На дні моїх споминів і досі горить той маленький, але міцний вогонь... Це вогонь у кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною в свою душу на далеку мандрівку життя Народився в родині селянина-коваля. Завжди говорив про себе як про «сина селянина, мужика». Його батько, коваль, заробляв не тільки на власну сім'ю, але й на всю рідню, він дуже хотів дати синові добру освіту. Мати, Марія Кульчицька, походила із зубожілого польського роду. Це не був зовсім бідний селянський рід. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862—1864), потім у т. зв. нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864—1867). 1875 - закінчив у Дрогобичі гімназію. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя автора. З них довідуємося, як важко було навіть обдарованому селянському хлопцеві, що на 9-му році втратив батька, свого найближчого порадника, здобувати освіту. Доводилося жити на квартирі у далекої родички на околиці Дрогобича, нерідко спати у трунах, які виготовлялися у її столярній майстерні («У столярні»). Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити товаришам інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях; глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. А читав дуже багато: твори європейських класиків, культорологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми. Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок і українською, й іншими європейськими мовами. Знайомство з творами Маркіяна Шашкевича, Тараса Шевченка, захоплення багатством і красою української мови викликають у нього підвищений інтерес до усної народної творчості, стимулюють запис її зразків. Осінь 1875 - став студентом філософського факультету у Львівському університеті. Себе самого наперед Застав робить, що слідує, А лиш потому інших вчи, - Тоді з дороги не схибиш. Ти сам себе таким зроби, Щоб інших ти навчати міг; Сам над собою запануй, То запануєш над людьми. Хто сам себе опанував, Найтяжчу річ він доконав; Хто сам себе оберіга, Той безпечніший від усіх. Не кидай власної мети, Щоб за чужою десь іти, А власну ясно ціль пізнай, До неї просто поспішай. Прагнучи щонайтісніше об'єднати патріотичну інтелігенцію України обабіч кордону, Франко у 80-х роках двічі нелегально приїздить до Києва й веде переговори про видання великого всеукраїнського журналу. Проект не було реалізовано, але встановилися тісні зв'язки з київськими діячами. Серед його нових знайомих були М. Лисенко, О.Кониський, ВАнтонович. Пізніше саме за посередництва Франка в Західній Україні вийдуть "Гамлет" у перекладі М.Старицького, "Книга пісень" Г.Гейне в перекладах Лесі Українки і Максима Славинського та ін. У 1883 р. Франко публікує в журналі "Зоря" історичну повість "Захар Беркут", де опоетизовано героїчну боротьбу Галичини проти монголо-татарської навали. Це твір із динамічним сюжетом, глибокими психологічними портретами персонажів, майстерно виписаним історичним тлом. У прозі Франко виявив себе видатним майстром складних характеристик. Часом саме психологічна деталь у нього стає основним стрижнем новелістичного сюжету. Складними психологічними характеристиками відзначені повісті "Основи суспільності", "Для домашнього вогнища", "Лель і Полель". Франко-прозаїк був новатором у багатьох жанрах. Зокрема, його можна вважати одним із піонерів українського детективу, хоча говорити про це донедавна вважали ніби неетичним на тлі його соціально спрямованих та історичних повістей і новел. Наприкінці XX ст. за повістю І.Франка "Перехресні стежки" було знято один із перших в Україні детективних телесеріалів "Пастка", автори якого кінорежисер О.Бійма та оператор Л.Зоценко одержали Державну премію імені Т.Г.Шевченка. Проблемам сучасності були присвячені повісті " Boa constrictor", "Борислав сміється", "Бориславські оповідання", новели з життя галицького селянства "Сам собі винен", "Ліси і пасовиська", "Лесишина челядь". Жорстоко правдиві, гнівно-трагічні, ці твори зображували злидні, горе, а часто й загибель галицького селянина. У цій прозі багато спільного з поетичним циклом "Галицькі картинки" (1880—1885). найбільшої слави Франко зажив як поет. Він називав поезію "вогнем в одежі слова". Його доробку притаманні зображення найтонших відтінків інтимних переживань, скорбота, пафос, сміливість передбачень. Він використав величезний арсенал поетичних форм, засобів, прийомів, збагативши українську літературу світовим поетичним досвідом. На час виходу першої збірки "З вершин і низин" (Львів, 1887) Франко був уже відомим громадським діячем, знаним письменником і ученим, твори якого читали й перекладали в Києві, Петербурзі, Варшаві, Відні. У цій збірці вміщено значну кількість поезій першого десятиліття літературної діяльності письменника. Прологом до збірки подано "Гімн" ("Вічний революціонер"). Покладений на музику М.Лисенком у 1905 р., цей вірш став справжнім гімном українського національного відродження. Перший цикл збірки "З вершин і низин" — "Веснянки", в яких ліричні описи природи, весняного пробудження землі чергуються зі сподіваннями на пробудження й визволення людського духу. Поезія "Каменярі", вміщена у збірці, стала художнім узагальненням визвольної боротьби, а образ людей, які пробивають крізь скелю шлях до нового, цільного життя, — символом прагнень самого Франка і його однодумців. Цикли "Осінні думи", "Скорбні пісні", "Нічні думи" виявляють багатогранність ліричного героя. У них відчутно смуток, але це смуток дужої, незламної людини. У циклі "Профілі і маски" вражають задушевністю й ліризмом автобіографічні замальовки. Два розділи збірки написано сонетами. В "Сонетах", сповнених апологій до класичних європейських зразків, їхніх авторів та образів, — у вступному вірші ("Сонети — се раби") поет відзначає, що й ця форма може бути використана для "свідомої одної мети". У "Тюремних сонетах" перед читачем проходять великі мученики, мужні герої, які віддали життя за ідеї: Бруно, Пестель, Каракозов, Перовська, Достоєвський і Тарас. Революційне ідейне спрямування поезій збірки "З вершин і низин", різноманітність тем, багатство жанрів і ритмічної будови визначили першорядне її значення в українській поезії другої половини XIX ст. Після Шевченкового "Кобзаря" це була найзначніша за змістом і формою поетична книга. Наступна збірка "Зів'яле листя" (Львів, 1896) — цикл любовної поезії, де ліричний герой — "людина, яка глибоко відчуває, але мало пристосована до практичного життя". Проте його не можна повністю ототожнювати з Франком. У передмові до другого видання (1911) автор говорив про свої вірші, "що й без автобіографічного ключа вони мають самостійне літературне значення". Але особистісні фактори, безперечно, відіграли свою роль. Тому в передмові він називає вірші цієї збірки "найсуб'єктивнішими з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка". За палітуркою "Зів'ялого листя" — особиста трагедія поета. Перебуваючи у травні 1886 р. в Києві, Франко познайомився з освіченою, розумною, щирою дівчиною — випускницею Вищих жіночих курсів Ольгою Хоружинською. Курсистку приваблювала популярність його як політичного діяча й письменника. Любовних віршів Франко їй не писав, та після недовгого листування, виходячи зі своїх політичних ідеалів, узяв із нею шлюб. У каплиці Колегії П.Галагана на весіллі, що сприймалось як вінчання Західної та Східної України, були Микола Лисенко та інші члени "Старої громади". "З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір був не архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг би розвинутися краще і доконати більшого", — згодом розчаровано писатиме поет. Він — овіяний славою письменник і громадський діяч, вона — екзальтована 22-річна дівчина, звикла до буржуазного добробуту. А ще — чужа в Галичині, "москалька", "малороска", що "ніколи не набралася українського духу, не навчилася добре української мови й зовсім не відчувала глибини чуття й любові до народу, що мав Франко" (Г.Величко). Спочатку стосунки подружжя тримались на порозумінні й повазі. Вони разом видавали журнал "Житє і слово". Але вічні нестатки, тяжка непродуктивна праця й негаразди озлобили Ольгу. Через кілька років подружжя бачилося таким: нещасний, недбало зодягнений Франко і засмикана бідністю й дітьми Ольга. Для пані Франкової життя у шлюбі стало нестерпним. Вона почала ставитися до чоловіка з неповагою. Урочистості з нагоди 25-ліття його наукової, громадської та літературної діяльності сприйняла як глузування. До божевілля дружини було зовсім недалеко. Через 14 років Франко перевидасть "Зів'яле листя". Уже зовсім хворий (паралізовані пальці, чорна пов'язка на очах), він мужньо визнає, що книга має "біографічний ключ". Була любов без взаємності до красуні Целіни Журовської. Та її серце залишилось глухим, а душа німою. Збірка "Мій Ізмарагд" (1898), як і видана на її основі збірка "Давнє й нове", — звернення до давніх переказів, притч, але з незмінною проекцією на сучасність. Збірка "Із днів журби" (1900) була наслідком численних особистих драм і невдач. В ній звучить туга, передчуття "пізнього віку".
Перу Франка належать поеми: "Панські жарти" (1887), "Смерть Каїна" (1889), "Сурка" (1890), "Похорон" (1899), "Іван Вишенський" (1900) та ін. В "Івані Вишенському" поет осмислює конфлікт особистого і громадського на прикладі долі видатного українського письменника і громадського діяча XVI—XVII ст., котрий був об'єктом також потужної наукової дослідницької роботи Франка. Історичний малюнок Хмельниччини дано в поемі "На Святоюрській горі". Драматургія Франка — невід'ємна складова українського театру. Першиною його доробку є соціально-психологічна драма "Украдене щастя" (1894), сюжет якої побудовано на живих джерелах народної творчості. Численні пісні про жіночу долю, що їх Франко називає "жіночими невольничими псалмами" ("Жіноча неволя в руських піснях народних"), лягли в основу сюжету, з них вибудувано сповнений журби й туги за кращою долею образ Анни. Ця драма уславлена такими зірками української сцени, як Амвросій Бучма (Микола Задорожний) і а Наталя Ужвій (Анна). Окрему групу становлять сатиричні твори, алегоричні казки ("Лис Микита", "Абу-Касимові капці"), притчі та фейлетони ("Казка про Доброту", "Свинська конституція", "Історія кожуха"). Затхлість, філістерство, міщанська обмеженість інтелігенції знайшли в особі Франка непримиренного викривача. У липні 1886 p., після розриву з редакцією "Зорі", де він працював близько двох років, Франко мусив піти, як він сам казав, у "найми до сусідів" — стати редактором польської соціал-демократичної газети "Kurjer Lwowski". Цю роботу він отримав за сприяння своїх приятелів — польських соціалістів Болеслава Чернявського та Людвіга Інлендера. Ця посада давала певну матеріальну незалежність, змогу вільно висловлювати свої думки, не рахуючись із позицією галицьких партійних ватажків. 1889 р. Франка знову заарештували, цього разу на два з половиною місяці, позбавивши можливості впливати на результати вересневих виборів до сейму. Після ув'язнення він продовжує наукову, літературну і громадську діяльність. 1890 р. бере активну участь у заснуванні Русько-Української радикальної партії та її друкованого органу — газети "Народ". Знайомиться з М.Коцюбинським, Лесею Українкою, зустрічається у Відні з М.Драгомановим, листується з відомою польською письменницею Елізою Ожешко. 1891 р. йому вдається нарешті закінчити Чернівецький університет. 1893-го він захищає у Відні дисертацію "Варлаам і Йоасаф, давньохристиянський духовний роман та його літературна історія", яку влада перешкодила захистити у Львівському університеті. Одержавши вчений ступінь доктора філософії, Франко сподівався посісти кафедру української літератури у Львівському університеті, де 1895 р. прочитан пробну лекцію: "Наймичка" Т.Г.Шевченка". Але антиукраїнська настроєна професура зробила все можливе, щоб Франко не зміг використати університетської кафедри для пропаганди своїх поглядів. Тоді ж, 1895-го, Франко погодився балотуватися до парламенту. Та австрійські реакціонери разом із польськими шовіністами щоразу (1895, 1897, 1898) вдавались до провокацій і насильства, щоб перешкодити його обранню. У 1894—1897 pp. Франко видавав уже згадуваний журнал "Житє і слово", а в 1898-му разом із В.Гнатюком виступив фундатором та одним із редакторів "Літературно-наукового вісника" — журналу, який на чверть століття став справжньою громадською і мистецькою трибуною України. На початку 1897 р. після хвороби Франко майже втратив зір. Того ж року він пішов із "Kurjera Lwowskiego", але не лишився без підтримки. Молодь зібрала двісті гульденів на видання збірки віршів "Мій Ізмарагд". 1898 р. приніс іще одне розчарування — розкол у партії радикалів, до якої входив Франко. Він мусив вийти з партії. З великим піднесенням поет зустрів революційні події 1905-го: "Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму". На хвилі піднесення він пише поему "Мойсей", в якій філософськи осмислює проблему вождя і народу. Вести за собою людей можуть, на думку Франка, лише ті, хто вільний від сумнівів і вагань, хто беззастережно вірить у перемогу, в безсмертя народу, в його силу. Праці Франка з історії і теорії літератури, фольклористики, етнографії, мовознавства, орієнталістики, історії та економіки, суспільних галузей є могутнім внеском у розвиток української та світової науки, але їх і досі по-справжньому не оцінено. В поглядах Франка на історію — складовій частині його філософських і суспільно-політичних поглядів — були значні елементи історичного матеріалізму, проте загалом він стояв на позиціях еволюціоністського позитивізму. В численних наукових працях ("Мислі о еволюції в історії людськості" (1881—1882), "Панщина та її скасування в 1848 році в Галичині" (1898), "Знесення панщини в Галичині" (1898), "Польське повстання в Галичині 1846 року" (1884), "Причинки до історії України-Руси" (1912) та ін.) різнобічно висвітлено проблеми всесвітньої історії. Порад з оригінальними історичними працями — переспіви та переклади праць істориків античності. Крім того, Франко порушив багато питань історії ("Хмельниччина 1648—1649 років у сучасних віршах" (1898), "Студії над українськими народними піснями" (1908—1913), "Дайте Лліґєрі" (1913) та ін.). В історичних працях Франка значне місце відведено селянству України, зокрема Галичини, періодам феодалізму й капіталізму. Серед найважливіших його ідей — духовна єдність нації всупереч її розірваності між імперіями інших народів: "... ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів". Його праці мали великий вплив на розвиток історіографії не лише України, а й інших слов'ян. На початку XX ст. ім'я Франка набуває широкої популярності. "Академія в одній особі" — називали його сучасники, відзначаючи, до того ж, володіння чотирнадцятьма мовами. 1905 р. його обирають членом Чеського наукового товариства, 1906 р. Харківський університет приймає рішення "о возведении галицийского ученого исследователя Ивана Франко в степень доктора русской словесности", а 1916-го Російська академія наук присуджує йому премію за працю "Студії над українською народною піснею". Та в 1907 р. життя письменника знову ускладнилось. Редакція "Літературно-наукового вісника" переїхала до Києва, і Франко знову лишився без роботи. У 1908 р. він захворів на нервову хворобу — контрактуру рук і пальців. Лікування у Ловрані (на Адріатиці) і в Одесі давало тільки тимчасове полегшення. Свої праці він диктував синові Андрієві, и сам міг писати тільки за допомогою спеціального пристрою, припасувавши до руки олівець. У цей час видаються вірші й переклади раннього періоду — "З літ моєї молодості" (1914), зібрані й опрацьовані раніше етнографічні та фольклорні матеріали, друкуються окремі художні твори. Опубліковано Нариси з історії української літератури в Галичині" (1910). Звістка про смерть великого письменника і мислителя 28 травня 1916 р. поширилася далеко за межі рідного краю.
Помер він на чужих руках — сини були в армії, дочка в Києві, дружина в лікарні. А оскільки був "такий бідний, як цілий наш народ", ховали І.Франка 31 травня у Львові на Личаківському кладовищі в чужій (померлого перед тим Шухевича) вишиваній сорочці та єдиному старенькому костюмі. Духовна влада відмовила в "парадному" поховальному обряді, "виділила" лише одного священика з волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, то поховали в "позиченій" ямі на шість домовин... Лише через десять років упокоївся Поет там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр. Франку належать понад п'ять тисяч творів у різних галузях літератури й науки. Випущені у світ п'ятдесят томів — лише третина написаного (за радянських часів кількість томів будь-кого не мала перевищувати доробку "вождя світового пролетаріату"). Небагато можна назвати в історії людства постатей, рівних йому за різнобічністю таланту й наполегливістю, гідними титанів Відродження... Я бачив дивний сон. Немов передо мною Безмірна, та пуста, і дика площина, І я,прикований ланцем залізним, стою Під височенною гранітною скалою, А далі тисячі таких самих, як я. У кождого чоло життя і жаль порили, І в оці кождого горить любові жар, І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили, І плечі кождого додолу ся схилили, Бо давить всіх один страшний якийсь тягар. У кождого в руках тяжкий залізний молот, І голос сильний нам згори, як грім, гримить: "Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод, Бо вам призначено скалу сесю розбить." І всі ми, як один, підняли вгору руки, І тисяч молотів о камінь загуло, І в тисячні боки розприскалися штуки Та відривки скали; ми з силою розпуки Раз по раз гримали о кам'яне чоло. Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, Так наші молоти гриміли раз у раз; І п'ядь за п'ядею ми місця здобували; Хоч не одного там калічили ті скали, Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас. І кождий з нас те знав, що слави нам не буде, Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд, Що аж тоді підуть по сій дорозі люди, Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди, Як наші кості тут під нею зогниють. Та слави людської зовсім ми не бажали, Бо не герої ми і не богатирі. Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли На себе пута. Ми рабами волі стали: На шляху поступу ми лиш каменярі. І всі ми вірили, що своїми руками Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт, Що кров'ю власною і власними кістками Твердий змуруємо гостинець і за нами Прийде нове життя, добро нове у світ. І знали ми, що там далеко десь у світі, Який ми кинули для праці, поту й пут, За нами сльози ллють мами, жінки і діти, Що други й недруги, гнівнії та сердиті, І нас, і намір наш, і діло те кленуть. Ми знали се, і в нас не раз душа боліла, І серце рвалося, і груди жаль стискав; Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла, Ані прокляття нас не відтягли від діла, І молота ніхто із рук не випускав. Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті Святою думкою, а молоти в руках. Нехай прокляті ми і світом позабуті! Ми ломимор скалу, рівняєм правді путі, І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
