У Страсну п'ятницю "Історична Правда" запрошує читачів пройтися алеями варшавського кладовища "На Волі". Наче за іронією, назва цього місця співзвучна з тим, що поховані тут виборювали для своєї Вітчизни більшу частину свого життя. На віддаленій варшавській дільниці Волі, далеко від шуму центру, знайшли свій останній притулок вояки та офіцери Армії Української Народної Республіки. Район Воля, що знаходиться на західному березі Вісли, отримав свою назву через те, що там відбувалася елекція - вільні вибори королів Речі Посполитої. Першими похованими "на Волі" стали солдати царської армії, які штурмували так звану "Редуту Вольську" під час придушення антимонархічного Листопадового повстання 1831 року (того самого, чиїм гаслом стало солідарне з декабристами, двомовне "За вашу і нашу свободу"). З 1836 року тут почали ховати також і цивільних. До падіння Російської імперії це був цвинтар для царських чиновників та солдатів, які упокоїлися, несучи вірну службу "государеві". Буремні роки визвольних змагань викинули за межі Батьківщини багатьох її захисників. Багато осіло в Польщі - найближчій країні і союзнику в останній спробі визволити Україну з-під більшовицької окупації. Мандрівка до Полковника. Могила Коновальця у Роттердамі (ФОТО) Всі вони померли на чужині і багато хто - у Варшаві. Тут під однаковими скромними хрестами і спочивають вічним сном вояки і офіцери нашої першої у XX сторіччі незалежності. Серед них - генерали Марко Безручко та Володимир Сальський, міністр уряду УНР Петро Холодний, дружина Івана Огієнка Домініка та десятки невідомих вояків української армії. Один із найпростіших способів дістатися до цвинтаря - трамваєм номер 8, від зупинки "Центральний вокзал" (Dworzec Centralny). Проїхавши 11 зупинок, виходимо на зупинці "Православне кладовище" (Cmentarz Prawoslawny). Це займає 20 хвилин. Вийшовши з трамваю, проходимо ще кілька метрів до цвинтарної брами. Обігнувши каплицю, слід іти до самого кінця центральної алеї кладовища. При самому її закінченні повертамо праворуч.... і зупиняємося прямо перед чорним гранітним хрестом з княжим тризубом в осерді. Довкола - стрункі ряди менших хрестів. Тут - фронтові генерали, штабісти, міністри, інтелігенція. Найбільше військових. Сафонов і Гандзюк. Царські генерали, які не зрадили УНР Усіх їх об'єднала спільна доля - служба в царській армії, перехід на сторону Української держави після розвалу імперії, кількарічні бої на кілька фронтів відразу і, зрештою, еміграція та вічний спочинок під надгробком на варшавській Волі. Епітафія польською: "Солдатам Української народної республіки, які боронили свободу України і Польщі. 1918-1920" Найзнаменитіший серед "мешканців" кладовища - генерал Марко Безручко. Усі роки Визвольних змагань він перебував на штабних посадах, і тільки у травні 1920 року опинився на фронті - саме на початку польсько-радянської війни, яка розпочалася як спроба Симона Петлюри за допомогою Варшавського союзника розбити більшовицьку Росію. З червня 1920 року розпочалося формування 6-ї дивізії, яку і очолив генерал Безручко. Ще через два місяці радянська армія стояла під стінами Варшави. Історію "чуда над Віслою" описано багато разів та мало де згадано, що смертоносний фланговий удар військам Тухачевського нанесла саме 6-та дивізія під командуванням генерала Безручка. Микола Безручко - людина, яка захистила незалежність Польщі Дивізія Безручка першою прорвала фронт і український генерал фактично став рятівником польської столиці. Йому не було ще й тридцяти років... Після 1920 року генералові судилося прожити ще 24 роки. В еміграції у Варшаві - непомітно для зовнішнього світу, проте не для своїх земляків. Євген Гамченко - можливо, найзагадковіша фігура серед усіх похованих на цвинтарі. Хоч на хресті значиться, що генерал-хорунжий Армії УНР упокоївся 1944 року, очевидно, у Варшаві, у довіднику про офіцерський склад Армії УНР можна прочитати зовсім інше. А саме - про відмову служити Директорії УНР та, попри це, добровільний вступ у її ряди влітку 1920 року, коли вже і самої армії не існувало. У липні 1920 року його призначено начальником штабу 5-ї Херсонської Стрілецької Дивізії Армії УНР. З грудня 1920 року його вважали дезертиром, а сам він вів життя емігранта - Польща, Чехія, Німеччина. Скромний хрест ховає велику таємницю - хто ж насправді під ним лежить? Через три роки еміграції, у 1923 році, виїхав у СРСР - так вчинив багато хто, зокрема, і командувач Другим Зимовим походом Юрко Тютюнник. Про життя Гамченка в СРСР не дуже відомо, але обірвалося воно трагічно - розстрілом у Лук'янівській тюрмі. І все ж таки - на кам'яному хресті на варшавській Волі вирізьблено "1944 рік". Могили видатних українців у світі - хто і де спочиває Хіба не знала українська еміграція, кого ховає? Чи хтось спромігся вісім років туманити голови ЧК? Чи замість Гамченка поховано когось іншого, а його ім'я виписано для заплутування слідів? Але чиї сліди могли так ховати? І від кого? Відповідей на ці питання поки що нема - ще одна таємниця нашої історії... Наступна могила - Володимир Сальський. Генерал-хорунжий Армії УНР, в антибільшовицьку боротьбу включився вже з кінця 1917 року як начальник штабу командувача протибільшовицьких сил на Лівобережжі Ю. Капкана.
Генерал-хорунжий - найнижче генеральське звання, ішло одразу після полкованика. Відповідає генерал-майору сучасної української армії Пізніше був начальником штабу у ще одного командира - отамана Ковенка, брав участь у роботі комісії з формування української армії, працював у військовому міністерстві. У червні 1919 року очолив легендарну Запорізьку Дивізію, змінивши на цій посаді не менш легендарного покловника Болбочана. Офіцер Запорізької дивізії з Хоружівки - майбутній розвідник УПА Сальський був серед тих, хто зробив найбільше для порятунку полковника від розстрілу. У вересні 1919 року генерал уже командував усією Дієвою Армією УНР, а з листопада того ж року став військовим міністром воюючої України, ще пізніше увійшов до Вищої військової ради УНР. Серед військової еліти УНР похований і цивільний - Петро Холодний. Видатний художник-імпресіоніст, засновник "неовізантизму", новаторського на той час напрямку в малярстві, суть якого полягала у використанні технік іконопису в релігійних та світських композиціях. Міністр освіти в уряді Симона Петлюри. Петро Холодний. 18 грудня 1876 - 7 червня 1930 Поруч зі своїми командирами поховані і "рядові Незалежності" - звичайні вояки армії УНР. "Їхній" цвинтар дещо скромніший і не такий просторий. Чи просто могил більше - бо, як і на всякій війні, у війнах за незалежність солдати гинуть першими і гине їх найбільше. Меморіал загиблим солдатам УНР "Незнаний козак Армії УНР" - саме цей напис трапляється на хрестах найчастіше. Більшість із "незнаних" полягли під Варшавою 1920 року. Одразу згадується "Незнаному воякові" Ольжича Таких безіменних могил тут цілі ряди. Під ними спочивають вихідці, мабуть, з усіх регіонів України. Невідомі не тільки імена, а й роки життя, тому на всіх хрестах написано символічні 1917-1921 роки - роки визвольних змагань. Вояк живе доти, доки існує те, за що він бореться... Серед десятків безіменних могил є щасливий виняток - могила Левка Галайденка, одного з трьох братів Галайденків. Усі троє належали до сотні Чорних Запорожців або, популярно, "чорношличників". Командував "чорношличниками" полковник Петро Дяченко. Самі вони були частиною Запорізького корпусу. Ольшани - українське кладовище у Празі (ФОТО) Чорні Запорожці уславилися неймовірною відвагою - зважувалися атакувати кількаразово більші сили лобовою атакою. І ще одна риса вирізняла їх з-поміж решти - "чорні" ніколи не здавалися в полон і не брали в полон. Ворога не щадили, але і самі не здавалися. Саме непримиренні чорношличники під час параду з нагоди здобуття Києва 31 серпня 1919 року скинули з балкону міської думи (зараз на цьому місці Майдан Незалежності - ІП) російський прапор і потоптали його кіньми, зірвавши крихке перемир'я між денікінськими і українськими підрозділами, які щойно звільнили Київ від більшовиків. Саме серед "Чорних Запорожців" було найбільше кавалерів бойових нагород УНР. Левко Галайденко - кавалер найбільш "престижної" нагороди УНР Останній хрест на цвинтарі з'явився вже в новому столітті - у 2009 році Президентом України Віктором Ющенком та його польським колегою Лехом Качиньським був відкритий пам'ятник жертвам Голодомору 1932-1933 років. Катерина Ющенко для ІП згадала про візит у Варшаву у 2009-му, коли було відкрито цей пам'ятник Єдина жіноча могила - поховання Домініки Огієнко, дружини Івана Огієнка, інколи більше знаного, як митрополит Іларіон. Ця жінка була для свого чоловіка всім - дружиною, матір'ю його дітей, господинею в домі, другом, секретарем, порадником. Вона упорядкувала величезну - на кількадесят тисяч одиниць - картотеку дослідника, вона ж редагувала і переписувала його праці. Її смерть стала ударом для Івана і спонукала його облишити мирський світ, прийнявши чернечий сан. Іван Огієнко помре далеко від цієї могили, яка дотепер залишилася на Волі, як свідчення глибини світських почуттів духовної людини У 1990-ті роки стараннями доктора Миколи Сівицького та завдяки фінансовій підтримці українців Канади та США було відреставровано близько ста українських могил. Упорядковано могили так званої "Генеральської" дільниці армії УНР. Цвинтар солдат УНР у Щипіорно - забутий і зруйнований Урочисте відкриття відбулося за участю польського президента Олександра Кваснєвського та Леоніда Кучми 25 червня 1999 року як відповідь на будівництво у Львові "Цвинтарю Орлят". Наступного року упорядковано поховання та поставлено пам'ятник на другій "Солдатській (козацькій)" дільниці, де спочивають рядові армії Української Народної Республіки. І не всі повернулися з бою додому, І не всіх дочекалася рідна сім'я Пам'ятайте ж ви їх, пам'ятайте такими, Пам'ятай же ти їх, Українська Земля...
