІХ століття / Автори-упор.: О.А. Бачинська, Л.М. Маленко, О.А. Прігарін, Р.І. Шиян. - Одеса: Друк, 2000. - С. 47-51]
О.А. Бачинська ДЖЕРЕЛА З ІСТОРІЇ КОЗАЦЬКИХ ФОРМУВАНЬ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ КІНЦЯ XVIII-XIX ст. Територія Південної України в кінці XVIII — початку XIX ст. являла собою своєрідний регіон, де взаємодіяли різні суб'єкти істо*ричного процесу, перепліталися їхні інтереси. Так, козаки зруйно*ваної Запорозької Січі, населення колишніх Вольностей Запорозь*ких звикало до нових умов існування, намагалось зберегти власти*вий йому спосіб життя. В свою чергу, російський уряд волів перетворити країну на чорноморську державу, що неодмінно при*зводило до змін у житті місцевого населення, з одного боку, та до загострення російсько-турецьких відносин, з іншого. Виходячи з потреб заселення, освоєння та захисту нових земель, перетворення їх на зручний плацдарм для подальшої експансії, російському уря*дові необхідно було вжити низку спеціальних заходів. Одним з таких заходів уряд вважав створення військових формувань, які за структурою та функціями нагадували козацькі війська, а також могли, певною мірою, компенсувати втрачену військову силу Запо*розької Січі. Протягом кінця XVIII — початку XIX ст. на Півдні України було створено вісім таких козацьких військ: Грецьке (Ал*банське), Кримське (Татарське), Бузьке, Катеринославське, Чорно*морське, Усть-Дунайське Буджацьке, Азовське, Дунайське (Новоро*сійське). Історія цих козацьких формувань довгий час залишалась вивче*ною досить нерівномірно. Більш ретельно досліджувалась історія Чорноморського війська як нащадка усіх традицій запорозького козацтва. Історія інших козацьких військ до останнього часу май*же не вивчалася. Таке становище можна пояснити недослідженою та важкодоступною джерельною базою, більшість якої складають недруковані архівні документи. Через низку історичних обставин документальні матеріали з історії козацьких формувань Півдня України розподілені по багатьох архівосховищах України та за її межами. Чи не найбільша у кількісному відношенні група документів зберігається у Російсько*му державному військово-історичному архіві (РДВІА). Протягом XVIII—XIX ст. територія, де формувались та розміщувалися козацькі війська, ставала ареною війн між Росією та Туреччиною. Козацькі формування безпосередньо брали участь у цих війнах (1768-1774,1787-1791,1806-1812, 1828-1829,1853-1856). Це зумовило наявність у цьому архіві значної кількості документів, що дозволяють вивчати військово-політичне, соціально-економічне становище територій пониззя Буга, Дністра, Дунаю, обставини ство*рення, поселення на цих землях козацьких військ, діяльність ро*сійської адміністрації, її взаємини з козаками тощо. Найважливі*шими в цьому плані е фонди "Військово-вчений архів Головного штабу" (ф.ВВА), колекції "Туреччина" (ф. 450), "Румунія" (ф, 438), "Статистичні відомості про Російську імперію" (ф. 414), "Військо во-похідна канцелярія".(Ф- 26), "Російсько-турецька війна 1787— 1791 рр." (ф. 465), "Російсько-турецька війна 1806—1812 рр." (ф. 470), Т. Потьомкін" (ф. 52), "М. Салтиков" (ф. Щ. Значення документів цих фондів важко переоцінити. Для аналізу історії ко*зацьких військ слід назвати ще декілька фондів. Так, у фондах "Козацька інспекція при Канцелярії Військової Колеш" (ф. 13) та "Папери кн. Г. Потьомкіна-Таврійського" (ф. 412) відклалися до*кументи з історії Бузького та Катеринославського військ: рапорти, листування чиновників з приводу поселення бузьких козаків, відо*мості про чисельний та національний склад, ліквідацію (1797) та відновлення (1803) Бузького війська, включення його полків до скла*ду Катеринославського формування. У фондах "Департамент військових поселень" (ф. 405), "Штаб Одеського військового окру*гу" (ф. 1837), "Молдавська армія" (ф. 9190) та "Козацький відділ Головного штабу" (ф. 4л) збереглися документи про козацькі війська XIX ст.: Бузьке (з 1803), Усть-Дунайське Буджацьке, Азовське, Ду*найське. У фондах містяться цінні відомості про чисельний націо*нальний, військовий та адміністративний склад військ, господар*ську діяльність козаків, розбудову станиць та хуторів, розмежуван*ня земель, зміни територій. Іншу групу документів складають матеріали про соціальне походження військового наведення, форму*лярні списки офіцерів та чиновників козацьких військ, навчальні військові заклади. Доповнює матеріали фонд "Азовського козацького війська" (ф. 877), де зосереджено документи переважно господарсь*кої частини Військової Канцелярії цього війська: розвиток земле*робства, скотарства, промислову, ремісничу діяльність козаків тощо. Окрему групу документів РДВІА складають картографічні ма*теріали. Це карти Молдавії 1774, міжріччя Дністра та Бугу 1793 р., Волощини, Бессарабії 1807,1828рр. та ін. (ф, 438, 414, 464, 465). На жаль, ці документи мало використовуються дослідниками. Слід зазначити, що низка документів РДВІА з теми, яка нас ціка*вить, увійшла до загальновідомих збірок, що видавав військово-істо*ричний відділ Генерального штабу Росії, до різних архівних та ар*хеографічних періодичних видань, а також у додатки до робіт су*часних дослідників 1 Документи з історії козацьких формувань Південної України зберігаються також у Державному архіві Краснодарського краю (ДАКК) та Національному архіві Республіки Молдова (НА РМ). Серед фондів ДАКК слід відзначити фонди "Канцелярія військово*го отамана Чорноморського козацького війська" (ф. 249), "Військо*ва канцелярія Чорноморського козацького війська" (ф. 250). Доку*менти цих фондів стосуються історії Чорноморського та Усть-Ду*найського Буджацького військ. Це рапорти, накази, циркуляри, що допомагають відтворити умови створення, існування, зміни адміні*стративного характеру в цих військах, відомості про переселення усть-дунайців на землі Чорноморського війська, зловживання ко*шових отаманів, судові справи козаків. Інші фонди ДАКК дозволя*ють фрагментарне вивчати історію Азовського та Дунайського ко*зацьких військ (ф. 252, 260, 278, 280, 281, 390, 735). У НА РМ матеріали дозволяють вивчати історію Усть-Дунайськбго Буджацького та Дунайського формувань. Це фонди "Сена*торів, що головували у диванах Молдавії та Волощини в 1803— 1813 рр." (ф. 1), "Канцелярії Бессарабського військового губерна*тора" (ф. 2), "Комісії казенного поселення у Бессарабії" (ф. 454). Тут відклалися документи про поселення козаків у краї, формуван*ня військ, заснування станиць та хуторів, списки чорноморських козаків, що оселились у Бессарабії, тощо. Серед інших фондів, що стосуються теми, варто відзначити фонди Російського державного історичного архіву (ф, 1285, 1286,1307). В Україні комплекси документів з історії козацьких військ кінця ХУЛІ—ЖХ ст, зберігаються, в основному, в Центральному держав*ному історичному архіві в м. Києві (ЦДІА України), Державному архіві Одеської області (ДАОО) та філії ДАОО в м. Ізмаїлі (ФДАОО). Серед фондів ЦДІА України є фонд "Канцелярії Дунайського ко*зацького війська" (ф. 245), Його документи складаються зі справ військової частини Військового Правління, що позначилося на їхньо*му спрямуванні: це відомості про формування війська та полків, їхню військову службу, обмундирування та озброєння козаків, фор*мулярні списки офіцерів. Окрему групу становлять матеріали ке*рівника козацьких військ у Бессарабії за 1835—1852 рр., крім того, фонд містить фрагментарні відомості з історії Усть-Дунайського-та Азовського військ. Документи, що дозволяють вивчати історію майже усіх козаць*ких формувань Півдня України, зберігаються у ДАОО. Перш за все, — у фонді "Управління Новоросійського та бессарабського ге*нерал-губернатора" (ф. 1). Це відомості про чисельний та націо*нальний склад, благоустрій станиць, господарський, економічний стан козаків, військові звіти, рапорти, записки військових адміністрацій, наказних отаманів. Серед інших фондів ДАОО, документи за темою містяться у "Головному статистичному комітеті Новоросійського краю" (ф. 5), "Канцелярії Одеського військового губернатора" (ф. 457) та інших. Доповнює матеріали ДАОО з історії Дунайського війська фонд "Військове правління Новоросійського козацького війська", що збе*рігається в ФДАОО в Ізмаїлі. Це документи господарської частини Військового правління: відомості про соціально-економічне станови*ще у війську, зміни в його території, судові справи, скарги козаків тощо. Група документів фонду стосується історії Усть-Дунайського Буджацького та Азовського військ. Серед інших архівів Украї*ни документи за темою частково відклалися у фондах Херсонсько*го (ф. 14) та Миколаївського (ф. 243) обласних державних архівів. Серед архівних документів слід виділити окрему, дуже цікаву категорію матеріалів біографічного характеру. Це допити, "распросні речі", карантинні свідоцтва козаків та офіцерів. Вони дозволяють розкрити соціальне походження населення козацьких військ, їх на*ціональний склад, причини вступу до козацтва, а інколи і важливі моменти соціально-економічної та військової історії того чи іншо*го, формування. Проте введення цих важливих матеріалів у науко*вий обіг йде дуже повільно.
Рукописні фонди ЦНБ НАН ім. Вернадського (ф. II, V) та Одеської державної наукової бібліотеки ім. М. Горького зберігають та*кож унікальні матеріали з історії козацьких формувань2. Джерельну базу за темою складають не лише архівні недруковані документи. Так, акти законодавчого характеру вміщені у "По*вному зібранні законів Російської імперії" (Зібрання І та II), "Зве*денні законів Російської імперії", "Зведенні військових постанов" 1828, 1839 та 1859 рр., "Зведенні цивільних законів" тощо. Части*ну джерельної бази складають матеріали, друковані у різних збірни*ках документів, періодичних виданнях, працях дослідників3. Особливе місце серед джерел займають статистичні матеріали. Велика кількість їх опублікована. Перш за все, це матеріали, зібрані офіцерами Генерального штабу, Статистичним комітетом Росії, Но*воросійського краю, Бессарабської області4. Мемуари складають окрему групу документів. Ці джерела доз*воляють зсередини проаналізувати внутрішнє та загальнополітич*не становище козаків за баченням їх сучасників або нащадків. Серед них можна назвати спогади М. Коржа, А. Ланжерона, П. Куліша,Ф. Вінгеля, В. Гладкого, О. Бур'янова 5 та ін. Відзначимо також, що архівні фонди Туреччини, Румунії, Вели*кобританії, Франції, друковані іноземні документи за темою зали*шаються важкодоступними і практично не дослідженими. Аналіз джерельної бази дозволяє твердити, що вона децентралі*зована та різноманітна, а історія козацьких формувань Південної України забезпечена необхідними матеріалами для дослідження практично всіх сторін військового, господарського, соціального та культурного життя. 1 Григорович В. Записка о пособиях к изучению южнорусской земли, вахо-дящихся в Военно-ученом архиве Главного штаба. — Одесса, 1876; Црисоеди-нение Крьіма к Р.осоии. Сб. докум. й матер. (сост. Н. Дубровиньїм). — СПб., 1885—1889; — Вьш. 1—4; Бумаги кв. Г. А. Потемкина-Таврического. 1774— 1793 гг. // Сборник военно-исторических материалов. — СПб., 1893—1895. — Вьш. 4—8; Записки Таврической архивной комиссии. — Симферополь, 1890— 1897; Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. — Екатерино-слав, 1910—1913; Румянцев П.А. Сб. докум. — М., 1953; СуворовА. — Сб. до*кум. — М., 1949—1953 та інші. 2 Коломойцев П. Т. Переселение бстатков Запорожской Сечи из Турецких владений в Россию // ЦНБ НАН Украши. 1Р, ф. V, спр. 1588; Памятная книга Новороссийского казачьего войска. 1858 г. // ОДНБ 1м. М. Горького. — ВР. — РКП55/5.3 История Молдавии: Документы и материалы. — Т. III: Положение кре*стьян и крестьянское движение в Бессарабии. — Кишинев, 1969. — Ч. 2.; Акты Кавказской археографической комиссии. — Тифлис, 1885. — Т. 10; Труды Бес*сарабской губернской ученой архивной комиссии. — Кишинев, 1902, — Т. 2; Фелицын Е. Д. Сборник архивных документов, относящихся к истории Кубан*ского казачьего войска. — Екатеринодар, 1904; Записки Одесского общества истории и древностей. — Одесса, — Т. IX, XX тощо.4 Военно-статистическое обозрение Российской империи. — СПб., 1849. — Т. 2; — СПб., 1850. — Т. XI; Материалы для истории и статистики России. — СПб., 1862—1863; Материалы для военной географиии военной статистики Рос* сии. — СПб., 1862; Скалькоеский А. Опыт статистического описания Новорос* сийского края. — Одесса, 1850; Записки Бессарабского областного статистиче* ского комитета. — Кишинев, 1867. — Т. 2.5 Устное повествование бывшего запорожца Н. Коржа. — Одесса, 1842; За*писки о Южной Руси. — СПб., 1856. — Т. 1; Русская старина. — 1881, — № 2; 1907. — № 5—9; Вигель Ф. Ф. Записки. — М., 1893. — Ч. 7; Кишиневские епар*хиальные ведомости. — 1877. — № 16—21 тощо.
Слово о бугских казаках История казачества хранит немало забытого. Не по вине конкретных людей, а потому, что интерес к ней только начинает серьезно проявляться. Лишь совсем недавно стало обычным искать свои корни, не опасаясь преследований на том основании, что прадед был богат или получил награду за участие в подавлении Боксерского восстания. Многие казачьи потомки попросту не знают, откуда идут их фамилии. Пытаясь помочь восполнить этот пробел, начнем с Бугского казачества – одного из самых необычных и своеобразных... Впервые регулярная русская армия вышла на берега Южного Буга летом 1737 года – выполняя задачу разгрома турок в главной крепости – Очакове, и в Молдавии, откуда султан угрожал австрийским союзникам. Фельдмаршал Миних взял Очаков 29 июня, учинив в крепости жесточайшую резню. Крепость взяли почти случайно – шальное ядро попало в пороховые погреба – поэтому укрепляться в ней не стали, а отступили вверх по Бугу до Андреевского укрепления, основанного запорожскими казаками. Кстати, именно они были главными проводниками и передовой разведкой Миниха в той войне, в том числе и в Крымских походах. Бугский естественный рубеж представлял собой отличную границу , и нуждался в укреплении. Запорожские казаки селились здесь еще в шестнадцатом веке, однако нижнее течение реки и лиман, запертый Очаковскими орудиями, были безраздельной вотчиной Блистательной Порты. Окончательно Россия закрепилась на Черноморском побережье во времена императрицы Екатерины Великой, после победы в турецкой войне 1768-1774 года. Война стала результатом хорошо продуманной и далеко идущей интриги, направленной на ослабление российского Юга. Время было неспокойное: восстание конфедератов в Польше, бунт в Правобережной Украине, названный современниками «колиивщиной», вихляние австрийского союзника в намерении одурачить всех и каждого. За всеми этими событиями так или иначе стоял французский кабинет, давно поддерживавший турок, - главных врагов австрийцев, с которыми французы никак не могли поделить европейское лидерство. Сильная Россия в данной ситуации не нужна была ни Австрии, ни Франции. Укрепление ее на Черноморском побережье могло серьезно потеснить обе европейских державы с их позиций, особенно если побежденная Турция попадет в зависимость от Петербурга. Поводом для войны послужило нападение украинских повстанцев-гайдамаков Максима Железняка на небольшой городок Голту ( ныне районный центр Первомайск Николаевской области Украины) , находившийся на территории, подвластной крымскому хану. И хотя Железняк был польским подданным, как и непосредственно командовавший налетом сотник Шило, по наущению французов турки объявили войну России. Турки рассчитывали быстро соединиться с поляками, пройдя через Молдавию, надеялись на благосклонность австрийцев и поддержку французов. Однако уже взошла звезда Петра Румянцева, ставшего впоследствии Задунайским, а в Польше командовал войсками против конфедератов Александр Васильевич Суворов, будущий генералиссимус. Рябая Могила, Ларга, Кагул – знаменитые сражения той войны. Казаки многих Войск участвовали в них, приближая победу русского оружия. В той войне впервые после Святослава киевского русский солдат ступил за Дунай – после победы генерал-поручика Суворова под Козлуджей 9 июня 1774 года участь кампании была решена. Визирь запросил перемирия, однако Румянцев настоял на мире, который и был подписан через месяц после суворовской победы: 10 июля 1774 года в деревушке Кучюк-Кайнарджи. Порта уступала России Кабарду, Кинбурн, крымские крепости, признавала независимость крымского ханства (первый шаг к присоединению Крыма Россией). Но главное – признавался русский протекторат над турецкими христианами. То есть Россия формально брала на себя обязанности по защите большого числа турецких подданных. Им было разрешено переселяться в Россию – в том числе и на вновь приобретенные земли. В 1775 г на пограничных землях вдоль Южного Буга были поселены арнауты – волонтеры из валахов, болгар, сербов, молдаван, албанцев, которые в том или ином качестве во время войны находились на военной службе у русского правительства. Наибольшее число таковых присоединилось к русским войскам во времена Дунайского похода. Они основали поселения Новогригорьевское, Арнаутовку, Скаржинку, Троицкое. Здесь же были поселены казаки добровольческого Новонавербованного казацкого полка, набранного на Правобережной Украине – те же беглецы, только не от турецкой, а от польской резни иноверцев. В 1776 году их было уже более тысячи. Для них были созданы значительные налоговые и торговые льготы, поскольку правительство было крайне заинтересовано в скорейшей колонизации громадного пространства южнее Умани от Днестра до Азовского моря. Поселенцам выделили в собственность 109 407 десятин земли. Колонизация ширилась : характерно, что новые поселения по старинной казачьей традиции называли станицами. Они возникали быстро: Соколы (ныне Вознесенск), Раково, Михайловка, Федоровская (ныне Новая Одесса), Касперовка и другие – все в нынешней Николаевской области. Всем этим процессом руководил генерал-губернатор Новороссии Григорий Потемкин, известный в казачьей среде по прозвищу «Грицько Нечоса» из-за своего громадного парика. Выдающийся государственный деятель и немалый самодур. Однако турки сохранили за собой главные крепости на побережье, между устьями Днепра и Дуная, крупнейшими из которых были грозный Очаков и неприступный Измаил. «Вечный мир» с Турцией продлился чуть более 10 лет: 13 августа 1787 года Турция объявила России очередную войну, подстрекаемая уже не только Францией, но и Пруссией. Настало время боевой потехи недавно учрежденному Бугскому казачьему воинству. Следует особо подчеркнуть, что Григорий Потемкин, будучи весьма посредственным военачальником, был очень хорошим администратором, и бугское казачество своим вниманием не оставлял. Еще в 1785 году, настороженный тревожными донесениями крымской и балканской агентуры относительно возможных осложнений в отношениях с Турцией, светлейший сформировал из казаков Новонавербованного полка и арнаутов два бугских казачьих полка общим числом 714 человек. Командирами были назначены полковник И.Касперов и майор П.Скаржинский. В честь первого была названа станица Касперовка, второй впоследствии стал наказным атаманом Бугского казачьего войска. Для увеличения числа казаков в войско были приписаны 3179 душ крестьян из государственных имений Елисаветградского уезда, выкупленных лично Потемкиным у различных помещиков. После множества организационных процедур – как разумных, так и дурацких, что вполне присуще Потемкину – оба полка (1500 человек) были подчинены полковнику Петру Скаржинскому. С началом военных действий полки спешно выступили из пункта сбора – Вознесенска к театру боевых действий. Во второй русско-турецкой войне бугские казаки участвовали в осаде и штурме Очакова ( при штурме погибли 12 из них, памятную доску с поминальным списком автор статьи видел в музее - диораме штурма в начале семидесятых годов), отбивали турецкий десант на Кинбурнскую косу, отличились под Бендерами, Аккерманом (нынешняя Одесса), у Килии. Зимой 1790 года, в жестокие двадцатиградусные морозы, вооруженные одними лишь пиками, бугцы одолели неприступные стены Измаила, чем заслужили благодарность самого Суворова. По окончании войны Бугский казачий полк занял приграничную линию по Днестру и вдоль побережья – вплоть до самого Очакова. Казачьи станицы и села начали заметно богатеть, появились очень зажиточные землевладельцы и хуторяне. Основой их хозяйствования было земледелие и скотоводство, позже, когда научились находить и доставать воду - садоводство и виноградарство. Именно здесь был культивирован новый сорт очень ценной пшеницы-арнаутовки, не боявшейся страшных в этих местах засух. Из нее впоследствии выпекали лучшие в России французские булки (позже названные батонами), именно эту пшеницу продавали за границу крупные причерноморские экономии в пореформенное время, вплоть до первой мировой войны. Именно бугские казаки вывели ценную серую украинскую породу крупного рогатого скота, продавая маток и производителей на богатых уманских и херсонских ярмарках. Казаки-болгары и румыны заложили основы здешнего виноделия, первыми за пределами Кавказа начали культивировать грецкие орехи. Особо жаловал своим вниманием Григорий Александрович господ офицеров, доходы которых заметно превосходили доходы рядовых казаков. К сожалению, пополнять собственные карманы за счет казны они учились у того же наставника, и государыня не раз гневалась на мздоимцев и казнокрадов, посылая новые и новые проверки в Новороссию.
Однако в 1791 году Потемкин умирает, и Бугское казачье войско, как это обычно бывает в России, становится якобы ненужным, поскольку формировалось и поддерживалось не генерал-губернатором Новороссии, а вышедшим из фавора царедворцем, да еще и нечистым на руку, хотя это и был один и тот же человек. В июне 1796 года расформировывается Екатеринославское казачье войско, также созданное Потемкиным, а в 1797 году настал черед Бугского. Его расформировывают, и казаков обращают в государственных крестьян с переподчинением местной администрации – Черноморскому адмиралтейству в Николаеве. Следует подчеркнуть, что бугские казаки были заметно богаче местных крестьян, и измененение их статуса на материальном благосостоянии сказалось мало. Однако казачий дух и внутреннее ощущение собственной востребованности в качестве защитника Отечества были очень сильны. Кроме того, обычай отдавать взятый город на три дня победителям , что могло заметно поспособствовать увеличению собственных доходов, был весьма привлекателен для казаков. Не смирившись с принятым решением, бугцы направили несколько писем императору Павлу, а в 1801 году даже направили в Петербург делегацию, однако просьбу о восстановлении войска рассматривал уже император Александр Первый. Причин восстановления было вполне достаточно, и главная из них – старый союзник Порты, Франция, была под железной рукой Наполеона Бонапарта, не скрывавшего своих намерений. Указом императора Александра Первого от 8 мая 1803 года, в день Святого Георгия, Бугское казачье войско было восстановлено по образцу Донского войска, то есть на полном собственном содержании, но с освобождением от всех государственных налогов. На момент восстановления бугские казаки заселили 27 станиц и хуторов, а численный состав войска превысил 12 000. Войско должно было состоять из трех пятисотенных полков во главе с наказным атаманом и войсковой канцелярией. Центром войска был назначен Вознесенск – нынешний районный центр Николаевской области Украины. К войску были присоединены два болгарских поселка: Щербани и Димовка, с шестьюстами жителями. Вообще войско было очень многонациональным: в нем были украинцы, литвины (устаревшее название белорусов-католиков), русские, молдаване, болгары, черногорцы, кроаты (хорваты), сербы, цыгане, валахи (румыны). Среди немногих наказных атаманов следует выделить подполковника В.П.Орлова, генерал-майора И.К.Краснова, подполковника Н.Р. Кантакузина. О последнем стоит сказать несколько подробнее: потомок древнейшей валашской княжеской фамилии, восходящей к византийским царям, он участвовал практически во всех турецких войнах в качестве вербовщика сторонников России в дунайских княжествах. Николай Родионович Кактакузин (иногда его фамилию писали на немецкий лад: Кантакузен) был последним наказным атаманом Бугского казачьего войска, и вышел в отставку лишь в 1833 году. С восстановлением Войска казаки вернулись к привычной пограничной службе, и довольно быстро приобрели искусные навыки в ловле черноморских контрабандистов. Однако новая война стояла у порога. Казаки, стоявшие в сторожевых пикетах на Днестре, все чаще вытаскивали из воды бежавших от зверской резни христиан, рассказывавших о восставшей Сербии и Черногории, просивших помощи у России. Турки же провоцировали Россию на очередной конфликт. Заинтересованность Франции в ослаблении России сделало войну неизбежной. Аустерлицкое поражение придало туркам уверенности. В конце лета 1806 года турки безо всяких объяснений закрыли для русских судов черноморские проливы, русский протест остался без ответа – и 11 ноября 1806 года армия Михельсона (того самого, победителя Пугачева) перешла Днестр, вступив на территорию Дунайских княжеств. В его армии воевали и бугские казаки. Хотин и Бендеры сдались без боя, были взяты Аккерман, Килия, Галац. Венцом кампании было взятие Бухареста, причем брать его пришлось с налета, поскольку турки уже начали в городе резню. Многие из бугцев вернулись на свою, как сказал бы современник, историческую родину освободителями от турецких угнетателей под знаменами русской армии. Бугские казаки участвовали в боевых действиях в Молдавии, Валахии, в очередной раз штурмовали Измаил. Особо отличились не только в боевых действиях, но и в карантинных мероприятиях по предотвращению распространения из Одессы чумной эпидемии в 1812 году – есть гипотеза, что это своеобразный опыт использования турками бактериологического оружия, поскольку эпидемия распространилась с фелюг турецких купцов. Очередная русско-турецкая кампания, самая продолжительная из всех, ознаменованная блестящей победой М.Кутузова у Рущука , завершилась 16 мая 1812 года Бухарестским миром. Россия приобрела Бессарабию – то есть пограничная служба по Днестру становилась ненужной, а до Прута – новой границы – от бугских поселений было гораздо дальше... Однако судьба предоставила бугцам шанс покрыть славой свои знамена в самой знаменитой и блистательной кампании XIX века – в войне с Наполеоном. Три казачьих полка Бугского казачьего войска находились в Западной армии, под командованием самого Матвея Платова. В отличие от донцов, бугцы по южнославянской моде не носили бород, отличались смуглой кожей и хорошей выправкой. Могли действовать небольшими группами, прекрасно ориентировались на местности. Тесно держались своих – что, впрочем, присуще всем казакам. Вместе со строевыми в войне участвовали добровольцы – тоже немалым числом. Особо отличал бугцев знаменитый партизанский командир Денис Васильевич Давыдов, довольно скупой на похвалы. Бугский полк участвовал и в заграничном походе, отличился при Краоне, Лаоне, Арсисе, участвовал во взятии Парижа. 14 января 1816 года был награжден высшей кавалерийской наградой того времени – георгиевским штандартом с надписью «За храбрость». Несмотря на то, что в Херсонской губернии мобилизации не было – из опасения нападения турок – сын первого наказного атамана Бугского войска коллежский асессор Виктор Петрович Скаржинский (1787-1861) на свой счет собрал из добровольцев конный эскадрон. Приданный третьей армии, эскадрон прошел весь боевой путь вместе с русской армией.23 октября 1812 года М.И.Кутузов рапортовал Александру о том, что адмирал Чичагов отмечает «отличные подвиги» В.П.Скаржинского. Впоследствии, вернувшись в родные Трикраты, Виктор Скаржинский прославился как выдающийся агроном, один из пионеров и пропагандистов степного и полезащитного лесоводства на юге Украины. Дубравы, заложенные им в 1819 году, сохранились до наших дней. Жители Трикрат до сих пор поминают добрым словом своего знаменитого земляка. В 1817 году было принято решение о ликвидации Войска и переводе казаков в военные поселенцы. Это грозило казакам самыми тяжкими формами крепостного угнетения. В июле 1817 года волнения охватили практически все войско. Восставших возглавили казаки Вознесенской станицы И.Бабиченко и Г.Гетманенко. Бунт длился без малого три месяца, разъяренные казаки едва не убили наказного атамана Михаила Кантакузина. Против казаков были направлены уланы Украинских полков, сумевшие захватить предводителей восстания. Это лишь подстегнуло восставших, взбунтовалось практически все войско, от мала до велика. Для подавления восстания понадобилось более 10 тысяч войска. Расправа была жесточайшей: людей рубили саблями, пронзали пиками, сотнями топили в Буге. Присягу на войсковые поселения казаков принуждали принимать под дулами пушек. К суду привлекли 93 человека, 64 из них осудили на смерть, однако впоследствии казнь заменили шпицрутенами и отдачей в солдаты. Инициаторы восстания И.Бабиченко и Г.Гетманенко были сосланы рядовыми в Сибирь, в гарнизонные команды, и их следы теряются. 8 октября 1817 года войско было ликвидировано. Из казаков были сформированы 4 уланских полка, получивших названия Ольвиопольский, Бугский, Вознесенский, Одесский. При Александре Третьем их перенумеровали, и стали они просто уланскими полками – с первого по четвертый. О казачьем прошлом уже ничего не напоминало... Почти двести лет назад Бугское казачество было упразднено. Забылись имена славных героев Очакова,Измаила, Бухареста и Парижа, заросли травой кресты на казачьих могилах. Мало кто из современных жителей казачьих станиц и поселков знает их историю, не изучают этого в школах – ни в России, ни в Украине. Очень немногие неравнодушные к прошлому своего Отечества люди ищут и находят крупицы исторической правды о былом, потому что история – это не то, что было. Это то, что может быть, потому что уже было однажды. Спросите этих людей: что же осталось от Бугского казачества? СЛАВА, ответят они. И лучше сказать невозможно... М.Кутузов, действительный член Русского географического общества.. Автор выражает искреннюю благодарность А.Белинской и П.Кутузову (г.Николаев) за помощь в поисках материалов для статьи.
Взято з "Жирко І. Хроніка реєстрових козаків Кропивнянського полку та Кропивнянської сотні у складі Черкаського, Іркліївського, Кропивнянського, Переяславського полків. - Ч. 4" Покарання старого козака з Бугського війська описав француз, який був полоненим, але мав певні свободи і подорожував разом з російськими офіцерами. Сама опис близький до приведеного, але десь є сайт де викладено більш детально з французьким текстом. (дуже ефектний епізод - отримати перемогу навіть при катуванні !!! )
трошки перестрибуючи через час, ще один документ: источник источник У Вознесенську є вулиця Синякова (в Документі М. Синюков ), та провулок Урсулова. Ну і звісно пам'ятний знак на місці розстрілу Мішкі Япончика. Добре, що хоч вулиці відповідної немає...
Прадід адмірала Колчака Лук’ян Колчак був сотником Бузького козацького війська. (як то кажуть: з миру по нитці - зіш’ємо історію)
Ну ще 200 років тому росіян у Криму було не більше декількох тисяч (це, ще забага-то). Одним словом - порівняно з тим, що зробено у Криму - тут самий при самій геноцид, етноцид відпочиває... Але я тут збираю все про Вознесенщину, а ці данні взяв з іншої гілки в розділі "Історія"
