Коли я згадую про своє дитинство, то неодмінно в цих згадках фігурують прабатьки. Вони мали величезний вплив на мій світогляд, освіту, смаки, виховання, віру, при тому що обидві пари були з різних суспільних верств. Мої діти вже під вплив прабатьків не потрапили. Я часом роздумую, чи є добрим для нас (дітей, нас і наших батьків) популярна модель абсолютно самостійного життя. Звичайно, плюсом є відсутність конфлікту поколінь. Але мінусів, як на мене, більше. Діда мені бракує до сих пір. Може тому, що прийшов час і почала шанувати мудрість та інші цінності. А я не впевнена, що таке почуття будуть мати мої діти - тільки тому, що в них немає можливості їх пізнати. А ще в них не буде згадок з дитинства, які маю я - про збір колорадських жуків з дідом (тоді ненависний), мала пасіка за дідовою хатою, дід їх не навчить щепити грушку...
Час компактного поселення минув. А з ним - і патріархальна селянська родина. Урбанізація... Скільки б ми не жаліли, колишнього не повернути, як і наше власне дитинство. Чи добре це, чи погано? Як би ми не вважали, це - загальна тенденція цивілізації... З однієї сторони, це знищує добрий консерватизм і старі традиції, з іншої - дуже "перемішує" суспільство і дозволяє йому набагато легше сприймати нове. Тим не менше, ми придбали квартиру біля тещі з тестем. Пощастило, що гроші заробив. Пощастило, що продавалася квартира в сусідньому домі. І ходимо щодня до них. Але мої діти виросли окремо від них і дідусеві з бабусею своїми вересками здоров"я не псували.
Зараз ситуація інша. Мої прабатьки, з обидвох сторін, виростили по 4-6 дітей. Після повноліття випустили в світ, і більше до їхнього життя не пхались. Ні за яких обставин. До внуків ставились досить спокійно. Покоління моїх батьків вже виростило по 1-2 дитини в середньому. І таке враження що не нанянчились. І в 30 років хочуть "дитиною" керувати і оберігати, що прирьодньо викликає в молодих бажання втікати подалі. Ставлення до внуків, то взагалі окрема тема. Звичайно, що я говорю про усереднену ситуацію.
Ой, все тече, все міняється (не я придумав ) Бачимо як наші батьки стають схожими до дідусів і бабусь, хоча колись теж не розуміли того. Та й ми стаємо схожими до батьків у своїх переживаннях до дітей і у світогляді, і тільки тепер починаємо розуміти що ТОДІ малося на увазі. Нє? Можна багато згадати про прабатьків, і багато чого доброго а інколи повчального. От що пригадується. Мене батькові батьки ніколи не сварили, якось так повелося, більше брали перенаправленням емоцій. І лиш один раз я дістав від діда (десь в семирічному віці врізав по дупі віжками) за те, що я вперезав свою тітку батогом. Зараз згадую то з посмішкою. А другий мій дідусь був лікарем, тому в нього в обійсці все трималось на лейкопластирях (на противагу від іншого діда, який був ковалем, і в якого все в господарстві було чітко і надійно). А ще дідусь (той що лікар) був садівником (в нас завжди була купе-е-ера сортів троянд, тюльпанів та інших квітів, кущів, дерев і тому на всі свята народ валив за квітами до бабусі а дід злився що не так обрізали, часами попри місце зчеплення) і знаним приколістом. Про один прикол розкажу. Дід після оранки вибирає пирій на городі. Йде сусід, і знаючи що в діда все якісь цікавинки водяться, питає: -Що робиш, Іван? Дід відповідає -Та от, саджу японський пирій. Він як проросте, то від ревматизму допомагає якщо полежати на ньому,- і починає загортати той пирій в ямки. Сусід каже -Ну то вділи мені трохи. І дід вділив, навіть не зморгнувши бровою. Потім довгий час вся вулиця підколювала того сусіда, чи не хоче взяти в Івана ще китайської кропиви на розсаду )
Поїздка в Долину була як на каторгу... бо бабця не дозволяла ходити до подружок, а дідусь (як потім виявилось не рідний і це грало значну роль) з моїх 4-х років всім знайомим розказував що я не вмію чистити картоплю... і це в моїх 4-ри роки... Потім... потім бабця все намагалась намалювати мій портрет (була художницею), а я все втікала до подружок... Так і вийшло... в шість років був не завершений мій портрет, і смерть бабці... Тоді не розуміла, що сталось, бо оберігали, а тепер... тепер хоч портрет той знайти, але його так виглядає знищив або вуйко, або дідусь... В 10-ть років взнала, що в мене є рідний дідусь і не рідна бабця (то все по маминій лінії, по батьковій померли до мого наодження)... Але далеко... далеко в штатах. Але це люди, які перевернули моє життя. Тоді я не розуміла, що мій дідусь визнаний світом скульптор, а бабця - людина яка врятувала йому життя в німецькому концтаборі. Тепер - я можу відчути душу в його скульптурах (бо він помер), а бабця, хоч і не рідна, але ріднішою людиною мабуть є тільки моя сестра... Це людина, до якої я потянулась, а вона не відмовилась, а навпаки протягнула мені руку за тисячі кілометрів від мене, це людина, яка допомогла мені перш за все морально, це людина з великої букви і якби вона могла пережити переліт і погодилась би жити за тисячі кілометрів від могили дідуся, то я була б перша яка б про неї дбала і прийняла в обійми.
Колись всі ми зустрінемось і побачимось! Дуже сумно і важко розлучатися на десятки років, коли вмирають дідусі, бабці, потім батьки... - але ж ми все одно зустрінемось і будемо всі разом! Обов"язково! Головне, свідомо не наробити зла...
