Минулого року пан Манур порекомендував мені почитати на фб журналіста Dorje Batuu Велика за те подяка, бо ця сторінка стала однією з найулюбленіших)) Так от, трошки реклами від мене - у видавництві Старого Лева вийшла книга Доржа Бату "Франческа: повелителька траєкторій", наразі в передпродажу по 120 грн. / На випадок, якщо ця тема викличе роздратування і бажання продемонструвати свій до біса прикольний гумор у пана модератора та деяких дописувачів.....як то було з моєю попередньою темою про успішних і не дуже жінок з різних кутків України, що читають не лише форбс і їздять на метро... Ну, ви зрозуміли....нехай щастить таким коментаторам п.с. великими літерами для пана модератора - Ці Лінки - Не Реклама! Dorje Batuu і Видавництво Старого Лева
Із сучасної літератури мені дуже подобається Володимир Лис. Улюблений його твір – "Століття Якова". Виразний стиль, навіває якусь таку атмосферу (тяжко описати), головному герою співпереживаєш, сюжет теж цікавий. Ще сподобалась "Країна гіркої ніжності" Лиса.
Рекомендую аналог "Мертвих душ" Миколи Гоголя українською Рукопис, знайдений у Сараґосі - Ян Потоцький - Тека авторів - Чтиво
Тому і уточнюю А мені то чтиво не пішло. Читав ще в польському перекладі. А от кіно хороше. Сам підбір артистів чого вартий - Цибульський, Нємчик, Тишкевич..
Спершу перевірте як читається переклад на українську. Надіслано від мого NXA8QC116, використовуючи Tapatalk
Чесно кажучи, Вас не зрозумів. Щось з перекладом не так? Так не я перекладав, і яке то має значення. Суть в тому, що чтиво цікаве і талановите.
Люблю читати довгі, вичурні, закручені речення. З епітетами (і я не маю на увазі матюки) Хвиля "як говорю так і пишу" мене не вражає. Старію мабуть тепер так не пишуть Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу і пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, і чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим... Маленьке, сіре, заплакане віконце. Крізь його видко обом — і Андрієві і Маланці, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть заробітчани, йдуть та йдуть чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлІ, що відбились од свого ключа, немов осінній дощ. Йдуть і зникають у сірій безвісті... Тьмяно в халупці. Цідять морок маленькі вікна, хмуряться вогкі кутки, гнітить низька стеля, і плаче зажурене серце. З цим безконечним рухом, з цим безупинним спаданням дрібних крапель пливуть і згадки. Як краплі сі — упали й загинули в болоті дні життя, молоді сили, молоді надії. Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших, немов так і треба. Немов так і треба... А дощ іде... Горбатими тінями у хатнім присмерку, сидять старі, немов рішають загадане Гудзем завдання: — чи прийде коза до воза? А мабуть, прийде... Михайло Коцюбинський 12 січня 1903 р.