Екстримальні види спорту)))

Напротязі всього дорослого життя мене тягне на якісь пригоди, екстрім, відчути щось таке неймовірне, відчути любов до життя...

Цікаво як в інших, чи є такі почуття і як вони проявляються, до чого прагнуть людиська???

 

Поняття екстриму в мене асоціюється перш за все з одним моментом. В юності в мене був ровер "Тиса". Якось була в селі і знайшла один досить високий пагорб. Витягла туди ровер і спутилась вниз. Як я тобі не зАбилась я просто не уявляю! Швидкість була така велика, що я аж кричала. Перед виїздом на дорогу боялась натискати на гальма, щоб не зробити кувирок. Добре, що машин не було поблизу, змогла спокійно виїхати на трасу і притормозитись. То була найстрашніша річ в мому житті Більше такого не робила
До екстриму тягло також студентські роки. Навіть 1 раз була на вступному занятті в клубі парашутистів Але за браком компанії відмовилась від затії. Зато літала на параплані 2 рази - 1 раз високо і довго, але з інструктором і 1 раз сама, але низько і недалеко. Було весело і зовсім не страшно - люблю простір, вітер, свободу І разок злазила зі скелі на спорядженні. Було дуже страшно зробити перший крок, щоб повіситись на самому канаті.
А, ще плавала з аквалангом. То екстримально? Мабуть, ні. Але якщо врахувати, що я не вмію плавати, то було щось з чимось
А ще всякі байдарки, каяки, віндсерфи, катамарани.. Серйозно і довго був лише сплав на байдарках по Дністру. Але то, мабуть, теж не підпадає під категорію "екстрім", бо річка спокійна.
Чуть не забула про одну з найулюбленіших речей в своєму житті - гірські лижі!!!!!! Обожнюю кататись!

 

Скелі без страховки і в місті теж саме. Раз об'янітельную писав ментам:
Піднявся на дах житлового будинку (6 поверхового) по зовнішній стіні, для підтримки спортивної форми.
Нормальни виявилися менти ,без штрафу обійшлося.
Важливо що б МНС і приятелі не знали що ти пішов у гори ,тоді ти на скелі сам з Богом. І Його воля спустишся ти чи ні.
Відчуйте себе в ролі батька Федора з радянського фільму і книжки.
Діагноз-Гріх і виклик до Божиго Милосердя.

 

Покищо від скал відчуваю найбільшу дозу адреналіну, декілька разів пробував без страховки(щекоче нерви по серйозному, особливо при спуску)))
Бачу на форумі мало любителів гострих відчуттів((

 

При великої хвилі у великих каменів у море поплавати теж гостро, але спуск зі скелі мабуть гостріше.
Напевно тому що є час подумати ,у морі бій з природою i жодних думок самі рефлекси.

 

Сам лично имею тягу к высоте.. и борюсь с ней.
Юным идиотом был.. по мостах лазил, по карнизах домов.. 9 етажных) Так же всякие препятсвия любил продолевать... разными способами) Есть что вспомнить, как говориться.
Получил несколько неприятных травм... Взгляды на жизнь менялись.
Не на то нам дано здоровья, да и сама жизнь, что б испытвать удачу.. ставя на кон такие важные вещи. Предпочетаю полезный отдых, типо горы, лыжы... море ласты)

 

Знайшов користь у ризикованих практиках.

Звикаєш до смерті поруч , в тебе не тремтять руки від хвилювання, не плутаєш педаль газу і гальма у несподіваній життєвої ситуації.
Відомі випадки коли кращі майстри б'ють в самому вирішальному матчі пенальті повз брамку. У них усе тремтить від хвилювання, екстрім від цього лікує.

Може є більш спокійні і надійні способи псіхіческой підготовки, не знаю.

 

Думаю всплеску адреналінчику прагне кожен організм Багато чого було в житті...
Я люблю стрибати в воду із значної висоти. Є тут один кар'єр затоплений (глибиною понад 40 метрів) із скелями. Але мені виявилося замало тих, з яких стрибали всі. І я почав шукати більшого. На протилежному березі були піщані скелі. Вони вищі, але трохи похилі. Тобто, вода починалася не відразу під скелею. Знизу спочатку йшла земля, потім трішки очерету, а потім вода. Глибина збільшувалась потроху. ну, зрозуміло, що щоб дострибнути до нормальної глибини треба було добре пролетіти в довжину. До мене звідти ніхто не стрибав.
Було страшно недострибнути... Та трохи повагавшись ризикнув. Почуття шикарні!!! Об воду трохи побив руки й ноги, а ще губу надірвав верхню. Думав більш не стрибатиму, але ж треба було ще сфотографуватися. Стрибнув ще раз - успішно склався і не забився. Після мене й інші вже звідти стрибали (дехто недострибував ), але приємно почувати себе першовідкривачем.

 

Чесно кажучи, екстрім і любов до життя це не зовсім одне і теж...
Ризикувати своїм життям чи здоровям заради ( незрозумілих фантазій ) це не зовсім любов до життя.
Активний відпочинок, природа, подорожі, відпочинок - це дійсно любов до життя, а не якісь не обдумані, не професійні вчинки, які приводять до інвалідності, чи смерті, це щось інше...

 

Після того як подолаєш цей барєр (не професійні вчинки), зробиш шось таке від чого тобі троха страшно, вхопиш свою долю адреналіну тоді відчуєш як хочеться жити

 

Виходиш на вулицю, коли темно, бажано на Сихові, шукаєш велику випившу компанію, підходиш до них, плюєш одному в лице, другому по писку рукою, третьому копняка , ну це якщо встигнеш, і бігом втікати.
Якщо втікнеш, получиш свою долю адреналіну, якщо ні теж получиш ...
Це теж саме, але думаю що і те і інше повна дурня. Не потрібно бути на межі щоб полюбити життя.
Саме ті хто не любить або не цінує життя так роблять.

 

Ярик
Саме ті хто не любить або не цінує життя так роблять.

Є таке.
Дайвер розповів як починаєш цінуєш кожен ковток повітря після того як вийдеш разок з порожніми балонами на поверхню.
Комусь для того що б любити просте життя треба відсидіти з зеками,інакше вони не цінують батьківський дім.
Екстрім благородніше ніж крадіжки в супермаркетах і вуличні бійки. Але лікувати і рятувати їх треба не за рахунок бюджету, за буржуйські страхiвки.

 

скакав з парашутом-24 рази

 

гірські велосипеди можна віднести до екстриму?
в нас є гуртки що виїжжають поганяти по горам на роверах.. тобто як поганяти. задивися на пейзаж - роздертий в кров бік.. значить таки екстрім.. але який екстрім з ровера? значить прогулянка.. чи як? ))

 

Екстримально, зара по кар'єрах їжджу. Якщо кататися нахабно можна всьо собі розтрусити, так щоб очі або зуби повипадають, не здорово.

 

Колись займалася альпінізмом і спелеологією (але печери, напевно, не такий прям щоб екстрим). Тепер - саме моє екстремальне заняття - це пейнтбол.

 

Колись був в одеських катакомбах. В "неосвоєних". С другом і гідом. Зайшли на кілометрів 2-3, і тут гід сказав, що щось там нагорі забув, типа - речі заховати... Пішли, каже сходимо нагору. А я ногу нормально натер, кажу - іди сам, ми почекаємо. А мій колєга каже - я також піду, бо я хочу дещо взяти - типа батарейки до фотоаппарата. Ну, вони пішли, а я сам залишився під землею. Через 5 хвилин я випадково легесенько стукнув ліхтарик - і він чомусь згас. Назавжди. Вийти самому було нереально. Та й нерозумно було кудись рипатись - я вирішив сидіти на місці не менше двох діб, про всяк випадок, якщо мене шукатимуть.
... Вони повернулись через чотири години. А я ці години сидів у повній темоноті, в абсолютній тиші на глибині кілька десятків метрів під землею, в лабіринті. Звичайно, паніки не було, але я попрощався з життям, бо був на 100% впевнений, що помру - мені здалося, що вони вилізли нагору і їх збила машина, а потім їх закопали. Або їх завалило - там за 100 метрів вже нічого не почуєш, навіть обвалу... Але про всяк випадок, якщо вони залишились живі, я продумував технічні варіанти, як все-таки перед смертю залишити в катакомбах короткі надписи зі словами, що я про них думав!
Виявилось, що коли вони вийшли, їх затримала міліція, а потім перевіряла документи, бо в катакомбах іноді ховаються злочинці. Вони просто мене "не здали", що я там сижу, а потім чекали, доки міліція поїде... Гади... А я там злий сидів в норі, в повній темряві и сивів...

До речі, в таких умовах з"являються галюцинації. Туди не проникає жодного фотону світла, але бачиш неясні постаті, чуєш дивні звуки тощо. Якщо людина має слабкі нерви - може й дах з"їхати.

 

В мене клаустрофобія... я б мабуть там же і вмер хоча в мене на обох телефонах є ліхтарики, тому думаю щось таки б та й придумав... хоча мабуть зробив би гірше, коли б почав порпатись на верх....

 

Так, екстремальненько.
Мені дуже схожу історію розповідала подруга. Тільки її забули в катакомбах під Запоріжжям.

Без ліхтарика я, звичайно, в печери не спускалася

Пам'ятаю, як до однієї якоїсь печері в Криму на Карабі (здається, до Маминої печері) прийшла група московських підлітків. Ми з ліхтарями полізли в печеру, а вони забули свої ліхтарики і, тому, вони тупцювали біля входу і жадібно заглядали скраю печери в темінь. Но так і повернули ні з чим.

Тільки - оце мені не подобалося, коли вилазиш з печери, вся у багнюці.