ПРО ПЕРЕБУВАННЯ ШЕВЧЕНКА В БОРЗНЯНСЬКОМУ ПОВІТІ, ЧЕРНІГІВСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ В Борзнянському повіті він гостював у Качанівці в Григорія Степановича Тарновського, де збиралися літератори, художники: крім Шевченка, Забіла, Глінка; він також бував у В. М. Забіли (на околиці Борзни), а в січні 1847 року, запрошений П. О. Кулішем і В. М. Білозерським як боярин Куліша, зупинився у В. М. Забіли, а інколи проживав у М. Д. Білозерського і Ол. Мик. Білозерської на хут. Миколаєві під Борзною і гостював у сім’ї Сребдольських на хуторі Сорока під Борзною, на хут. Мотронівка, також під Борзною, а в Борзні бував у Надії Миколаївни Забіли і стряпчого Д. М. Щербини. Гостюючи в борзенців, він тішив їх слух своїм чарівним співом і забавляв гумористичними анекдотами. В цей час він написав кілька невеликих портретів олівцем: з В. М. Забіли, з Ю. Г. Сребдольської два, з хлопчика К. І. Білозерського. Всі три портрети збереглися. 22 січня 1847 року у Вознесенській церкві села Оленівки він тримав вінець під час вінчання П. О. Куліша з однією з моїх сестер, був у боярах. Коли молоді приїхали від вінця на хутір Мотронівку, то Шевченко, підходячи з поздоровленням до молодої, наслідуючи одну колядку, вигукнув: «Чи ти царівна, чи королівна?» На це жених жартома відповідав йому народним прислів’ям: «На чужий коровай очей не поривай да собі дбай!» Шевченко дуже дорожив тією квіткою, яку молода пришпилила йому до сюртука. У брата мого в Петербурзі кілька років зберігався лист, у якому серед підписів різних осіб, що були на весіллі, був і підпис «боярина Т. Шевченка». Мабуть, Шевченко в Борзнянщині гостював довго, і 28 січня, з його слів, у Мотронівці було записано три з найулюбленіших його пісень. Мою матір (пом. 1857 р.) особливо чарував Шевченко своїм співом: ходить, бувало, по залі, заклавши руки назад, нахиливши вниз думну голову; шия зав’язана шарфом, вираз лиця смутний, голос тихий і тонкий; мати, бувало, плаче від його пісень. Ось його найулюбленіші тоді пісні: 1) «Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірняя!» 2) «У Києві на ринку п’ють чумаки горілку». 3) «Ой горе, горе, який я вдався, брів через річеньку та й не вмивався...» 4) «Де ж ти, доню, барилася, барилася?» — «На мельника дивилася, дивилася». Цих пісень він навчив і моїх сестер, і мати, бувало, сердиться на нього за останню, вважаючи її непристойною. Н. А. Власенко пригадує, яке сильне враження Шевченко справляв на /165/ слухачів своїм співом; Шевченко гостював у Сребдольських, і в будуарі однієї з дівчат Сребдольських у присутності М. Д. Білозерського, людини дуже строгої, заспівав: і цей незворушний старий заплакав... Про спів Шевченка згадує М. О. Максимович (Собр. соч., І, с. 529) і В. П. Маслов («Биографич. очерк», с. 54 і 49). До найулюбленіших пісень Шевченка належала й пісня про Морозенка. З віршів Шевченка, покладених на голос, найулюбленішими в Борзнянському повіті в 1850 — 1860-х роках були такі: 1. «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі». 2. «Тяжко-важко в світі жити сироті без роду». Є гумористичне віршоване послання «До Тараса» В. М. Забіли, в якому той дорікає Шевченкові за те, що він, пообіцявши приїхати до Забіли погостювати, не виконав своєї обіцянки. Воно зараз в І. І. Білозерського. У 1847 році, розлучаючись із Забілою, Шевченко подарував свій картуз і якийсь рослинний порошок зеленуватого кольору для приготування «лікарської» настойки. Як картуз, так і настойку з осадком від порошка на дні півштофа Забіла зберігав у себе до самої смерті (1869 p.). У того ж Забіли зберігались (у 1861 p.): чоловіча сорочка, пошита сестрою Шевченка Яриною з конопель, які вона сама виростила і з них напряла, а також лист від Варфоломія Шевченка Тарасові. Цей Варфоломій відвідував Забілу в Борзні у 1860-х роках. ШЕВЧЕНКО ПРО ГАЛИЧИНУ В 1905 р. двома наворотами, у травні і в серпні, довелось мені досить довгий час перебувати на Волині з дорученням угорського уряду, що бажав у 200 роковини повстання Франца II Ракоці віддати честь і тлінним останкам його товаришів, між іншими гр. Сим. Форгача, який помер 1730 р. в Вишнівці на Волині. Маючи всякі рекомендації австро-угорського уряду, легко прийшлось добути і в київського генерал-губернатора листа до губернатора Волині і до обох житомирських єпископів, православного і католицького. Виконуючи якнайвірніше наказ генерал-губернатора Клейгельса: «всіляко сприяти і взагалі поставитись до його побажань з цілковитою увагою і люб’язністю», вони і всі підлеглі їм власті пішли мені на руку. От і в Вишнівці пристав Дм. О. Бутенко дня 25 травня розіслав по цілому містечку жандармів, щоб на моє бажання скликати в канцелярію всіх найстарших мешканців. Найстарший знайшовсь у самому замку давніх князів Вишневецьких, що з 1740 р. мав уже цілий ряд нових власників, поки не опинився в посіданні Берана і Владимирова. Вони й утримували на ласкавому хлібі старого, понад вісімдесятлітнього лакея Федора Кружилку 1, що з’явився передо мною в товаристві двох інших — Максима Барабаша і Василя Лукашука. З їх уст я довідався, що ім’я розшукуваного мною гр. Форгача їм добре відоме, бо його ім’ям була названа й одна кімната Вишневецького замку. На другий день мали мені її показати. 1 Про нього мав я вже відомість із Бродів від давнього вишневецького офіціаліста — Екгардта. Після познайомлення з власниками замку Беранами, що потвердили інформацію слуг, я з Кружилкою і Барабашем оглядав зал Форгача і всі кутки величезного замку. Переходячи до старого театрального залу, Кружилка, раптом звертаючись до мене, спитав: /161/ — А за Шевченка чували? — Або що? — Бо тут він був. Кілька днів був. Це зал, де він, було, як не малює, то щось пише. За щось таке його арештували. Повідали, сам цар його боявся — його пісні. — Коли ж це було? — Цього вже не згадаю. Але я ще молодий був. Та не раз і балакав з ним. А ви з Австрії? То тут зараз за границею — Підкамінь, знаєте? Отож він раз мені каже: якби там у Підкамені побути часок. А я гадаю, що на відпуст захотілось піти, і питаю: «Чи ви чували, чого то назвали Підкамінь?» І кажу йому, як нечистий взяв каменюку та ніс на кляштор, щоб його придушити, але півень запіяв і не вдалось. А він засміявсь і каже: «Це не так було, Дмитре, це чортяка нашого брата мав цим каменем там придушити і придушив. От і Підкамінь!» Більше не міг я видобути з Кружилки про Шевченка. Описував його — не знаю, чи вірно, але так, що між його описом і відомими мені описами мемуаристів я не помічав великої різниці. Повторяв, що «поцтивий» був пан, добрий. Оповідання Кружилки списав я зараз же таки в Вишнівці, описуючи все потрібне для рапорту в Будапешт. Потім, у Бродах, завжди брався списати враження із своєї подорожі у Київ, Житомир, Кременець, Вищнівець. Та з огляду на живих, про яких довелося б писати, відкладав. Відкладалося з цим і оголошення епізоду з життя Шевченка, що вимагав перевірки. Коли ж і досі годі мені було його перевірити, хоч і як я в останніх кількох роках вичитував усе, що в’яжеться як-небудь із Шевченком, то подаю цікавий епізод з таким коментарем, на який спроможуся. Що уявляв собі Шевченко, коли говорив про придушення чортячим каменем нашого брата в Галичині, годі напевно сказати. Міг мати на мислі наслідки польського панування і унію. Та коли зважити, що до поляків він у цілому своєму житті не відносився вороже, а з покараними за політичні проступки пізніше навіть дружив (з Желіговським, Залеським, Вернером, Сераковським і ін.), то можна б думати, що був під прикрим враженням галицької різні і тих польських обвинувачень, що зверталися проти галицьких українців за їх політичну позицію в 1846 р. Питання, чи був Шевченко восени 1846 р. в Вишнівці (бо лише тоді був на Волині), менш важливе. Як з Камінця, так і з Почаєва він, певне, робив малі екскурсії. А з Почаєва до Вишнівця недалеко. Роком раніше, 1845 p., був там Костомаров; розмови з ним могли і Шевченка заохотити при нагоді оглянути Вишнівець, де міг малювати й писати, але, мабуть, не вірші, бо їх з того часу у «Кобзарі» немає. За прикладом Костомарова він міг з Почаєва поглянути на поля Берестечка. Коли в 1848 р. знайшовся у степах над Аралом, непривітливість цих степів розбуджує в його душі сумне враження Берестецького поля, що знаходить вираз в гарній поезії: Образ цього поля, даний Шевченком разом з тими круками, що сідають на козацьких костях та нагадують поетові гайворона, сильно надиханий безпосередністю спостереження. Ще Костомарова дуже зворушувала відомість, що під Берестечком, в околиці села Либачівки, на полях можна бачити густо розсіяні кості, про які народ говорив, що їх «земля не приймає» (З. Недоборовский. Мои воспоминания. — «Киевская старина», 1896, лютий). А безнадійність, виражена при кінці словами: Я знов буду зеленіти, А ви вже ніколи Не вернетеся на волю, Будете орати Та, орючи, у кайданах, Долю проклинати, — така безнадійність малює особисте почуття невільницької безнадійності поета, якому під час експедиції на Арал довелось зазнати трохи більше волі, щоб одночасно відчути, що повна воля для нього втрачена.
МОЇ СПОГАДИ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА В. І. Аскоченський Ех Тарасе, Тарасе! За що мене огудили люди? За що прогомоніли, що я тебе, орла мого сизого, образив, облаяв?.. Боже ж мій милостивий! Коли ще вони не знали, де ти, і як ти, і що таке, а я вже знав тебе, мого голуба, слухав твого «Івана Гуса», слухав інші твої думи, котрих не видав ти, як бісер перед (нехай вибачають) свиньми. Випадково познайомився я в Києві з Тарасом Григоровичем Шевченком. Це було 1846 р. в квартирі А-вих у Старому місті. Нас зібралось тоді, як тепер пам’ятаю, щось багато, вечір був такий теплий, вологий, духмяний. Після чаю все наше товариство вийшло в невеликий садок, з великими, однак, фруктовими деревами і розмістилось, хто як міг. Тарас (я ще не знав його тоді) в нанковому півпальті, застебнутому по горло, сів на траві, взяв гітару і, побренькуючи на ній «не до ладу», заспівав «Ой не шуми, луже...». Я припинив розмову з однією з доньок господарів і уважно слухав. Тарас співав фальшиво, навіть погано, чому немало сприяв і кепський акомпанемент, але в кожному звукові вчувалося щось наспівне, щось щемливе, щось таке, що брало за душу. — Хто це такий? — запитав я дівицю В. А-ву, яка сиділа поруч зі мною. — Шевченко, — відповіла вона. 1 Редакція «Основи» (див. лютневу книжку) запросила всіх, хто знав Тараса Григоровича, повідомити читаючому світу різного плану біографічні дані про небіжчика. Охоче ділимося і ми своїми спогадами, тим більше, що нам не менше за інших дорога пам’ять поета, хоча на нас і нападали за християнсько-справедливий докір, який декому не сподобався, що близькі його не зберегли нашого Тараса і допустили його вмерти без благословення на життя вічне. /116/ — Шевченко? — майже скрикнув я і тієї ж миті підвівся і підійшов ближче до улюбленого мого поета, «Кобзар» якого (в препоганому київському виданні) я знав майже напам’ять. Обіпершись об дерево, я стояв і слухав; напевно, помітивши мою увагу, Шевченко раптом вдарив усією п’ятірнею по струнах і заспівав верескливим голосом «Черный цвет, мрачный цвет», пародіюючи провінційних співачок, які закочували очі під лоба. Всі зареготали, але мені стало сумно, навіть прикро, що людина, на яку я дивився з такою повагою, опустилася до ролі балаганного комедіанта. Я відійшов від Шевченка і сів на пеньок зрубаної чи то вишні, чи то черешні. Тарас поклав гітару на траву і, випивши чарку горілки, котру підніс йому (тоді гімназист) П. А-ч, почав закушувати ковбасою, безперервно підхвалюючи її. Мене оточили дами і попросили «заспівати що-небудь». Тарас це почув і, подаючи мені гітару, сказав: «Ану, заспівайте». Я відмовився тим, що не вмію акомпанувати собі на гітарі. «То ходімо до фортоплясу», — сказав він, підводячись. Ми пішли, за нами розтягнулись пані і панни. Я заспівав «Погляди, родимая». Тарас стояв переді мною, зіпершись на фортеп’яно, і пильно дивився мені в очі. — А хто це скомпонував ці вірші? — запитав він, коли я перестав співати. — Я. — Ви? Спасибі вам, козаче... . Днів через кілька забрів я якось на узвишшя Михайлівської гори, позаду монастиря, звідкіля відкривається дивовижний краєвид на все Задніпров’я. Над крутим урвищем гори я побачив Шевченка: він сидів на землі, підпершись обома руками, і дивився, як кажуть німці, dahin 1. Він так заглибився у споглядання чогось, що навіть не помітив, як я підійшов до нього. Я зупинився збоку, не бажаючи переривати дум поета. Тарас Григорович спроквола повернув голову і сказав: «А, будьте здорові! Чого ви тут?» — Того ж, чого й ви, — відповів я з усмішкою. — Еге, — сказав він, нібито тоном незгоди. — Ви з якої сторони? — Я — воронезький. — Сідайте, паничу, — сказав він, посуваючись і підбираючи під себе поли свого пальта. Я сів. — То ви, мабуть, козак? — Був колись, — відповів я. — Предки мої точно були козаками; прапрадідусь, осавул війська донського, називався Кочка-Сохран. — Який же гаспид перевернув вас на Аскоченського? — Того вже не знаю. — Вчення, кажуть, світ, а невчення — тьма; може, й так воно, я не знаю, — з посмішкою сказав він, зовсім не розумію до чого. Ми обоє замовкли. Я дістав сигару і запалив. — Ой паничу, москаль надійде, буде вам! Я засміявся. І довго сиділи ми потім мовчки. Я скоса поглядав на Тараса: обличчя його ставало то суворим, то сумним, то таким світлим /117/ і привабливим, що розцілував би його. Не знаю, чи уява моя допомогла мені цього разу, але мені здавалося, що в голові поета «коїться» щось дивне, компонується, можливо, ціла поема, якій не судилося вийти в світ і яка залишиться невимовленим словом. Хотілось передати Тарасові свою мрію, але я боявся порушити цю споглядальну тишу поета і, здається, добре зробив. — Ходімо, — сказав він, підводячись. Ми зійшли з гори на Хрещатик; прощаючись, я просив його заходити до мене. — А де ви мешкаєте? Я сказав. — А, — мовив він, — це великий пан. Нам, мужикам, туди не можна. — Але у цього пана, — відказав я, — також живуть мужики, — і перший з них — я. — Правда? — запитав він, міцно стиснувши мою руку. — Правда, — відповів я. — Це добре. Ми розійшлися. Коли все це було, напевно сказати не можу; знаю лише, що весною 1846 p., бо в щоденнику моєму, звідки я запозичаю все це, дні і місяці не позначені. Травня 26-го Тарас Григорович уперше був у мене з В. П. і Н. П. А-вими, з яких перший (вже покійний) був жандармським, а останній армійським офіцером. Разом з ними був, здається, і О. С. Чужбинський з чотками в руках, серйозний і неговіркий. Незважаючи на це, всі були, як кажуть, в ударі. Тарас, з яким я встиг уже зблизитись, читав різні свої вірші і між іншим уривок із поеми «Іван Гус». Кілька рядків з неї досі не вигубилися з моєї пам’яті: Народ сумує там 1 в неволі, І на апостольськім престолі Чернець годований сидить: Людською кровію він шинкує, У найми царство віддає. Великий боже! Суд твій всує І всує царствіе твоє... Не можу забути поблажливості поета до таких убогих віршомазів, яким був я, грішний, во врем’я оно. Шевченко змушував мене читати мої тоді ще не надруковані вироби, і добре пам’ятаю, що деякими розділами із щоденника, вміщеного в зібранні моїх віршів, залишився дуже задоволений. У мене досі зберігається рукопис цієї сімейної розповіді... В. П. А-в, гуморист і дотепник, якими бувають тільки малороси, сипав найкумеднішими анекдотами, ми помирали зо сміху. Тарас часто повторював, хапаючись «за боки»: «Та ну-бо, Василю, не бреши!» Після чаю... Тарас, ...сівши до фортеп’яна, почав підбирати акомпанемент, що, однак, йому не вдавалось. — Паничу, — мовив він нарешті, — чи не втнете нам якої-небудь нашенської? — Гаразд, — сказав я і. заспівав «Злетів орел попід небо, жалібно голосить»... /118/ — Сучий я син, — сказав Шевченко після закінчення пісні, — коли ви не козак!.. Козак, щирий козак!.. У червні (1846 p.), не пам’ятаю, якого числа, зайшов я до Шевченка в його квартиру на Козиному болоті. Спека була нестерпна. Тарас лежав на дивані в самій сорочці. Знявши з себе верхній одяг, я бухнувся на ліжко. Розмовляти не було ніякої змоги: нас просто розварило. Відпочивши трохи, я почав оглядати все, що мене оточувало: бідність і занехаяність просвічувались у всьому. На великому, нічим не накритому столі валялися найрізноманітніші речі: книги, папір, тютюн, недопалки сигар, тютюновий попіл, подерті рукавички, витерта краватка, хусточки — чого тільки там не було! Поміж цим мотлохом були розкидані мідні й срібні гроші і навіть, на моє здивування, півімперіал. У цей час підійшов до вікна сліпий, засмаглий жебрак з поводирем. Я підвівся і взяв якусь мідну монету, щоб подати. — Стійте, — сказав Тарас, — що це ви йому даєте? Я сказав. — Е, казна-що! І в ту ж мить встав із дивана, взяв півімперіал і подав його жебракові. Сліпий, помацавши монету і запитавши про щось у свого поводиря, простягнув руку у вікно з одержаним півімперіалом. — Спасибі вам, пане, — сказав він, — але я такої не візьму, нехай їй всячина! У старців таких грошей не буває. Візьміть її собі, а мені дайте шматок хліба, чи що. Тарас дав йому півкарбованця; жебрак, постоявши і подумавши трохи, відійшов од вікна, бурмочучи молитви і різні добрі побажання. — О, бачите! — сказав Тарас. — Що-то значить бідака! І грошей боїться великих, бо то панам тільки можна мати їх. Жарко, паничу! — закінчив він і знову ліг на диван. Але цього дозвілля не випало. Я виїхав у Житомир і через деякий час звістка про долю, що спіткала Тараса Григоровича, вразила мене невимовною скорботою... Приїхавши в Петербург, я відвідав Шевченка, котрий, як відомо, жив в Академії мистецтв. Він прийняв мене досить привітно, говорив про свій спосіб гравірування, обіцяючи «втерти носа німцям»; майстерня його була наскрізь просякнута якимись дуже їдкими кислотами, і я поквапився розлучитись з дорогим господарем. Під час цього візиту, пам’ятаю, я просив у Шевченка переклади його псалмів, які читав я ще 1856 р. у Києві, в рукописі, зрозуміло. Шевченко послався на С. С. Артемовського, запевняючи, що у нього всі його вірші. Дізнавшись від мене про те, що я видаю «Домашнюю беседу», Тарас сказав: «Добре», але коли я виклав перед ним мої наміри і мету, до якої я вирішив іти не поспішаючи, Тарас став серйозним і, відтягуючи великі свої вуса, промовив: «Важко вам проти рожна перти». Холодно і байдуже слухав він після цього мої спога-/119/ди ї кожним рухом показував, що моя присутність ніби обтяжлива для нього. На прощання я попросив його заходити до мене, але Тарас Григорович відповів мені уривчасто: «Я не виходжу нікуди; прощайте».
ТАРАС ШЕВЧЕНКО І БІЛОРУСИ Р. О. Земкевич Першим з українців, котрий зацікавився початками білоруського літературного відродження, був великий Кобзар України Тарас Шевченко. Живучи в Петербурзі, познайомився Шевченко в 1839 році з білоруським письменником Яном Барщевським. Навколо Барщевського гуртувалися тоді і інші білоруси, і ось всі вони під впливом Барщевського стали цікавитись білорущиною і ухваляли друкувати свої твори. Шевченко, познайомившись з усіма цими білорусами, просив їх, щоб читали йому свої білоруські твори, і особливо зацікавився народними білоруськими піснями. Один з молодих білорусів, Ромуальд Подберезький, знав багато пісень; він проспівав їх Шевченкові і, крім того, читав йому всі білоруські твори Барщевського та переклад Маньковського української «Енеїди» Котляревського. Шевченкові народні пісні сподобались; художні літературні твори білоруських письменників він частково критикував, говорячи, що в них мало суто народного елементу. Про «Енеїду» Маньковського Шевченко зауважив, що цей твір найбільше має суто білоруського елемента і що тим самим він найбільш для нього цікавий. Після цього Шевченко заохочував білорусів, щоб вони не кидали своєї праці для народу, бо це їхній обов’язок, а праця їх, незважаючи на тяжкі умови, не пропаде марно, і сліди цієї праці залишаться. Ось і все, що нам відомо про Шевченка. Відомості ці ми маємо з приватного листа Вінцента Реутта до Легатовича. Що і пізніше Шевченко цікавився білоруським літературним відродженням, можна бачити з того, що між передплатниками на літературний альманах Ромуальда Подберезького «Rocznik Literacki» («Річник літературний», видав Ромуальд Подберезький, Петербург, 1843, с. 216) надру-/76/ковано в книзі і прізвище великого українського поета: «Szewczenko Taras, Kobzar». Про мистецьку творчість Шевченка Подберезький вмістив невелику замітку в офіціальній урядовій (польською мовою) газеті «Tygodnik Petersburski», 1844 p., c. 569 (Стаття «Україна живописна»). Віч на віч із Шевченком Автори: Володимир Яцюк Видавництво: Видавництво "Балтія Друк" Пропонований читачеві альбом - своєрідне завершення тривалого й складного етапу роботи науковців і самого автора над дослідженням прижиттєвої іконографії Тараса Шевченка. Публікація в одному виданні досить повної збірки портретів має на меті не лише задовольнити інтерес Шевченкових шанувальників, а й спонукати фахівців до подальших пошуків, нових знахідок і атрибуцій. Досі виявлено понад сто портретних образів Тараса Шевченка та шість його зображень, зроблених з натури на смертному одрі. Майже половина з цього масиву - самозображення художника, значна кількість і Шевченкових портретів роботи його сучасників, менше - фотопортретів. Уся творчість Кобзаря виразно автобіографічна. Це стосується поезії та прози, графіки й малярства. Авторове "я" в кожному з видів мистецтва постає більш увиразнено й рельєфно, якщо словесні й зорові образи митця розглядати в зіставленні, взаємодії та взаємопроникненні як витвори однієї творчої індивідуальності. Окрім власне автопортретів, до створення яких Шевченко брався переважно в часи своїх поетичних осяянь, у його мистецькому доробку чимало стафажних самозображень, уведених в українські та невільницькі краєвиди ("В Яготині", "На березі Аральського моря" та ін.). Наділених портретними рисами персонажів бачимо також і в сюжетних композиціях (образ миколаївського солдата на малюнках "Казарма", "Байгуші", "Покарання колодкою", "Покарання шпіцрутенами", "Киргизеня"). У творах цього жанру знаходимо й приховану портретну схожість з особою автора (скований кайданами арештант, філософічний старець на сепіях "Циган" та "Старець на кладовищі"). Окрему групу власних зображень Шевченка становлять замальовки в листі до брата Микити, на сторінках рукописів поеми "Мар'яна-черниця", збірки "Три літа" і в подорожніх альбомах поета-художника. Адекватне авторському витлумачення змісту цих полісемічних, часто різновидових художніх структур вимагає від дослідника широкої шевченкознавчої ерудиції, доброго знання життєпису Шевченка, обізнаності з літературним та образотворчим контекстом і особливостями творчого процесу митця. З портретів Шевченка, виконаних сучасниками, найбільш відомі, тиражовані ще за його життя, станкова літографія кращого на той час паризького літографа Адольфа Мульєрона та гравюра петербуржця Георгія Гогенфельдена за оригіналом Михайла Микешина, яку було додано до поетового "Кобзаря" 1860 року як фронтиспис книжки. Обидва портрети Шевченко творчо інтерпретував у своїх гравюрах. Максимально скориставшись виражальними можливостями техніки офорта, він надав першотворам нового й неповторного художнього змісту. Окрему сторінку портретної шевченкіани складають замальовки в жанрі дружнього шаржу й карикатури, створені Карлом Брюлловим, Василем Жуковським, Михайлом Микешиним, Василем Штернбергом та іншими, близькими поетові митцями. Ці замальовки мало відомі сучасному культурно-мистецькому загалові, а деякі досі ще не репродукувалися. Наповнені добродушним гумором, несподіваним поєднанням реального й вигаданого, незвичними уподібненнями й зіставленнями, ці "усміхнені" портретно-жанрові шкіци дають змогу побачити Шевченка в незвичному ракурсі, достоту відчути фізичну реальність особи поета, його сучасників і, ширше, - його доби. Окрім галереї мистецьких зображень Шевченка, де його реальний образ завжди "відкоригова-ний" творчим баченням авторів, існують портрети, яким притаманна особлива достовірність. Це світлини, відзняті в Петербурзі та Києві після повернення поета із заслання, коли фотографія щойно почала входити в широкий ужиток. Десять відомих фотонатурних портретів Тараса Григоровича - цінне й правдиве джерело відомостей про його зовнішність та антропологічний тип. Фіксованими на фотопапері власними зображеннями користувався й сам художник при створенні автопорт-ретів-офортів, і тисячі інших митців, що працювали над його образом.
Останнє кохання Тараса Шевченка ...Те, що улюбленого поета української нації поховали у невеличкому містечку Каневі Київської губернії, виглядає дуже символічним. Щоправда, сам Шевченко ніяких вказівок стосовно цього нащадкам не давав. А знаменитий “Заповіт” було написано за півтора десятка років до того, як він вперше побачив ці місця. Тарас Шевченко плив човном до села Прохорівки, де мешкав його друг, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Краєвид так сподобався поетові, що він вирішив купити тут землю, збудувати будинок і з сім’єю (!) назавжди переїхати у цей благословенний край із сльотавого Петербурга. До втілення мрії залишалось небагато. Був уже намальований план простої селянської хати, в якій поет мав відчути справжнє людське щастя, у Петербурзі чекала молоденька красуня-наречена. Але... Замість сімейного раю у Ка¬неві постали дві могили. Висока і знана – самого поета, і забута до недавнього часу – його нареченої. ...Те, що улюбленого поета української нації поховали у невеличкому містечку Каневі Київської губернії, виглядає дуже символічним. Щоправда, сам Шевченко ніяких вказівок стосовно цього нащадкам не давав. А знаменитий “Заповіт” було написано за півтора десятка років до того, як він вперше побачив ці місця. Тарас Шевченко плив човном до села Прохорівки, де мешкав його друг, перший ректор Київського університету Михайло Максимович. Краєвид так сподобався поетові, що він вирішив купити тут землю, збудувати будинок і з сім’єю (!) назавжди переїхати у цей благословенний край із сльотавого Петербурга. До втілення мрії залишалось небагато. Був уже намальований план простої селянської хати, в якій поет мав відчути справжнє людське щастя, у Петербурзі чекала молоденька красуня-наречена. Але... Замість сімейного раю у Ка¬неві постали дві могили. Висока і знана – самого поета, і забута до недавнього часу – його нареченої. Жінки, яких кохав поет Про Шевченка багато брехали. І за його життя, й опісля. І до “Великого Жовтня”, і майже до наших днів. Особливо багато спекуляцій розвелося нав¬ко¬ло особистого життя поета. Насправді ж усе виглядало досить прозаїчно. Він закохувався, ревнував, з гуркотом розривав стосунки. А ще – дуже хотів одру¬житися, мати сім’ю і дітей. Але чим більше він цього прагнув, тим гірше у нього виходило. У чому ж річ? Сам сирота і кріпак, Тарас Шевченко і дружину хотів мати з цього ото¬чен¬ня. Але трагедія поета полягала у тому, що він переріс своє колишнє се¬ре¬до¬ви¬ще. Селянки уже не сприймали його, вважаючи дивакуватим панком. А пан¬но¬чок не сприймав він – коло тогочасної еліти він до кінця своїх днів вважав чужим. ...Першою була актриса Пеунова із Нижнього Новгорода. Тут Тарас Шевченко, повертаючись у 1857 році із заслання, змушений був півроку прожити під поліцейським наглядом. Актори тоді не належали до привілейованої касти, а він шукав саме таких – простих і небагатих. Тарас Шевченко стежив за духовним і професійним ростом актриси-початківки, підбирав їй необхідну літературу, заради неї навіть зумів запросити знаменитого російського театрального актора Щепкіна, аби той хоч раз зіграв із Пеуновою, дав оцінку її таланту і допоміг влаштуватися на велику сцену в Харкові. Із цього роману залишилася тільки дружба зі Щепкіним і портрет актора, який нині зберігається у Львівському національному музеї. Однак Пеунова виявилася надто вже легковажною молодою особою і, пирхнувши, в останній момент відмовилася від вигідного ангажементу в Харківському театрі, який їй все-таки влаштував Щепкін. Потім доля звела його з Христиною Довгополенко – наймичкою троюрідного поетового брата Варфоломія Шевченка, він навіть просив Варфоломія вмовити дівчину вийти за нього заміж. Але та відмовила Тарасові Шевченку заради молодого писаря. Не все, звичайно, було так сумно. Опорою в духовному житті Шевченка зуміла стати Варвара Репніна, внучка останнього українського гетьмана Розумовського. На час знайомства їй було майже 40 років, йому – 29. Але у той час Шевченко кохав іншу – 20-річну поміщицю Ганну Закревську. Навіть присвятив їй дві поезії, хоча на загал, у “Кобзарі” є дуже мало віршів, присвячених жінкам. І, можливо, цей вибір був би вдалим, але Закревська була заміжня. Усе життя Тарас Шевченко пам’ятав своє перше, ще дитяче кохання до сусідської дівчинки Оксани Коваленко, з якою разом пасли вівці, і яка подарувала малому Тарасові перший поцілунок. Таку “маленьку кучеряву Оксаночку” Шевченко шукав усе життя. І знайшов її в 44 роки у Петербурзі на вечорах у своїх друзів, поміщиків Карташевських. В українському національному костюмі, рум’яна, чорнобрива, щебетлива і чепурненька, а ще талановита і грамотна, що у ті часи було рідкістю, вона працювала прислугою. 19-річна “дівчинка до чаю”, як називали її дами, була сиротою – і від цього ще більше защеміло серце поета. Він згадав власну долю і кохав її уже не просто як жінку, а з теплотою, з якою ставляться до найдорожчої і найочікуванішої дитини. А ще він, мов за соломинку, чіплявся за кожну, навіть гіпотетичну, можливість здобути сімейний затишок. Щоденники і спогади сучасників діаметрально протилежно трактують поетові стосунки з Ликерою Полусмаківною. Але ж яка може бути об’єктивність щодо сердечних справ?... Можливо, вона й дійсно викидала на смітник оригінальні букетики польових квітів, які дарував їй поет, бо хотіла дорогих і фальшиво-пишних троянд. Він казав: “Збудую тобі хатину, сидітимеш у ній, як панночка, нічого не робитимеш. Хіба що борщу зварити чи сорочку випрати.” А вона прагнула чогось звичнішого і зрозумілішого. Може, й справді чорну справу зробило оточення. Може, не зрозуміла, побоялась... Скоріше за все, Ликера таки була занадто молодою. Тарас Шевченко виклопотав їй звільнення з кріпацтва, навіть винайняв квартиру, в якій наречена мала готуватися до весілля… Заміж Ликера вийшла за перукаря Яковлєва, безпробудного пияка. Вона народила багато дітей, але після смерті чоловіка покинула столицю і приїхала до Канева. Саме Шевченко “привів” Ликеру до Канева, - вважає провідний науковий співробітник Шевченківського національного заповідника у Каневі Зінаїда Тарахан-Береза. – Вона зрозуміла, ким насправді була ця людина, тільки пройшовши довгий і важкий життєвий шлях. Таємниця кладовища “Сільце” Те, що у Каневі за яких кілька кілометрів від могили великого Шевченка спочиває його наречена, його останнє і найбільше кохання, виявили зовсім недавно. Дослідила це невтомний шевченкознавець Зінаїда Тарахан-Береза, проштудіювавши гору метричних книг. Але як знайти безіменну могилку, яку викопав гробар із богодільні? Перепитано десятки старожилів – все марно. Допоміг випадок. Виявляється, не всім у Каневі старенька Ликера була чужою. А одному з мешканців – Івану Бондаренкові – вона навіть врятувала життя. Із вдячності він врятував від забуття її могилу. Ликера Яковлєва (Полусмак) (на фото) була столичною мешканкою, зналася на ліках і травах, і буквально витягнула із могили сина Аврама Бондаренка, у якого винаймала житло. Від жару і болю у грудях хлопця лікували натиранням грудей керосином. “Якби не втручання цієї жінки, я помер би в п’ятирічному віці”, – казав він. З нині покійним Іваном Аврамовичем ми розмовляли сім років тому, він показував обпечені керосином груди і водив нас на могилку своєї рятівниці. “Я не вірю в те, що така чудова жінка могла бути причиною смерті великого поета”, - казав Бондаренко. Тараса Шевченка у Каневі не пам’ятають, а от Ликера у спогадах залишилась. Пригадують як культурну, освічену жінку, дуже умілу майстриню. Вишивала лиштвом – білим по білому, що зуміє далеко не кожна рукодільниця. У музеї зберігається вишитий нею рушник з півнями, Ликера принесла його на могилу Тараса Шевченка. Кажуть, він хотів, аби на їх весіллі неодмінно був рушник з півнями. “Подивись на мене, як я каюсь” Цю жінку, закутану з ніг до голови у все чорне, у Каневі знали всі. Вона приїхала сюди у травні 1904 року, винайняла найдешевше у місті помешкання і цілі дні проводила на Чернечій горі – біля могили Тараса Шевченка. Очевидці розповідали, що вона аж до смеркання проходжувалася стежками поблизу могили, ні з ким не розмовляла. Із прочанами, що ватагами йшли на могилу Шевченка, вона не бажала ділитися своєю таємницею. І лише у книзі відгуків одного разу залишила запис: “13 травня 1905 року приїхала твоя Ликера, твоя люба, мій друже. Подивись, подивись на мене, як я каюсь…” Людмила Слюзко. За матеріалами статті Ю.Бургена, газета “Експрес”, м. Львів, 1998 рік. Примітка. Ликера – Полусмакова Ликера Іванівна (1840-1917), наречена Шевченка. Народилася в селі Липів Ріг Ніжинського повіту Чернігівської губернії (нині – Ніжинського району Чернігівської області), була кріпачкою поміщиків Ма¬ка¬ро¬вих, залишилася сиротою. Привезена до Петербурга 1859 р. й відпущена на во¬лю, слугувала в домі В.Я.Карташевської – сестри Шевченкового знайомого М.Я.Макарова, де Шевчено познайомився з нею на початку 1860 року. Влітку 1860 р., коли Ликера (після від’їзду своїх панів за кордон) жила в родині Н.М.Забіли на дачі в Стрєльні під Петербургом, Шевченко часто зустрічався з нею, привозив дарунки, справив весільний одяг і мав намір одружитися.
НЕЗНАЙОМИЙ ВАМ ТАРАС ШЕВЧЕНКО ДИТЯЧІ РОКИ Давно вже нема Країни мого Дитинства. Великої, могутньої і прекрасної. За пляшкою на трьох пропили її три іуди з ЦК КПРС. Поховали від імені своїх народів. Від мого імені. Що ж, за 74 роки до цього поховали і країну Дитинства Тараса Шевченко. Велику, могутню, прекрасну. Було в країнах нашого Дитинства всього. І прекрасного, і гіркого. Та нинішнє мерзенне животіння викидає з пам’яті все бридке, залишаючи тільки світлі спогади. В ті часи, коли нинішні „ганьбісти”, смиренно сиділи по своїх закутках і на зборах старанно аплодували зверхникам, я не визнавав радянської влади. Чужою вона була мені. Діда, учасника Льодового походу Лавра Корнилова, Миколу Вербицького-Антіоха – розстріляли разом з заручниками, коли в 1922 році в Чернігові єврей-студент застрелив якогось жида з ВЧК. Тоді ж знищили родове склепіння Вербицьких-Рашевських-Голіциних, де був похований мій прадід- автор рядків „Ще не вмерли України”, друг останніх днів Тараса Шевченко, столовий дворянин Микола Андрійович Вербицький Антиох. Це в пам’ять Шевченко він разом з побратимами Тадеєм та Йосипом Рильськими, що разом з ним писали ці рядки, зрікся дворянства (нащадку багатого козака Павлу Чубинському і зрікатись не було чого. Він став дворянином по чину –дослужившись до дійсного статського радника). На його похованні молодший його побратим Михайло Коцюбинський охарактеризував його, як „народного руського вчителя”, що життя своє віддав служінню Людям, а не владі.Хто після чверть столітнього заслання повернувся в Україну Українцем... Та що до цього було тим, хто навіть сина Коцюбинського згодом знищить... В день свого повноліття я приносив присягу Роду. Присягав залишити людям пам’ять про предків і їх друзів, самим великим з яких був Тарас Шевченко. Небагато вже залишилось таких, котрі знають про нього те, що не знають інші. Я – один з них. Колись, на випускному іспиті з української, мені вліпили кол і ледь не вигнали з комсомолу за те, що написав про кохання Тараса і Ганни Закревської. Про їх донечку Софію, названу в честь Софії Енгельгардт. В ті часи це було розцінено, як замах на добре ім’я великого поета-революціонера. Зараз, кожна бузина може поливати брудом наших Світочів, зате жиди, саме жиди, а не євреї, щедро оплачують і множать ті публікації. Бо Шевченко, як і Євген Гребінка, ненавидів жидів. Жидів, а не євреїв. Згадайте розповідь Куліша про те, як Тарас на пожежі кинувся рятувати добро бідного єврея з Подолу... То ж дозвольте розповісти про Тараса те, що в радянські часи було надійно сховано в закритих архівах. Не по архівах я це знаю. По розповідям бабусі – Євгенії Львовні Кулішевої-Вербицької. Онуки Пантелеймона Куліша, невістки Миколи Вербицького, посестри Миколи Вороного. Ті розповіді я згодом перевіряв по стародрукам в найбільших бібліотеках Союзу, від Калінінграда до Петропавловська-на Камчатці і від Баку до Архангельська. Бо хоч я і вважав Радянську Владу чужою, та саме вона дала мені змогу отримати вищу освіту, захистити кандидатську, впроваджувати свої наукові розробки по всьому Союзу. Нажаль, я визнав Радянську Владу тільки в 1994. Коли переконався, що тоді була Влада, а зараз Зрада. Це перша глава з моєї книги „Незнайомий Вам Тарас Шевченко”. Я виконую свою присягу. По Шевченка ж мені легко писати і тому, що ми обидва сироти. Тільки він всім світлим забов’язаний своїй пані - Софії Енгельгардт, я ж рідній бабусі – Євгенії Кулішеві-Вербицькій... Моє дитинство протікало в Сіверському та Подільському краях. Дитинство Тараса протікало в самому серці древньої Русі, на Черкащині. Ця Мала Батьківщина і виховала в ньому ідеї панславізму. Ніколи він не був ні націоналістом, ні західником. Був слов’янофілом. Він був бунтарем, та ніколи не був революціонером і гайдамаком. Бо з самого раннього віку над ним тяжіло прокляття. І зовсім не кріпацька злиденність була тим прокляттям. Не у злиднях народився Тарас. Давно в минуле відійшли ті часи, коли кріпак нічого не мав. Це ж вже було Х1Х сторіччя. Кріпаки, починаючи з 14-15 річного віку повинні були двічі на тиждень іти на панщину і робити безвідмовно те, що їм накаже панський управитель. Повинні були платити грошима чи натурою десятину вирощеного з тієї землі, що їм надав пан. Чи вони успадкували від батьків але Закон віддав її пану. Он Київський губернатор Бібіков подавав царю рапорт про те. Що багато хто з поміщиків чинить беззаконня і вимагає від кріпаків в посівну чи жнива відробляти не 2 а 3 дні на тиждень. Рапортує і просить дозволу покарати винних... Все що кріпак заробив на стороні залишалось йому. На зароблене він міг і сам викупитись і викупити землю. Найвідоміші цукрозаводчики – Терещенки, Ханенки, Семиренки вийшли з кріпаків. Сами себе викупили... Не з бідних була і сім’я Тараса. Батько його Григорій Іванович Шевченко-Грушівський пошлюбив не по вибору батьків, а по коханню, красуню Катерину Бойко, дочку заможного покозаченого кріпака Якима Бойко з Моринців. У батьківському обійстю молодятам було тіснувато, адже у старого Івана Шевченко ще було четверо дітей. То ж Яким Бойко добився у управителя вільшанським кущем сіл пана Василя Енгельгарда, відставного ротмістра Дмитренка, щоб молодятам віддали хату і землю його сусіда Колесника. Ота чужа земля і чужа хата і були причиною прокляття Шевченків. Бо не справедливо повелись з Колесником. Коли він їздив чумакувати, помічник управителя по Мокринцям, погнав його жінку, яка була на останньому місяці вагітності , на жнива. Там вона і померла під час пологів разом з дитиною. Повернувся Колесник в пусту хату. Розповіли йому про бездушність того помічника управителя. Напився він з горя і добряче накопав того нелюдяна це й прозвали його люди Копієм. Та хіба ж міг допустити управитель ротмістр Дмитренко, щоб його помічника копав власний кріпак? Віддав він Колесника в москалі. Незабаром почалась війна з Наполеоном і думали всі, що згине той Копій десь в чужій країні. Думав так і дід Яким, поселяючи зятя з дочкою в обійстя Колесника. Жили вони тут непогано. Тримали корівоньку, свиней та овець, мали воли з возом і літом Григорій чумакував. Зимою ж заробляв гроші теслярством та стельмахуванням, бо дуже добре відчував дерево, любив працювати з ним. Та недовго було те раювання. Тарас народився 25.02.1814.а вже через півтора року, розбивши Наполеона, повернулась до Росії більша частина армії. Повернувся з армією і Колесник. Та не схотів він більше тягнути солдатську лямку. Втік. Пішов він додому, а там живе сімейство його ненависного сусіда Бойко. Прокляв чоловік зайд та й подався в гайдамаки. В ті часи навколо Моринець були величезні темні ліси з непролазними хащами. От в ті хащі й подався неборака. Зацитую Петра Шевченка у запису Олександра Кониського: “Копій назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобився з ними десь у лісі. З того кубла і почав Копій набігати на людей та грабувати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою. Кілька разів усеред ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те, що взяв його хату. Прийде, було, серед ночі, стукається у вікно. Шевченко відчепить квартирку і питає: ”Хто і чого треба?” – а той відповідає: “ Копій, от хто! З товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, так даси по-песьки!” Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у нього дванадцятеро овечат і корову, та ще й каже : “Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати забирайся!”. А ми ще дивуємося, звідки такі кровожерливі образи гайдамаків взялись в Тарасових поемах. Та звідти, з того чарівного світу Дитинства.
Кинувся Григорій Шевченко в ноги тестю і батьку, щоб позбавили вони його від того гайдамаки. Порадились батьки та й купили йому за 200 рублів хатку з садибою в Кирилівці, щоб не мучив його той гайдамака Копій... А тепер скажіть самі, чи сьогодні кожен український селянин зможе купити своєму сину хату з ділянкою землі ? .І не думайте, що ті 200 рублів були як сьогоднішні 200 гривень. У наймах нині наш селянин отримує до 1000 гривень на рік. В ті ж часи хлопець у наймах міг отримати 10-15 рублів на рік. Гарна корова коштувала не більше 1,5 рубля. Отож грошовиті були батьки у Григорія і його жінки, раз могли не займаючи ні в кого викласти 200 рублів... Нове обійстя теж було не з бідних. От як описує ту садибу сам Тарас Шевченко: “Коло хати на причілку яблуня з краснобокими яблуками, а круг яблуні квітник старшої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з усохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена копицями жита, пшениці і різного всякого хлібу; а за клунею, по косогору, піде вже сад. Та який сад ! Густий, темний, тихий...А за садом левада, а за левадою долинала в тій долині тихий ледь дзюрчить ручай, обставлений вербами та калиною й оповитий широколистими, темними, зеленими лопухами ...”( повість “Княгиня”) Звісно, в дитинстві нам все здається більшим, ніж є насправді. Величезні кімнати дитинства в юності стають низенькими й тісними. Все відносно. Та от ділянка, яку купили батьки Григорію Шевченко разом з хатою, не була такою вже й маленькою. Опанас Маркович, який був у 60-ті роки Державним представником при Земському суді, писав, що на Чернігівщині, а значить і на Київщині, при виділенні землі селянам по виході з кріпацтва , повинні були надати ту ділянку, якою вони і користувався, але не менш 7 десятин на сім’ю.(десятина = 1,029 га). Отож і у Григорія Шевченко було принаймні ті 7 гектарів ! Чи кожна селянська сім’я на тій же Черкащині має сьогодні таку ділянку землі ? В цьому тихому саді, в цій метеликово-бабковій долині над ручаєм і протікало щасливе раннє дитинство Тараса. Коли не бігав вулицею з такими ж голопопими малятами, то блукав своїм садом, спускався в долину, умощувався під величним лопухом і дивився на хвильки свого ручая, які пливли кудись у безмежність... Наше Дитинство починається з пізнавання всесвіту всіма органами почуттів : зором, нюхом, смаком. Іноді дивні речі стрічаються при намаганнях пізнати вічно-розширюючийся всесвіт тими органами. Он сусідське дитинча любило їсти власні екстременти. Подібний схиб був і у Тараса. Тільки не екскрементами він ласував, а глиною. Їв землю в дитинстві великий поет української землі. Хіба ж не символічно! Від тої найпершої звички ласувати землею не позбавився і в ранньому дитинстві. Повертався до вечері додому мурзатий, з різачкою в животі від з’їденої глини, та не дивлячись на ту різачку, сяючий від щастя. Всесвіт його дитинства все більше і більше розширювався. Спочатку це було обійстя їхніх сусідів Коваленків, потім село, а потім і поля за селом. Коли йому виповнилось 6 рочків, літом, коли батько поїхав чумакувати і прихопив з собою старшого братика Микиту, Тарас захотів подивитись, де ж ті залізні стовпи, на яких тримається небо. Вийшов за село, дійшов до величної Пединівської могили, забрався на верхівку і вдалині, за зеленим полем і синім лісом побачив верхівки білої трьохголової церкви. Пішов він у те, чимось знайоме, далеке село. То були Моринці, село в якому народився Тарас. Та майже біля самих Моринців ,переходячи дорогою, натрапив на чумаків. Ті спитали, хто він і куди йде. Відповів, Тарас Шевченко і йде до своєї хати в Кирилівці. Посміялись чумаки над географом-мандрівником і відвезли його до Кирилівки. Хоч Тарас і казав завжди, що мати дуже ним піклувалась, та не дуже то видно із його описів дитячого того життя. От як він сам описує про повернення після того, як був невідомо де з раннього ранку до сутінків : “На дворе уже смеркало, когда я подошел к нашему перелазу ; смотрю через перелаз во двор, а там, около хати, на темном, зеленом, баратном шпоріше, все наши сидят себе в кружке и вечеряют ; только моя старшая сестра и нянька Катерина не вечеряет, а стоит себе около дверей, подперши голову рукою, и как буд-то посматривает себе на перелаз. Когда я высунул голову из-за перелаза, то она вскрикнула: “Прийшов!Прийшов!” Подбежала ко мне,схватила меня на руки,понесла через двор и посадила в кружок вечерять,сказавши :”Сідай вечерять,приблудо!”... Дивна якась материнська любов.Дитина щезла, невідомо куди, а всі крім старшої сестри нічого не помічають. Та коли я в такому ж віці (ми тоді жили в Янівському Лісництві Калинівського району на Вінниччині )пішов собі дорогою до сусіднього села і йшов собі так спокійненько до вечері, рідні підняли такий гвалт, що на пошуки малого мандрівника кинулось все лісництво. Натрапила на мене машина, яку послали в те сусіднє село за підмогою. Дідусь так випоров мене за ту мандрівку, що до цього часу пам’ятаю всі ті обставини. А Тарасові рідні - хоч би що! Неначе не помітили! Батько Тараса був грамотним. Хотів щоб грамотними були й його діти. Якщо згадаєте, що брати столбового дворянина Віктора Забіли (побратим Тараса в майбутньому) були неписьменними, то зрозумієте, що Шевченки не були такими вже й бідаками. Отож коли Тарасу виповнилось 8 років, батько віддав його вчитись грамоті до церковно-приходської школи. Треба сказати, що на Україні ті школи при церквах були більшою частиною польські. Адже, хоч і приєднавши Польщу до України ще за часів Катерини Великої, Росія залишила на Україні все так, як було за Речі Посполитої. Все було в руках польських управителів панських маєтків навіть після того, як панами стали вже не польські шляхтичі, а російські дворяни. Отож православні школи були рідкістю. Це у “действительного статського советника” графа Василя Енгельгарда і управителем був бувший однополчанин ,ротмістр у відставці українець Михайло Дмитренко, і церкви в його селах були православними, і вчили не латині, і Катехізису, а Псалтирю на церковнослов’янській. Важко сказати, хто був той Совгир, дяк, який став першим вчителем Тараса. Знаємо тільки що він поров учнів нещадно, як і було заведено в ті часи, коли вважалось, що ніщо так не закріплює пам’ять, як биття. Сказати по правді, я не можу з цим сперечатись. Коли дід чи бабуся хотіли, щоб я щось запам’ятав на все життя, обов’язково влаштовували порку. Так було і з розповідями їх про Забілу, Марковича, Глібова. Тому й Присяга Роду супроводжувалась кров’ю на руці. Мабуть тому й діти даючи клятву побратимства скріпляють її кров’ю. Щоб запам’ятати на все життя. То ж не будемо ганити того дяка за те, що добряче лупцював учнів...Навчання Псалтирю тоді тривали біля двох років, після чого приступали до вивчення граматики. Та не довелось Тарасу зразу закінчити ті навчання. Ще йому й 9 не виповнилось, як пішла з дому старша сестра-нянька Катерина, яку видали заміж наприкінці січня 1823...А осінню, під час епідемії, захворіла і померла мати...Повернувся з чумакування Григорій Шевченко, а вдома ні жінки, ні спокою. Кричать голодні діти. Що одному зробиш з дітьми мал-мала менше...Привіз йому з Моринців тесть молодшу сестру Катерини – Оксану, яка чотири роки тому овдовіла і залишилась з 3 малими дітьми на руках. Підкорився Григорій тестю, пошлюбив ту Оксану, хоч і знав про її відьмацький характер. Пошлюбив, хоч ще і 90 днів не пройшло з смерті дружини (вмерла 6 серпня, а нову дружину привів в дім 16 жовтня). Отож і не було йому щастя з того порушення дідівських звичаїв. Гризла його поїдом нова дружина. Гризлись між собою зведені діти. Тікав від тих сварок Григорій чумакувати, захоплював з собою Микиту. Раз, коли батько з Микитою чумакував, на постой в хату Шевченків прислали москаля. Не будемо казати, скільки він там жив і як його обслуговувала скучивши за Чоловіком Оксана, та коли настав час виходити в поход, зникли у того солдата три злотих. Ну на кого б могла подумати мачуха, на своїх рідних дітей? Найстаршим з тих чужих дітей був Тарас, от і вказала на нього, як на злодія. Втік Тарас з переляку в свою схованку в саду сусіда Жениха. Носила йому в схованку їжу сестра Яринка. Зведені сестри вислідили її і привели до схованки мачуху з дядьком Павлом. Три дні катував дядько Тараса. Зізнався він в крадіжці, а от місця не міг назвати. Адже вкрав ті гроші його зведений брат Степанко. Може ті солдатські три злотих і були початком того капіталу, який потім зробив з Степана Колесниковича Терещенко цукрозаводчика - засновника династії мільйонерів Терещенків...
Та після того випадку, Тарас на все життя зненавидів і тих зведених-сестер, зрадниць, і того злодюжку Степана, і ката-дядьку, і відьму мачуху. Після цього дід Іван наказав Григорію брати в чумакування не Миколу, а Тараса. Миколу ж взявся навчати теслярству і стельмахуванню. Став їздити Тарас з батьком до Єлісаветограду. Здійснились його мрії побачити світ. Та не таким виявився той світ, як гадав він малюком. Їдеш день, два, три, а навколо все тей же степ, все такі ж ліски, все такі ж рідкі військові поселення... Та й ті чумакування скоро закінчилися. Поїхав осінню 1824 батько до Києва. По дорозі назад промок, захворів. Ні лік у них не було, ні спокою дома. Прохворів він осінь та зиму, а в березні віддав Богу душу. Залишились діти зі злою мачухою. На весну, на час оранки, взяв Тараса до себе в помічники дядько Павло. Взяв, бо ж наймиту треба платити, а племінник повинен був працювати за кусень хліба. Закінчилась посівна і випер дядько племінника назад до мачухи. А мачуха в цей час пустилась берегів з молодим дяком Богорським, який, виперши з школи Совгиря, став вчити дітей замість нього. Та яке там навчання – дяк і днював і ночував у Оксани, яка пропивала з ним Григорієве добро. Щоб Тарас не заважав їм, Богорський запросив його “поселитись в нього яко школяр і робітник”.Позаяк хлопцю вже виповнилось 11 і він вже вмів розрізняти, що варто робити, а що ні, дяк запропонував йому виконувати обов’язки “ консула”, а при відсутності дяка, читати над покійниками Псалтир за 20% від принесеного людьми. Тарас радо згодився. Адже це давало можливість позбавитись нарешті від гризні відьми-мачухи, а крім того, давало хоч якийсь заробіток, ще й можливість заслугувати повагу школярів, адже головним обов’язком ”консула» було слідкувати за успіхами у навчанні школярів і давати їм різок за не вивчене завдання. Та от з прибутком від того “ консульства” було не дуже. Адже після того, як зі школи пішов суворий, але справедливий і грамотний Совгир, кинули школу і більшість учнів - адже Богорський майже весь свій час проводив не у школі, а у Оксани, Тарас же, хоч і напам’ять засвоїв Псалтир і міг сам навчати йому інших, а от грамоти у Совгиря навчитись не встиг...Отож ті дні в Богорського Тарас згадував як найголодніші й найганебніші в його житті. Мало того, що він став величезним хабарником - ,як згадує Петро Шевченко в переповіді Кониського: “Хто приносив йому більше наїдків, тому він менше різок давав, а хто приносив мало або зовсім не приносив хабарі, того бив боляче...Та школярів в школі було небагацько; через це самими хабарами не можна було прохарчуватись і “ консул”, голодуючи, мусив пускатись на інший промисел: він крав гусей, поросят і серед ночі варив собі юшку отам на Пединівській могилі. Кирилівці, помітивши, що в печері часом вночі горить вогонь, почали гадати, що в печері поселилась нечиста сила, і прохали попа вигнати чортяку. Піп, взявши громаду, пішов до печери, вичитав молитви ,окропив свяченою водою вхід у печеру і казав, щоб хто поліз туди та подивився, що там є. Ніхто не відважувався. Тоді люди скинулись, щоб заплатити тому, хто полізе в печеру. Охочім перш за всіх виступив Тарас, який добре відав, що в печері тій чортяки немала є тільки кістки з покрадених ним птахів та поросят. Та він вдавав, що боїться лізти, і казав щоб до його про всяк випадок прив’язали мотузку: коли, мовляв, нечиста сила скоїть над ним в печері щось непевне, так будь яким робом витягти його. Отож він на прив’язі поліз в печеру; там поприбирав сліди свого куховарства і виліз назад в доброму гаразді, повідаючи, що в печері жодного чортяки нема. От і заробив гроші...” Якби те життя у Бугорського тривало довше, невідомо у якого злодюгу чи хабарника перетворився наш Тарас. Та діду Івану увірвався терпець дивитись, як його невістка пропиває з дяком синове добро і він наказав Якиму Бойко забрати сою дочку-хвойду назад у Моринці. Забрала вона своїх дітлахів і залишок скарбу, нагрузила на їхнього воза і поїхала до себе в Моринці з чужим добром, залишивши у хаті голі стіни. Хоч Микиті ще не виповнилось і 15, дід одружив його на сусідській дівчині і головою в домі став Микита. Дяк повернувся до школи. Та не для того, щоб навчати, а щоб пиячити. Все що міг заробити Тарас на заупокойних, відбирав дяк. Різки учням став давати теж сам. Що ж Тарасу було з голоду вмирати? Адже під час тих пиятик дяк дбайливо тицяв у руку хлопця стакан, не даючи закуски. Щоб зовсім не загинути, після чергової пиятики, коли оковита кинула дяка на підлогу, Тарас надавав йому добряче різок і зібравши свої речі пішов до дяка-маляра в Лисянку вчитись малярству. Та дяк примусив його таскати на гору тяжкі відра з водою, розтирати фарбу-мідянку на залізному листі, а згоди вчити малярству так і не дав. Довелось Тарасу йти у сусіднє село Тарасівку, де жив знаменитий дяк-богомаз. Та той дяк ще й вважав себе хіромантом. Подивившись на ліву долоню Тараса він заявив, що останній не має кабети ні до чого і відмовився брати його в навчання. Довелось повертатись Тарасу ні з чім до рідної домівки, де вже всім командував Микита. Брат його попробував навчити теслярству і стельмахству. Не вийшло. Спорядив пасти громадську череду. І тут, не дивлячись на те, що разом з ним пасла череду найкраща подруга-ровесниця його коханої сестри Яринки –Оксанка Коваленко ,у Тараса нічого не вийшло. Увільнила його громада з пастухів. Пішов у наймити до заможного дяка Кошиця. Заможного, але скупердяя. Заставив він Тараса супроводжувати сина Яся у Шполу, продавати ранні сливи. Зразу за селом, на мості через ставок, віз поламався і сливи полетіли у багно. Весь день хлопці витирали ті сливи від багнюки. Ясно, що нічого за них не виручили. Хоч все село сміялось з тієї комерції ієрея Кошиця, та на горіхи дісталось Тарасу. Після цього не схотів він залишатись у Кошиця. Подякував за хліб-сіль і пішов у село Хлипівку, що славилась своїми малярами, та там відмовились взяти його за учня. Практичний дід Іван, бачачи, що хлопець пропада без роботи, упрохав Кирилівського помічника управителя взяти Тараса до себе хлопчиком до доручень. Тоді кирилівським помічником у Дмитренко був збіднілий польський шляхтич Ян Станіславович Дименко. Він закінчив Дерптський університет, пройнявся його чоловіколюбними ідеями, намагався чим міг, допомагати людям. Йому дуже сподобався кмітливий і допитливий хлопчик. Він навчив його письму, якому так і не встигли навчити д'яки. Та сам Димовський був поляк. Всі книжки в нього були польські. Отож після церковно-слов' янської Тарас засвоїв не українську, навіть не російську, а польську мову. Саме на ній він навчився читати й писати. Ясно, що і розмовляти польською він теж навчився у Димовського. Та от у 1828 році вмер старий Василь Васильович Енгельгардт, так і не отримавши дозвіл на одруження з фактичною жінкою, польською княжною, яку колись викрав з дівочого монастиря і з якою нажив трьох синів та двох дочок. Маєтності розділили між спадкоємцями. Вільшанський кущ сіл дістався Павлу Васильовичу Енгельгардту, наймолодшому з братів. Служив він у гвардії. Дослужився лише до штаб-ротмістра. Звання менше, ніж у управителя вільшанського куща маєтків Дмитренка. Після того, як отримав спадок. Його призначили ад’ютантом друга його батька, 75 річного Віленського генерал-губернатора графа О.Н.Римського-Корсакова. Щоб показати, якій він цабе, до нового місця призначення. Павло Васильович захотів приїхати з новонабраною гвардією з молодих кріпаків. Він наказав Дмитренко сформувати йому цей гвардійський екіпаж. Дмитренко передав доручення всім своїм помічникам. Ян Станіславович, бачачи, що Тарасу стає вже тісно в Кирилівці, бачачи, як він хоче навчитись малювати, порадив хлопцю їхати з паном до Вільна. А коли той згодився, порекомендував його Дмитренко у склад того гвардійського екіпажу в ролі кімнатного художника. Для цього він навіть його до знаменитого вільшанського художника Степана Превлоцького записав і той навчав Тараса азам мистецтва. І от осінню 1829 року в Вільно з Вільшан виїхала валка возів, з якою їхав і кімнатний живописець Тарас Шевченко. Козачком їхав його друг дитинства Іван Нечипоренко. Не всім розповідям Тараса слід вірити беззастережно. Так він пише, що в обов’язки козачка входило подавати пану люльку чи стакан і стояти непомітним істуканом поряд...Насправді-.козачок це був хлопець для доручень, причому поза часто, інтимних доручень пана. Тобто козачок був наближеною особою, з всіма витікаючи ми з цього привілеями. Зазвичай, у панів було по одному козачку. Була ще дівчина для доручень при пані. Козачком при Павлу Васильовичу був Іван Нечипоренко. Отже Тарас таки був кімнатним художником та виконував окремі доручення пана та пані, головним чином -пані.
The Taras Shevchenko Museum of Canada Адреса: 1614 Bloor Street West, Toronto, Ontario, Canada M6P 1A7 Телефони: (416) 534-8662; Fax (416) 535-1063 Вебсайт: www.infoukes.com/shevchenkomuseum Огляд: Музей Тараса Григоровича Шевченка знаходиться у власності та під управлінням Фонду музеїв і меморіальнихљ парків (Taras H. Shevchenko Museum and Memorial Park Foundation). Фонд є некомерційною організацією, заснованою Асоціацією об’єднань українців Канади (Association of United Ukrainian Canadians), з метою популяризації життя та діяльності Кобзаря, а також внеску канадців українського походження у соціальне, економічне та політичне життя Канади. Музей розташований в місті Торонто і є другим закладом, що підтримується Фондом. Перший музей, що був відкритий в День Канади в 1952 році, був розташований в парку площею в 15 гектарів, біля Оуквілля (Oakville) в провінції Онтаріо (Ontario). Поруч з музеєм знаходився перший на північноамериканському континенті пам’ятник Тарасу Шевченку , встановлений роком раніше під час святкування 60-ї річниці української еміграції в Канаду. Пам’ятник та більша частина колекції експонатів були передані в дар громадянами України. На жаль, перший музей і вся його колекція були зруйновані пожежою в серпні 1988 року. Парк і пам’ятник залишились як спогад про трагедію. Після цього акту вандалізму, було кілька спроб відтворити музей в Оуквіллі (Oakville), однак у зв’язку із збільшенням витрат на будівництво та майбутню експлуатацію будівлі, Фонд ухвалив рішення відкрити музей в Торонто, з кращим доступом для оглядачів. Музей сьогодні є унікальним в західному світі, за розмірами такий же як і його попередник, але крім колекції експонатів є зібранням багатьох документів іљ матеріалів. Зусилля Фонду та постійна культурна робота фінансуються виключно за рахунок особистих заощаджень та благодійних внесків друзів. У центрі уваги музею знаходяться експонати, присвячені мистецтву, життю і літературній спадщині засновника сучасної української мови. В експозиції можна побачити численні видання Кобзаря, яких у колекції музею нараховується більш 100. Крім того, у музеї є художні копії творів Шевченко в багатьох жанрах, усі професійної музейної якості, спеціально оформлених в Україні для музею. Не всі експонати виставлені в експозиції на постійній основі. На регулярній основі відбувається ротація з метою сполучити експозицію з різними темами життя і творчості Барда України. Музей-меморіальний комплекс Т. Г. Шевченка у Форті Шевченка Майже сім років (з 17 жовтня 1850 р. до 2 серпня 1857 р.) довелося каратися геніальному українському поету та талановитому художнику Тарасу Шевченку в Новопетровському укріпленні на півострові Мангишлак. Суворий клімат, “пісок та каміння”, а головне – неволя спонукали Шевченка-солдата називати це місце “розритою могилою”, “широкою хурдигою”, “безмежною тюрмою”... У творчій спадщині Шевченка знаходимо багато робіт із зображенням Новопетровського укріплення. Воно височіло на вапняковій скелі за три кілометри від узбережжя Каспійського (Хвалинського) моря. Нині фортеця зруйнована. Проте дбайливо збережено будиночок коменданта Новопетровського укріплення Іраклія Ускова, де з 1932 року відкрито музей Тараса Шевченка. Мета музею – висвітлити один з найтяжчих періодів життя поета. Роки, проведені в Новопетровському укріпленні, окрім солдатської муштри для Тараса Григоровича були наповнені творчістю та незабутніми зустрічами. Над створенням нової експозиції меморіального музею Т.Г.Шевченка разом з казахами працювали і українці: художник Анатолій Гайдамака та наукові працівники Національного музею Тараса Шевченка в Києві: Людмила Зінчук і Марія Корнійчук. Ексозиція музею представляє копії та репродукці картин і малюнків, виконаних Шевченком під час перебування у Новопетровському укріпленні. Відвідувачі зустрічаються в залах музею з рідкісними прижиттєвими виданнями творів великого Кобзаря, сучасними виданнями українською, російською та казахською мовами. Тут також експонуються роботи митців, що присвячені перебуванню поета в Новопетровському укріпленні, його тутешньому оточенню. В одному із залів музею – ваза зі священною землею з могили великого Кобзаря. Довкола музею – парк, де витає Шевченків дух, землянка, в якій митець усамітнювався для творчості, криниця, з якої брав воду. На території музею-меморіального комплексу знаходиться і єдина збережена скульптурна робота за проектом Шевченка – надмогильний пам’ятник Дмитрику Ускову. Тут і перший у світі пам’ятник Кобзарю, виготовлений казахом Каражусупом та встановлений Іраклієм Усковим у Новопетровському укріпленні в 1881 році. У саду кожного зустрічають бюст поета 1927 року та погруддя 1932 року. Поряд розкинувся сад. Початок йому поклав Тарас Шевченко, посадивши у жовтні 1850 року на гарнізоннім городі вербову гілку, знайдену ним у Гур’єві-містечку. Вона несподівано для самого Шевченка прийнялася, ставши дивом у цій пустелі. У своєму “Щоденнику” він називає її “улюбленою”, “завітною”, а люди стали називати її “Тарасовою вербою”. З часом довкола верби розкинувся справжній сад. Сад зберігся до цього часу, незважаючи на суворість клімату. “Тарасова верба” вистояла 150 років! Гілочки з неї розрослися вербами в багатьох містах України. На превеликий жаль, стара верба нещодавно загинула. Але українці привезли з Канева і Львова гілочки тих самих шевченківських верб та посадили їх у казахську землю. Парк імені Шевченка у 1925 році постановою Уряду Радянського Казахстану оголошено недоторканим. Музей-меморіальний комплекс несе до відвідувачів непереможний образ Тараса Шевченка, що має велике значення не лише для українського народу, а й для казахського, адже він був одним з перших художників, який став малювати краєвиди цієї місцевості та самих казахів, посадив перше дерево в Новопетровському укріпленні. З 1939 року казахське місто на півострові Мангистау, Форт Олександрівський (до 1857 року Новопетровське укріплення), стало носити ім’я українського Кобзаря. Нині це – Форт Шевченка. Ця земля досі береже добрий спогад про Тараса Шевченка.
Орський музей Тараса Григоровича Шевченка Адреса: м. Орськ, вул. Т. Шевченка Огляд: Відкритий 10 березня 1986 року в старій частині Орську, його історичній зоні, на місті колишної Орської фортеці. Вулиця, де він знаходиться, з 1908 року носить ім'я великого українського поета. Будинок, в якому розташувався музей, колись належав відомій родині орських обивателів. Основу експозиції складає дар Національного музею ім. Т. Г. Шевченка: картини, документи та інші експонати. Зали музею весь час поповнюються дарами гостей, в основному з України. Перед відвідувачами розкривається все життя поета, та головну увагу приділено орським місцям його служби. Вони в панорамах, діорамах, картинах художників та дизайнерів Орську. З року в рік збільшується кількість екскурсій та відвідувачів. Меморіальний музей-гауптвахта Т.Г.Шевченка Адреса: м. Оренбург, вул. Совєтськая, 24 Огляд: Музей відкритий 9 березня 1989 року в цокольному поверсі будинку по вулиці Совєтській, 24, на тих площах, де розташовувалась головна гауптвахта Окремого Оребурзького корпусу, арештантом якого Шевченко був у квітні-травні 1850 року. Музей присвячений "оренбурзькій зимі" 1849-1850 років. Увагу відвідувачів привертає маленька арештантська з справжніми цегляними стінами та початковою підлогою з гребенського каменю. Все інше реконструйовано. В приміщенні перед арештантською - фігури караульного офіцера та солдата. Автори цих фігур (так само як і оренбурзького козака) - львівські художники Володимир та Іван Турецькі, Орест Гнатив. Експозиційна зала (в колишньому приміщенні для розводу караулів) за допомогою різних музейних прийомів розкриває головні події та риси тих місяців. Двомя рядами тягнуться в коридорі з напівкруглими стелями репродукції та копії робіт Шевченка-художника, також в основному оренбурзьких. В кімнаті подарунків музею - рушники, виткані та розшиті правнучкою поета Є.В. Ковтун, Шевченко в перекладах на японську, старий портрет, надісланий із Дніпропетровська, настінне блюдо з фаянсу роботи відомого українского майстра Б. П. Паняди та багато іншого. В створенні музею приймали участь заслужений діяч мистецтв та лауреат Державної премії України А. В. Гайдамака, старший науковий співробітник, а зараз заступник директора з наукової роботи Національного Музею Тараса Шевченка В. М. Яцюк, музейні працівники Оренбургу Р. П. Чубарева, Т. М. Артюшенко, художники А. А. Власенко, В. М. Єременко та інші. Меморіальний музей має друкований путівник (виданий в 1991 році) та користується популярністю в місті. Музей-квартира Т.Г. Шевченка Адреса: м. Санкт-Петербург, Універститетьска набережна, 17 Телефони: (812) 213-6768 Веб-сайт: www.museum.ru/M1780 Огляд: Меморіальна майстерня Т. Г. Шевченка (1814-1861 роки) відкрита в стінах Академії. В цій майстерні Т. Г. Шевченко жив та працював після повернення з заслання з 1858 року до своєї смерті. Національний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка" Адреса: Черкаська обл, Звенигородський район, село Шевченкове. Телефони: 8(04740)5-23-62. Огляд: На сьогодні батьківщина Тараса Шевченка (як пишуть, "у тім краю земля до неба горнеться") об'єднує три села Тарасового дитинства, де розгойдувалась колиска юного Шевченка: Моринці, Керелівку (з 1929 року село носить назву Шевченкове) і Будищі. Основою нашого теперішнього заповідника (він працює з 1992 року) був літературно-меморіальний музей у селі Керелівка, відкритий у 1939 році, в садибі батьків Тараса. Саме там він зробив свої перші кроки, пізнавав людей, насамперед самого себе, а потім вже пізнавав світ. Моринці ж - це відтворення хати Копія, де, власне, народився Тарас Шевченко, і хати діда по матері Якима Бойка. Ці хатини стоять межа в межу, і вони є символом початку життя. Так сталося, що Тарас народився у Моринцях, але ще двох років не було йому, коли батьки переїхали до Керелівки. Бо їм доводилося їздити від села до села, і врешті, купивши за 200 карбованців асигнаціями хату в Григорія Кирилюка, батьки вже залишилися жити в Керелівці. Тут жив і юний Тарас до 14 років. В музеї, розташованому в селі Шевченкове, експонуються речі батьків Тараса: стіл і лава з батьківської хати; камінь з могили батька. Є речі, які належали старшому братові Микиті. У нас на сьогодні збережена хата дяка, перший "університет" Тараса Шевченка. Це пам'ятка другої половини XVIII ст. Зараз вона відреставрована, і саме ця хата вказує на історичний центр села. Будищі ж - це маєток, літня дача Павла Енгельгардта, який володів селами Тарасового дитинства. Енгельгардт був людиною військовою, приїжджав сюди, на середню Наддніпрянщину, аби відпочити, полювати, набратися позитивної енергетики. Справді, особливо затишно в Будищах, і саме туди 14-річного Тараса забрали козачкувати. Далі - Варшава, Вільно, Петербург... Але згодом тричі Тарас Григорович приїздив до Керелівки. Літературно-меморіальний будинок-музей Т.Г.Шевченка Адреса: м. Київ, пров. Т. Шевченко, 8а Телефони: (044) 228-35-11 Огляд: Будинок-музей відкрито в 1928 році. В цьому будинку Тарас Григорович Шевченко жив та працював в 1846 році. Національний музей Тараса Шевченка Адреса: 01004, м. Київ, бульвар Т. Шевченка, 12 Телефони: +380 (44) 224-90-87 Національний музей Т. Г. Шевченка в Києві створено на базі колишньої Галереї картин Т. Г. Шевченка в Харкові та Центрального державного музею Т. Г. Шевченка в Києві. Колекція музею складається з унікальних цінностей: оригіналів малярських робіт Шевченка, документів про його життя та творчість, рукописних списків його поезій, рідкісних фотографій поета та його друзів, першодруків творів Шевченка з його автографами, майже всіх видань творів поета й літератури про нього, починаючи з прижиттєвих і закінчуючи сучасними вітчизняними та зарубіжними виданнями. У 24 залах розміщено понад 4 тис. експонатів. У музеї є понад 800 оригінальних картин, портретів, малюнків, офортів Шевченка, особисті речі поета, фотокопії його рукописів (26 картин, виконаних олією, 522 акварельні та олівцеві малюнки й офорти, 166 меморіальних речей та 533 одиниці архівних справ: слідство над Шевченком, автографи письменників, справи про спорудження пам'ятників Шевченкові) та багато ін. Книжкові фонди становлять 34 867 прим. З них на шевченківські теми - 8181 примірник. В експозиційних залах представлені твори видатних художників, скульпторів, письменників і композиторів, в яких відображено епоху Шевченка, його життя і діяльність: художні твори К.Брюллова, І.Рєпіна, В.Тропініна, І.Крамського, В.Штернберга, І.Соколова, М.Башилова, К.Трутовського, Л.Жемчужникова, І.Сошенка, М.Микешина, С.Васильківського, М.Самокшина, О.Сластіона, Ф.Красицького, І.Їжакевича, В.Касіяна, М.Дерегуса, К.Трохименка, М.Хмелька та інших; твори скульпторів Ф.Каменського, П.Клодта, В.Беклемішева, Ф. Балавенського, І.Кавалерідзе, М.Г.Лисенка,І.Макогона, П.Мовчуна, В.Зноби та інших. В кількох залах експоновано матеріали , що свідчать про світове значення творчості Шевченка, переклади його творів багатьма мовами зарубіжних країн. Літературно-меморіальний будинок-музей Т.Г.Шевченка. Філія. Адреса: м. Київ. вул Вишгородська, 5 Телефони: (044) 432-76-27 Шевченківський національний заповідник Адреса: 19000, м.Канів Черкаської обл. Телефони: (04736) 42368, факс 42086 Огляд: Створений у 1925 році. Площа заповідника - 42 гектари. Працівники заповідника оберігають святиню українського народу - усипальницю Тараса Шевченка. Широку популярність і визнання здобув літературно-меморіальний музей поета на Тарасовій горі. В його зібранні нині нараховується 17 тисяч предметів.
Музей „Кобзаря” Т.Г.Шевченка (м.Черкаси) Адреса: місто Черкаси. вул. Хрещатик, 219 Єдиний у світі музей однієї книги - "Кобзаря" Т.Г.Шевченкa відкритий у травні 1989 р. у меморіальному будинку, у якому з 18 по 22 липня 1859 р. жив у родині Цибульских Т.Г.Шевченко, про що свідчить меморіальна дошка на будинку музею. У музеї показана історія видання добутків Т.Г.Шевченко, джерела його творчості, самі цікаві видання, простежена еволюція ілюстрування шевченківських поезій, а також "Кобзарі" у перекладах на мови народів світу. "Кобзар", яким його знає увесь світ, склався не відразу. Перше видання було здійснено в Петербурзі в 1840 р. при сприянні Є.Гребінки. У цей "Кобзар" увійшло тільки 8 перших його добутків: "Перебендя", "Катерина", "Іван Підкова", "Тополі", "Думка", "До Основ'яненка", "Тарасова ніч" і вірш "Думи мої, думи мої", що написана спеціально для цього збірника і є як би епіграфом не тільки до цього видання, але і до усієї творчості Т.Г.Шевченка. З усіх прижиттєвих видань добутків перший "Кобзар" мав найбільш привабливий вид: гарний папір, зручний формат, чіткий шрифт. Примітна особливість цього "Кобзаря" - офорт на початку книги по малюнку В.Штернберга: народний співак - кобзар із хлопчиком-поводирем. Це не ілюстрація до окремого добутку, а узагальнений образ кобзаря, що і дав назву збірнику. Цей офорт - фронтиспис створив відповідний настрій, прилучив читача до образного світу "Кобзаря". Вихід цього "Кобзаря", навіть урізаного царською цензурою, - подія величезного літературного і національного значення. В світі збереглося лише кілька екземплярів "Кобзаря" Т.Г.Шевченка 1840 р., тому один з них є гордістю черкаського музею. У музеї експонується ще одне прижиттєве видання поета - "Кобзар" 1860 р., що був надрукований коштом Платона Симиренка (з ним Т.Г.Шевченко познайомився під час своєї останньої подорожі по Україні в 1859 р. у с. Мліїв). П.Симиренко - відомий на Україні цукрозаводчик і меценат виділив для видання "Кобзаря" 1100 карбованців. Це видання було значно повніше попередніх: сюди ввійшло 17 добутків і портрет Т.Г.Шевченка. Цей "Кобзар" є щирою прикрасою шевченківської колекції. Крім цих книг в експозиції представлено багато дуже коштовних і не менш рідких видань добутків Т.Г.Шевченко. Усі вони різні по кількості надрукованих віршів, повноті текстів, ілюстраціям і якості поліграфії. У фондах музею є великі колекції шевченківських листівок, значків, медалей, плакатів і ін., з яких періодично улаштовуються виставки. Музей унікальний тим, що має значну колекцію шевченківських видань, що експонується не просто, як у букіністичному магазині, а в супроводі документів і матеріалів у контексті подій навколо того чи іншого видання. Крім цей музей прекрасно оформлений деревом, що дуже гармонійно сполучається з експонатами і виглядає вишукано, затишно і природно.
«ВІДЬМА». РИСУНОК ЗА ОДНОЙМЕННОЮ ПОЕМОЮ Т. ШЕВЧЕНКА. Олівець. [III 1847] «СЛІПИЙ» («НЕВОЛЬНИК»). Ескіз. Олівець. [23-26.XI 1843] Автопортрет зі свічкою. 1860. Папір, офорт, акватинта Автопортрет у світлому костюмі. 1860. Папір, офорт Автопортрет у темному костюмі. 1860. Папір, офорт, акватинта Автопортрет у шапці та кожусі. 1860. Папір, офорт Автопортрет, подарований Я.Г.Кухаренкові. 1853-1854. Папір, сепія
Автопортрет. 1843. Папір, туш Автопортрет. 1847. Папір, олівець Автопортрет. 1848 р. Олівець Акмиш-Тау. 1851. Акварель АНАТОМІЧНИЙ МАЛЮНОК. Акварель. [Зима 1842] Андруші. 1845. Сепія АНДРУШІ. Сепія. [VIII-X 1845] АНТОН ГОЛОВАТИЙ БІЛЯ НЕВИ. Ескіз. Олівець. [Н. п. V 1843]
Архангельський собор у Нижньому Новгороді. 1857. Сепія, білило АРХІТЕКТУРНИЙ ПЕЙЗАЖ. Начерк. Олівець. [Н. р. V 1843] Аскольдова могила. 1846. Папір, сепія, акварель Байгуші під вікном. 1855-1856. Папір, сепія БИЛО. Олівець. [Н. р. IV 1845] Благовіщенський собор у Нижньому Новгороді. 1857. Сепія, білило Богданова церква в Суботові. 1845. Папір, акварель БОГДАНОВІ РУЇНИ В СУБОТОВІ. Акварель. [IV-X 1845] БРАМА В ГУСТИНІ. ЦЕРКВА СВ. НІКОЛАЯ. Акварель. [IV-20.VII 1845]
Будинок І.П. Котляревського в Полтаві. Акварель. (Серпень 1845) В гаремі. Акварель. 1843 В ГАРЕМІ. Ескіз акварелі та окремий начерк. Олівець. [Н. р. V 1843] В Густині церква Петра і Павла. 1845. Акварель В ГУСТИНІ. ТРАПЕЗНА ЦЕРКВА. Акварель. [IV—20.VII 1845] В Корсуні. 1859 Папір, туш, перо В Лихвині. 1859. Папір, туш, перо В Решетилівці. 1845. Папір, туш, сепія, акварель В Седневі. Сепія. ( Квітень 1846)
